Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 2.1.2.2. Правотворчість: поняття, принципи, види та стадії
Правотворчість – це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках – безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.
Правотворчість як державна форма правоутворення характеризується такими ознаками:
– є переважно діяльністю державних органів, їх прерогативою;
– мас організаційну спрямованість;
– полягає в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;
– чітко регламентується нормами права. Правотворчість здійснюється на основі принципів:
Загальні принципи:
– законності – в основу цього принципу покладено правило, згідно якого вся правотворча робота по підготовці, прийняттю, впровадженню в життя і скасуванню нормативно-правових актів повинна здійснюватись в рамках закону;
– гуманізму – це означає, що нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови і механізми їх втілення в життя;
– демократизму – сутністю правотворчості є вираження волі народу, безпосередня його участь в розробці і прийнятті нормативно-правових актів;
– науковості – ефективному використанні досягнень юридичної та інших наук при розробці норм права;
– професіоналізм – даний принцип безпосередньо пов’язаний з якістю правотворчості. До даного роду діяльності повинні залучатися лише компетентні фахівці – юристи, соціологи, політологи тощо.
Спеціальні принципи:
1) оперативність – полягає у швидкій підготовці та прийнятті нормативно-правових актів ;
2) використання правового досвіду – необхідність спиратися на досвід інших держав;
3) зв’язок з практикою – норма повинна враховувати об’єктивний розвиток правовідносин.
Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації:
1. За способами правотворчості розрізняють:
– затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;
– прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;
– створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. В Україні розповсюджено мало, а є одним з основних у країнах англо-американської правової сім’ї;
– укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави – іншими суб’єктами, зокрема, трудовими колективами);
– офіційне визнання державою правового звичаю або релігійної норми як форми права.
2. Залежно від форм створюваного права розрізняють:
– законотворчість;
– підзаконну правотворчість;
– прецедентну правотворчість;
– договірну правотворчість.
3. Залежно від суб’єкта правотворчості розрізняють:
– безпосередню правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму;
– делегована правотворчість – це нормотворча діяльність уповноважених органів держави, яка здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади:
O правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб’єкта федерації. У більшості країн світу парламент має “монополію” на законотворчу діяльність;
O правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо).
O правотворчість глави держави;
O судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім’ї);
O правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
O локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).
4. Залежно від юридичної сили актів:
– законотворчість – правотворчість вищого представницького органу, наприклад, парламентом видаються нормативно-правові акти найвищої юридичної сили – закони;
– підзаконна правотворчість – її змістом є видання норм права Президентом, урядом, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, главами адміністрацій, керівниками підприємств.
Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загальносоціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:
– аналіз певних суспільних відносин і встановлення потреби в їх правовій регламентації;
– визначення суб’єкта правотворчості, юридичної сили і виду нормативно-правового акта;
– прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта у разі необхідності;
– розробка концепції та основних ідей норм права, що будуть утворювати зміст нормативно-правового акта;
– підготовка змісту проекту нормативно-правового акта (розробником, робочою групою, правотворчим органом);
– попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;
– громадське обговорення проекту нормативно-правового акта (провадиться в разі потреби);
– офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта відповідним суб’єктом правотворчості з додержанням встановлених процедур;
– прийняття нормативно-правового акта;
– опублікування й оприлюднення нормативно-правового акта;
– набуття нормативно-правовим актом чинності.