Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 2.1.3.2. Норма права та її структура

У системі соціальних норм особливе місце посідають норми права. Рівень розробки проблем, пов’язаних з нормами права, є своєрідним індикатором стану розвитку того чи іншого періоду юридичної думки.

У той же час у сучасній вітчизняній юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення поняття норми права, її ознак. Діапазон поглядів учених-юристів з цього приводу як і сукупність факторів, що впливають на процес формування адекватного уявлення про природу норму права, досить широкий.

На підставі узагальнення різних науково-теоретичних позицій можна запропонувати таку дефініцію: норма права – це обов’язкове, формально визначене, цілісне, логічно завершене правило загального характеру, що відповідає визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості, встановлене чи санкціоноване державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості з метою регулювання суспільних відносин та забезпечується ними, включаючи можливість застосування примусу.

Ознаки норми права:

– є вольовим правилом (правилом поведінки). Так, кожна норма права є правилом, що впорядковує поведінку суб’єктів суспільних відносин. Зміст норми права в тексті нормативно-правового акта викладається у вигляді правила – нормативного положення, формули, що виражає закінчену думку. Норма права є правилом, що відображає волю суб’єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади. В ідеальному вигляді норма права повинна акумулювати в собі суспільну, групову й індивідуальну волю громадян у їх гармонійному поєднані;

– повинна відповідати визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості. У цьому відношенні істотною, глибинною для осмислення норми права є та обставина (вимога, критерій), що остання обов’язково має грунтуватися на досягнутому суспільством рівні моралі та етики, який характеризує її духовно-ціннісний вимір1. Звідси справжня правова природа норми права визначається ступенем втілення в її змісті “вічних” цінностей – ідеалів свободи, рівності та справедливості;

– встановлюється чи санкціонується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості в чітко визначеному порядку. У демократичному суспільстві норма права приймається легітимним суб’єктом правотворчості (наприклад, народом, територіальною громадою, органами місцевого самоврядування) в межах його компетенції, в повній відповідності зі спеціальною процедурою. Створюючи норму права, правотворчий орган повинен грунтуватися на глибокому осмисленні правової дійсності, тобто правових аспектах буття різних соціальних процесів;

– має обов’язковий характер, тобто незаперечність, безсумнівність щодо її реалізації з боку всіх суб’єктів права, незалежно від їх суб’єктивного ставлення; необхідність узгодження власної поведінки із змістом норми права, відсутність виключень, що надають можливість не дотримуватися останньої. Норма права, будучи об’єктивною, адресована кожному – “будь-якому члену союзу незалежно від його згоди”1. Один з аспектів обов’язковості норми права полягає в потенційній можливості кваліфікувати поведінку окремих суб’єктів права незаконну та несправедливу, якщо вона їй суперечить. Обов’язковий характер як ознака норми права закладає підвалини режиму законності та правопорядку в державі – інституції, що забезпечують і гарантують ефективну дію права;

– є формально визначеною. Категорія форми для пізнання права є дуже важливою тому, що від неї залежить його юридична сила, місце у правовій системі, ефективність регулювання. Формально визначений характер норми права полягає: а) в однозначності сприйняття суб’єктами права її змісту, що досягається точністю та ясністю певної мовної форми; б) у текстуальному закріпленні в нормативно-правових актах або інших джерелах права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, у просторі та за колом осіб);

– має загальний характер. Ця властивість норми права полягає в тому що, відображаючись у певних формах, вона набуває соціальної цінності та може дорівнювати масштабам свободи. Нормативність як ознака норми права зводиться до а) неконкретності адресата (неперсоніфікованість норми права); б) поширеності на невизначену кількість випадків (неоднократність);

– забезпечується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості, включаючи можливість застосування примусу. Водночас примус не можна ототожнювати із свавіллям. Якщо суб’єкт правотворчості послідовно втілює ідеали свободи, рівності та справедливості, то примус щодо дотримання норми права буде виправданим і справедливим, якщо ж ні, то він перетворюється на свавілля. Можливість застосування примусу з боку уповноваженого суб’єкта є гарантією дотримання норми права. Це дозволяє внести елемент стабільності та захищеності в життя людей;

