Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 2.4. Проблеми розвитку малого підприємництва

Становлення й розвиток ринкової економіки неможливі без створення відповідних умов для забезпечення економічної свободи розвитку підприємництва, суть якої полягає в усуненні адміністративних перешкод і обмежень на шляху економічної діяльності. Правовий порядок у суспільстві не сумісний із дискреційними (на свій розсуд) повноваженнями адміністративних структур виконавчої влади. Демократичний правовий порядок економічного життя, відносин підприємництва в країні має грунтуватися на засадах, відповідно до яких жодного власника майна, жодного підприємця не може бути примушено робити те, що не передбачено законодавством. Щодо органів державної влади й органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, то стосовно підприємців вони зобов’язані діяти лише на підставі у межах повноважень і способами, що передбачені Конституцією та законами України. Як юридичне підгрунтя цих принципово нових положень необхідно розглядати, в першу чергу, конституційне закріплення нової для нашого суспільства правової норми, що визнає людину (фізичну особу), її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю12. Більше того, за цією самою статтею права і свободи суб’єкта підприємництва як фізичної особи, гарантії його захисту мають визначати зміст і спрямованість державної діяльності, за яку держава має відповідати перед людиною. Згідно з Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, права й свободи людини і громадянина захищаються судом18.

“Кожному, – зазначається в Конституції України, – гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб”14.

8гідно з результатами проекту щодо визначення індексу економічної свободи у 115 країнах світу, який було запроваджено спілкою 47 дослідних інститутів усіх континентів світу в 1995 році, Україна належить до країн, що мають найнижчий (від 1,9 до 3,6) рівень економічної свободи, а саме 8,4. Максимальний показник цього рівня у Гонконгу 9,3І5. Спеціальне дослідження, яке проводилось на замовлення ССІП Генерального директорату Комісії європейських товариств у 1993-1994 pp. в Україні, показало, що економічна оцінка адміністративного тягаря” – 180-230 млрд. екю18.

Узагальнення висновків проведених соціально-економічних досліджень дає можливість у цілому оцінити економічні умови становлення підприємництва в Україні як негативні

Якщо індекс економічної свободи є показником, зумовленим в основному об’єктивними (зовнішніми) чинниками, то “адміністративний тягар” – це явище, яке викликається, виключно суб’єктивними чинниками. Тому один із першочергових кроків на шляху становлення і розвитку підприємництва в Україні – подолання перешкод, зумовлених саме суб’єктивними чинниками, до яких належать:

-проблеми з реєстрацією;

-недосконалість системи ліцензування;

-бюрократичні дії органів державної виконавчої влади;

-занадто велика кількість контролюючих органів, які дублюють функції;

-слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності.

Реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності регламентується на сьогодні ст. 8 Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р., до якої чотири рази вносилися зміни та доповнення. Зараз діє четверта редакція Положення про державу реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 74017, яка повністю дублює зміст цього положення, затвердженого, в свою чергу, постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 125. Зрозуміло, що будь-які зміни чи доповнення мають вноситися з метою спрощення процедури реєстрації, але вона й досі залишається складною. Реєстрація складається фактично з послідовності певних процедур, а саме:

1. Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства, установчого договору, протоколу зборів засновників.

2. Засвідчення підписів засновників підприємства під статутом та установчим договором у нотаріальній конторі.

3. Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.

4. Відкриття тимчасового рахунку та сплата власниками підприємства внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності у розмірі, передбаченому відповідними законодавчими актами.

5. Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації необхідних передбачених законодавством документів для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.

6. Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації затверджених документів про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.

7. Постановка на облік у міському управлінні статистики та отримання ідентифікаційного коду суб’єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій.

8. Постановка на облік у районній податковій інспекції.

9. Закриття тимчасового рахунка в банку та відкриття постійного (розрахункового) рахунка.

10.Одержання дозволу на виготовлення печатки та штампів у відділі дозвільної системи районного відділу внутрішніх справ.

11.Виготовлення печатки та штампів.

Крім того, вимагаються різноманітні довідки з ЖБКів, відмітки органів Пенсійного фонду, служби зайнятості.

Як бачимо, шлях до відкриття приватної справи потребує значної кількості документів, чимало часу на їхнє оформлення і значних коштів.

