Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – Приватне життя як об’єкт наукового аналізу (замість передмови)

Нещодавно у рамках Українсько – Європейського консультативного центру з питань законодавства була підготовлена експертна оцінка стану справ у галузі захисту персональних даних (автор – доктор права Аксель Шварц).

Враховуючи те, що експертна оцінка є досить таки фаховою, містить цікавий аналіз існуючої проблеми, було прийнято рішення перекласти цей документ українською мовою та видати для користування у практичній діяльності.

Цей експертний висновок зацікавив нас перед усім тим, що у ньому йдеться про надання підтримки уряду України щодо впровадження відповідних поправок до законодавства стосовно роботи органів міліції.

Йдеться про те, що даний документ містить аналіз юридичних принципів, що застосовуються в ЄС та країнах – членах ЄС, передбачених Європейською хартією прав людини та міжнародних документів, що мають відношення до України в тому, що стосується встановлення вимог та критеріїв для визначення юридичних рамок діяльності органів міліції, та, зокрема використання персональних даних, беручи до уваги такі теми:

O загальні повноваження щодо збору персональних даних;

O збір даних під час зустрічей;

O перевірка особи;

O методи ідентифікації особи;

O нагляд;

O технологія збору секретних даних;

O залучення до роботи таємних агентів разом із приватними особами;

O збір даних у місцях проживання та офісних приміщеннях;

O збір даних у публічних місцях;

O спостереження;

O обробка даних;

O передача даних;

O процедурні вимоги для захисту інформації особистого характеру під час використання даних;

O розкриття інформації та обов’язок інформувати громадян про використання даних;

O право громадян на отримання інформації;

O обов’язкове залучення судових органів, прокурорів або керівників органів міліції для схвалення заходів збору та використання даних;

O контроль з боку члена комісії за захистом даних;

O спеціальні вимоги щодо заходів судового захисту стосовно захисту даних;

O спеціальні вимоги для отримання компенсації за збитки, спричинені порушенням законодавства щодо захисту інформації.

Враховуючи важливість вищезазначеної експертної оцінки, нами було також підготовлено відповідний коментар із тим, щоб ввести читача у коло розглянутих експертом питань.

На цьому, зазвичай, можна було б поставити крапку. Проте у процесі коментування експертної оцінки стало цілком зрозуміло, що питання захисту персональних даних, зокрема поліцією, не можуть бути зрозумілими, якщо не розглянути їх у більш широкому контексті забезпечення безпеки, прав і свобод людини та громадянина, зокрема у приватному (сімейному житті). Це по-перше. По-друге, слід водночас розібратися із напрацьованим термінологічним апаратом у цій сфері.

Йдеться, зокрема про такі категорії, як “таємниця”, “таємниці особисті”, “таємниці професійні”, “особистета інтимне”, “приватне життя”, “сімейне життя “, ” особисте життя “.

Відповісти треба, на наш погляд, і на такі принципово важливі питання: що собою являє право на приватне життя, хто е суб’єктом цього права, які права входять до категорії “особисті права і свободи”, у чому полягає право на повагу до гідності людини, право на захист від втручання в особисте та сімейне життя? Що собою являє право на недоторканність житла та іншого володіння, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції?

Зрештою варто розібратися з тим, що ж являє собою сама недоторканність приватного життя громадян? Іншими словами керуватися положенням: захищати приватне життя, використовуючи два поняття – “недоторканність” та “таємниця”, які, на нашу думку, якнайкраще виражають природу даного інституту.

Слід звернути увагу на те, що довгий час приватне (особисте) та громадське життя у колишньому СРСР розглядалися як своєрідні антиподи. Насправді ж обидві сфери суспільного життя гармонійно взаємодіють, утворюючи певну єдність, і це не випадково. Не може бути активної громадської діяльності без надання людині можливості усамітнення, спілкування з близькими людьми, самовиразу за межами виконання службових обов’язків. Більш того, чим інтенсивніш им є ритм суспільного життя, тим більшою є потреба в особистому житті.

Зрештою, обидві форми соціального існування людини (публічна та приватна) є невіддільними одна від одної та рівнозначними. І все ж приватне життя громадян є вразливішим, зокрема щодо всілякого втручання та обмеження. І тому, його захист має стати невід’ємним атрибутом правової соціальної держави.

