Мале підприємництво: основи теорії і практики – Варналій З. С. – 4.1. Основні форми інтеграційної підтримки малого підприємництва
У попередньому розділі було розглянуто державну підтримку як одну із складових системи підтримки малого підприємництва. Але державна підтримка, якою б вона не була, і про це свідчить світовий досвід, не може вирішити всі питання розв’язання (пом’якшення) основної суперечності малого підприємництва, не може в повному обсязі забезпечити життєздатність суб’єктів малого підприємництва. Тому складовими системи підтримки малого підприємництва слід розглядати поряд із державною підтримкою і різні форми взаємодії великих та малих господарських структур через форми інтеграційних зв’язків. Крім того, велике значення для забезпечення життєздатності малого підприємництва має система самоорганізації суб’єктів цього сектору економіки, його ринкова інфраструктура, а також міжнародна фінансова й технічна допомога. Саме ці підсистеми підтримки малого підприємництва ми і розглянемо в цьому розділі.
4.1. Основні форми інтеграційної підтримки малого підприємництва
Форми інтеграції великих та малих підприємств не є якоюсь ідеальною моделлю, що приходить на зміну старим механізмам розподілу ресурсів або колишнім організаційним формам.
Йдеться про створення нової якості ринку й організаційних структур або про якісну трансформацію цих форм, якщо вони існували раніше. Формування інтеграції великих та малих підприємств в Україні розпочалося в багатьох випадках спонтанно, стихійно.
Однак цей ключовий елемент зовнішнього середовища малого підприємництва має все більше перетворюватися в інструмент цілеспрямованої координації учасників процесу відтворення. Крім того, слід зазначити, що сукупність форм кооперації між великими та малими фірмами є особливим сегментом у системі зовнішніх зв’язків великих корпорацій.
В умовах ринкових відносин основними формами інтеграції великих та малих господарських структур є: субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Змістом зазначених форм є інтеграція (переплетіння) функціональних сфер діяльності великих і малих підприємств. Зокрема, формою виробничих функціональних інтеграційних зв’язків є субпідряд, формою виробничо-збутових – франчайзинг, формою виробничо-фінансових – лізинг, а формою інноваційних функціональних інтеграційних зв’язків є венчурне фінансування (рис. 4.1).
 |
Рис. 4.1. Основні сфери та форми інтеграції великих та малих підприємств
Необхідно підкреслити, що всі зазначені форми господарської інтеграції великих та малих підприємств відповідають суттєвим критеріям підтримки малого підприємництва, тому що наслідком використання їх є (має бути): по-перше, зростання стабільності, упередженості зовнішнього середовища малого підприємництва; по-друге, взаємовигідний рух інформаційних, технологічних, сировинних, фінансових, кадрових ресурсів. Крім того, слід зазначити, що значну роль у становленні цих форм відіграє система державної підтримки малого підприємництва, інфраструктура якої є суттєвим фактором “стикування” великих та малих суб’єктів господарювання’.
Розглянемо більш детально основні форми інтеграції великих та малих господарських структур.
Подальший розвиток системи господарської інтеграції став можливим насамперед завдяки зростанню виробничої спеціалізації за допомогою звільнення великих компаній масового виробництва від необхідності виготовлення виробів і деталей невеликими обсягами, безпосереднього обслуговування споживачів. Саме завдяки цьому процесу відбувається розвиток системи виробничо-господарської кооперації, поява її нових форм.
Серед організаційних форм взаємодії (інтеграції) великих і малих фірм у галузі виробництва насамперед необхідно виділити Субпідрядну систему. Вона являє собою довгострокові відносини у сфері постачання між великою (головною) компанією, яка виробляє значні обсяги масової продукції, та багатьма малими підприємствами, які працюють на основі подетальної, технологічної, модельної спеціалізації виробництва продукції, що виробляється відносно невеликими обсягами або за вузької номенклатури.
Сутність субпідряду полягає у збільшенні обсягу робіт, що передаються великими компаніями за контрактами малим та середнім фірмам, а також у скороченні загальної кількості прямих постачальників комплектуючих.