За оцінкою міжнародної фінансової корпорації, вартість відкриття в Україні власної справи (реєстрація, ліцензування, виконання необхідних формальностей) 1069 дол. США, що перевищує середній річний дохід18. Якщо врахувати ще й витрати коштів, які потрібні на придбання обладнання наприклад, кіоска, на оренду приміщень тощо, загальна сума витрат на те, щоб розпочати малий бізнес, буде 2000 дол. США і більше. Цей рівень в умовах, коли майже немає кредитних ресурсів, не дає можливості правомірно розпочати власну справу19.

У всьому світі реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється органами юстиції, а в нас це досі в компетенції органів виконавчої влади, до того ж ця реєстрація розглядається не як реалізація державно-владної функції, а як виконання певного виду послуг цивільно-правового характеру. Таким чином, реєстрація перетворюється в джерело доходу, а не в адміністративний інститут контролю, що призводить до зловживань при розв’язанні цих питань з боку службовців державного апарату. Те саме і щодо ліцензування та квотування комерційних операцій суб’єктів цивільного права. Навіть консультування й інформування виглядають як такі самі послуги.

Ліцензування регламентується Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, який було ухвалено 1 червня 2000 року та Законом України “Про підприємництво”, зміни до якого вносились більше 20 разів20. На початку дії цього Закону було передбачено 11 видів діяльності, які підлягали ліцензуванню, але зараз є безпідставна тенденція збільшення таких видів діяльності. Безпідставно ліцензуються і види діяльності, і види робіт, дозвіл (ліцензію) на які видає значна кількість міністерств, відомств та органів місцевої влади. Взагалі, на сьогодні 831 органу виконавчої влади надано право видачі ліцензій.

Розглянемо, наприклад, результати перевірок центральних та місцевих органів виконавчої влади у зв’язку з ліцензуванням. За результатами перевірок органам державної виконавчої влади рекомендовано подати на розгляд та затвердження Ліцензійною палатою Інструкцію про умови і правила здійснення окремих видів діяльності та контролю за дотриманням їх, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України.

На жаль, необхідно зазначити, що міністерства перевищують свої повноваження щодо видачі ліцензій на види діяльності, обмеження яких не передбачено Законом України “Про підприємництво” (ст. 4) та Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Так, Міністерство фінансів видавало ліцензії на друкування бланків документів суворого обліку, ввезення в Україну бланків цінних паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперу для виготовлення їх, хоча ліцензування цих видів діяльності не передбачено чинним законодавством.

Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів України та рішень уряду всупереч вимогам законодавства займаються “нормотворчою діяльністю”.

Міністерство транспорту видавало ліцензії не на види підприємницької діяльності, ліцензування яких передбачене ст. 4 Закону України “Про підприємництво”, а на кожну країну, до якої здійснюються перевезення. Крім ліцензій, міністерство видавало на кожний транспортний засіб окрему ліцензійну картку терміном дії один рік. Ні ліцензійна картка, ні термін її дії не передбачені законодавством України.

Результати перевірок Ліцензійною палатою органів державної виконавчої влади порядку видачі ліцензій, а також виконання вимог нормативних актів суб’єктами підприємницької діяльності, які стосуються здійснення видів підприємницької діяльності, що ліцензуються, свідчать, що закони України та рішення уряду носять декларативний характер, бо ні органи виконавчої влади, ні суб’єкти підприємницької діяльності в основному не дотримуються норм чинного законодавства з питань ліцензування.

Відомчу нормативно-правову базу державних органів виконавчої влади щодо ліцензування підприємницької діяльності не приведено у відповідність до вимог законодавства: ліцензії на здійснення підприємницької діяльності видаються на підставі відомчих інструкцій, які вже втратили чинність.

Для розв’язання цих та інших проблем Указом Президента України “Про Ліцензійну палату України” від 7 лютого 1997 р. № 104 Ліцензійній палаті України було надано статус органу центральної виконавчої влади, але вже 29 липня 1997 p., відповідно до Указу Президента України “Про створення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва”, новоутворений орган було підпорядковано цьому комітету.

Така невизначеність політики уряду щодо розвитку та підтримки підприємництва не сприяє як поліпшенню умов становлення та розвитку підприємництва в Україні, так і ефективності державного регулювання.

