Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 8.5. Форми та методи діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод людини
Діяльність міліції щодо забезпечення прав і свобод людини має певні особливості, зумовлені її повноваженнями. Насамперед слід зазначити, що діяльність міліції має бути гуманною, неупередженою і мати чітку узгодженість із законом. Компетенція міліції щодо реалізації європейських стандартів прав людини отримує прояв у різних сферах її діяльності, зокрема під час охорони громадського порядку, підтримання суспільної безпеки, проведення дізнання, виконання судових вироків та постанов тощо. Особливу увагу вона має приділити такій формі участі громадян у забезпеченні своїх прав, як діяльність громадських організацій.
На основі досвіду зарубіжних держав в Україні повинна бути вироблена стратегія щодо попередження порушень прав і свобод людини. Вона має передбачати різні заходи: спільну зацікавленість держави, посадових осіб, фізичних осіб у захисті прав та свобод людини; державний контроль за цим захистом; встановлення взаємодії міліції з населенням у справі розроблення ефективних способів такого захисту; впровадження нових форм та методів захисту прав і свобод особи; зміцнення моральних цінностей та законності (виховання поваги до закону у всіх осіб); правове виховання через засоби масової інформації; підвищення рівня виконавчої дисципліни й посилення відповідальності за невиконання законів або певних розпоряджень на всіх рівнях; удосконалення законодавства відповідно до нагальних потреб суспільства; своєчасне інформування про зміни в законодавстві, роз’яснення його положень, пробудження інтересу до знань законів та засобів їх неухильного виконання.
Тому нагальною є потреба наукового обгрунтування процесу запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів, насамперед щодо утвердження, забезпечення й захисту прав та свобод людини й громадянина, дослідження можливостей їх адаптації в Україні з урахуванням умов перехідного періоду нашої держави й суспільства, національних традицій і менталітету, позитивних здобутків українських правників.
Усі держави пов’язані між собою міжнародним правом, і права людини в кожній з них захищаються різноманітними засобами. Ступінь реалізації прав людини в державі багато в чому залежить від неухильного дотримання та виконання законів. Вищезгадані обставини дають підставу звернути увагу на те, що європейські стандарти прав та свобод людини інколи можуть бути безпосередньо спрямовані на регламентацію діяльності міліції та її посадових осіб.
У Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Реформи заради добробуту” передбачається система заходів щодо реформування правової системи, зміцнення законності та правопорядку. Серед необхідних заходів – приведення законодавства у відповідність до Конституції України, забезпечення його стабільності, усунення протиріч та невизначеності, дієве вдосконалення системи захисту прав і свобод людини й громадянина, нормативно-правової бази, захист майнових прав громадян, наближення законодавства України до Європейського Союзу, реформування адміністративного законодавства, органів юстиції, судової системи, розгортання міжнародного правового співробітництва, розробка комплексних заходів щодо забезпечення законності та правопорядку, нормативно-правових актів, спрямованих на посилення боротьби з корупцією та подолання тінізації української економіки.
Комплексний підхід до проблеми подальшого зміцнення законності потребує участі в її вирішенні всіх співробітників органів внутрішніх справ. Повинна бути підвищена особиста відповідальність за виконання дорученої справи, за стан служби в цілому. Кількість порушень з боку особового складу є невеликою, якщо мати на увазі окремо взятий колектив. Керівництво, численний актив співробітників спроможний вирішувати будь-які поставлені перед ними завдання, домогтися твердого й неухильного впровадження в життя політики держави, суворого дотримання законності, вимог Присяги, статутів, наказів, рішуче усувати недоліки в роботі. Для цього необхідно розвивати колективізм, удосконалювати фахову майстерність, кожному працівникові опановувати досвід передовиків, посилювати ідейне виховання, поліпшувати службову підготовку.