– є юридично цілісною та логічно завершеною. Кожна норма права представляє собою логічно завершене та внутрішньо погоджене цілісне правило, структурні елементи якого об’єднанні загальним смислом, утворюють єдність, цілісність. Норма права може бути ефективною, “живою нормою”, коли вона є цілісною. При цьому ознака “цілісності та логічної завершеності” передбачає розгляд норми права як єдиного синтетичного цілого, що володіє власними якісними властивостями;

– спрямована на регулювання суспільних відносин. Норма права зорієнтована на впорядкування суспільних відносин, забезпечення стабільності їх функціонування, а також підтримку соціальних процесів у гармонійному стані. Норма права регулює суспільні відносини постільки, оскільки їх регулює безпосередньо саме право.

Складність суспільних відносин, що впорядковуються правом, обумовлює можливість класифікації норм права за різними критеріями.

У сучасній юридичній науці виокремлюють такі класифікації норм права:

1. За суб’єктами правотворчості:

Норми права як результат прямого волевиявлення народу; норми законодавчої влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування та ін.;

2. За предметом правового регулювання:

Норми конституційного права; норми цивільного права; норми трудового права; норми сімейного права; норми адміністративного права; норми кримінального права; норми екологічного права; норми права соціального забезпечення; норми міжнародного права та ін.;

3. За методом правового регулювання (за способом встановлення диспозиції):

– імперативні норми права – категоричні правила, що чітко та однозначно визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин. Наприклад, п. 1 Указу Президента України “Про День міліції” – “Враховуючи заслуги органів внутрішніх справ України у протидії злочинності та в охороні правопорядку, постановляю встановити в Україні свято – День міліції, яке відзначати щорічно 20 грудня – у день прийняття Верховною Радою України в 1990 році Закону України “Про міліцію”;

– диспозитивні норми права – надають можливість суб’єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права та обов’язки. Наприклад, абз. 2 п. 37 Статуту патрульно-постової служби міліції України-“У випадках, коли на території обслуговування здійснюються заходи, що потребують значного збільшення щільності нарядів за рахунок залучення до служби особового складу в дні його щотижневого відпочинку і в святкові дні, для компенсації вихідних днів командири стройових підрозділів можуть в наступні дні скоротити обов’язкові норми щоденного виставлення нарядів”;

– рекомендаційні норми права – встановлюють варіанти бажаної, з позиції суб’єкта, правотворчості, поведінки з метою врегулювання суспільних відносин. Наприклад, п. 7.2 розділу XXVI Наказу МВС України “Про організацію діяльності чергових частин органів і підрозділів внутрішніх справ України, направленої на захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань” – “Рекомендувати старшому оперативної групи силами патрульних та постових нарядів організувати надійне оточення небезпечної зони, виведення з неї людей, відвід транспорту, виставлення постів блокування на випадок спроби підозрюваного вийти з укриття”;

– заохочувальні норми права – встановлюють форму та міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки. Наприклад, ч. З ст. 9 Закону України “Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України” – “За мужність, відвагу, героїзм, особливі заслуги перед державою в протидії злочинності, охороні громадського порядку особи рядового і начальницького складу можуть бути подані до присвоєння почесних звань і нагородження державними нагородами та відзнаками Президента України”;

4. За способом правового регулювання або за характером диспозиції регулятивних (правовстановлюючих) норм права:

– уповноважуючі (дозвільні) норми права – вказують на наявність певних можливостей у суб’єктів вчиняти позитивні дії у власних інтересах. Містять у своєму змісті такі словесні конструкції: “має право”, “може” та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 13 Закону України “Про міліцію” – “Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, яка здійснюється із застосуванням сили щодо працівників міліції або інших осіб, якщо інші способи були застосовані та не забезпечили виконання покладених на міліцію обов’язків”;

