Теорія держави і права – Кириченко В. М. – 4. Структура норми права. Способи викладення правових норм
Кожна норма права характеризується єдністю, цілісністю, неподільністю та певною структурою.
Структура норми права – це внутрішня будова норми права, яка характеризується єдністю і взаємодією її складових елементів.
У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми. Це випливає з того, що норма права, поперше, повинна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов’язків суб’єктів; подруге, визначати умови, за наявності яких суб’єкти можуть реалізовувати надані права та виконувати покладені на них обов’язки; потретє, закріплювати певні засоби забезпечення приписів, що в ній містяться.
До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.
Гіпотеза – це складова частина норми права, яка містить умови та обставини за настанням чи ненастанням яких суб’єкти мають здійснювати свої права й обов’язки, передбачені у диспозиції цієї норми.
Тобто гіпотеза – це перша частина правової норми, яка вказує на умови, за яких суб’єкт, мусить діяти так, як того вимагає диспозиція. Отже, призначення гіпотези – визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми. Гіпотеза починається словом “якщо”. Коли ж це слово не вжито, то воно припускається. Іноді гіпотеза щільно пов’язана з іншим елементом правової норми – диспозицією. Причому настільки, що фактично ці елементи (гіпотеза та диспозиція) в тексті зливаються, як, наприклад, у нормах кримінального кодексу, які визначають відповідальність за конкретні злочини, що дає підстави вважати, що такі норми складаються лише з диспозиції і санкції.
Проте, враховуючи логічну структуру норми, слід визнати, що і тут присутні всі три елементи, в тому числі й гіпотеза.
Залежно від свого складу, гіпотези поділяються на:
1) прості – це коли у гіпотезі міститься лише одна умова, за настанням чи ненастанням якої норма права починає діяти;
2) складні – це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, наявність яких у своєї сукупності є обов’язковою умовою для початку дії норми права;
3) альтернативні – це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, за настанням кожної з яких починає діяти норма права.
За ступенем визначеності, гіпотези поділяють на:
1) абсолютно визначені – це коли гіпотеза чітко і вичерпно вказує на обставини, з наявністю чи відсутністю яких пов’язується дія норми права;
2) відносно визначені – це коли гіпотеза не містить достатньо повних умов про обставини дії норми, обмежуючи умови застосування норми права певним колом формальних вимог. Диспозиція – це складова частина норми права, яка визначає саме правило поведінки суб’єкта у разі настання обставин, передбачених у гіпотезі цієї норми.
В диспозиції сформульовані права і обов’язки, яких суб’єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.
Залежно від ступеня визначеності прав і обов’язків суб’ єктів, диспозиції поділяються на:
1) абсолютно визначені – це коли диспозиція чітко визначає однозначне правило поведінки, тобто суб’єкти суспільних відносин можуть поводитись лише так, як вказано у нормі права, і їм не надається можливості для вибору іншої поведінки;
2) відносно визначені – це коли диспозиція чітко не визначає правило поведінки, в межах якої можуть діяти суб’єкти суспільних відносин;
3) альтернативні – це коли диспозиція визначає декілька варіантів поведінки суб’єктів суспільних відносин, але передбачає настання лише одного з них.
Санкція – це складова частина норми права, яка передбачає юридичні наслідки для суб’єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми.
Санкція є логічно завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб’єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права. Тобто основне призначення санкції – це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.
Залежно від ступеня визначеності, санкції поділяються на:
1) абсолютно визначені – це коли санкція чітко і вичерпно вказує на вид та міру юридичної відповідальності, яка повинна бути застосована до правопорушника за порушення норми права;
2) відносно визначені – це коли санкція передбачає мінімальну і максимальну (або лише максимальну) межу юридичної відповідальності, яка повинна бути застосована до правопорушника за порушення норми права;
3) альтернативні – це коли у санкції названі або перелічені декілька видів юридичної відповідальності, яка повинна бути застосована до правопорушника за порушення норми права, з яких правозастосовний орган обирає лише один – найдоцільніший до випадку, що розглядається.
За характером наслідків санкції поділяються на:
1) штрафні (каральні) – це санкції, які застосовуються уповноваженими суб’єктами до осіб, винних у вчиненні правопорушення;
2) правовідновлювальні – це санкції, які спрямовані не на покарання правопорушника, а на відновлення попереднього стану порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушником покладених на нього невиконаних або неналежним чином виконаних обов’язків; 3) попереджувальні – це санкції, які забезпечують запобіганню правопорушенню (затримання підозрюваного, арешт майна тощо), проведенню профілактичної роботи правоохоронними органами та іншими уповноваженими суб’єктами, з метою недопущення протиправної поведінки суб’єктів суспільних відносин. Отже, гіпотеза – це припущення, диспозиція – розпорядження, а санкція – стягнення. Усі ці елементи логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему, яку можна викласти у вигляді словосполучення “якщо – то – інакше”. Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше (санкція) настануть зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: “Ухилення від призову на строкову військову службу – карається обмеженням волі на термін до трьох років”. Повну логічну структуру цієї норми можна виразити так: “Якщо призовника призивають на строкову військову службу, то обов’язок призовника з’явитися для проходження строкової військової служби, інакше за невиконання цього обов’язку до нього буде застосоване покарання у вигляді обмеження волі на термін до трьох років”.
Цей приклад показує, що норма права не завжди збігається зі статтею закону. Поняття “норма права” і “стаття закону” не тотожні, бо правова норма – це теоретична конструкція норми, а стаття закону – це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Більшість статей нормативноправових актів мають лише двочленну структуру правової норми – гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Тому норма права може бути викладена у різних статтях закону або навіть у різних нормативноправових актах. Це обумовлено тим, що норми права мають неоднакові способи свого виразу, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру.
Залежно від наявності чи відсутності у статті нормативноправового акту всіх структурних елементів правової норми розрізняють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладення.
При прямому способі викладення усі три елементи структури норми права викладені в одній статті закону і в такому разі логічна структура правової норми збігається зі структурою статті нормативноправового акту.
Прикладом такого викладення є ст. 432 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за мародерство: “Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), – карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років”. Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при вбитих чи поранених, диспозицією – заборона викрадення цих речей, а санкцією – позбавлення волі.
При відсильному способі викладення не всі структурні елементи норми права викладені у статті нормативноправового акта і для її заповнення робиться відіслання до іншої статті цього ж акта, в якій розміщена відсутня частина цієї норми.
Відсильною є, наприклад, норма передбачена ч. 1 ст. 12 КК України, яка говорить: “Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що причинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, – карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років”. Отже, ця стаття відсилає до ст.121 КК України, яка передбачає покарання за спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень.
При бланкетному способі викладення окремі структурні елементи норми права (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного нормативноправового акта, а інші (як правило, диспозиція) – у статтях іншого нормативноправового акту.
Наприклад, ст. 271 КК України – “Порушення вимог законодавства про охорону праці” самих цих вимог не називає, а відсилає до тих нормативноправових актів, якими вони передбачені.
У юридичній науці існують й інші підходи щодо способів викладення норми права у статтях нормативноправового акта (наприклад, залежно від рівня узагальнення фактичних обставин та їхньої деталізації виділяють казуальний та абстрактний спосіб).
(2 votes, average: 2,50 out of 5)