Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 2.1.2.1. Поняття правоутворення та його складові
2.1.2.1. Поняття правоутворення та його складові
Правоутворення є найбільш широкою категорією, що охоплює виникнення і організацію буття права, його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.
Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується на:
– концепції єдності та відмінності права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство (у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб’єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. і.);
– теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство – спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни;
– принципі розподілу влади, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством;
– не універсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних національних правових систем, які об’єднуються у правові сім’ї (романо-германську, англо-американську, релігійного права та традиційного права) існують свої норми.
Правоутворення – це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи норм права. Зі змістової сторони правоутворення включає:
– суб’єкти, форми, методи та засоби виникнення, розвитку права чи правової системи (структурно-інституціональний аспект);
– процеси виникнення, розвитку права чи правової системи (функціональний аспект).
Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:
– гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;
– онтологічний, згідно якого право формується у формі конкретних правовідносин – правового зв’язку суб’єктів права у вигляді зв’язку їх суб’єктивних прав і обов’язків, що переводяться із сфери можливого в дійсність за допомогою правомірної поведінки;
– інституціональний, який розглядає право як систему норм. Узагальнюючи викладені положення, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:
– формування конкретних відносин безпосередньо в суспільному житті на основі матеріальних умов існування суспільства та правосвідомості його членів;
– узагальнення і формулювання державою природних, таких що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин, в формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);
– втілення формалізованих загальних норм права, знову таки, в конкретні правові відносини, але вже більш впорядковані, стабільні, захищені.
Таким чином, можна говорити про те, що сучасне розуміння правоутворення відрізняється від такого, що домінував у нормативному підході, основу якого складав процес правотворчості. Правотворчість в межах вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів або його державною формою.
Отже в межах правоутворення необхідно вести мову, про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались у суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права – це діяльність компетентних державних органів. їх посадових осіб або громадянського суспільства зі зміни, встановлення або скасування норм права, що відбувається у формі правотворчості.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)