Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 5.3. Основні тенденції сучасного розвитку прав людини
До таких тенденцій належать насамперед:
O усе ширше запровадження в суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним і головним суб’єктом невід’ємних прав, які мають соціальну природу (соціально-природний характер);
O поширення принципу правової рівності на все більше коло людей;
O збільшення “каталогу” цих прав (як наслідок збагачення, зростання потреб їхніх носіїв), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості здійснення деяких прав;
O зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання у них прав людини.
Після Другої світової війни дотримання прав людини поступово перестало бути суто внутрішньою справою держав; відтоді виникла і дедалі міцнішає ідея створення нового міжнародного правопорядку. Серед найважливіших “праволюдинних” тенденцій його формування слід назвати такі:
O універсалізація проблематики й концепції прав людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;
O поширення примату, верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства;
O диверсифікація, тобто урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини у різних країнах;
O об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання цих прав у різних країнах;
O утворення й розгортання діяльності недержавних, неурядових організацій із захисту прав людини, міжнародна та державна підтримка таких правозахисник структур;
O підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини.
Яскравим виявом більшості зазначених тенденцій стала, зокрема, друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. (Перша така конференція під егідою цієї ж організації відбулася 1968 р. у Тегерані). V роботі конференції, що проходила під девізом “Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх”, взяли участь урядові делегації майже 170 держав, у тому числі й України.
У ХХ-ХХІ століттях однією із загальних тенденцій розвитку інституту прав людини є, як зазначалось, його глобальна універсалізація. Про це свідчить, наприклад, те, що до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; Конвенції про права дитини; Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок; Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації – приєднались, починаючи із 70-х років, до 90% усіх держав світу, а заключний документ проведеної 1993 р. у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, котрі брали у ній участь.
У змістовному аспекті зазначена тенденція знаходить вияв насамперед у тому, що нині абсолютна більшість держав:
O визнали існування проблем здійснення й захисту невід’ємних, “природних” прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання таких проблем;
O погодились із закріпленням у Загальній декларації прав людини мінімально необхідного переліку назв прав і свобод як своєрідного пакета взірців, що на них має бути зорієнтовано політику кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді, більшість цих назв відтворено у переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних державних законів);
O домовились про створення міжнародних (наддержавних чи міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відстежу вати стан дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його своєму контролю й впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів;
O дійшли консенсусу щодо самої процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та з визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення.
Проте у розвитку всесвітнього інституту прав людини досить рельєфно виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна тенденція, а саме: урізноманітнення змісту й обсягу прав людини залежно від конкретно-історичних умов і особливостей тої чи іншої країни.
Ця, інша, тенденція найчастіше знаходить свій вияв у процесі розв’язання (теоретичного й практичного) таких проблем:
O з’ясування сутності (визначення поняття) феномену прав людини та можливостей його однозначного розуміння;
O “дозування” прав людини, тобто законодавчого визначення їх конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних обмежень стосовно їх здійснення;
O витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації, охорони й захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної уніфікації на всесвітньому або хоча б регіональному рівні. Розглянемо дві останні із названих проблем (оскільки першу вже було коротко розглянуто вище). При цьому основна увага приділятиметься характеристиці соціальних чинників, що зумовлюють права людини, а також аналізу логіко-герменевтичного механізму розв’язання даної проблеми.
Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійснені права не можуть бути змістовно (а не номінальне) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати й від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими, не всесвітніми, а особливими, “частковими”.
Звідси стає зрозумілим, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного (“національного”) законодавства прав людини набуває принципового методологічного значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зазвичай має назву герменевтика. Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує домінуюче у ній конкретно-історичне розуміння прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав з цих самих питань.
Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларуються й вважаються загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими, насамперед, за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як “окремо – (особливо-) людські”.
Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.
Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація виявляється тоді, коли у процесі державно-юридичного регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування) прав людини. Практичне розв’язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, стандартним.
Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується), як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, реалізації – у такий спосіб, аби воно могло слугувати реальним засобом, інструментом для досягнення змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (соціальних спільностей, їхніх індивідуальних чи колективних представників як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. А оскільки цілі різних суб’єктів суспільних відносин здебільшого не збігаються та й не залишаються незмінними у процесі соціального розвитку, інтерпретація цими суб’єктами правових текстів, насамперед нормативних, принципово (засадничо) не може бути однозначною, односмисловою, уніфікованою. Будь-яке тлумачення законів “спрямовується” на поліпшення умов існування і життєдіяльності його суб’єкта (або тих спільностей, угруповань, об’єднань, інтереси яких він – усвідомлено чи неусвідомлено – відображає).
У цьому аспекті особливого значення набуває офіційне (тобто формально обов’язкове для правозастосовувачів) нормативне тлумачення законодавчих та інших нормативно-правових актів. Таке тлумачення, з Огляду На його реальну роль, місію у державно-юридичному регулюванні суспільних відносин, можна позначити такими термінами-синонімами, як, скажімо, “динамічне”, “інструментальне”, “функціональне”, “адаптаційне”, “пристосувальне”. І, здається, саме останній з цих термінів, як “радикально” б він не звучав, найбільш точно, адекватно позначає поняття про розглядуване тлумачення. Адже соціальне призначення такого тлумачення полягає, як правило, саме в пристосуванні державно-юридичного регулювання до тих змін, котрі відбулися у суспільстві, або ж у наданні домінуючого становища у цьому регулюванні саме такій інтерпретації закону, яка об’єктивно здатна якнайкраще задовольнити потреби певної соціальної групи. Відбувається, так би мовити, інструменталізація закону, з огляду на досить конкретні соціально-змістовні цілі. Чи не найпереконливішим свідченням цього слугує правотлумачна практика органів конституційного судочинства багатьох країн (і практика Конституційного Суду України, гадаємо, не становитиме винятку у цьому відношенні).
Зважаючи на це, можна стверджувати, що основна мета діяльності суб’єктів офіційного нормативного (зокрема, прецедентного) тлумачення саме і полягає у забезпеченні певної соціальної доцільності державно-юридичного регулювання суспільних відносин шляхом пристосування (адаптації) обов’язкового варіанта інтерпретації законодавства до оновлених цілей такого регулювання або ж до нових засобів їх досягнення.
Викладені висновки яскраво ілюструє і практика тлумачення Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (далі – Конвенція) Європейським судом з прав людини (далі – Суд).
Так, у рішенні у справі “Касадо Кока проти Іспанії”, ухваленому 24 лютого 1994 р., Суд постановив, що застосування керівництвом колегії адвокатів дисциплінарних санкцій до адвоката, котрий рекламував власні послуги, не порушує статтю 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів). Суд зазначив, що правила, які регулюють використання реклами членами колегії адвокатів, варіюються залежно від країни: більшість держав-учасниць намагається пом’якшити ці правила, посилаючись на розвиток суспільства та посилення ролі засобів масової інформації. Суд зауважив також і те, що керівництво колегії адвокатів та національні суди перебувають у кращому становищі, ніж міжнародний суд, аби визначити, яким на той чи інший час буде оптимальний баланс між вимогами належного відправлення правосуддя, професійною гідністю, правом кожного отримувати інформацію про правову допомогу, з одного боку, і можливістю для адвоката робити рекламу своїх послуг – з іншого. З огляду на це, Суд дійшов висновку, що на той час (1982-1983 рр.) дисциплінарні санкції не могли розглядатися як такі, що не відповідали поставленій меті.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)