У наші дві стає цілком зрозумілим, що головною соціальною цінністю є людина, що кожен має право на приватне життя, при чому вже тепер, а не у віддаленому майбутньому. При цьому акцент робиться на основні невідчу-жені права людини, зокрема на життя, на честь та гідність, на особисту недоторканність, таємницю переписки, телефонних розмов, зрештою, на соціальні, економічні, культурні та інші права.

Варто наголосити, що право на приватне життя, у світовому, європейському та національному вимірах забезпечується спеціально виділеними (усталеними) заходами, які входять до поняття “захист персональних даних”, зокрема у поліцейській діяльності.

Сам же захист персональних даних включає:

O надання людині гарантовані державою можливості контролювати інформацію про себе;

O недопущення розголошення відомостей особистого, інтимного характеру. Наголошується, що із самого права на приватне життя випливає висновок:

Прослуховування та запис особистих розмов не припустимий. Зрештою, у коло об’єктів приватного життя входить також:

O недоторканність житла, таємниці, пов’язані зі шлюбом, всиновленням, розлученням, поділом майна, сімейним бюджетом, грошовими внесками;

O недопущення розголошення особистих та сімейних таємниць медичними працівниками, адвокатами, працівниками нотаріату;

O свобода віросповідання, відправлення релігійних культів тощо. Широковідомою е клятва грецького лікаря Гіппократа: “Із того, що не

Слід коли-небудь щось розголошувати, я промовчу…, вважаючи подібні речі таємницею”.

При цьому у відповідних розділах книги, звертається увага на те, що основні компоненти інституту приватного (особистого) життя чітко закріплені у ст. 12 Загальної декларації прав людини, де наголошується: “Ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його особисте та сімейне життя, довільному посяганню на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції, чи на честь та репутацію. І далі – кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань”.

Наводячи у книзі ряд інших, зокрема європейських інструментів, забезпечення недоторканності приватного (особистого), автори розглядають не тільки відомі загальноєвропейські документи, але і ряд інших, що не були об’єктом наукового розгляду – Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, Декларацію про поліцію, Європейський кодекс поліцейської етики тощо. Все це дало змогу, всебічно і саме у правовому контексті, розглянути проблему. Наголос при цьому робиться на вкрай важливе застереження останнього кодексу: слід виявляти велику обережність при збереженні та використанні інформації про приватне життя. У цілому ж, будь яке розголошення такої інформації є повністю неправомірним.

Лейтмотивом такого підходу є висновок: держава не повинна втручатися у приватне життя людини.

Варто досягти розуміння того, що найвищою соціальною цінністю е людина, а захист її безпеки, прав, свобод та інтересів складає головне завдання державних органів, зокрема, поліції.

Недоторканність же приватного життя включає в себе всю сферу сімейног життя, інтимних та інших особистих відносин, образ думок. Прагнення, твор чість також включається у сферу приватного життя, на що звертають уваг автори цієї роботи.

Далі. Чи може поняття “особисте життя” трактуватися обмежено? Вклю чати чи не включати в це поняття діяльність професійного характеру? Що таке втручання у положення ст. 8 Європейської Конвенції ” Про права і свободи людини”? Якими є юридичні наслідки такого втручання? Що таке, “необхідне втручання” у контексті нагальної соціальної потреби, та пропорційне вжиття певних засобів? Що являють собою Директиви ЄС, зокрема 95/46. У чому полягає її роль у захисті персональних даних? Що являють собою вісім принципів найкращої практики регулювання захисту даних у сфері діяльності поліцейських установ?

Слід при цьому визначитися із такими поняттями, як незаконне та доцільне втручання. Автори при цьому керуються положенням Комітету з прав людини (32 сесія, 1968 р.), в якому під терміном “незаконне” розуміється те, що втручання в приватне життя взагалі виключається, якщо воно не передбачене законом. Термін же “довільне втручання” вказує на те, що втручання, яке допускається законом, повинно відповідати положенням, цілям і завданням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права.

Не менше значення має і протиставлення таких понять як, “законність” та “беззаконність”, “об’єктивність” та “волюнтаризм”, ” відповідальність” та “свавілля”.

