Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 1.1.3.1. Правоохоронна діяльність держави: поняття та ознаки
1.1.3.1. Правоохоронна діяльність держави: поняття та ознаки
Проблема дослідження поняття і змісту правоохоронної діяльності сягає тих часів, коли виникає потреба в праві як регуляторі суспільних відносин, коли охорону інтересів окремих індивідів та суспільства в цілому взяла на себе держава. Загалом більшість державознавці різних країн і часів вбачали причину виникнення і суть держави саме в її “поліцейській функції”1. Через необхідність встановлення для людей громадського порядку визначав поняття держави видатний правознавець М. М. Коркунов, який писав, що держава є суспільний союз вільних людей з примусово встановленим мирним порядком завдяки наданню виключного права примусу тільки органам держави3. Тому не випадковим є те, що останнім часом у науковій літературі намітилась тенденція, коли дослідження правоохоронної діяльності починають з розгляду функцій держави. Підтвердженням такого підходу є характеристика правоохоронної діяльності, що наводиться польськими3 (В. Ланга, Е. Врублевський, С. Завадським) та чеськими4 (Е. Кучер, Ф. Червенанскі) вченими в роботах, присвяченим проблемам функцій держави. Дотримується такої ж думки і російський науковець Ю. В. Степаненко, який пише, що проблема дослідження правоохоронної діяльності сходить до проблем функцій права, функцій держави та її органів, а також форм їх здійснення; правоохоронної системи, юридичної діяльності, реалізації права1. Необхідно також погодитись з тезою О. Д. Тихомирова та Ю. А. Вєдернікова, що особливості правоохоронної діяльності держави лежать на “перехресті” особливостей її функцій, місця та ролі в теоретичних конструкціях механізмів держави та правового регулювання.
Однак зауважимо, що в юриспруденції не склалося єдиного підходу до визначення поняття цього напряму діяльності держави. Зокрема цілком справедливо зазначають М. І. Мельник та М. І. Хавронюк, що в одному випадку законодавець під функціями розуміє призначення державного органу, його роль, місце в структурі державного апарату, коло проблем, за вирішення яких він відповідає. В іншому випадку функції розуміються – як певне коло дій, які має виконувати державний орган.
У вітчизняній правовій науці домінує точка зору, яку поділяємо і ми, коли правоохоронну діяльність держави розглядають як єдину та неподільну основну функцію. И. І. Горінецький пропонує таке визначення “правоохоронна функція сучасної держави – це самостійний і пріоритетний напрям державної політики, який за допомогою юридичних засобів здійснюється для досягнення певного соціального ефекту, як захист права загалом, основ конституційного ладу, в тому числі прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина, зміцнення законності та правопорядку, і одночасно виступає правовою формою досягнення інших цілей суспільства і держави”. Його підтримує І. В. Сажнєв: правоохоронна функція – це напрям діяльності держави, що виражає її сутність на певному історичному етапі, спрямований на вирішення основних завдань щодо забезпечення охорони конституційного ладу, прав та свобод громадян, законності та правопорядку, всіх врегульованих правом суспільних відносин, і здійснюється у відповідних формах та особливими методами1.
Реалізація правоохоронної функції неможлива без існування надійної правоохоронної системи, бо саме на неї покладається основний тягар щодо забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів населення і суспільства в цілому. Правоохоронна система та військова організація України утворюють єдиний сектор безпеки, до управління та контролю якого пред’являються певні вимоги2.
Правоохоронна система представляє собою сукупність державно-правових утворень і громадських формувань, які за допомогою притаманних їм засобів, способів та методів, а також з дотриманням відповідних гарантій забезпечують захищеність людини і громадянина від різного роду протиправній: діянь. Правоохоронну систему складають такі елементи як її принципи, мета, завдання, функції, об’єкти і суб’єкти правової охорони, охоронні правові норми, сама правоохоронна діяльність та правоохоронні відносини.
Класифікація правоохоронної діяльності:
1. З діяльнішої сторони, правоохоронна діяльність складає чотири взаємопов’язані соціальні реалії:
– правоохоронна діяльність як різновид правозастосовної діяльності, складовими якої виступають професійна юридична праця спеціально підготовлених та об’єднаних у відповідні державні установи (правоохоронні органи) людей та їх професійна юридична поведінка на соціальному й індивідуальному рівнях;
– соціальні умови та внутрішня інфраструктура професійної діяльності юриста-правоохоронця;
– закономірності та процедури здійснення правоохоронної діяльності;
– особливості здійснення професійної правоохоронної діяльності в окремих соціальних сферах та в межах різних професій.