Розглядаючи питання щодо ролі міліції у справі забезпечення та охорони прав і свобод людини, слід акцентувати увагу на аналізі таких важливих і подібних, але не тотожних термінів, як “охорона”, “захист”, “забезпечення”. В юридичній літературі ці поняття часто розмежовують і небезпідставно. Так, потреба в охороні й захисті конституційних прав та свобод виникає, як правило, у разі їх порушення, наявності певних перешкод на шляху їх використання, конфліктних ситуацій щодо їх вирішення та у разі інших випадків. Скажімо, охорона прав охоплює заходи профілактики, що застосовуються у випадках порушення прав, а їх захист – це решта всіх правових заходів після правопорушення. Тобто охорона (захист) прав і свобод в єдиному механізмі їх реалізації виступає як певна визначена самостійна стадія зі спеціальними цілями та завданнями, які здійснюються примусовими заходами. Такий підхід має позитивний характер, оскільки спрямований на відокремлення профілактичних заходів від власне охоронних. Щодо решти змісту понять охорони та захисту прав і свобод громадян, то вони збігаються.
Термін “забезпечення” достатньо часто використовується в юридичній літературі, а також в управлінській і правоохоронній практиці. Під цим поняттям розуміється процес дії загальних і спеціальних (правових, психологічних та управлінських) гарантій, які виступають як умови і засоби досягнення поставленої мети. При цьому визначають, яка мета суб’єктів права, особливо представників правоохоронних органів, зокрема міліції, у процесі дотримання й захисту прав та свобод людини. Деякі автори вважають, що забезпечення законності й правопорядку є результатом вимог щодо захисту прав людини, інші, – Що охорона Законності пов’язана з порушенням останньої, а забезпечення – з профілактикою таких порушень та її зміцненням. Отже, забезпечення правопорядку є не що інше, як постійно діючий управлінський правоохоронний процес, спрямований на підтримання режиму законності й справедливості, урегульованих правовими та іншими соціальними нормами суспільних відносин. Останні, що отримали назву “правоохоронні відносини”, до цього часу недостатньо вивчені, а їх структура невизначена, хоча від науково обгрунтованої класифікації залежить зміст і напрям управління режимом законності і справедливості в системі забезпечення правопорядку.
Терміни “охорона”, “захист”, “забезпечення” реалізуються практичними працівниками міліції таким чином;
1. Право людини на життя і повагу до її гідності (ст. 27 Конституції України). Це право проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід’ємне право людини, що охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. У разі вчинення злочинів, що посягають на життя громадян, незалежно від їх віку, статі, соціального та майнового стану, працівники органів дізнання, слідства, як і інші органи, що мають право порушувати кримінальні справи, за наявності приводів і підстав, зазначених у ст. 94 КПК України, порушують кримінальні справи. При цьому кваліфікація здійснюється за ознаками статей, що містяться в розділі 2 Особливої частини КК України “Злочини проти життя та здоров’я особи”. Щодо самого посягання на життя, то воно може здійснюватись як шляхом дії, так і бездіяльності дії. Не виключається й посягання на життя шляхом психічного впливу на потерпілого, зокрема заподіяння йому психічної травми, що призводить до смерті, схиляння особи, яка не усвідомлює характеру та значення своїх дій, до позбавлення життя самої особи. Згідно з чинним законодавством позбавлення життя самого себе не може розглядатися як різновид убивства і за кримінальним законодавством України не визнається злочином. Саме в цьому випадку особи, у провадженні яких перебувають такі кримінальні справи, повинні виконати абсолютно всі слідчі та оперативно-розшукові заходи для встановлення точних обставин, посягання на життя громадян, щоб особа, яка має пряме відношення до протиправного позбавлення життя, була покарана.
У ст. 28 Конституції України закріплюється право кожного на повагу до його гідності. Це рівнозначно праву на повагу та обов’язок поважати інших. Гідність, якщо вона належним чином захищена, – це фундамент демократії та правової держави. На органи міліції покладається обов’язок охороняти гідність особи шляхом безпосереднього виконання ними своїх основних функцій, відповідно до яких вони зобов’язані припинити будь-які спроби їх порушити. Честь і гідність людини – це сукупність її моральних цінностей. Тому посягання на честь і гідність особи може потягти цивільну відповідальність (ст. 7 ЦК України).