– зобов’язуючі норми права – вказують на необхідність здійснювати певні дії, покладають на суб’єктів конкретні обов’язки. Містять слова: “зобов’язаний”, “повинен”. Наприклад, ч. З ст. 50 КПК України – “Цивільний позивач зобов’язаний на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора і суду пред’явити всі необхідні документи, зв’язані з заявленим позовом”;

– забороняючі норми права-вказують на необхідність утриматися від вчинення дій певного роду, встановлюють заборони. Містять у своєму змісті слова: “забороняється”, “не допускається” та ін. Наприклад, п. 15 Постанови Кабінету Міністрів УРСР”Про затвердження Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ” – “Особам рядового і начальницького складу забороняється займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту, що здійснюються в позаробочий час) безпосередньо або через інших осіб, а також організовувати страйки та брати у них участь”.

5. За функціональним призначенням норм права (спеціалізацією) в механізмі правового регулювання:

– регулятивні (правовстановлюючі) норми права – спрямовані на впорядкування, гармонізацію різноманітних суспільних відносин, шляхом встановлення прав і обов’язків учасників правовідносин (становлять більшість норм права). Наприклад, ч. 1 ст. 151 Закону України “Про міліцію” – “Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування”;

– охоронні (правоохоронні) норми права – регламентують засоби державно-примусової форми реалізації юридичної відповідальності за недотримання встановлених у регулятивних (правовстановлюючих) нормах права прав і обов’язків учасників правовідносин. Наприклад, ст. І854 КУпАП – “Злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання-тягне за собою накладання штрафу від трьох до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян”;

– спеціалізовані норми права – це обов’язкові, формально визначені, цілісні, логічно завершені правила підвищеного рівня загальності, що відповідають визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості, встановлені чи санкціоновані та гарантовані державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості з метою субсидіарного (допоміжного) впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання.

Види спеціалізованих норм права:

O норми-декларації – це різновид спеціалізованих норм права найвищого рівня загальності, що розкривають цілі, завдання, предмет і напрям правового регулювання певної сукупності норм права (галузі чи інституту), а також інші інформаційно-ціннісні положення, та спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, ч. 1 ст. 1 КК України – “Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам”;

O норми-принципи – це різновид спеціалізованих норм, що виражають засадничі, фундаментальні положення сутнісного характеру, відрізняються універсальністю, раціональністю, імперативністю, підвищеним рівнем загальності, та спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, ч. З ст. 2 КК України – “Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу”;

O норми-дефініції – це різновид Спеціалізованих норм права, що розкривають зміст та (або) встановлюють обсяг правових понять шляхом вираження їх основних юридично важливих ознак та (або) сукупності предметів, мислимих у цих поняттях права, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, абз. 1 п. 1 Статуту патрульно-постової служби міліції України – “Патрульно-постова служба міліції – це діяльність спеціальних нарядів міліції по охороні громадського порядку, безпеці та протидії правопорушенням на вулицях, площах, в парках, на транспортних магістралях, портах, в аеропортах та інших громадських місцях, а також при проведенні масових заходів, ліквідації наслідків аварії, катастрофи, стихійного лиха”1;

Розглянута вище класифікація норм права не є вичерпною, оскільки поділ норм права на види можна здійснювати й за іншими критеріями2.

У зв’язку з подальшим вивченням природи норм права слід зупинитися на питанні їх структури. Структура норми права – це сукупність чітко визначених елементів, що у процесі взаємодії, в межах єдності існуючих між ними зв’язків, забезпечують функціональну самостійність норми права.

У сучасному правознавстві існують різноманітні уявлення про структуру норми права. Переважну більшість поглядів дослідників на проблему будови норми права доречно об’єднати у групи та розглядати в межах таких концепцій структури норми права: трьохелементна (тричленна, триланкова); двохелементна (двочленна, дволанкова, біномна); компромісна (дуалістична); концепція структури норми права з факультативними елементами; широка (розширена); варіативна (модифікаційна); міждисциплінарна.