Бюрократичні дії органів державної виконавчої влади перетворились у “нормотворчу” діяльність, яка суперечить вимогам законодавства. Так, порушуючи відповідні Закони України та постанову Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 року № 1020, де визначено, що термін дії ліцензії не може бути меншим, ніж три роки, райдержадміністрації м. Києва видають ліцензії терміном від кількох місяців до 1 року (ліцензії у сфері роздрібної торгівлі видаються не на вид діяльності, а на кожне торгове місце), створюючи додаткові можливості поповнення місцевих бюджетів за рахунок незаконних стягнень з підприємців. Ліцензії на роздрібну торгівлю Київська державна адміністрація видає всупереч постанові Кабінету Міністрів України, якою було визначено, що ліцензії на торговельну діяльність у сфері роздрібної торгівлі видаються відділами з питань торгівлі та побутового обслуговування населення районних державних адміністрацій м. Києва за місцем діяльності підприємця.

Ситуація ускладнюється тим, що в райдержадміністраціях столиці, порушуючи вимоги постанови Кабінету Міністрів України, продовжують вимагати документи обов’язкового погодження, заяви на отримання ліцензій у районних органах санітарного нагляду, пожежного нагляду, податковій адміністрації, державних науково-промислових центрах стандартизації, метрології та сертифікації, в управліннях, які займаються захистом прав споживачів, в управліннях з координації роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, управліннях внутрішніх справ тощо.

Так, наприклад, з порушенням вимог чинного законодавства на підставі розпорядження Ватутінської райдержадміністрації від 14 липня 1997 р. № 869 до переліку документів на отримання ліцензій було внесено довідку з Пенсійного фонду України про взяття на облік суб’єкта підприємницької діяльності. У діяльності Ватутінської райдержадміністрації виявлено факти, які стосуються відмов у прийомі документів для видачі ліцензій без сплати внесків до благодійного фонду “Людяність” у розмірі від 34 до 68 грн. і видачі ліцензій на здійснення торговельної діяльності з реалізації продовольчих та непродовольчих товарів терміном дії на один рік21.

На практиці процедура узгодження документів для отримання ліцензії вимагає більш ніж два місяці (ст. 8 Закону України “Про підприємництво” передбачає: “Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється (за наявності всіх документів) за заявочним принципом не більше п’яти робочих днів. Орган, який здійснює реєстрацію, зобов’язаний протягом цього терміну видати посвідчення про реєстрацію і в десятиденний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики”). Таке протиріччя між законом і практикою зовсім не сприяє розвитку підприємницької діяльності. Щоб скоротити час, потрібний на реєстрацію, підприємці вимушені за 600- 1200 грн. готівкою користуватися послугами посередницьких приватних фірм, які спеціалізуються на оформленні реєстрації.

У разі оренди підприємцями нежитлових приміщень, наданих місцевими органами влади, є обов’язковим перерахування підприємцями, згідно з договором про співробітництво, певних коштів до фонду реконструкції і розвитку району. Райдержадміністрації м. Києва за сприяння організації та здійснення певного виду підприємницької діяльності і видачу ліцензій вимагають від підприємця надати кошти на соціально-економічний розвиток, на зміцнення матеріально-технічної бази об’єктів комунальної власності району (за місцем діяльності підприємця) в розмірі від 300 до 2000 грн.; на благоустрій району – 200-500 грн. тощо. За бланки ліцензій, залежно від району здійснення підприємницької діяльності, стягується плата у розмірі 3-15 грн.22

Щоправда, слід зазначити, що Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про підприємництво” від 23 грудня 1997 року дещо спрощено порядок отримання ліцензій та значно скоротилася кількість видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Велика кількість контролюючих органів і дублювання їхніх функцій створюють значні труднощі в діяльності підприємств малого підприємництва. Виконуючи контрольно-ревізійні функції, десятки контролюючих органів діють за власними нормативними та інструктивними документами, якими встановлюються методи, порядок і періодичність контролю, які, у свою чергу, не погоджені і не скоординовані між собою. Різні контролюючі органи безсистемно і багаторазово розв’язують одні й ті самі питання, перевіряють одні й ті самі документи. Ці дії дезорганізують роботу суб’єктів малого бізнесу. Так, наприклад, Державна податкова адміністрація України, яка законно має право отримати на власний рахунок до 30 від штрафних санкцій, накладених її співробітниками на підприємство, немовби керуючись настановою: “поганий той інспектор, який не може знайти порушення”, доводить до інспектора квартальний план збору штрафів із підприємців.