Такій самій меті присвячено й розгляд національного законодавства ряду зарубіжних країн, зокрема США, ФРН, Російської Федерації і, зрозуміло, України. При чому акцент тут зроблено як на змістовну частину, у контексті загальної концепції приватного життя, так і на розвиток цього інституту в динаміці.

При цьому ми керувалися положенням, висунутим М. Вебером: “наука розробляє методи мислення, робочі інструменти і виробляє навички поводитися з ними”.

Що ж до прослуховування телефонних розмов, у книзі це питання розглядається у контексті міжнародного права та відповідного національного законодавства. Передусім, до аналізу залучено матеріали публікації Харківської правозахисної групи “Прослуховування телефону у міжнародному праві та одинадцяти Європейських країн”, яка здійснена у рамках міжнародного Проекту “Служби безпеки в умовах конституційної демократії”.

Наведений матеріал, зрештою, дає відповідь на такі питання:

O які законні підстави має влада для перехоплення телекомунікацій?

O якою є процедура, що дозволяє застосовувати такі заходи?

O якою є процедура у відповідних країнах, у порівнянні зі стандартами Європейського суду із захисту прав людини?

Звертається увага на систему ECHELON, проект ЄС ENFOPOL, на закон США “Про сприяння правоохоронним органам у галузі комунікацій” тощо.

Наводиться також німецький Закон “Про телекомунікації” – один із найкращих національних законів, що регулюють розвиток телекомунікацій.

При розгляді питання про прослуховування телефонів, з’ясувалося, що в певних країнах (ФРН, Швеція, Польща, Росія, Румунія, Україна) існують конституційні гарантії недоторканності приватного життя. В інших (Велика Британія, Франція, Фінляндія, Норвегія, Угорщина)їх немає.

Зрештою, Європейський союз визнає доцільним німецьке та фінське законодавство. Напевно, суд схвалить французьку, шведську, угорську процедури. Викликають водночас великі сумніви прийняття судом швейцарської процедури. Що ж до британської, російської, польської, румунської та української процедур, то напевно, вони не відповідають критеріям суду.

Йдеться про права особистості – основного бенефіціарія природного та позитивного права, – висвітлення яких забезпечить торжество справедливості, підвищить відповідальність особи за майбутнє своєї країни та людської цивілізації. Згідно зі Статутом РЄ “кожний член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права та принципи, відповідно до яких всі особи, які знаходяться під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини та основними свободами, та щиро і ефективно співпрацювати в ім’я досягнення мети Ради, визначеної у гл. 1”.

Зрештою, саме РЄ й визначила одну із таких цілей, як реформування законодавчих систем пострадянських країн відповідно до міжнародних документів про права людини і прийнятих на себе юридичних обов’язків. Практика довела, що представники виконавчих органів державної влади і, передусім правоохоронних органів, не завжди дотримуються як міжнародних, так і національно-державних правових норм, про що свідчать численні скарги на адресу уповноважених з прав людини, правозахисних та громадських організацій, до Європейського суду з прав людини.

Водночас виникла нагальна потреба підвищення рівня правової підготовки працівників поліції, що передбачає введення у програми навчання, підвищення кваліфікації поліцейських, зокрема з питань міжнародних документів з прав людини та обов’язків поліції щодо їх дотримання.

Дослідження проблематики поліцейської діяльності у контексті захисту безпеки, прав і основних свобод людини і громадянина безпосередньо випливає зі спеціальної програми РЄ “Поліція і права людини -1997-2000 рр.”, яку продовжено на наступні роки. Проте надбання цієї програми ще не стали здобутком європейських поліцейських організацій, зокрема української міліції.

Йдеться про нові підходи до розуміння сутності прав і свобод людини, зокрема щодо глобального зв’язку між безпекою та правами людини. До того ж нині визначилися нові напрями наукових досліджень – “міжнародне та порівняльне право прав людини” та “європейське право у галузі прав людини”, становлення та подальший розвиток яких є значним успіхом міжнародного та європейського співробітництва.