Відповідно до нашої позиції, перевагу потрібно надати компромісній (дуалістичній) концепції структури норми права у варіанті, що був запропонований і в подальшому розвинутий С. С. Алексєєвим. Головна ідея підходу цього відомого вченого-юриста полягає в тому, що норма права розглядається у двох аспектах: логічна норма та норма-припис. У відповідності до цього інтерпретується структура норми права: логічна норма має у своєму складі три елементи (гіпотезу, диспозицію та санкцію), а норма-припис – два елементи (гіпотезу та диспозицію (санкцію)). Тільки за умови одночасної характеристики елементів логічної норми права та складових норми-припису забезпечується всебічний аналіз змісту норм права.

Гіпотеза (лат. hypothesis – підкладка, основа; думка, тема; припущення) – це структурний елемент норми права, що вказує на конкретні життєві обставини (умови), наявність або відсутність яких надає можливість суб’єктам права реалізувати закріплені в диспозиції права та обов’язки.

Гіпотези норм права класифікують за такими критеріями як:

1) кількість обставин (умов), передбачених гіпотезою норми права:

– проста гіпотеза – передбачає наявність лише однієї обставини (умови), при наявності якої реалізується норма права. Наприклад, ч. 2 ст. 161 КПК України – “Якщо обвинувачений є іноземним громадянином, то постанова про арешт направляється в Міністерство закордонних справ України”;

– складна гіпотеза – включає дві або більше обставини (умови), сукупність яких є обов’язковою умовою для початку дії норми права. Наприклад, ч. 1 ст. 286 КК України – “Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, – карається штрафом до ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого”;

– альтернативна гіпотеза – включає в себе кілька обставин (умов), при настанні кожної з яких починає діяти норма права. Наприклад, ч. 4 ст. 77 КПК України – “Якщо питання, поставлене перед експертом, виходить за межі його компетенції або якщо надані йому матеріали недостатні для дачі висновку, експерт у письмовій формі повідомляє орган, що призначив експертизу, про неможливість дати висновок”;

2) форма виразу:

– абстрактна гіпотеза – це гіпотеза, в якій умови реалізації норми права визначаються загальними родовими ознаками, без глибокої деталізації, що надає можливість охопити, а також піддати регулюванню значну кількість однорідних випадків. Наприклад, ч. І ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” – “Уразі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справа щодо цих осіб”;

– казуїстична гіпотеза – визначає умови дії норми права, використовуючи більш вузькі, спеціальні, видові ознаки. Тому вона розповсюджує дію на істотно вужче коло випадків, а сама норма права має меншу стабільність. Наприклад, ч. 1 ст. 92 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” – “Оперативно-розшукова справа повинна бути закрита у разі:

O розшуку особи, яка переховувалася від органів розслідування, суду, ухилялася від відбування кримінального покарання, а також особи, яка безвісно відсутня;

O набрання законної сили вироком, постановою або ухвалою суду;

O закриття кримінальної справа судом, прокурором, слідчим або органом дізнання;

O завершення виконання розвідувальних, контррозвідувальних заходів або вичерпання можливостей для їх здійснення;

O спростування у встановленому порядку матеріалів про злочинну діяльність особи;

O виїзду особи на постійне місце проживання за межі України, якщо немає можливості проведення щодо неї оперативно-розшукової заходів;

O не встановлення у передбачені цим Законом строки даних, що вказують на ознаки злочину в діях особи;

O виявлення прокурором незаконно заведеної справи у разі виконання по ній оперативно-розшукових заходів;

O смерті особи, щодо якої заведено оперативно-розшукову справу”;

3) ступінь визначеності:

– абсолютно визначена гіпотеза – це гіпотеза, що вичерпно визначає умови, з наявністю або відсутністю яких пов’язується дія норми Права. Наприклад, п. 110 Статуту патрульно-постової служби міліції України – “За вимогою того, хто перевіряє старший патруля (постовий) доповідає про обстановку на території маршруту (поста) і відповідає на поставлені запитання”;