Суб’єктам малого підприємництва така форма кооперації дуже вигідна, оскільки шансів залишитися на самостійних ринках у них майже немає. Особливо це стосується технологічно складної продукції, організація виробництва й збуту якої потребує великих управлінських, фінансових і технічних можливостей, яких малі фірми не мають. Використовуючи виробничий потенціал малих фірм, великі головні компанії надають їм певні пільги: гарантують закупівлю значної частки виробленої продукції, доставляють або дають в оренду засоби виробництва, визначають пільгові умови придбання сировини та матеріалів тощо8.
Субпідрядна система особливо розвинена в галузях масового складального виробництва, наприклад, в автомобільній, електротехнічній, електронній промисловості, в деяких сферах машинобудування. Так, електротехнічний концерн “Дженерал електрик* лише в середині 80-Х років використовував для свого виробництва і збуту послуги понад ЗО тис. малих підприємств. У автомобільного концерну “Дженерал моторз” було 40 тис. постачальників, 82% з них – фірми з кількістю зайнятих менше 100 чоловік3. Корпорація Форд мотор” купувала близько 75 % усіх комплектуючих виробів у зовнішніх фірм-постачальників, більшість з яких – малі фірми.
Реалізація субпідрядних робіт стала важливою складовою господарської стратегії малих фірм, сприяє їхній всезростаючій незалежності. Нерідко спеціалізовані малі підприємства встановлюють ділові контакти не з однією, а з кількома великими компаніями, відходять від системи тривалої “прив’язки” й самі активно шукають нових споживачів своєї продукції.
В основі створення системи субпідряду як форми кооперування великого і малого виробництва лежать об’єктивні фактори, породжені науково-технічним прогресом, і насамперед принципові зміни технічної бази виробництва. У цілому, нові технічні досягнення зробили малого підприємця важливим фактором будь-якого промислового комплексу. У специфічних умовах сучасного етапу НТР важко однозначно оцінити ефективність зрушень, що відбуваються у концентрації виробництва, але можна стверджувати, що і розвиток спеціалізації та механізму кооперації роблять мале підприємництво складовою великого виробництва, допомагають йому, у тому числі й через субпідряд, подолати традиційні обмеження малого виробництва, підвищують його місце і роль у зростанні ефективності суспільного виробництва.
Останніми десятиліттями в країнах із розвиненою ринковою економікою значного поширення набула система договірних відносин щодо кооперації господарської діяльності великих і малих фірм у галузі розподілу продукції та послуг, яка стала широко відомою в світі під назвою Франчайзинг. Франчайзинг – як спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації і здійснення підприємницької діяльності на основі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств. Франчайзинг може також розглядатися як угода, при якій виробник або одноосібний розповсюджувач продукції чи послуги, які захищені товарним знаком, дає ексклюзивні права на розповсюдження на певній території своєї продукції або послуг незалежним підприємцям (роздрібним торговцям) в обмін на отримання від них платежів (роялті) за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій6.
Автори “Економічного словника-довідника” зазначають, що франчайзинг – це “…взаємовигідна угода, яку укладають на основі контрактів типу “франчайз”, тобто крупної “родинної” фірми, що надає право дрібній приватній фірмі протягом певного часу у спеціально відведеному місці організувати власну справу. Це дозволяє підприємцю-початківцю правильно вибрати місце, проект, наприклад, магазину, устаткування для нього, отримати позику тощо і торгувати під маркою “родинної” фірми. За ці послуги дрібний підприємець при укладанні угоди сплачує вступний внесок і відраховує певний відсоток (від 3 до 12 %) з обороту на користь “родинної” фірми, у якої він зобов’язується закуповувати необхідні для нього устаткування і товари”6.
На Заході найбільшу кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджено в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна і рекострукційна діяльність, автосервіс тощо. Активно використовується франчайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різноманітних послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватися на будь-яку господарську діяльність, для котрої розроблено процеси виробництва, переробки та продажу товарів і послуг.
Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії “Кока-Кола”, “Пепсі” й “Севен-Ап” завдяки франчайзингу дістали можливість виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливі, власники яких у кінцевому підсумку ставали керівниками місцевих роздрібних продаж. Компанія “Coca-Cola Amatil Ukraine Ltd” вже вклала в економіку України понад 100 млн дол. США і в найближчі два роки має намір вкласти ще 250 млн дол. В Україні зараз працює завод з виробництва кока-коли у Львові. Завершено будівництво заводу з виробництва цього напою в Броварах (Київська область). Компанія пропонує будівництво ще одного заводу в Дніпропетровську. Нині у цій компанії працює 2050 чол., у найближчі два роки кількість працівників у ній перевищить 4 тис. чол.7
У сфері громадського харчування великого досвіду цього розвитку та значного зростання бізнесу на засадах франчайзингу набула компанія “Мак-Дональдс” із новою стратегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших країнах, у тому числі й в Україні8. Перший ресторан “Мак-Дональдс” відкрився в м. Києві у травні 1997 року, до Дня міста, наступний – 24 серпня, до Дня незалежності. Всього ж у столиці буде відкрито сім ресторанів, а в найближчі два-три роки в Україні планується відкрити майже 100 ресторанів, що дасть змогу додатково створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України сягатиме майже 100 млн дол. США. Для організації та ефективного функціонування проекту будуть побудовані сучасні заводи з переробки м’яса та картоплі*.
Володимир Довгань і тольяттинська науково-виробнича фірма “Дока” стали піонерами франчайзингу в Росії при реалізації великомасштабних програм “Дока-піца” і “Дока-хліб”. Покупці сучасних комплексів обладнання для піцерій та міні-хлібопекарень на основі системи франчайзингу використовують широко відомий товарний знак “Дока-піца” й “Дока-хліб” у вигляді рекламної атрибутики, персонал здійснює підготовку (навчання) в спеціалізованому навчальному центрі, де передаються “секрети” майстерності, рецепти й технології виготовлення піци та хлібопродуктів тощо; забезпечуються упаковкою, налагоджується зв’язок фірми з покупцями обладнання.
Реалізація специфічних переваг франчайзингу стає основою підвищення життєздатності суб’єктів малого підприємництва. Завдяки виключній ринковій мобільності франчайзинг довів свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації малого бізнесу США, на кінець п’ятого року переставали існувати лише 14 % франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних малих форм господарювання цей показник становив понад 65 %10.
Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду й стійкого фінансового стану Франчайзера – організатора справи, володаря генеральної ліцензії, власника “ноу-хау” або патента, головного консультанта і досвідного постачальника необхідних продуктів, матеріалів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення підприємницької діяльності, – та Франчайзі – енергійного підприємця, менеджера, діяльність якого повністю самостійна, але його підприємство функціонує не як відособлений суб’єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу, об’єднаного франчайзером, який є власником нематеріальних активів підприємства, що належить франчайзі.
Слід підкреслити, що нематеріальні активи (тобто інтелектуальна власність) є причиною, заради якої сотні тисяч підприємців – франчайзі – погоджуються платити за право користування системою франчайзера навіть у тих небагатьох випадках, коли вони знають її у всіх деталях. Інтелектуальна власність охоплює широке коло об’єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Усі ці об’єкти при всьому їхньому різноманітті захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видано державними органами влади. Саме тому, що вони захищені й у разі неправомірного запозичення права власності на ці суб’єкти його можна захищати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати угоди й отримувати право використання відповідними об’єктами інтелектуальної власності за плату.
Правові та ділові взаємовідносини між суб’єктами франчайзингу визначаються Франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), яка має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду (компенсацію). Ця система має назву франшизна система, або франшиза (від англ. Franchise – привілей, пільга, особливе право).
Формування та подальший розвиток системи франчайзингу в Україні буде сприяти розв’язанню багатьох проблем становлення малого підприємництва. Зокрема, це – залучення до малого підприємництва широкого кола осіб, які ніяк не наважаться займатися бізнесом (без підтримки та навчання). У наших умовах основу потенційних франчайзі можуть скласти представники військово-промислового комплексу та науково-технічна інтелігенція, військовослужбовці, звільнені в запас, які залишилися без роботи і бажають зайнятися більш надійним та ефективним бізнесом. До цієї категорії також слід віднести підприємців-початківців та інших осіб, здатних займатися підприємницькою діяльністю “під керівництвом”. Крім того, франчайзинг сприятиме опануванню малим підприємництвом нових технологій, створенню додаткових робочих місць, підвищенню якісного рівня підготовки кадрів, розширенню сфер діяльності суб’єктів малого підприємництва.
Одним із методів оновлення матеріальної бази й основних фондів малих підприємств різних форм власності є Лізине як ефективний спосіб стимулювання інвестиційної активності, залучення додаткових вкладень, у тому числі іноземних, у розвиток економіки, в першу чергу її виробничої сфери. “Лізинг – як зазначається в статті 1 Закону України “Про лізинг”, – це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів”11.