Підготовка спеціальної роботи, присвяченої приватним правам людини, враховує те, що РЄ зацікавилась проблемами поліції вже давно. Оскільки поліція відіграє значну роль у тому, що стосується основних цінностей РЄ (плюралістична демократія, правова держава і права людини), то РЄ цілком природно стала форумом, найбільш придатним для обговорення ролі поліції у демократичному суспільстві.

Величезний досвід із цього питання накопичив Європейський суд з прав людини. Крім того, Європейський Комітет з попередження катувань та нелюдського чи принижуючого гідність поводження та покарання розробив для поліції Керівні принципи, які й використані у нашій роботі.

Крім того, Європейська комісія “Демократія через право” (Венеціанська комісія) прийняла документи про конституційні аспекти поліцейської діяльності, а групі держав проти корупції (Греко) доручено оцінювати адміністративні інститути держав, утому числі поліцію, саме з погляду корупції.

Далі йдеться про такі принципово важливі документи як Резолюція Парламентської асамблеї РЄ “Декларація про поліцію” та “Європейський кодекс поліцейської етики” Комітету Міністрів РЄ. Характерно, що обидва документи об’єднує виключно позитивне ставлення до прав і свобод людини у контексті саме поліцейської діяльності. У першому документі звернено увагу на те, що для повного здійснення прав людини і основних свобод, гарантованих Європейською конвенцією про права людини, основною умовою є наявність мирного суспільства, яке користується перевагами порядку та громадської безпеки.

У “Декларації про поліцію” зазначено, що на посаді поліцейського не можуть працювати особи, які, перебуваючи на службі у поліції, порушили права людини чи особи, або працювали у підрозділах поліції, розформованих у зв’язку із антигуманною практикою. Наголошено на тому, що всезагальне прийняття правил професійної деонтології поліції з урахуванням прав людини і основних свобод буде сприяти вдосконаленню Європейської системи захисту прав і основних свобод людини.

Що ж до “Європейського кодексу поліцейської етики” (грудень, 2001 р.), для цілей нашого дослідження вкрай важливе значення має установка: при здійсненні своїх функцій поліція має дотримуватися суб’єктивного права, включаючи права і свободи людини, і не здійснювати довільних чи протиправних дій. Це є фундаментальним для правової держави і для діяльності поліції в умовах демократії.

Роль поліції у захисті та забезпеченні верховенства права є настільки значною, – і це стало аксіомою для авторського колективу, – що, спостерігаючи за поведінкою поліції у демократичній державі, можна судити про рівень демократії у ній. Вкрай важливими у цьому плані є висновок Комітету Міністрів РЄ, що деонтологічний поліцейський кодекс визначає єдині європейські напрями та принципи у галузі спільної мети, функціонування та відповідальності поліції для забезпечення безпеки та дотримання прав людини у демократичних суспільствах, що регулюється принципом верховенства права.

“Поліція відіграє важливу роль у системі ліберальної демократії, а поліцейська діяльність є громадянською службою і кожен член суспільства чекає від неї корисної і якісної служби”. Це положення зазначеного “Європейського кодексу поліцейської етики” й стало основною лінією запропонованої читачам книги.

Слід враховувати, що дії поліції значною мірою проводяться у тісному контакті із населенням, а їх ефективність залежить від підтримки населення. Довіра населення до поліції тісно пов’язана із позицією та поведінкою самої

При розгляді питання про прослуховування телефонів, з’ясувалося, що в певних країнах (ФРН, Швеція, Польща, Росія, Румунія, Україна) існують конституційні гарантії недоторканності приватного життя. В інших (Велика Британія, Франція, Фінляндія, Норвегія, Угорщина) їх немає.

Зрештою, Європейський союз визнає доцільним німецьке та фінське законодавство. Напевно, суд схвалить французьку, шведську, угорську процедури. Викликають водночас великі сумніви прийняття судом швейцарської процедури. Що ж до британської, російської, польської, румунської та української процедур, то напевно, вони не відповідають критеріям суду.

Йдеться про права особистості – основного бенефіціарія природного та позитивного права, – висвітлення яких забезпечить торжество справедливості, підвищить відповідальність особи за майбутнє своєї країни та людської цивілізації. Згідно зі Статутом РЄ “кожний член Ради Європи повинен визнавати принцип верховенства права та принципи, відповідно до яких всі особи, які знаходяться під його юрисдикцією, повинні користуватися правами людини та основними свободами, та щиро і ефективно співпрацювати в ім’я досягнення мети Ради, визначеної у гл. 1”.