Надмірний податковий прес примушує підприємців перейти в “тіньову економіку” і, таким чином, стати суб’єктами правопорушень.

Слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності зумовлена тим, що в Україні досі немає розвиненої системи інформаційного забезпечення та інфраструктури, яка була б здатна підняти науково-практичний рівень підприємців. Немає достатньої системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів підприємницької діяльності, яка давала б можливість охопити не тільки досвідчених підприємців, а й тих, хто тільки починає займатися підприємницькою діяльністю. Як свідчать деякі соціологічні дослідження, до 85 % із числа задіяних у дрібному підприємництві, до того ж не з власного бажання, а за умов кризового становища, мають середню та вищу спеціальну освіту, яка не має безпосереднього відношення до сфери підприємництва.

Для подолання перешкод, що гальмують формування і розвиток малого підприємництва в Україні, може бути запропоновано такі заходи:

-розробка та прийняття Закону України про єдиний спрощений порядок реєстрації, патентування та легалізації суб’єктів підприємницької діяльності;

-створення на місцях окремих структурних підрозділів, метою яких є об’єднання та централізація функцій реєстрації, надання кодів, нотаріальне засвідчення підписів і копій, видача дозволів на печатки та інші функції, передбачені Законом України “Про підприємництво”.

Для того, щоб розв’язати проблеми, які виникають під час реалізації державної політики розвитку підприємництва в Україні, Ліцензійна палата України має об’єднати процеси реєстрації та ліцензування, виконуючи при цьому такі завдання:

-узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб’єктів підприємництва, розробка пропозицій щодо його вдосконалення;

-методичне керівництво роботою, пов’язаною з ліцензуванням та реєстрацією;

-координація роботи органів, які здійснюють ліцензування та реєстрацію;

-контроль за дотриманням порядку видачі суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій та за державною реєстрацією суб’єктів підприємництва відповідними органами.

З метою вдосконалення неефективної і трудомісткої системи контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва доцільно:

-визначити межовий перелік контролюючих органів;

-встановити регламентні строки, періодичність та послідовність контрольних перевірок;

-розробити єдиний механізм відповідальності контролюючих та посадових осіб за порушення, допущені під час перевірок;

-забезпечити підприємців нормативними документами, які регламентували б діяльність відповідних контролюючих органів.

Заходами науково-методичного, освітнього, консультативного та кадрового забезпечення розвитку підприємництва мають стати:

– розробка механізму правовикористання в приватному секторі економіки України; методологічних і теоретичних засад систематизації законодавства у сфері підприємницької діяльності; проведення соціологічних досліджень щодо розвитку підприємництва в Україні, організація наукових досліджень щодо економічно-правового модулювання і прогнозування розвитку підприємницького сектору економіки України;

-розробка навчальних курсів, програм, посібників, підручників, словників з питань підприємницької діяльності, менеджменту і приватного права;

-запровадження в навчальні програми навчальних закладів, у тому числі й у навчальну програму середньої школи, дисциплін (обов’язкових або факультативних) з основ підприємницької діяльності та організації малого підприємництва, приватного права і підприємницького права;

-створення системи підготовки та перепідготовки підприємців і менеджерів (фахівців менеджменту, банківської справи, маркетингу, приватного права) з використанням державних та недержавних форм навчальних закладів, бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків та інших структур.

Для приведення роботи продовольчих та речових ринків до належного стану вважаємо за необхідне підготувати проекти постанов Кабінету Міністрів України такого змісту:

-створення відповідних умов для здійснення торговельної діяльності на продовольчих та речовин ринках (створення відповідної інфраструктури, придбання техобладнання, електронно-касових апаратів тощо);

-встановлення для підприємців, що здійснюють торговельну діяльність на ринках, замість податку на прибуток фіксованого податку на види діяльності, пов’язаної з готівковим обігом коштів, та визнання необов’язкового характеру наявності торговельної освіти для здійснення торгівлі на цих ринках;

-легалізація діяльності громадян інших країні які здійснюють торгівлю на продовольчих та речових ринках України без відповідної державної реєстрації та ліцензії.