До прийняття Закону України “Про лізинг” лізингова діяльність у вітчизняній економіці частково регулювалася Цивільним кодексом, Законом “Про оренду”, постановами Кабінету Міністрів України від 18 вересня 1997 р. № 1030 “Про основні напрями технічного забезпечення агропромислового комплексу” та від 18 вересня 1997 р. № 1031 “Про створення державного лізингового фонду для технічного переоснащення сільського господарства”. Але навіть коли не було Закону “Про лізинг”, в Україні все-таки функціонували лізингові компанії, значну частину яких об’єднано у Всеукраїнську асоціацію лізингу “Укрлізинг”.
Головне завдання на теперішньому етапі та в майбутньому для суб’єктів лізингової діяльності – це створити потребу в лізингових послугах, тобто сформувати стабільний попит і пропозицію лізингу.
Новоствореним лізинговим компаніям слід усвідомити, що формувати лізинговий ринок в Україні їм доведеться самостійно. Робити це потрібно доти, доки попит і пропозиція не стануть саморегулюючою системою в умовах повного спектру фінансових та інших послуг.
У формуванні вітчизняного лізингового ринку ми на 2-8 роки відстаємо навіть від Білорусі та Росії. Проте маємо і ряд переваг перед ними. Запозичуючи їхній досвід, ми маємо змогу не повторювати допущених ними помилок.
Світовий досвід засвідчує всезростаючу серед ділових кіл популярність та життєздатність лізингу. Він може бути привабливим також і для підприємств та підприємців України з багатьох міркувань.
Сьогодні в Україні більшість суб’єктів малого підприємництва не можуть ні виділити кошти для інвестицій, ні взяти кредит, бо, по-перше, не в змозі забезпечити його заставою, а по-друге, комерційні банки таких кредитів не дають. Для розв’язання цих суперечностей застосовуються фінансові методи, відомі під назвою “лізинг”12.
Лізинг для суб’єктів малого підприємництва забезпечує такі переваги:
1) стовідсоткове кредитування, яке не вимагає негайного початку платежів. Договір підписується на повну вартість, а лізингові платежі є поточними і, як правило, починаються після постачання майна або пізніше;
2)набагато простіше отримати контракт за лізингом, ніж позику;
3)до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств;
4)лізинг привабливий і можливістю, яка надається суб’єктам малого підприємництва, які не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди, крім того, на вигідніших умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу;
5)можливість через лізинг сучасних і високопродуктивних технічних засобів не тільки оперативно реконструювати виробництво, а й спрямовувати зекономлені кошти на інші потреби;
6)лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, причому не в грошовому вираженні, що викликає певні складнощі, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності.
Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регламентує правовідносини між суб’єктами лізингу і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів – фінансовий або оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним або іншим.
Об’єктом лізингу, відповідно до статті 2 Закону України “Про лізинг”, може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів, не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).
Суб’єктами лізингу можуть бути: лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування майно за договором лізингу; лізингоодержувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об’єкти лізингу за договором лізингу; продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, що є об’єктом лізингу13.
Причинами бурхливого розвитку лізингових операцій у світовій комерційній практиці були: по-перше, швидке моральне старіння техніки; по-друге, зростаюча конкуренція. Для тих, хто починає свою справу, пробитися на ринок дуже складно. Тому треба шукати такі способи маркетингу, які дали б можливість клієнтам на практиці ознайомитися зі зразками продукції, що виготовляється. Пропонуючи її в лізинг на певний термін, виробник нерідко бере на себе проблеми із встановленням і обслуговуванням обладнання, навчання персоналу свого клієнта. До лізингу почали охоче звертатися при підписанні угод на здійснення капіталомістких проектів, у тому числі при будівництві промислових підприємств, постачанні літаків, суден тощо.
Відповідно до законодавства більшості країн лізинг до недавнього часу регулювався загальними нормами, які визначали відносини сторін в разі передачі майна на тимчасове зберігання. Однак у цивільному праві промислово розвинутих країн уже даються юридичні визначення оренди (лізингу) машин і обладнання, а в окремих країнах прийнято спеціальні закони. Поняття “лізинг майна” трактується досить широко. Проте, незважаючи на відмінності в юридичних нюансах та оцінках тлумачення лізингу як економічної категорії, можна стверджувати, що суттєвою особливістю цієї форми є не поділ функцій власності, а саме відокремлення використання майна від володіння ним. У міжнародній практиці в основному використовуються два види лізингу: фінансовий та оперативний.