Зрештою, саме РЄ й визначила одну із таких цілей, як реформування законодавчих систем пострадянських країн відповідно до міжнародних документів про права людини і прийнятих на себе юридичних обов’язків. Практика довела, що представники виконавчих органів державної влади і, передусім правоохоронних органів, не завжди дотримуються як міжнародних, так і національно-державних правових норм, про що свідчать численні скарги на адресу уповноважених з прав людини, правозахисник та громадських організацій, до Європейського суду з прав людини.

Водночас виникла нагальна потреба підвищення рівня правової підготовки працівників поліції, що передбачає введення у програми навчання, підвищення кваліфікації поліцейських, зокрема з питань міжнародних документів з прав людини та обов’язків поліції щодо їх дотримання.

Дослідження проблематики поліцейської діяльності у контексті захисту безпеки, прав і основних свобод людини і громадянина безпосередньо випливає зі спеціальної програми РЄ “Поліція і права людини – 1997-2000 рр.”, яку продовжено на наступні роки. Проте надбання цієї програми ще не стали здобутком європейських поліцейських організацій, зокрема української міліції.

Йдеться про нові підходи до розуміння сутності прав і свобод людини, зокрема щодо глобального зв’язку між безпекою та правами людини. До того ж нині визначилися нові напрями наукових досліджень – “міжнародне та порівняльне право прав людини” та “європейське право у галузі прав людини”, становлення та подальший розвиток яких є значним успіхом міжнародного та європейського співробітництва.

Підготовка спеціальної роботи, присвяченої приватним правам людини, враховує те, що РЄ зацікавилась проблемами поліції вже давно. Оскільки поліція відіграє значну роль у тому, що стосується основних цінностей РЄ (плюралістична демократія, Правова Держава і права людини), то РЄ цілком природно стала форумом, найбільш придатним для обговорення ролі поліції у демократичному суспільстві.

Величезний досвід із цього питання накопичив Європейський суд з прав людини. Крім того, Європейський Комітет з попередження катувань та нелюдського чи принижуючого гідність поводження та покарання розробив для поліції Керівні принципи, які й використані у нашій роботі.

Крім того, Європейська комісія “Демократія через право” (Венеціанська комісія) прийняла документи про конституційні аспекти поліцейської діяльності, а групі держав проти корупції (Греко) доручено оцінювати адміністративні інститути держав, у тому числі поліцію, саме з погляду корупції.

Далі йдеться про такі принципово важливі документи як Резолюція Парламентської асамблеї РЄ “Декларація про поліцію” та “Європейський кодекс поліцейської етики” Комітету Міністрів РЄ. Характерно, що обидва документи об’єднує виключно позитивне ставлення до прав і свобод людини у контексті саме поліцейської діяльності. У першому документі звернено увагу на те, що для повного здійснення прав людини і основних свобод, гарантованих Європейською конвенцією про права людини, основною умовою є наявність мирного суспільства, яке користується перевагами порядку та громадської безпеки.

У “Декларації про поліцію” зазначено, що на посаді поліцейського не можуть працювати особи, які, перебуваючи на службі у поліції, порушили права людини чи особи, або працювали у підрозділах поліції, розформованих у ( зв’язку із антигуманною практикою. Наголошено на тому, що всезагальне ^ прийняття правил професійної деонтології поліції з урахуванням прав лю-дини і основних свобод буде сприяти вдосконаленню Європейської системи ^ захисту прав і основних свобод людини.

Що ж до “Європейського кодексу поліцейської етики” (грудень, 2001 р.),

-^ для цілей нашого дослідження вкрай важливе значення має установка: при здійсненні своїх функцій поліція має дотримуватися суб’єктивного права,

^ включаючи права і свободи людини, і не здійснювати довільних чи протиправних дій. Це є фундаментальним для правової держави і для діяльності поліції в умовах демократії.