Для подолання перешкод, що гальмують процес становлення і розвитку підприємництва, необхідно внести зміни й доповнення до Закону України “Про підприємництво”, які б, зокрема, визначили функції та компетенцію державних органів, що здійснюють реєстрацію суб’єктів підприємництва; впорядкували б процедури, необхідні для видачі свідоцтва про державну реєстрацію, для ліквідації суб’єктів малого та середнього підприємництва тощо.

Аналіз стану малого підприємництва в Україні свідчить, що головні причини гальмування розвитку малого підприємництва в Україні такі:

– немає дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки малого підприємництва. Це питання ще не посіло належного місця і в діяльності місцевих органів державної виконавчої влади;

-неймовірно важкий тягар оподаткування, що примушує багатьох суб’єктів малого підприємництва піти в тіньову економіку. Про це, зокрема, свідчить той факт, що неухильно зменшується питома вага діючих малих підприємств у кількості зареєстрованих. У 1992 році цей показник становив 49,6 %, у 1993 р. – 47,7 %, у 1994 р. – 37,7 %, у 1995 р. – 32,6 % у 1999 р. з майже 650 тис. зареєстрованих в Україні малих підприємств та кооперативів діяло лише 197 127, тобто лише ЗО %. Найгірший стан справ у м. Києві, Кіровоградській, Одеській, Вінницькій та інших областях;

-низькі темпи та перекоси у процесі реформування власності. Усього станом на 1 січня 2000 року було приватизовано 67 998 підприємств, у тому числі 53 694 об’єктів малої приватизації23. На жаль, у багатьох випадках приватизація має формальний характер. Цей процес не завжди створював “реального” власника;

-відсутність належного нормативно-правового забезпечення розвитку малого підприємництва, як і підприємництва в цілому. Недостатньо врегульовані відносини суб’єктів підприємницької діяльності з органами влади й управління, немає законодавчого механізму державної фінансової підтримки малого підприємництва, немає єдиного трактування понять: “підприємництво”, “малий бізнес”, “суб’єкти підприємницької діяльності” тощо;

-обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів. Багато малих підприємств не розпочали свою діяльність за браком достатньої суми стартового капіталу, власних виробничих площ та устаткування;

-недосконалість системи обліку та статистичної звітності малого підприємництва, обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення, недосконалість системи навчання та перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності тощо.

На тенденції розвитку малого підприємництва в Україні безпосередньо впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників. Так, у 1994-1997 pp. в Україні спостерігався спад ВВП. Цей ключовий показник розвитку економіки держави був у 1994 році – на 23 %, у 1995 році – на 11,8 %, у 1996 році – на 10,0 %, у 1997 році – на 3,0 %, у 1998 році – на 1,9 % меншим порівняно з попередніми роками. Спад ВВП спричинив зменшення внутрішніх фінансових ресурсів держави, обігових коштів у суб’єктів підприємницької діяльності, зниження купівельної спроможності населення України тощо.

До основних макроекономічних чинників, які впливають на розвиток малого підприємництва, слід віднести передусім такі:

-обмеженість внутрішнього попиту та наявність кризи збуту на внутрішньому ринку у зв’язку з браком вільних фінансових коштів підприємств та зниженням реальних доходів населення;

-вкрай незначну інвестиційну активність, відсутність переливу коштів із фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність) кредитів.

Разом з тим, мале підприємництво в Україні має певні риси, які суттєво відрізняють його від підприємництва більшості зарубіжних країн, а саме:

-низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному потенціалі;

-низький управлінський рівень, брак знань, досвіду та культури ринкових відносин;

-прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних малих підприємств працюють на умовах франчайзингу, субпідряду тощо, а в нас цього немає);

-поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів діяльності, неможливість у більшості випадків орієнтуватися на однопродуктову модель розвитку;

-немає системи самоорганізації та недостатня інфраструктура підтримки малого підприємництва;

-немає повної і вірогідної інформації про стан та кон’юнктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм;

-практично немає державної фінансово-кредитної підтримки;

-недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців.