2. З нормативної сторони, правоохоронна діяльність розглядається як:
– правова діяльність – певна сукупність урегульованих нормами права суспільних відносин у різних сферах політичного, економічного, громадського життя суспільства (держави та особи), особливістю яких є те, що вони (правовідносини) виникають між суб’єктами, де одна зі сторін має спеціальні владні повноваження і саме за її ініціативою виникають правовідносини, а її воля відіграє вирішальну роль у їх розвитку;
– різновид правового регулювання з боку компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб’єктів, спрямованого на зміну, припинення або виникнення правовідносин, в основі яких є різні форми юридичної заборони (дозвіл, заборона, зобов’язання, уповноваження, цілевизначення, закріплення принципів і т. ін.);
– діяльність, яка базується на застосуванні державного примусу в разі зловживання правом, невиконанні позитивних обов’язків, недодержанні заборони тощо.
3. З функціонально-цільової сторони, правоохоронну діяльність припустимо розглядати як різновид правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів державної виконавчої влади, що виконують охоронну, виховну та певною мірою, регулятивну функції. Звідси випливає, що сутність правоохоронної діяльності при функціональному підході виявляється в протидії виникненню та розвитку протиправної поведінки (провин і злочинів), нейтралізації та ліквідації шкідливого впливу (наслідків), правовій оцінці вчиненого, забезпеченні відповідного соціального результату тощо, що базується, в першу чергу, на примусі.
Різними є погляди правознавців і на ознаки правоохоронної діяльності. О. В. Бубенцова до головних ознак відносить:
– направленість цієї діяльності на охорону права, що полягає в забезпеченні передбачених законом попереджувальних і припиняючих заходів з метою недопущення та припинення правопорушень;
– здійснення цієї діяльності за допомогою юридичних заходів впливу, які повинні відповідати закону та іншим правовим приписам та реалізація яких повинна здійснюватися в межах встановленої законом процедури;
– здійснення правоохоронної діяльності правоохоронними органами1. У свою чергу І. В. Бондаренко, аналізуючи юридичну літературу, визначає головні ознаки правоохоронної діяльності, до яких відносить:
– владний характер цієї діяльності, що має полягати в захисті певних суспільних відносин компетентними органами;
– підзаконність діяльності, що передбачає здійснення повноважень у чітко регламентованих законом процесуальних (процедурних) межах і формах, які навіть у певних випадках утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальну);
– правозастосовний характер рішень, що приймаються, відмінність яких полягає не у встановленні нових норм права, а лише в застосуванні відповідних норм права, характерних своїм правоохоронним спрямуванням;
– використання примусу як запобіжного заходу з метою припинення протиправної діяльності та спроб уникнути відповідальності чи перешкодити провадженню встановленої законом процедури розслідування (розгляду справи).
При цьому В. М. Скрипнюк, визначаючи місце правоохоронної діяльності в системі органів державної влади, до основних ознак відносить:
– по-перше, вся правоохоронна діяльність, яка здійснюється правоохоронними органами, відбувається лише відповідно до норм чинного законодавства, тільки у встановленому ним порядку з дотриманням цілої низки спеціальних процедур;
– по-друге, правоохоронна діяльність є завжди владною діяльністю, тобто такою, що здійснюється за допомогою правового впливу і має загальнообов’язковий характер;
– по-третє, правоохоронні органи наділені повноваженнями застосування заходів державного примусу.
Таким чином, ми, до основних ознак правоохоронної діяльності пропонуємо віднести:
– завжди є владною діяльністю, тобто такою, що здійснюється не будь-яким способом, а лише за допомогою застосування юридичних заходів впливу;
– відповідність юридичних заходів впливу, що застосовуються під час здійснення правоохоронної діяльності приписам закону або іншого правового акта;
– реалізація правоохоронної діяльності у встановленому законом порядку, з дотриманням процедур;
– здійснення правоохоронної діяльності спеціально уповноваженими державними органами, громадськими організаціями та об’єднаннями, яким надано певні повноваження з урахуванням відповідного розподілу між ними компетенції, форм і засобів її здійснення.
Розуміння сутності правоохоронної діяльності досить різноманітне, але поява терміна “правоохоронна діяльність” в юридичній літературі пов’язують з ім’ям І. С. Самощенка. На його думку, правоохоронна діяльність – це різновид правозастосування, особливістю якого є виявлення правопорушень, розгляд відповідних юридичних справ і прийняття рішень про застосування заходів юридичної відповідальності.
А. Б. Сахаров під правоохоронною діяльністю розуміє діяльність спеціалізованих державних органів (прокуратури, органів внутрішніх справ, судів, виправно-трудових установ), що покликані здійснювати безпосередню боротьбу зі злочинністю1.
Правоохоронну діяльність як державно-владну діяльність компетентних державних органів, змістом якої є припинення та запобігання правопорушень, контроль за правомірністю поведінки суб’єктів правовідносин, вирішення юридичних суперечок, що виникають між суб’єктами права, притягнення до юридичної відповідальності осіб, що вчинили правопорушення, та забезпечення Ті реалізації, розглядає А. Ф. Гранін.
Заслуговує на увагу поняття правоохоронної діяльності, запропоноване О. Ф. Скакун – це правова форма діяльності держави, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, захист індивіда від правопорушень і притягнення винних до відповідальності.