Роль поліції у захисті та забезпеченні верховенства права є настільки значною, – і це стало аксіомою для авторського колективу, – що, спостерігаючи за поведінкою поліції у демократичній державі, можна судити про рівень демократії у ній. Вкрай важливими у цьому плані є висновок Комітету Міністрів РЄ, що деонтологічний поліцейський кодекс визначає єдині європейські напрями та принципи у галузі спільної мети, функціонування та відповідальності поліції для забезпечення безпеки та дотримання прав людини у демократичних суспільствах, що регулюється принципом верховенства права.

“Поліція відіграє важливу роль у системі ліберальної демократії, а поліцейська діяльність є громадянською службою і кожен член суспільства чекає від неї корисної і якісної служби”. Це положення зазначеного “Європейського кодексу поліцейської етики” й стало основною лінією запропонованої читачам книги.

Слід враховувати, що дії поліції значною мірою проводяться у тісному контакті із населенням, а їх ефективність залежить від підтримки населення. Довіра населення до поліції тісно пов’язана із позицією та поведінкою самої поліції стосовно населення, і особливо – із повагою поліції до людської гідності та основних свобод і прав людини у тому вигляді, в якому вони закріплені в Європейській конвенції про права людини.

“Служіння громадськості” – одна зі сталих моделей поліцейської служби у демократичному суспільстві.

Концепція виникла як спроба подолати недоліки наявних раніше моделей щодо відповідальності поліції за безпеку громадян і суспільства. Поліцейські органи повинні мати не реактивну, а проактивну позицію, здійснюючи постійну профілактику соціальної напруги та попереджаючи злочини засобами вирішення проблем громадян та реалізації програм самообслуговування у сфері забезпечення безпеки. Поліцейський стає вже не “спостерігачем”, не “солдатом “, що виконує репресивну і автократичну роль, а “вчителем “, який виконує позитивну, підтримуючу функцію. Інколи таку модель називають “комунальною”, адже у сфері діяльності поліції є проблеми обмеженої групи населення, свого роду місцевої комуни.

Отже, відбувається утвердження нової філософії виховання і освіти працівників і образу чесного поліцейського, який поважає людську індивідуальність, дотримується законів, безпеки та прав людини, викликає повагу громадян, які користуються його послугами.

Ця модель кардинально відрізняється від моделей традиційних, бо діє згідно з новими теоретичними підходами: поліція сприяє персональному зростанню працівника, залучає у свої ряди кращих. Керівник тут виступає вже як “вчитель”, що займається організацією спільної роботи єдиної команди.

Використовуються нові методи: соціалізація працівника з перших днів його служби та встановлення гуманних відносин як всередині системи поліцейської служби, так і зовні, у спілкуванні з громадянами. Йдеться про розвиток людських відносин між працівниками й адміністрацією, які можливі лише в умовах взаємної чесності та довіри всередині поліцейської системи.

Важливе значення має розвиток відкритих комунікативних зв’язків, так званих, вільних взаємовідносин у ряді “поліцейський – організація” та “поліцейський – поліцейський”. Організація високо оцінює відкритість у професійному спілкуванні на противагу таємності, пануванню політичних ігор.

Вагомого значення для авторського колективу набули методологічні засади про те, що права людини, демократія та законність – це загальноєвропейські цінності. Вимоги до дотримання прав людини відбиваються через повагу до законності, повага ж до законності, своєю чергою, є суттєвим елементом демократії. З іншого боку, роботу поліції слід розуміти як один із важливих засобів захисту, зміцнення та розвитку загальноєвропейських цінностей. Проте для того, аби вона була ефективною, важливо, щоб поліція поважала права людини, законність і принципи демократії – інакше ці загальноєвропейські цінності опиняться під загрозою. Звідси – вимога дотримуватися закону, а для поліції – дотримуватися юридичних правил і процедур.

У книзі наголошується, що поліція і правоохоронні органи, в цілому, мають утверджувати два важливі принципи – принцип пропорційності та принцип недискримінації. Пропорційність необхідна при дотриманні балансу між повагою та захистом права на свободу думки, совісті та релігії чи на свободу висловлення своєї думки, чи на свободу зібрань та захист громадського порядку та попередження злочинів. Принцип недискримінації застосовується при захисті прав людини і при законному використанні повноважень, що обмежують це право.