Крім того, слід зазначити, що стан товарного ринку в Україні, на якому діють суб’єкти малого підприємництва, суттєво відрізняється від економічно розвинутих країн. Розвинутим ринковим відносинам притаманні переважаючий вплив попиту з швидкою реакцією на нього, пріоритет приватної власності, розвинута ринкова інфраструктура, дієвість та усталеність законодавства, фінансова стабільність, доступність засобів виробництва, традиції використання договірних відносин, інформаційна відкритість, офіційно мінімальна криміналізація.

Зовсім інша (якщо не сказати – протилежна) ситуація спостерігається сьогодні в економіці України. У цілому правове, соціально-економічне середовище для малого підприємництва стає, на жаль, дедалі несприятливішим. Крім того, відбувається активний процес концентрації капіталу з одночасним встановленням фінансового й управлінського контролю за самостійними підприємствами з боку великих компаній та відповідних монопольних угруповань.

Аналіз стану та проблем розвитку малого підприємництва в Україні свідчить про те, що подальший розвиток ситуації без активного та позитивного втручання держави може призвести до згортання (в основному через подальшу тінізацію) цього сектору економіки з відповідним загостренням економічних проблем та посиленням соціальної напруги. Через це й виникає необхідність дійової державної політики підтримки малого підприємництва.

Створення відповідних правових, економічних та організаційних умов сприятиме подальшому збільшенню кількості суб’єктів малого підприємництва, зростанню ролі та значення його в національній економіці.

Для розв’язання проблем розвитку малого підприємництва в Україні, створення відповідного середовища слід докорінно перебудувати державну політику в галузі сприяння малому підприємництву. Завдання полягає в тому, щоб суттєво розширити його роль і місце в економічному процесі. Мається на увазі забезпечення протягом найближчих років у структурах зазначеного сектору зайнятості на рівні 25-ЗО % дієздатного населення та виробництва до 25 % ВВП. Саме з цього слід виходити при розробці та реалізації системи підтримки малого підприємництва.

Наявність системи заходів підтримки малого підприємництва підвищує його життєздатність, що, в свою чергу, пом’якшує її основну суперечність. І, навпаки, відсутність відповідної системи призводить до загострення основної суперечності малого підприємництва та до зниження його життєздатності.

У зв’язку з цим виникає питання про суб’єкти підтримки малого підприємництва. Розв’язання цього питання пов’язане з відображенням об’єктивної структури самої ринкової економіки, життєздатність у якій малого підприємництва визначається щільністю його взаємодії з державою, великими господарськими структурами та взаємозв’язком між самими суб’єктами малого підприємництва.

Таким чином, необхідно, з одного боку, говорити про підтримку малого підприємництва державою, тобто, про державну підтримку малого підприємництва. З іншого боку, мова має йти про різноманітні форми виробничої, виробничо-фінансової, збутової та науково-технічної взаємодії малих господарських структур з великими. Мова йде, насамперед, про механізми субпідряду, лізингу, франчайзингу та венчурне фінансування, тобто про інтеграційну підтримку малого підприємництва. І, по-третє, має також йтися про різноманітні форми самоорганізації малого підприємництва.

Сфери та суб’єкти підтримки малого підприємництва тісно взаємопов’язані: державне сприяння впливає і на розвиток системи інтеграційних зв’язків як ключового елемента зовнішнього середовища малого підприємництва. У свою чергу, великий бізнес бере участь у заходах, які ініціює держава, щодо розвитку інфраструктури підтримки (наприклад, бізнес-інкубатори, технопарки тощо). І нарешті, систему підтримки важко уявити без взаємопідтримки самих суб’єктів малого підприємництва. Таким чином, можна зробити висновок про функціонування трьох підсистем (напрямів) – державної, інтеграційної та самоорганізації малого підприємництва в межах єдиної системи підтримки малого підприємництва. Цю систему логічно визначити як сукупність заходів, спрямованих на розв’язання основної суперечності малого підприємництва, які здійснюються державою, великими підприємствами, громадськими об’єднаннями підприємців через спеціальну інфраструктуру, а також у межах багатоманітних форм господарської інтеграції.

(2 votes, average: 3,50 out of 5)