О. М. Бандурка наводить таке визначення: правоохоронна діяльність – це державна діяльність, яка здійснюється з метою охорони права спеціально уповноваженими органами шляхом застосування юридичних заходів впливу в точній відповідності із законом та при неухильному дотриманні встановленого ним порядку.
У І. В. Солов’євич правоохоронна діяльність – це різновид право-застосовної організаційно-правової державно-владної діяльності, що базується, в першу чергу, на примусі та здійснюється компетентними органами в спеціально встановлених формах, її зміст полягає у реалізації юридичних норм шляхом видання (прийняття) індивідуально-конкретних правових велінь (державно-владних приписів) з метою протидії виникненню та розвитку протиправних вчинків (провин і злочинів), нейтралізації та ліквідації шкідливого впишу (наслідків), правовій оцінці вчиненого, забезпеченні відповідного соціального результату тощо.
Пропонує визначення правоохоронної діяльності і О. В. Негодченко – це така владна діяльність, яка здійснюється уповноваженими державою органами на підставі закону й у встановленому ним порядку з метою охорони й захисту прав та законних інтересів громадян, державних і громадських формувань шляхом застосування правових заходів впливу.
На думку О. В. Тюріної, власне правоохоронну діяльність слід розуміти як певний різновид правозастосовної діяльності, яка є однією із специфічних форм реалізації права та полягає в тому, що це одна із форм активної організаційно-владної діяльності компетентних органів, які діють від імені держави за її повноваженнями.
У свою чергу В. Є. Студені кий вважає, що правоохоронна діяльність представляє собою діяльність, яка спирається на підвалини законності та правопорядку, функції по охороні прав та свобод людини і громадянина, власності та суспільного порядку, конституційного ладу від злочинних посягань та правопорушень, а також попередження (профілактика) злочинів, де зазначені функції притаманні державним органам і громадським об’єднанням (організаціям).
У науковій літературі навіть наводиться поняття – “міжнародна правоохоронна діяльність держави” – це діяльність, що визначається міжнародною правоохоронною та міжнародною судовою функціями держави, які реалізуються національною системою правоохоронних та судових органів, здійснюється в межах міжнародних охоронних та регулятивних правовідносин і має відповідати системі їх принципів.
Аналіз правоохоронної діяльності потребує встановлення співвідношення понять “правоохоронна діяльність” і “правозахисна діяльність”. Досить чітко розрізняє вказані поняття A. M. Кучук, він, зокрема, зазначає, що охорона пов’язується з превенцією, недопущенням протиправних дій, а необхідність же в захисті виникає лише тоді, коли є перешкоди в здійсненні прав і свобод, або загроза їх порушення1. Якщо ж розглядати діяльність щодо охорони (захисту) права, то можна помітити, що немає такого органу, організації, що виконували б лише завдання з відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення, не здійснюючи при цьому превентивної функції. У свою чергу суб’єкти, які реалізують функцію охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки не можуть не виконувати діяльність з припинення протиправної поведінки. Тому розрізнення охоронних та захисних засобів, правоохоронної та правозахисної діяльності є надто умовним. Таким чином, показуючи синонімію термінів “охорона” і “захист” у нормотворчій практиці,
A. M. Кучук підводить підсумок: охорону можна розглядати як родове поняття, котре охоплює “захист” як певний, особливий вид “охорони”.
Також, на нашу думку, необхідно наголосити на методологічно важливих моментах зокрема, що правоохоронна переважно здійснюється на основі імперативних методів, а захист – диспозитивних, правоохоронну діяльність переважно здійснюють державні органи і ця діяльність є їх обов’язком, правозахисною діяльністю займаються переважно недержавні організації добровільно.
Висновки про сутність, соціальну та правову природу правоохоронної діяльності зробив і В. Є. Студенікин:
– по-перше, в широкому загально-філософському та історичному контексті правоохоронна діяльність являє собою об’єктивно зумовлений потребами людини особливий вид соціальної діяльності;
– по-друге, соціальна природа правоохоронної діяльності опосередкована сутністю людини і детермінована необхідністю специфічними способами забезпечувати спільну життєдіяльність людей;
– по-третє, правова природа правоохоронної діяльності в силу пристосовчо-адаптаційного та перетворювального характеру людської діяльності визначена правом і об’єктивною необхідністю впливу на суспільні відносини для забезпечення їх відповідності правовим приписам (нормам);
– по-четверте, соціально-правова природа правоохоронної діяльності обумовлює її системний характер;
– по-п’яте, суб’єктом правоохоронної діяльності може виступати держава, різні її органи, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян.
Ураховуючи викладене, вважаємо за необхідне навести авторське визначення правоохоронної діяльності, що являє собою зумовлений потребами людини особливий вид соціальної діяльності, яка визначена нормами права та об’єктивною необхідністю впливу на суспільні відносини для забезпечення охорони конституційного ладу, прав та свобод людини і громадянина, зміцнення законності та правопорядку, і яка здійснюється лише уповноваженими на те суб’єктами.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)