Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 9.1. Приватне життя в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини
9.1. Приватне життя в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини
Приватне життя людини та свобода вираження своїх поглядів є фундаментальними правами людини, які визнані всіма основними міжнародними та національними угодами та конвенціями, та базуються на таких документах, як:
O Загальна декларація прав людини, ст. 12, ст. 19;
O Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 19;
O Європейська конвенція про захист прав людини, ст. 8 та ст. 10. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини (а
Також Протоколи № 1, 4 та 7) 11 вересня 1997 р. Протокол № 6 було ратифіковано 4 квітня 2000 р., Протокол № б -11 березня 2003 р., Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню – 24 червня 1988 р. та Рамкову конвенцію про захист національних меншин – 26 січня 1998 р. Беручи до уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі холдингової компанії “Совтрансавто-Холдинг” від 25 липня 2002 р., Уряд України наголосив на бажанні України і надалі розвивати пряму дії Конвенції та рішень Європейського суду (Інформаційний бюлетень з питань прав людини, 2004, № 6, с.22). Наступні принципи виходять зі Статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини (далі – Європейська конвенція) і підтверджується судовими справами (Алкема, 1997).
Стаття 8
Європейської конвенції про захист прав людини
Проект даної Конвенції було розроблено Радою Європи спільно з її (парламентською) Консультативною асамблеєю. Конвенцію було підписано у листопаді 1950 р. У відповідності зі Статтею 1 даної Конвенції країни, що її підписали, повинні забезпечити права, передбачені даною Конвенцією, кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Європейська конвенція передбачає створення двох окремих інстанцій – Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини. Обидві установи розміщаються у Страсбурзі, Франція. Права та свободи, що містяться в Європейській конвенції та в деяких додаткових протоколах до неї, вважаються “класичними” – вони здебільшого зобов’язують Держави поважати, тобто, не втручатися в такі сфери життя окремих осіб, як, наприклад, віросповідання або виявлення власної думки. Суд визнав, що деякі права, такі як право на повагу до сімейного та приватного життя, можуть передбачати й позитивні зобов’язання (Європейський суд з прав людини, 13 червня 1979 p., справа “Маркс проти Бельгії”, ст. 31 § 31 та Європейський суд з прав людини, 26 березня 1985 р. справа “X та Y проти Нідерландів”, ст. 91 § 24). Такі позитивні зобов’язання (так звані соціальні права) можуть бути покладені безпосередньо на Державу, наприклад виправлення за певних умов документів державного архіву в результаті зміни полу особою (Європейський суд з прав людини, 17 жовтня 1986 p., справа “Різ проти Сполученого Королівства”, ст. 106). Позитивні зобов’язання також можуть включати в себе розробку та впровадження Державою законодавчих документів, направлених нате, щоб права окремої особи поважалися іншими особами або групами, утримуючись від втручання або, в окремих випадках, зобов’язуючи окремих осіб діяти активно (Комітет міністрів Ради Європи, Рез. 74 (26) від 2 липня 1974 р. щодо права на відповідь). В останньому випадку в німецькій мові використовують термін “Drittwirkung”, Тобто застосовність третьою стороною. Договірні права встановлюють мінімальні стандарти: згідно до Статті 60 Конвенції, Держави – Сторони Конвенції можуть за допомогою національного законодавства або базуючись на прийнятих Державою міжнародних нормах гарантувати більш високий рівень захисту, ніж той, що вимагається Конвенцією. Загалом, права Конвенції розповсюджуються навіть на осіб, які згідно з національним законодавством вважаються непрацездатними, таких як неповнолітні та інші особи, що перебувають під опікунством. Стаття 8 Конвенції визначає наступне:
1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Виходячи з того, що Стаття 8 Конвенції торкається не тільки таких понять як сімейне життя, житло та кореспонденція, інші поняття також впливатимуть на тлумачення терміну “приватне життя”. Серед основних елементів можна виділити такі:
O сексуальне життя загалом є захищеним (Європейський суд з прав людини, 22 жовтня 1981 p., справа “Даджон проти Сполученого Королівства”, А 45; 26 жовтня 1988 p., справа “Норріс проти Ірландії”, А142, та 22 квітня 1993 p., справа “Модінос проти Кіпру” А 259), крім випадків комерційної діяльності (наприклад, реклама проституції); (Ал. 11680/ 85 рішення у справі “Ф. проти Швейцарії” та Звіти (DR 55,178)
O медичні документи, що розкриваються державним органом іншому державному органу, все ж таки залишаються конфіденційними; (Європейський суд з прав людини, 27 серпня 1997 p., справа “МС проти Швеції”);
O консультація щодо власних персональних даних – через посередника; (Ап. 25099/94 справа “X проти Швейцарії, 5 квітня 1995 р.) та Ап. 25147/ 94 справа “X проти Швейцарії”, 28 лютого 1996 p.);
O публічні дії, наприклад відкриті слухання в судах, зазвичай не будуть захищені, втім, з часом ситуація може змінитися; (Ап. 3868/68, Щорічник, Yearbook Європейський суд з прав людини,13, 600, 618)