– не повністю визначена гіпотеза – це гіпотеза, що містить формулювання в загальній формі типу “в необхідному випадку”, а наявність або відсутність цієї потреби визначається відповідними суб’єктами. Наприклад, ч. З ст. 191 КПК України – “В необхідних випадках слідчий проводить вимірювання, складає план і креслення оглянутого місця та окремих предметів, а також по можливості фотографує їх”;

– відносно визначена гіпотеза – це гіпотеза, що не містить достатньо повних відомостей про обставини дії норми права, обмежуючи умови застосування останньої колом формальних вимог. Наприклад, ч. 5 ст. 21 Закону України “Про розвідувальні органи України” – “Уразі повної або часткової втрати співробітником кадрового складу розвідувального органу України професійної придатності в результаті його розшифрування або внаслідок інших не залежних від нього причин розвідувальний орган зобов’язаний працевлаштувати зазначеного співробітника або створити умови для його професійної перепідготовки”.

Диспозиція (від лат. dispositio – розміщення, розташування) – це структурний елемент норми права, що вказує на те, якою повинна бути поведінка суб’єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою.

Диспозиції норм права класифікують за такими критеріями як:

1) кількість варіантів поведінки:

– безальтернативна диспозиція – це диспозиція, в якій суб’єкту права пропонується лише один варіант поведінки. Наприклад, ст. 153 КПК України – “Якщо обвинувачений ухилиться від явки до органів дізнання чи досудового слідства, особа, що проводить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи”;

– альтернативна диспозиція – це диспозиція, в якій суб’єкту права надано декілька можливих варіантів поведінки. Наприклад, ч. 4 ст. 215 КПК України – “В разі оскарження постанови слідчого про закриття справи прокурор знайомиться із справою і не пізніше тридцяти днів з дня надходження скарги скасовує постанову про закриття справи і відновлює досудове слідство або залишає скаргу без задоволення, про що повідомляє особі, яка подала скаргу”;

2) склад (характер) варіантів поведінки:

– проста диспозиція – це диспозиція, яка передбачає один конкретний варіант поведінки, що наступає при наявності конкретних фактичних обставин. Наприклад, ч. 5 ст. 254 КПК України – “Якщо підсудний неповнолітній, то копія обвинувального висновку вручається йому і його законному представникові”;

– складна диспозиція – це диспозиція, яка передбачає декілька варіантів поведінки, що одночасно настають при наявності певних фактичних обставин. Наприклад, п. 293 Статуту патрульно-постової служби міліції України – “При виявленні авіабомб, снарядів, мін, що не вибухнули, вибухових, хімічних, радіоактивних та інших речовин, які становлять небезпеку для населення, міліціонери зобов’язані:

А) негайно доповісти про це оперативному черговому, повідомити аварійні або спеціальні служби;

Б) вжити можливих заходів особистої безпеки, рятування людей, виведення (вивезення) потерпілих і надання їм необхідної допомоги;

В) вжити заходів до недопущення в зону виявлення (зараження) людей, тварин і транспорту, які не беруть участь у ліквідації наслідків;

Г) вказувати маршрути виходу населення а небезпечної зони, шляхи об “їзду для транспорту;

Д) здійснювати сприяння у мобілізації транспорту і працездатного населення у проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт”;

3) спосіб викладення правила поведінки (прав та обов’язків):

