Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 6.5. Право на захист від втручання в особисте та сімейне життя
Кожна людина має право самостійно визначати свою поведінку та досягати будь-якої особистої мети в рамках, створених суспільними і державними інтересами, правами та інтересами інших людей. Кожна сім’я може в тих же рамках самостійно визначати свої внутрішні відносини з приводу користування і розпорядження спільним майном, виховання, освіти й утримання дітей, піклування про непрацездатних членів сім’ї, праці і дозвілля тощо. Особисте життя включає і право встановлювати, підтримувати та розвивати зв’язки з іншими людьми, тому воно виходить як за межі інтимного життя, так і за межі роботи, інших ділових інтересів.
Таким чином, право на захист від втручання в особисте життя треба розуміти як недоторканність середовища життя людини, захист її від свавільного втручання державних органів та будь-яких інших сторонніх осіб, у тому числі і членів сім’ї.
Право на захист від втручання в сімейне життя передбачає захист сім’ї від свавільного втручання в середовище життя сім’ї будь-яких сторонніх осіб, збереження в таємниці інформації щодо сімейних стосунків.
Відповідно до ст. З СК України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших важливих причин не проживають спільно. Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
При визначенні поняття сім’ї слід керуватися також рішенням Конституційного Суду України від 3 червня 1999 р. № 1-8/99 у справі про офіційне тлумачення терміна ” член сім’ї”, згідно з яким до членів сім’ї слід відносити осіб, які перебувають з суб’єктом права у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв’язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з ним; веденням з ним спільного господарства. До кола членів сім’ї суб’єкта належать його (її) дружина (чоловік), їх батьки і діти (останні – незалежно від того, чи є це діти будь-кого з подружжя, спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні). Членами сім’ї можуть бути визнані й інші особи за умов постійного проживання разом із суб’єктом, тобто не лише його (її) близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба), а й інші родичі або особи, які не перебувають з ним у безпосередніх родинних зв’язках (неповнорідні брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші). Не обов’язково, щоб вони разом вели господарство, адже за таких умов до членів сім’ї важко віднести брата чи сестру-немовля, інваліда І групи тощо.
Як випливає зі ст. 32 Конституції України, право на захист від втручання в особисте і сімейне життя гарантується конституційними нормами, згідно з якими:
1) не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Винятком є випадки, передбачені законом, але вони обмежуються лише інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Окремі обмеження цього права можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану. Зазначимо, що за порушення зазначених вимог Конституції України передбачено юридичну відповідальність. Так, ст. 182 КК України прямо передбачає кримінальну відповідальність за порушення недоторканності приватного життя, зокрема за збирання, зберігання, використання або поширення інформації про особу без ІЗ згоди. Крім того, певними гарантіями зазначеного права є статті 163,168, 359 та інші КК України;
2) кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе. Виняток становлять випадки, коли такі відомості є державною або іншою захищеною законом таємницею. Окремі обмеження зазначеного права можуть також встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану;
3) кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації (ст. ст. 3,16, 277, 278 ЦК України). Винятків щодо цього положення Конституція України не передбачає навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану;
4) кожному гарантується право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї (статей 1166-1168 ЦК України). Винятків щодо цього положення, як випливає із статей 56 і 64 Конституції України, не існує.
Винятки щодо права на заборону втручання в особисте і сімейне життя встановлюються Конституцією України.
Проте зрозуміло, що таке втручання здійснюється завжди, коли застосовуються передбачені Основним Законом винятки із права людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов та кореспонденції тощо. Тому до вказаних винятків слід віднести випадки, передбачені статтями 23, 29-32, 34-35, 37,41, 43-44, 50-52, 54-56 Конституції України, коли втручання в особисте чи сімейне життя пов’язане із: запобіганням чи перепиненням зломи нові, безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з’ясуванням істини під час розслідування кримінальної справи; інтересами незалежності України, її суверенітету, національної безпеки, територіальної цілісності, економічного добробуту, безпечного довкілля, громадського порядку, здоров’я і моральності населення; захистом репутації інших людей, інтересами моральності населення, запобіганням розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, підтриманням авторитету і неупередженості правосуддя; попередженням та протидією пропаганди війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі; забороною використання примусової праці; захистом власності, в тому числі інтелектуальної, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності; запобіганням інших, крім зазначених вище, порушень прав і свобод інших людей.
Розглянемо більш детально ті конституційні права, які водночас є гарантіями права на захист від втручання в особисте і сімейне життя людини.
Перше з них – це право на збереження в таємниці певних категорій відомостей, які стосуються особистого чи сімейного життя.
Відповідно до ст. 23 Закону України “Про інформацію” і рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 р. у справі громадянина К. Устименка, інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, основними з яких є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.
Ст. 32 Конституції України, ст. 302 ЦК України і ст. 23 Закону України “Про інформацію” забороняються не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без ЇЇ попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини, а також доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.
У період збирання інформації кожен має право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, а у період зберігання і поширення персональних даних – право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.
Відповідно до ст. 10 Закону України “Про звернення громадян”, не допускаються розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди, розголошення іншої інформації, якщо це ущемляє права і законні інтереси громадян.
Основами законодавства України про охорону здоров’я (ст. 40) передбачено, що медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, які вважаються лікарською таємницею (інформацією про пацієнта), крім передбачених законодавчими актами (йдеться, зокрема, про КПК України, Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” тощо) випадків. Порушення лікарської таємниці може потягнути кримінальну відповідальність на підставі статей 132 і 145 КК України.