Фінансовий лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, близький до його повної амортизації. У США вважається, що лізинг є фінансовим, якщо: а) строк лізингу дорівнює або становить понад 75 % очікуваного строку корисної служби лізингового майна; б) теперішня вартість мінімальних лізингових платежів дорівнює або вища ніж 90 % вільної ринкової ціни аналогічного майна14.
В Україні для фінансового лізингу встановлено строк користування об’єктом лізингу і не менший строку, за який амортизується 60 % вартості об’єкта лізингу, а сума лізингових платежів за період договору фінансового лізингу має включати не менше 60 % вартості об’єкта лізингу в цінах на день укладення договору. Після закінчення строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю.
Оперативний лізинг – це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення одержує у платне користування від лізингодавця об’єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 % вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору. Після закінчення строку договору оперативного лізингу його може бути продовжено, або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий іншому лізингоодержувачу за договором лізингу”.
Таким чином, до оперативного лізингу належать угоди, в яких затрати лізингодавця, пов’язані з придбанням зданого в оренду майна, не скуповуються повністю протягом дії договору лізингу. При цьому треба мати на увазі, що лізингодавець не планує покрити всі свої затрати за рахунок лізингових платежів від одного лізингоодержувача; строки лізингу значно коротші повного строку амортизації майна; ризик псування або втрати майна лежить в основному на лізингодавцеві. У разі оперативного лізингу лізингоодержувач не включає до свого балансу вартість отриманого в лізинг майна. Лізингові платежі відносяться на видатки лізингоодержувача в повному обсязі відповідно до умов договору на період експлуатації майна. Лізингодавець відображає в балансі майно, передане в оперативний лізинг, як власні активи (основні засоби). Сума отриманих від лізингоодержувача платежів розглядається як дохід.
Фінансовий та оперативний лізинг можуть здійснюватись у формі зворотного, пайового або міжнародного лізингу. Зворотний лізинг – це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому в лізинг. Пайовий лізинг передбачає укладення багатостороннього договору лізингу за участю суб’єктів лізингу та одного або кількох кредиторів, які беруть участь у договорі лізингу своїми коштами. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити понад 80 % вартості набутого для лізингу майна. Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі, якщо майно чи платежі перетинають державні кордони16.
В Україні є величезні можливості для розвитку лізингових операцій, особливо для малих підприємств. З метою одержання доходу значна кількість державних підприємств і організацій готові пустити в обіг зайву техніку. У промисловості, капітальному будівництві нагромаджено значний парк маловикористовуваного і надлишкового обладнання. Передача його малим та середнім підприємствам на умовах лізингу може підняти рівень віддачі фондів. Усе більших темпів набуває процес формування фермерських господарств, але вони найчастіше не можуть отримати інвестиції у вигляді прямих довгострокових банківських позик за браком достатньо надійного для банків повернення їх. Альтернативою в цьому разі є розвиток та використання лізингових операцій як засобу закупівлі необхідної техніки без отримання прямих банківських кредитів.
Лізинг вигідний і державі, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не зараховується до загальної фінансової заборгованості країн-імпортерів, на чиїй території знаходяться орендарі.
Взагалі, з точки зору орендаря, економічні переваги лізингових угод виявляються в 4 групах факторів. Це поява зручного джерела фінансування, економія коштів, зменшення ступеня ризику і стимулювання оновлення виробництва.
Окрім ряду переваг для окремих суб’єктів лізингових операцій, лізинговий бізнес дуже позитивно впливає на економіку країни: сприятливо діє під час перехідного періоду, який характеризується спадом виробництва, нестабільністю фінансового сектору, кризою банківської системи.
Саме такий період зараз переживає Україна. Тому лізинг, судячи із зарубіжного досвіду розвинутих країн та країн, що розвиваються, спроможний допомогти у розв’язанні багатьох проблем українських підприємств, які потребують переоснащення своїх виробництв, придбання ноу-хау високотехнологічного та дорогого устаткування”.