Захисту гідності особи служать і норми Конституції України: це і право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватного життя, заборона збирання інформації про приватне життя та заборона насильницького проникнення в житло. Дане громадянське право згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене ніякими обставинами, навіть за умов воєнного або надзвичайного стану. Це свідчить про те, що працівники міліції повинні створити необхідні нормальні умови життєдіяльності громадян, гарантувати їх реалізацію/право на життя та повагу до гідності.
2. Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України). Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Дана конституційна формула недоторканності не виключає можливості обмеження індивідуальної свободи громадян у передбачених законом умовах та порядку. Право здійснювати такі дії належить і міліції, діяльність якої пов’язана з обмеженням індивідуальної свободи громадян: арешт, затримання, приводи та інші примусові заходи. Взяття під варту – найбільш поширене із суворих запобіжних заходів. Згідно з ч. 1 ст. 155 КПК України, він застосовується, як правило, тільки у справах про злочини, за вчинення яких законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік, і тільки тоді, коли жодний запобіжний захід не може забезпечити досягнення цілей: для забезпечення виконання вироку, встановлення істини в кримінальній справі, або щоб особа не створювала перешкоди під час розслідування. Основною підставою для попереднього ув’язнення є санкціонована прокурором постанова слідчого, органу дізнання, постанова прокурора або вирок, ухвала суду чи постанова судді про обрання запобіжного заходу – взяття під варту. Згідно зі ст. 156 КПК України максимальний строк тримання під вартою у стадії попереднього розслідування кримінальної справи – 18 місяців, при цьому основним строком вважається два місяці. Оскільки цей запобіжний захід пов’язаний з позбавленням волі, він негайно скасовується відповідними органами, у тому числі й міліцією, коли в ньому відпадає необхідність.
Затримання – короткочасне позбавлення волі, яке застосовується з метою припинення адміністративних правопорушень (адміністративне затримання) або виявлення обставин щодо причетності особи до злочину і вирішення питання про вжиття заходів – взяття під варту (кримінально-процесуальне затримання). Як правило, затримання здійснюється без санкції прокурора. Тому в даному випадку з метою непорушення основного громадянського права мають бути точно визначені підстави, строки й порядок застосування затримання. Так згідно зі статтею 106 КПК України затримання можливе за наявності однієї з таких підстав:
1) особу застали в момент скоєння злочину або безпосередньо після його скоєння;
2) очевидці, у тім числі й потерпілі, прямо вказують, що саме дана особа скоїла злочин;
3) на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні виявлені явні сліди злочину.
В інших випадках особа може бути затримана тільки тоді, коли вона намагалася втекти або не має постійного місця проживання, або не встановлена особа підозрюваного. Особи, що затримали правопорушника, зобов’язані протягом 24 годин письмово повідомити прокурора, а прокурор протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення – дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого. Взагалі сам термін затримання не може тривати більше 72 годин. Якщо буде встановлено, що затримання було необгрунтованим або відпали підстави для цього, то орган дізнання зобов’язаний звільнити особу з власної ініціативи, не чекаючи вказівки прокурора.
Адміністративне затримання, на відміну від кримінально-процесуального, не може тривати більше трьох годин, окрім випадків, коли особу не встановлено, і тоді застосовуються інші терміни. Працівники міліції затримують також жебраків і осіб, які не мають постійного місця проживання, про що вони складають відповідний рапорт начальнику органу внутрішніх справ для прийняття рішення.
Розгорнуте визначення поняття адміністративного затримання дає, наприклад, В. К. Пжевський, який розкриває зміст цього інституту так: “…адміністративне затримання є заходом примусу, що полягає у короткочасному обмеженні особистої свободи особи, що скоїла правопорушення, і яке застосовує орган державного управління в межах і порядку, встановлених законом, з метою припинення протиправних дій, забезпечення своєчасного й правильного провадження у справах про адміністративні правопорушення та притягнення винних до відповідальності”.