Функції поліції – попередження і виявлення злочинів, підтримка і відновлення громадського порядку, надання своєчасної допомоги людям, які потрапили у біду, є загальними для більшості поліцейських структур у всьому світі та, звичайно, в Європі.

Принципи захисту прав людини, демократії та законності за Європейською конвенцією про права людини є стандартами виконання поліцейських функцій.

В роботі зроблено акцент на тому, що дотримання основних прав і свобод людини у діяльності поліції є головною характерною рисою поліції, яка служить суспільству, де править закон.

Особлива увага приділяється проблемі “Права людини та злочинність”. Автори виходили з того, що злочинність – це крайня форма порушення прав людини третіми особами. З цього погляду боротьба зі злочинністю є не лише однією з форм діяльності держави, а й частиною правового режиму, у межах якого і можливо задовольнити одну з нагальних потреб людини – потребу в безпеці. При чому саме посилення цієї боротьби у транснаціональному розумінні викликає застосування непроцесуальних методів оперативио-розшу-кової діяльності (проникнення у злочинні угруповання, провокування незаконних дій, негласний контроль, прослуховування тощо). З одного боку, є неминучість таких заходів, а з іншого – через них виникає потенційна актуальна загроза правам людини. Насамперед, обмежуються такі міжнародно визнані права, як право на таємницю приватного життя та повідомлення, особисту недоторканність, право власності та інші фундаментальні права і свободи громадян.

Отже, з одного боку, безпека особи – безумовна соціальна цінність, права людини передбачають таку безпеку, а боротьба зі злочинністю є необхідною умовою такої безпеки. З іншого боку, засоби, якими забезпечується ця безпека – реальна загроза самим правам людини. Точніше, вони можуть стати загрозою, якщо будуть порушені умови, за яких обмеження прав людини залишаються допустимими і навіть необхідними елементами демократичного суспільства. Саме тому провідною думкою цієї роботи є те, що боротьба зі злочинністю є ефективною, оскільки правоохоронні органи дотримуються прав людини.

Причому сама проблема суміщення боротьби зі злочинністю з повагою прав людини вирішується шляхом трьох взаємопов’язаних компонентів:

O законодавчого встановлення допустимого обмеження прав громадян, необхідного для ефективної боротьби зі злочинністю;

O створення механізму контролю за застосуванням заходів, які передбачають обмеження прав громадян;

O діяльності інститутів, які забезпечують захист та відновлення порушених прав.

Провідною ідеєю при написанні книги була орієнтація на професіоналізм у роботі поліцейського, тобто роботи, яка відрізняється не лише ефективністю, але й законністю, необхідністю дотримання відповідних юридичних правил та процедур, певних стандартів при виборі методів, стратегії і тактики поліцейської роботи, зорієнтованої на захист прав людини.

Вступ України до РЄ, тобто приєднання до європейського простору, викликали гостру необхідність реформування її законодавчої системи відповідно до міжнародних інструментів щодо прав і свобод людини й прийнятих на себе зобов’язань.

Практика доводить, що приєднання України до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, Європейської конвенції про попередження катування та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання та до інших нормативних актів ще не завжди призводить до дотримання міжнародних та національно-державних правових норм.

Виникає нагальна потреба у підвищенні правової підготовки працівників правоохоронних органів, зокрема – поліції, особливо щодо проблеми інтеграції прав людини у поліцейську діяльність та у тренінгові програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників поліції (міліції) на основі сконцентрованого міжнародного досвіду.

Саме тому в роботі важливе місце посідає висвітлення міжнародної системи захисту прав людини, зокрема – європейських механізмів, ролі поліції (міліції) у захисті приватного життя людини, демократії та законності. Йдеться також про співвідношення здійснення поліцією (міліцією) своїх повноважень та обов’язків із міжнародними стандартами.

У зв’язку з наведеним розкривається сутність і спрямованість міжнародно-правового захисту громадян та його юридичні гарантії, міжнародних правозахисник інструментів, спрямованість міжнародних норм стосовно прав людини у галузі підтримання правопорядку; міжнародні стандарти юридичного забезпечення прав людини та їх втілення у практику правоохоронних органів.

А звідси – група концептуальних напрацювань, пов’язаних із розглядом проблеми моніторингу поводження поліції у контексті моніторингу прав людини.