Статтями 226-231СК України гарантується таємниця усиновлення. Особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення. Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення, а особа, яка була усиновлена, після досягнення нею чотирнадцяти років – на отримання інформації щодо Свого Усиновлення. Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Усиновлювач має також право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Особи, яким у зв’язку з виконанням службових обов’язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов’язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Розголошення таємниці усиновлення проти волі усиновителя тягне кримінальну відповідальність за ст. 168 КК України.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції гарантується безпосередньо Конституцією України, а також ст. 306 ЦК України. За її порушення ст. 163 КК України передбачено кримінальну відповідальність. Відповідно до статей 9 і 41 Закону України “Про телекомунікації” Статут про дисципліну працівників зв’язку України передбачає дисциплінарну відповідальність працівників зв’язку за розголошення таємниці листування, телефонних розмов, інших повідомлень, що передаються засобами зв’язку; оператори, провайдери телекомунікацій вживають організаційно-технічних заходів щодо захисту інформації згідно з чинним законодавством.
Згідно зі ст. 9 Закону України “Про адвокатуру”) адвокат зобов’язаний зберігати адвокатську таємницю. Предметом її є питання, з яких громадянин звертався до адвоката, суть консультацій, порад, роз’яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов’язків. Порушення професійної таємниці захисника або представника особи тягне кримінальну відповідальність на підставі ст. 397 КК України.
Дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій є обов’язком нотаріусів та інших посадових осіб, які вчинюють нотаріальні дії. Це передбачено Законом України “Про нотаріат” (статті 5, 6, 8). Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії, і лише на письмову вимогу – суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні. Довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача. Порушення вказаної таємниці може бути підставою анулювання свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю.
Інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту (банківська таємниця) гарантується статтями 60-62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банківською таємницею, зокрема, є: відомості про стан рахунків клієнтів; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони клієнтів; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів тощо. Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов’язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов’язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов’язків. Інформація, яка містить банківську таємницю, розкривається банками лише у випадках і порядку, прямо передбачених законом (наприклад, на письмову вимогу суду або за рішенням суду).
Відповідно до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” в Україні захищається і таємниця сповіді. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, отриманих ними при сповіді віруючих. Проте юридична відповідальність за порушення цих вимог не передбачена.
Згідно зі ст. 8 Закону України “Про державну таємницю” і Зводом відомостей, що становлять державну таємницю України, затвердженим наказом Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. № 52, певні відомості про особу є державною таємницею. Зокрема, це відомості про окремих осіб: які беруть участь у кримінальному судочинстві і взяті під захист на підставі Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”; що розшифровують працівників, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їх близьких родичів, у разі наявності даних про загрозу їх свободі, життю чи здоров’ю, що виникла у зв’язку з виконанням цими працівниками завдань оперативно-розшукової діяльності тощо. Незаконні передача, збирання або розголошення їх тягне відповідальність, встановлену статтями 1Н, 114, 328, 329, 381 або 422 КК України.
Законами України передбачено конкретні випадки, коли збирання” зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про людину допускається без її згоди. Тією чи іншою мірою вони обумовлені інтересами національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Так, у кримінальному судочинстві ці питання регулюються КПК України. Зокрема, матеріали кримінальної справи повинні містити всі дані, що всебічно та повно характеризують обвинуваченого як особистість: його ставлення до праці, риси характеру, стан здоров’я, сімейний стан, поведінку в суспільстві та в сім’ї тощо.
Водночас КПК України містить певні гарантії невтручання в особисте та сімейне життя, визначаючи, зокрема, правила, згідно з якими: допускається закритий судовий розгляд з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; справи про згвалтування та деякі інші порушуються не інакше як за скаргою потерпілого; під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб; члени сім’ї та близькі родичі підозрюваного, обвинуваченого та підсудного вправі не давати показання або пояснення у справі; з матеріалами кримінальної справи після закінчення попереднього слідства закон дозволяє знайомити тільки обмежене коло осіб.
Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 8) передбачене право підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, за наявності встановлених у цьому Законі підстав: витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характеризують спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчиненні злочину, джерело та розміри їх доходів тощо. Але негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів отримання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
Ряд підстав, за яких допускається збирання певних відомостей про людину без її згоди, встановлено законами України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” та іншими.
Певні відомості про людину без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, що передбачено відповідними нормами КУпАП, ЦК і ЩІК України, у зв’язку зі здійсненням військового обліку військовозобов’язаних, обліку осіб, які є носіями збудників інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, паспортного обліку, обліку, який здійснюється в межах дозвільної системи тощо.
Згідно зі ст. 301 ЦК України, обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.
Друге право громадян, яке захищає їх від втручання в їхнє особисте і сімейне життя – це право знайомитися з відомостями про себе в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, заперечувати їх правильність, повноту, доречність тощо.
Відповідно до статей 9,10 Закону України “Про інформацію”, громадяни вправі також звертатися до зазначених органів із запитом щодо надання будь-якого офіційного документа, який стосується їх особисто. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов’язані надавати запитувачеві відповідну інформацію, якщо вона не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Не підлягають обов’язковому наданню особам для ознайомлення за їх інформаційними запитами офіційні документи, які поряд з відомостями про них містять у собі: інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційну інформацію, тобто відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов (комерційна, банківська таємниця тощо); інформацію, що стосується особистого життя інших громадян; деякі інші види інформації.
Громадянин має право вимагати у судовому порядку спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать його честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди його інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Це передбачено, зокрема ст. 277 ЦК України і гл. 16 ЦПК України.
Громадянин, відносно якого поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди його інтересам, честі, гідності або діловій репутації, поряд із спростуванням таких відомостей, згідно зі статтями 1166-1168 ЦК України, має право вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. За загальним правилом, відомості, що ганьблять людину, повинні спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, заміни документа тощо). Більш детально порядок спростування певних відомостей регулюється законами України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” і “Про телебачення і радіомовлення”.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)