Примусовим заходом, що посягає на особисту недоторканність, є примусовий привід, примусове доставлення особи працівником міліції до слідчого за вмотивованою постановою слідчого. Привід в основному здійснюється вдень; без попереднього виклику може бути застосований тільки у випадках, коли обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання.
Це найбільш поширені заходи, що застосовуються працівниками міліції до осіб, які скоїли злочин чи правопорушення. Взагалі реалізація конституційного права щодо недоторканності особи вимагає від працівників міліції чіткого й неухильного дотримання правових норм, що виступають гарантами даного права особи. Для підвищення рівня професіоналізму та авторитету як серед громадян України, так і за її межами діяльність працівників міліції повинна базуватися тільки на основі стовідсоткового виключення фактів необгрунтованого взяття під варту та незаконного притягнення осіб до кримінальної відповідальності. А в разі виявлення таких фактів щодо винних осіб має бути проведене службове розслідування і тільки на основі висновків прийняте обгрунтоване рішення відповідним керівництвом МВС щодо покарання винного працівника за чинним законодавством.
3. Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – зміст статті 30-31 Конституції України. Не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняється законом. А огляд приміщення громадян, накладення арешту на кореспонденцію та виїмка її в поштово-телеграфних установах може проводитися тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК України.
Працівники міліції, виконуючи покладені на них обов’язки з охорони громадського порядку, боротьби зі злочинами, у разі переслідування осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів, користуються правом входити в жилі приміщення. Але не можна під виглядом перевірки, наприклад, паспортного режиму фактично робити обшук з метою виявлення викрадених речей.
Основні гаранти законності здійснення права на недоторканність житла:
1) обгрунтованість обшуку та виїмки, огляду приміщення у громадян (статті 77-191 КПК України);
2) обов’язкова присутність під час проведення обшуку осіб – понятих, осіб, стосовно яких здійснюється обшук, членів їх сім’ї або працівників житлово-експлуатаційних організацій, місцевої ради (ст. 181 КПК України);
3) недопущення проведення обшуку та виїмки в нічний час, крім певних обставин (ст. 180 КПК України);
4) недопущення не спричинених необхідністю зламів замків, дверей та інших предметів (ч. 2 ст. 183 КПК України);
5) недопущення розголошення виявлених під час обшуку та виїмки обставин інтимного життя громадян (ст. 185 КПК України);
6) обов’язкове складання протоколу про проведення обшуку і виїмки та вручення його копії особі, в якої був проведений обшук або виїмка (ст. 189 КПК України).
Основні гарантії недоторканності житла в даному випадку:
O обов’язкове винесення постанови про накладання арешту на майно;
O складання протоколу та вручення його копії особі, в якої проводились дані слідчі дії, а також особі, на майно якої накладено арешт або де був проведений обшук чи виїмка.
Арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку можуть бути застосовані лише за наявності достатніх підстав вважати, що в листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого, іншим особам або інших осіб підозрюваному чи обвинуваченому, а також в інформації, якою вони обмінюються за допомогою засобів зв’язку, містяться дані про вчинений злочин, або документи і предмети, що мають доказове значення, і якщо іншими способами одержати ці дані неможливо. Слідчий за місцем провадження слідства про накладання арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку за погодженням з прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду. Голова суду чи його заступник розглядає подання, вивчає матеріали справи, за необхідності вислуховує слідчого, вислуховує думку прокурора, після чого, залежно від підстав для прийняття такого рішення, виносить постанову про накладання арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв’язку або про відмову в цьому. Постанова оскарженню не підлягає, на неї не може бути внесене подання прокурором.
Арешт, накладений на кореспонденцію скасовується, а зняття інформації з каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію або припиняє зняття інформації з каналів зв’язку, коли щодо здійснення цих заходів відпадає необхідність, у разі закриття кримінальної справи, або після передачі її прокуророві в порядку, передбаченому ст. 255 КПК України.
