Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 4.1. Поліція і суспільство
4.1. Поліція і суспільство
Поліцейське право та наука про поліцію як наука Особливої частини адміністративного права поряд із науковими дослідженнями муніципального права є ядром теорії та практики адміністративного права. Це проглядається також у тому, що загальні принципи адміністративного права вже давно були розвинені судовою практикою, перш за все, Вищого адміністративного суду Пруссії, а також частково кодифіковані. Останнім часом вчення про управління у широкому розумінні звернулось до вивчення теми поліції. Зрозуміло, однак, що теорія робить акцент на методах адміністративної доктрини та науки, переважно досліджуючи сам процес управління, а не вибір можливих альтернатив здійснення цього процесу.
З іншого боку, поліцейське право вже здавна особливим чином було пов’язане з вищим за рангом правом, зокрема, з конституційним, яке сформоване на базі Основного закону, передбачені у якому основні права замість формули “закон вище за право” обгрунтовують принцип “право вище за закон”.
Як галузь права, поліцейське право, на підставі якого виконуються завдання та виникають повноваження з охорони громадського порядку і безпеки у відповідних організаційно-правових формах, перебуває під особливим впливом конституційного права. Спрямування завдань поліції на охорону громадського порядку і безпеки дуже міцно пов’язує цю галузь права з тим, як конституційне право визначає громадський порядок та безпеку. Таким чином, у поліцейському праві в рамках дискусії про зміст поняття громадського порядку та безпеки в контексті завдання поліції, а також спорів про загальне та спеціальне уповноваження вже понад 100 років тому закріпилися і тісно переплелися з поняттями поліцейського права державно-правові постулати. Це, безперечно, впливає на тлумачення термінів “загроза”, “порушення” (громадського порядку та безпеки) та “теорій порушника”. Такі невизначені законодавчі терміни не можуть бути предметом дискусії та не можуть розглядатись і інтерпретуватись без звернення до образу людини, вибудуваного у конституції. Отже, поліцейське право у своїх основах завжди спирається на конституційне право, рекуруючи до нього.
Оскільки поліція як виконавчий орган має завданням не тільки відвернення загроз та припинення правопорушень (тобто діє превентивно та репресивно), а й відповідно до закону переслідує злочини, діючи у рамках кримінального процесу, поліцейське право тісно пов’язане із правом кримінальним. Саме тому склади злочинів є вихідними як для превентивних або репресивних заходів з метою відвернення загроз, так і для кримінально-процесуальних заходів. Матеріальне кримінальне право та кримінально-процесуальне право у цьому аспекті переплітаються із нормами, що врегульовують організацію поліції, а також повноваження останньої. Поряд із кримінальним правом також розглядаються кримінологія та кримінально-виконавче право, які є важливим доповненням як допоміжні науки у вченні про злочин та покарання.
Насамкінець не можна не згадати й філософію права та соціальну філософію, які також мають неабияке відношення до поліцейського права. У поліцейському праві, і перш за все у поліцейському виконанні державних актів, відбувається маніфестація державної влади. Питання про легітимацію такого здійснення влади, а тому й винесення на порядок денний проблем реалізації державної влади, монополії держави на владу, а також мети й підстав здійснення державної влади, є предметом загального вчення про державу, як і філософії права та держави. Кінець кінцем у виконавчих діях поліції повинна завжди проявлятися мета діяльності держави, якщо конкретизація суспільної влади не повинна втратити легітимності.
Як превентивна і репресивна діяльність поліції щодо відвернення або ліквідації загрози, так і її діяльність в рамках кримінального процесу мають за основу злочин, склад якого є важливою вихідною основою поліцейської діяльності, навіть якщо в рамках поліцейського права і вживаються заходи, які не розглядають склад злочину у цьому контексті. Через велике значення, що його має кримінально-правовий склад злочинів, що сформульовані у законі, безсумнівним є той факт, що вчення про злочин набуває важливого значення для розуміння завдання поліції. Це охоплюється і предметом кримінології як упорядкованого узагальненого емпіричного вчення про злочин, правопорушника, негативні соціальні прояви та контроль над такою поведінкою. При цьому стає очевидно, що кримінологія на противагу нормативній поліцейсько-правовій науці є наукою емпіричною. Також і “розширене сприйняття” кримінології залишає за нею статус науки емпіричної, навіть якщо в її рамках і здійснюється аналіз змін змісту поняття “злочин” (криміналізація), емпірико-наукове пізнання процесу боротьби зі злочинністю, контроль та інші способи девіантної поведінки, а також дослідження поліцейських та правових контрольних механізмів. Однак, кримінологія ще не висловлює сумнівів стосовно необхідності у ній юристів, радше це робить кримінальна соціологія, яка є більш критичною, зважаючи на свою ідею суспільної реакції на злочин і прагнення розпочати усе заново з “новою кримінологією”. Але перш ніж займатися соціологією поліції та кримінальною соціологією, щоб виявити і розкрити їхній зв’язок із правом взагалі і колізійним правом зокрема, необхідно звернутися до соціології та соціології права.
Соціологія права має за свій предмет усі правові та позаправові унормування та вивчає, окрім того, контрольні механізми соціальної системи. З цього погляду, поліцейське право є частиною норм, що інституціоналізують “формальний соціальний контроль”. Особливий інтерес становлять дослідження взаємовпливів між соціальними процесами, з одного боку, та інституціоналізованим порядком та нормами, з іншого. Це стосується, зрозуміло, й контролюючих механізмів і санкцій. Той факт, що правова соціологія загалом надає перевагу заохочувальній санкції перед каральною, не повинен розглядатися як загальний антагонізм між соціологією права та правовою наукою. Параметри соціології спочатку потрібно застосувати до поліції та сукупності норм поліцейського права як субсистеми в ієрархії система субсистема, або як її частки. У цьому зв’язку потрібно передусім вказати на Т. Парсонса, згідно зі “схемою порядку якого задачі та функції поліції стають основною функцією соціальних систем, які він зараховує до внутрішньо-інструментальних відносин. Ці внутрішньо-інструментальні відносини повинні забезпечувати існування структури та усувати напруженість у суспільстві.
Якщо ж наділяти поліцію суто внутрішньо-інтегративною функцією в дусі розхожого девіза “Поліція – твій друг та помічник”, то виникає прогалина у її функції в частині усування напруженості в суспільстві та стабілізації його структури. Система отримує тут вразливе місце й стає афункціональною або дисфункціональною. Ця так звана АGIL-схема основних функцій соціальних систем цікава ще й тим, що на ті інституції, які виконують внутрішньо-інструментальну функцію, не можна без втрат покласти ані інші внутрішні, ані зовнішньо-інструментальні функції. Якби поліція перебрала адаптивну функцію у зовнішньо-інструментальній сфері, вона зазнала б мілітаризації. Адже в цій області система має справу із зовнішньою ситуацією й мусить на цьому спеціалізуватися. Так само безплідним або дисфункціональним виявилося б розширення кола завдань поліції або їх переорієнтація до зовнішніх консумаційних відносин, тобто відносин, які слугують досягненню мети.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)