На сьогоднішній день з метою пожвавлення лізингу необхідно законодавчо зменшити податковий прес на лізингодавця та кредиторів, виключити подвійне оподаткування на додану вартість. Доцільно, щоб сплата мита, акцизних зборів та податку на додану вартість під час ввезення в Україну машин, техніки, устаткування за міжнародними договорами лізингу здійснювалася українським учасником лізингових операцій шляхом видачі простого векселя з відстроченням платежу на строк дії лізингу.
Лізинг має великий потенціал розвитку малого підприємництва, раціонального використання ресурсів, велику гнучкість у відносинах між виробниками і споживачами. Тому лізинг – одна з найцікавіших та найперспективніших форм інвестування, здатна значно пожвавити процес оновлення виробництва.
Велике значення для підтримки малого підприємництва, підвищення його життєздатності має система організації доступу малих фірм до механізму передачі технологій та результатів наукових розробок у виробництво на основі їхньої кооперації з великими компаніями. Термін Венчурне (ризикове) фінансування використовували в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні – це весь вклад у ризикові, з погляду фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування – це довго – або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення й розвитку малих швидкозростаючих компаній.
Як правило, малі венчурні (ризикові) підприємства пов’язані зі сферою НДЕКР (науково-дослідних і експериментально-конструкторських розробок), тому для означення їх часто використовують поняття “малі інноваційні підприємства”8. Венчурні фонди утворюються в кількох організаційних формах, головною з яких є спеціалізована незалежна фірма венчурного капіталу. Інші форми: венчурні фонди великих корпорацій, інвестиційні компанії малого бізнесу, науково-дослідні товариства з обмеженою відповідальністю тощо19.
Саме через свої венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове фінансування малих фірм. Ось чому перспективи розвитку в Україні венчурного фінансування як форми інтеграції великих та малих структур, думається, пов’язані перш за все з реалізацією потенціалу промислово-фінансових груп. Взаємодія останніх з малими інноваційними фірмами ефективно сприяла б усуненню суперечності між творчими можливостями українських учених, які незатребувані, й необхідністю керованого оновлення технічної основи фактично всіх галузей народного господарства. Це певною мірою розв’язало б і проблему “відпливу умів”.
Таким чином, в умовах ринкових відносин основними формами інтеграції великих та малих підприємств, а отже, й формами, що сприяють підвищенню життєздатності суб’єктів малого підприємництва, є: субпідряд, франчайзинг, лізинг та венчурне фінансування. Як зазначалося вище, ці форми в Україні лише виникають, відбувається процес формування їх. Тому сьогодні необхідно здійснювати комплекс заходів щодо створення умов становлення їх, і насамперед це стосується створення правових та економічних умов їхнього розвитку.
Позитивним кроком у справі розвитку широкої мережі франчайзингу в Україні та появі перших вітчизняних франчайзерів, на нашу думку, була б підготовка та ухвалення закону України “Про франчайзинг” (або прийняття постанови Кабінету Міністрів України “Про розвиток франчайзингу в Україні”). У цьому документі (в законі або постанові) передбачити нормативно-правове, фінансово-кредитне, інформаційне, кадрове та науково-консультаційне забезпечення розвитку вітчизняного франчайзингу. Прийняття цього документа допоможе подолати одну з причин, що гальмує економічні реформи, – дефіцит інформації про сучасні форми підприємництва і міжнародного бізнесу та брак правових знань підприємців з питань інтелектуальної власності й комерційної реалізації інновацій.
Ухвалення Закону України “Про лізинг” створило стартові умови для розвитку лізингу в народному господарстві. Для того, щоб закон ефективно запрацював, потрібно в найближчий час розробити Програму розвитку лізингу для малого підприємництва, метою якої є створення сприятливих правових, економічних та організаційних умов для розвитку лізингу, включно з розробкою нормативно-законодавчої бази, удосконаленням податкової політики, введенням ліцензування лізингових компаній, впровадженням типових методичних документів з лізингових операцій та з іншими заходами. У Програмі слід передбачити створення відповідної бази інформаційної підтримки розвитку лізингу, можливість надання на платній основі зацікавленим особам інформаційних послуг щодо комерційної, адресної, юридичної, статистичної інформації, інформації про інвестиційні проекти, маркетинг, аудит, постачання та збут продукції, встановлення ділового співробітництва між потенційними партнерами, проведення фінансових операцій тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)