Накладання арешту на кореспонденцію скасовується постановою слідчого, якщо в застосуванні цього заходу відпадає потреба. Слідчий також може і не вилучати кореспонденції, а зафіксувати в протоколі огляду її зміст або зняти з неї копію. Якщо кореспонденція ніякого значення для справи не має, вона надсилається адресату, але в протоколі це повинно бути зазначено. Постанова про скасування арешту на кореспонденцію надсилається безпосередньо поштово-телеграфній установі для виконання. Працівники пошти, телеграфу, телеграфної служби повинні дотримуватися таємниці листування і розмов, у разі їх порушення настає кримінальна відповідальність за ст. 163 КК України.
Особливості діяльності міліції щодо забезпечення реалізації громадянських прав і свобод людини випливають з її повноважень, визначених системою нормативно-правових актів, що її регулюють. Так, зокрема її компетенція, до якої залучається компетенція всіх органів міліції, повинна бути неупередженою, чітко відповідати закону. Ця компетенція знаходить прояв у відповідних сферах, серед яких виокремлюються охорона суспільного порядку, забезпечення суспільної безпеки у процесі дізнання, виконання судових вироків та постанов, інших повноважень щодо забезпечення громадянських прав і свобод людини й громадянина. Специфіка діяльності міліції обумовлена також участю громадян у визначеній діяльності, права яких можна поділити на відповідні групи: права у сфері забезпечення суспільного порядку, права у сфері забезпечення суспільної безпеки, права громадян, пов’язані з провадженням дізнання, права громадян, що виникають у зв’язку з виконанням судових вироків.
Правила щодо використання сили під час затримання особи, що сформувалися на основі позитивного зарубіжного досвіду, містять такий постулат: сила може застосовуватися лише тоді, коли це необхідно для збереження громадського порядку в тому місці, де відбувається затримання. Ще однією з підстав застосування сили може бути ситуація, коли існує реальна загроза національній чи особистій безпеці або коли необхідно попередити заподіяння шкоди власності чи знищення доказів. Вогнепальна зброя може застосуватись лише у певних випадках, а саме: з метою самозахисту; з метою захисту інших осіб, життя і здоров’я яких перебуває під загрозою; коли необхідно запобігти втечі особи, яка становить серйозну загрозу громадському порядку, життю та здоров’ю людей.
Форми й методи діяльності міліції у сфері реалізації прав та свобод громадян залежать від умов життя нашого суспільства і тому можуть змінюватися і вдосконалюватися з його демократизацією, переростанням у дійсно громадянське суспільство, властиве правовій державі. Вони перебувають у тісному зв’язку, що й дозволяє ефективно впливати на поведінку людини. Форма дає нам уявлення про шляхи діяльності, якими міліція здійснює вплив на об’єкт, а метод відображає, які засоби і прийоми для цього використовуються. Саме тому кожний метод має свою конкретну форму, а форма, у свою чергу, може реалізовуватися за допомогою одного чи кількох методів.
Втім, будь-які найдосконаліші форми не можуть існувати без відповідних методів, бо метод – це форма теоретичного та практичного опанування дійсності. Методи діяльності міліції щодо забезпечення прав людини складаються із способів та прийомів діяльності. Під способом слід розуміти систему яких-небудь дій, наприклад, патрулювання, огляд місця події. Прийом – це окрема дія, наприклад роз’яснення слідчим прав особі, яка обвинувачується в скоєнні злочину.
Загальні методи, що використовуються різними підрозділами міліції, характеризуються універсальністю. Перш за все, це методи переконання та примусу.
Поширеним у діяльності міліції є метод примусу, який спрямований на забезпечення прав людини. Цей метод має такі форми прояву:
O примус, який використовується для попередження та припинення посягань на життя, здоров’я, честь і гідність громадянина, його майно;
* примус, що застосовується для безпосередньо силового здійснення прав та обов’язків громадян (накладення штрафу, вилучення заборонених предметів тощо);
O примус, пов’язаний з реалізацією адміністративної чи кримінальної відповідальності.