Особлива увага приділяється з’ясуванню правил поведінки працівників міліції у контексті дотримання деонтологічних поліцейських принципів.

Ще М. де ла Мар у своєму творі “Трактат про поліцію” (1772) визначив поліцію як одне із адміністративних відомств, найбільш наближених до народу і зобов’язаних піклуватися про його безпеку та благополуччя.

Благополуччя приватних поколінь, на думку Г. Юсті, криється у чільному єднанні та союзі із загальним благом.

І. Зонненфельс, у свою чергу, звернув увагу на потребу обмеження поліцейського втручання у приватне життя громадян. Честі та майну громадян, иа його думку, загрожує небезпека з боку шкідливих діянь та нещасних випадків природного характеру. Він запропонував, крім заходів примусу, використовувати і заходи переконання, які мали б передувати примусовому впливу.

Вказуючи на те, що поліцейська влада держави може проявлятися у нагляді, дотриманні законодавства, управлінні та поліцейській юрисдикції. Г. Верг, наприклад, пропонує встановити певні межі цієї діяльності.

Німецький пол іцеїст Р. Моль вважав, що завдання правової держави “полягає в тому, щоб за рахунок розумної організації дати можливість як окремому членові, так і другорядним життєвим гурткам розвивати всі свої сили та переслідувати свої розумні цілі, щоб допомагати та захищати їх у цьому”.

Сама ж поліція, на його думку, має долати всі перешкоди, які стоять на шляху до всебічного розумного розвитку людських сил і які не здатні усунути жодна особа чи дозволений союз окремих осіб. І якщо “попереджувальна юстиція” чи, за його висловом, “правова” поліція має попереджувати та долати правопорушення, то інша частина юстиції, названа ним “відповідальною”, має своїм завданням відновлення вже порушених прав.

Що ж до російських та українських поліцеїстів, то, наприклад, І. Платонов пішов далі Р. Моля, підкреслюючи, що поліцейська діяльність, яка має за мету благополуччя народу, повинна засновуватися не стільки на примусі, скільки на створенні державою соціально-правових гарантій матеріального та морального розвитку народу. Ця думка є наскрізною у працях видатного російського поліцеїста В. Лєшкова, який вважав за доцільне розвиток самоуправління населення та передачу на загал нагляду за громадським порядком, попередженням та подоланням правопорушень. Головна мета держави, на його думку – забезпечення прав суспільства на самостійність, саморозвиток, самозбереження та самоуправління.

Інший видатний поліцеїст І. Тарасов зазначав, що засоби примусу е крайнім засобом, який має забезпечити досягнення законних цілей, що стоять перед адміністрацією та поліцією.

Маючи на увазі порушення важливих прав громадян, І. Тарасов виходить з необхідності суворої регламентації порядку застосування примусових заходів. Цей порядок включає в себе такі положення:

O межі примусу визначаються не значимістю цілей діяльності, а лише родом та ступенем опору;

O примус є лише там, де є опір, а тому він припиняється із закінченням опору;

O примус здійснюється лише у законно встановлених формах;

O сила примусу має бути співмірною опору;

O законність застосування примусових заходів має підлягати судовому контролю за скаргами потерпілих.

Вчений звернув особливу увагу на процесуальний бік примусу, який є необхідною умовою дотримання прав і свобод громадян, забезпечення законності у діяльності органів виконавчої влади. До превентивних заходів І. Тарасов відносив умовляння, заохочення, регламентацію, звітність, ревізію, контроль та адміністративну юстицію.

Професор Казанського університету В. Івановський зазначав, що держава має забезпечити благоустрій, тобто сприяти фізичній та духовній природі людини, її потребам, зокрема – загальній потребі у безпеці. Це вкрай необхідно для того, щоб життя, здоров’я, честь, майно тощо не піддалися нападу з боку інших осіб. А звідси – завдання встановлення меж примусової діяльності адміністрації. Причому, якщо права особи були порушені, слід відшукати шлях до їх відновлення.

Професор Деміївського юридичного ліцею Е. Берендтс вбачав головне завдання адміністрації в охороні особистої та громадської безпеки населення, охороні благоустрою народу, “тобто тих благ, майнов

(2 votes, average: 5,00 out of 5)