– описова диспозиція – це диспозиція, що описує всі істотні ознаки поведінки (права та обов’язки) суб’єкта права. Наприклад, ст. 10 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” – “За рішенням органів, що забезпечують безпеку, прийнятим відповідно до їх компетенції, може бути накладено тимчасову або постійну заборону на видачу відомостей про них адресними бюро, паспортними службами, підрозділами Державтоінспекції, довідковими службами ACT та іншими офіційними інформаційно-довідковими службами”; – відсильна диспозиція – це диспозиція, що не містить повністю правила поведінки (права та обов’язки), а відсилає для повного ознайомлення з ним до інших норм права, які знаходяться в цьому ж самому нормативно-правовому акті. Наприклад, ч. З ст. 13 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” – “У разі виникнення загрози життю, здоров’ю або майну особи, яка залучається до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності, її захист забезпечується в порядку, передбаченому частиною третьою статті 12 цього Закону”; бланкетна диспозиція – це різновид відсильної диспозиції, що з метою розкриття змісту прав та обов’язків суб’єкта спрямовує до іншого нормативно-правового акта. Наприклад, ч. 2 ст. 15 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” – “В інших випадках спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України застосовують технічні засоби в порядку, що визначається Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”;

– змішана диспозиція – це диспозиція, котра поєднує в собі способи викладення прав та обов’язків, що характерні для інших видів диспозиції, зокрема описової, відсильної та бланкетної. Наприклад, ст. 26 Закону України “Про Службу безпеки України” – “Військовослужбовці Служби безпеки України мають право зберігати, носити, використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України “Про міліцію”, військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства”;

4) спосіб описання правила поведінки (прав та обов’язків):

– абстрактна диспозиція – це диспозиція, в якій права та (або) обов’язки суб’єкта викладені в загальному вигляді. Наприклад, п. 144 Статуту патрульно-постової служби міліції України-“У розмові з громадянами працівники міліції повинні виявляти спокій, витримку і розсудливість”;

– конкретна диспозиція – це диспозиція, в якій права та (або) обов’язки суб’єкта сформульовані за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак. Наприклад, п. 143 Статуту патрульно-постової служби міліції України – “В поводженні з громадянами недопустимі:

А) зверхній тон, грубість, зарозумілість;

Б) іронічне або неввічливе викладення зауважень;

В) вирази або репліки, які ображають людську гідність;

Г) погрози, повчання і несправедливі докори;

Д) пред’явлення незаслужених звинувачень;

Е) погрозливі чи ображаючі жести або знаки”;

5) ступінь визначеності:

– абсолютно визначена диспозиція – це диспозиція, що з вичерпною конкретністю і повнотою визначає права та обов’язки суб’єкта права. Наприклад, ч. 12 ст. 8 Закону України “Про контррозвідувальну діяльність” – “Про результати контррозвідувальної діяльності Служба безпеки України звітує Президенту України та інформує Верховну Раду України”;

– не повністю визначена диспозиція – це диспозиція, що вказує лише на загальні ознаки поведінки в межах яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно. Наприклад, ч. 1 ст. 23 Закону України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” – “У випадках умисного невиконання або неналежного виконання законних вимог органу, який здійснює заходи захисту, особа, взята під захист, зобов’язана відшкодувати відповідно до законодавства завдані внаслідок цього збитки”;

– відносно визначена диспозиція – це диспозиція, що вказує на права та обов’язки суб’єктів, але дає можливість для їх уточнення в залежності від конкретних обставин. Наприклад, ч. 1 ст. 36 Закону України “Про прокуратуру” – “Прокурор бере участь в судому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння”;

6) форма виразу (характер уміщених прав та обов’язків):

– уповноважуюча диспозиція – це диспозиція, що надає суб’єктам право на здійснення передбачених у них (правилах) позитивних дій, визначає той чи інший варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Містить такі словесні конструкції: “вправі”, “має право”, “може” та ін. Наприклад, ч. 1 ст. 12 Закону України “Про міліцію” – “Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених цим Законом”;

– зобов’язуюча диспозиція – це диспозиція, що покладає на суб’єктів обов’язок здійснення певних позитивних дій, вказує їм можливість того чи іншого варіанту зобов’язуючої поведінки. Містить такі словесні вирази: “повинен”, “зобов’язаний”, “підлягає” та ін. Наприклад, ст. 160 КПК України-“При ув’язненні підозрюваного або обвинуваченого слідчий зобов’язаний вжити заходів до охорони майна і житла ув’язненого, якщо майно і житло залишаються без нагляду”;