O нагляд за публічною діяльністю відноситься до Статті 8, наприклад, фотографування учасників демонстрації (Ап. 15220/89 DR 75, 30);
O обов’язок представити посвідчення особи на вимогу поліції (Ап. 16810/90 рішення у справі “Рейнтженс проти Бельгії” від 9 вересня 1992 p., DR 73 с. 136); допитування, обшук, взяття відбитків пальців, фотографування та подальше зберігання цих даних у випадку існування підозри тероризму (справа “МакВей проти Сполученого Королівства 8022/77 DR 25, 5);
O підслуховування телефонних розмов (Європейський суд з прав людини, 6 вересня 1978 p., справа “Класе та інші проти ФРН” А 28; 2 серпня 1984 p., справа “Малоун проти Сполученого Королівства”, А 82; 24 квітня 1990 p., справи “Крюслін проти Франції” А 176-А та “Ювіг проти Франції” А 176-В) та конфіскація приватних паперів (Ап. 6794/74 DR 3,104);
O при цьому, податкові та соціальні номери загалом не входять до цієї сфери, крім випадків, коли вони підлягають обробці (Ап. 10473/83 справа “Людваль проти Швеції DR 45,121,130);
O в Статті 8 також не розглядаються заходи, направлені на забезпечення власної безпеки (наприклад, регуляції щодо необхідності носити захисні ремені та шлеми, за умови, що ці заходи направлені безпосередньо на забезпечення безпеки людини) (Ап. 8707/79 DR18, 255 див. Справу “Фро-вейн та Пойкерт” с.338).
Не дивлячись на великий обсяг дозволених обмежень, захист сфер застосування Статті 8 досить обмежений.
Загальні обмеження щодо права на приватне життя містяться у Статтях 15,14,17,18 та 13 (Еф. Сі. Джейкобе, с.21-40). Загальні обмеження в Статті 15 дозволяють вживати заходи, які є відступом від зобов’язань Конвенції ” під час війни або іншої надзвичайної ситуацій в суспільстві, що загрожує життю нації”. Інші положення, визначені в Статтях 14, 17 та 18 є ще більш реле-вантними, особливо щодо методів застосування Статті 8. Заборона дискримінації в Статті 14 також включає дії з боку Держав, пов’язані з правами та свободами, визначеними Конвенцією, навіть якщо такі дії не є безпосередньо обов’язковими згідно з Конвенцією (Європейський суд з прав людини, 23 липня 1968 p., “Бельгійська лінгвістична справа”, А 6 § 9 с. ЗЗ). Статті 17 та 18 забороняють зловживання правами або їх використання з будь-якої іншою метою, ніж та, що передбачена. Стаття 17, дія якої направлена на “будь-яку групу або особу”, також проникає в правову сферу приватного життя. Крім того, Стаття 13 самостійно або разом зі Статтями 14,17 та 18 додає до Статті 8 певні засоби правового захисту у випадках “спірних позовів” щодо порушення права Конвенції. Такі засоби правового захисту можуть бути не такими повними, як справедливий судовий розгляд, гарантований Статтею 6, але у будь якому випадку, вони можуть бути досить ефективними.
Конкретні обмеження містяться в пункті 2 Статті 8, в якому перераховані три умови щодо обмежень, при цьому всі три види умов мають бути дотримані для обгрунтування обмежень:
А) Законність
Б) Права інших / Інтереси, та
В) Необхідність.
Законність означає, що обмежування мають впроваджуватися у відповідності з законом (Європейський суд з прав людини, 26 квітня 1979 р., справа “Санді Тайме” проти Сполученого Королівства” (І) А ЗО § 49). Сюди входить загальне (Британське) право, а також національні або міжнародні правові норми та делеговані права або норми, доступні лише для певних груп або ті, які можна зрозуміти лише за допомогою юридичних консультацій (Європейський суд з прав людини, 28 березня 1990 р., справа “Гроппера Радіо АГ” проти Швейцарії”, А173 § 67; також для порівняння – Європейський суд з прав людини,15 листопада 1996 р., справа “Кантоні проти Франції”, § 28). Існують певні гарантії проти свавілля (бажано у формі судового контролю), при цьому необхідно досить точно дотримуватися юридичних положень (Європейський суд з прав людини, 2 серпня 1984 р., справа “Мелоун проти Сполученого Королівства, А 82 § 67). Інтереси, перераховані в пункті 2 Статті 8, можуть бути розтлумачені досить гнучко. Найбільш важливою умовою є “необхідність”. Існувала соціальна необхідність обгрунтування втручання. Тягар доведення лежить на Державі. В більш нейтральному сенсі термін “необхідність” часто вимагає більшої пропорційності1 між легітимною метою та засобами, що використовуються для обмеження прав та свобод з метою досягнення балансу між інтересами окремої особи і суспільства. Таким чином, органи отримують певну свободу дій або можуть застосовувати логічний підхід при виконанні положень Конвенції. Обмеження не обов’язково є ідентичними для всіх груп людей. Ув’язнені, підозрювані, державні службовці, військові, неповнолітні, пацієнти психіатричних лікарень та інші категорії людей, чий статус та відносини з Державою є предметом спеціального правового режиму, користуються правами Конвенції. Спеціальні законодавчі акти та положення можуть передбачати правила для дотримання трьох зазначених вище умов. Відповідно, права осіб, які мають спеціальний юридичний статус, можуть бути функціонально обмежені. Більшість судових справ щодо Статті 8 стосуються саме таких спеціальних категорій осіб, як підозрювані та ув’язнені. Аналогічні втручання можуть бути зроблені і по відношенню до звичайних категорій осіб.
Щодо позитивних зобов’язань згідно зі Статтею 8 Європейської конвенції про захист прав людини.
Право щодо захисту приватних телефонних розмов торкається як держави, так і окремих осіб, груп та організацій. Позитивні зобов’язання згідно зі Статтею 8 вимагають дотримання балансу між інтересами приватних осіб та інтересами суспільства в цілому (Європейський суд з прав людини, 17 жовтня 1986 р., справа “Різ проти Сполученого Королівства”, А106 § 37, § 38). Такого ж балансу необхідно дотримуватися у процесі збору, обробки та передачі приватної інформації шляхом розділення між обома сторонами – окремими особами з одного боку, та суспільством з іншого – деяких факторів та умов. Наприклад, медичні дані, як правило, заслуговують на високу ступінь захисту, крім випадків, коли інфікована особа спричинює загрозу виникненню епідемії. Кримінальні дії, вчинені внаслідок отримання персональних даних, підлягають кримінальній відповідальності, тоді як в інших випадках може бути достатньо саморегулювання. Були взяті до уваги інші випадки, коли держава або недержавні групи або установи (відповідно до конкретного законодавства), повинні надати певні послуги (в тому числі – надання доступу до банків даних та коригування даних за вимогою). Для всіх таких випадків Стаття 8 пропонує використовувати загальне правове поле з урахуванням таких основних принципів та стандартів, як рівність перед законом та недис-кримінація, пропорційність, судовий або незалежний розгляд.
Іноді Європейська комісія відхиляла той факт, що юридичні особи мають право самостійно захищати приватне життя (Ап. 34614/97 рішення у справі “Сайнтолоджі Кірхе Дойчланд” та інші проти ФРН” від 7 квітня 1997 р.). У цій справі не сама організація була визнана жертвою порушень прав, гарантованих Статтею 8, а окремі члени цієї асоціації, так як окремі особи можуть подавати позов щодо визнання себе жертвами порушень. У справі “Німец проти ФРН” (16 грудня 1992 р., А 251-В) визначено, що не має причин вважати, що поняття “приватне життя” не має включати в себе професійну та бізнесову діяльність. Втім, часто дуже важко провести лінію між особистим та професійним життям, наприклад, коли поліція обшукує приміщення або прослуховує телефони, особливо у зв’язку з певною професійною діяльністю (наприклад, професія юриста) (Європейський суд з прав людини, 16 грудня 1992 р., справа “Німец проти ФРН”, А 251-В; Ап. 23224/94 справа “Н. У. К. проти Швейцарії”, Звіт Комісії від 16 жовтня 1996 р. та Ап. 29839/96 справа “Рем мерз та Хамер проти Нідерландів”, неопублікована). Таким чином, різниця між особистим та професійним життям не завжди є переконливою (Європейський суд з прав людини, 25 червня 1997 р., справа “Хелфорд проти Сполученого Королівства” § 44). Що стосується внутрішньої діяльності корпоративної організації, наприклад обробка даних власного персоналу (Європейський суд з прав людини, 19 лютого 1997 р., справа “Лескі та інші проти Сполученого Королівства”), було прийнято рішення про те, що держава має право регулювати (через застосування кримінального права) діяльність, яка включає нанесення фізичної шкоди. Визначення рівня такої шкоди має здійснюватися безпосередньо Державою (§ 43 та § 44). Таким чином, саме Держава має визначити обсяг роботи з даними щодо персоналу, навіть за наявності згоди осіб, дані яких розглядаються. При цьому, наприклад, відеонагляд за персоналом в приватних фірмах може бути заборонений (відповідно до Статті
8) внутрішньодержавним законодавством. Відповідно, особи, які працюють на державні установи, мають бути захищені від певних втручань з боку роботодавців, наприклад від прослуховування внутрішніх телефонних розмов (Європейський суд з прав людини, 25 червня 1997 p., справа “Хелфорд проти Сполученого Королівства” § 51; див. також Рекомендація № R (89) 2 Комітету міністрів Ради Європи щодо захисту персональних даних при використанні з метою працевлаштування). У випадку, якщо окремі особи висувають позив щодо захисту їх приватних прав проти корпоративних органів, такі справи дуже рідко виходять безпосередньо з Конвенції, і мають здебільшого розглядатися згідно з внутрішньодержавним або міжнародним законодавством.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)