– забороняюча диспозиція – це диспозиція, що містить заборону здійснення відповідної протиправної дії або бездіяльності. Вона є вимогою утриматися від поведінки, що законом кваліфікується в якості правопорушення. Містить у своєму складі такі конструкції: “забороняється”, “не вправі”, “не може”, “не допускається” та ін. Наприклад, п. 114 Статуту патрульно-постової служби міліції України – “Забороняються перевіряти несення служби шляхом намагань відібрати зброю, інсценування правопорушень та іншими способами, які можуть призвести до нещасного випадку та інших небажаних наслідків”.

Санкція (лат. – непорушна ухвала, постанова) – це структурний елемент норми права, що встановлює невигідні (негативні) наслідки на випадок порушення прав і обов’язків, визначених у диспозиції.

Санкції норм права класифікують за такими критеріями як:

1) галузева ознака (сфера застосування):

Конституційна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна, кримінальна санкції;

2) ступінь визначеності:

– абсолютно визначена санкція – це санкція, що точно визначає вид і міру впливу, яка повинна бути застосована до особи у випадку порушення нею прав та обов’язків. Наприклад, ч. 1 ст. 135 КУпАП – “Безквитковий проїзд пасажира, а так само провезення без квитка дитини віком від семи до шістнадцяти років у поїздах приміського, місцевого або дальнього сполучення – тягне за собою накладення штрафу в десятикратному розмірі від вартості проїзду”;

– відносно визначена санкція – це санкція, в якій межі негативної юридичної відповідальності описані від мінімальної до максимальної. Наприклад, ст. 180 КУпАП – “Доведення неповнолітнього до стану сп’яніння батьками неповнолітнього, особами, які їх замінюють, або іншими особами – тягне за собою накладення штрафу від шести до восьми неоподаткованих мінімумів доходів громадян”;

– альтернативна санкція – це санкція, що передбачає кілька несприятливих наслідків, кожен з яких може бути заснований самостійно. Наприклад, ст. 293 КК України – “Організація групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, а також активна участь у таких діях – караються штрафом до п’ятдесяти неоподаткованій; мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців”;

3) характер негативних наслідків:

– правовідновлююча (компенсаційна) санкція – це вказівка на міру державного примусу, що застосовується для: а) примусового виконання невиконаного обов’язку та поновлення порушеного права; б) ліквідації “уявних правовідносин”, тобто тих, котрі виникли в результаті незаконних дій; в) скасування нормативно-правових актів, які суперечать закону. Наприклад, ч. 6 ст. 154і КТТК України – “Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, застава звертається в доход держави”;

– штрафна (каральна) санкція – це такі заходи державного примусу, за допомогою яких здійснюється превенція правопорушень, їх застосування не сприяє усуненню збитків, що завдані правопорушенням. Наприклад, ч. 1 ст. 185 КК України – “Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) – карається штрафом до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років”;

4) склад негативних наслідків:

– проста санкція-це санкція, що включає лише один негативний наслідок. Наприклад, ст. 183 КУпАП – “Завідомо неправдивий виклик пожежної охорони, міліції, швидкої медичної допомоги або аварійних служб – тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян”;

– складна санкція – це санкція, що передбачає застосування одночасно кількох негативних наслідків. Наприклад, ст. 2S7 КК України – “Організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, а також участь у такій банді або у вчинюваному нею нападі – караються позбавленням волі на строк від п’яти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна”. Таким чином, норма права – це універсально-регулятивне явище, що поєднує в собі інтелектуально-вольовий зміст і форму права, характеризується сукупністю змістових, функціональних і формальних ознак. Норма права є ключовим елементом у нормативній основі правоохоронної діяльності. Основна, генеральна функція норми права полягає в упорядкуванні (гармонізації) суспільних відносин, зокрема у правоохоронній сфері.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)