Метод примусу Є одним із засобів боротьби зі злочинністю, оскільки спрямований на забезпечення законності, охорону прав і свобод громадян та перевиховання злочинців. Застосування методу примусу в демократичному суспільстві відбувається лише за умов, коли всі інші заходи виховного характеру не дали необхідних результатів. Цей метод є свого роду антизаходом держави на протиправну поведінку правопорушника. Громадяни, які не порушують правил поведінки, встановлених нормами права, повинні бути впевнені, що їх права та свободи будуть захищені за будь-яких обставин і від будь-яких посягань. Метод примусу в діяльності міліції – це владний, негативний вплив на індивідів, всупереч їх волі, з метою забезпечення прав та свобод людини.
Важливим у діяльності міліції є метод переконання, який являє собою засіб впливу на “свідомість та поведінку людей, комплекс виховних, пояснювальних та заохочувальних заходів, які здійснюються з метою підвищення свідомості, організованості та дисциплінованості, сумлінного дотримання громадянами всіх правових норм”.
Цей вплив може відображатися в моральному, правовому вихованні, здійсненні організаційно-масової роботи, заохоченні тощо. Першочергове завдання цього методу – підвищення загальної правової культури людей та відповідних знань, формування правильних установок поведінки, прищеплення практичних навичок у здійсненні тих чи інших суб’єктивних повноважень, що зобов’язують самостановлення.
Виховна робота. Сутність цього методу, як вказувалося раніше полягає у проведенні групових та індивідуальних бесід з метою формування в індивіда розуміння необхідності поваги прав та свобод громадян, недопустимість їх порушення. Засоби виховного характеру дозволяють більш ефективно впливати на свідомість та волю людини. Під час їх використання в особи підсвідоме формуються власні переконання, погляди, що збігаються з інтересами суспільства. Головне у переконанні – обгрунтування тієї чи іншої ідеї і наведення вдалих прикладів. Людина, переконавшись у правильності та раціональності цих ідей, переконань, приймає їх як належне і потім дотримується їх у своєму житті.
Громадянам роз’яснюються користь від законослухняної поведінки, положення окремих нормативних актів, принципи законного самозахисту, характер відповідальності, що настає за правопорушення.
Агітаційно-пропагандистська діяльність. Вона полягає у розповсюдженні правових знань, що сприяють формуванню у громадян правомірної поведінки. У процесі реалізації цього методу працівники міліції виступають з доповідями, лекціями, бесідами перед населенням, у тому числі із залученням засобів масової інформації.
Заохочення. Цей метод застосовується тоді, коли особа сумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків і таким чином власним прикладом демонструє стандарт поведінки іншим людям. Наприклад, у ст. 68 Конституції України сказано: “Кожен зобов’язаний неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей”. Якщо особа дотримується цієї норми поведінки сама, а в разі скоєння правопорушення в її присутності докладає усіх зусиль для затримання правопорушника та нейтралізації негативних наслідків його дій, то стосовно неї можуть вживатися заходи заохочення.
Метод переконання Застосовується і під час роботи з особовим складом міліції. Чинна система заохочень і стягнень спрямована на формування у співробітника міліції уявлень про необхідність підвищення якості роботи, рівня загальної та правової культури, дисциплінованості, відповідальності. Усе це сприятиме з їх боку більш досконалому захисту прав та свобод громадян.
Надання пріоритету тому чи тому методу залежить від рівня розвитку суспільства. Зміна будь-яких соціальних умов тягне за собою зміну форм і засобів захисту міліцією правопорядку. Проте не слід забувати, що у громадянському суспільстві перевага завжди надається методам переконання, бо лише за умов переконання громадян у правильності вибору того чи іншого варіанта поведінки можна створити правову державу, яка є найвищою сходинкою в організації суспільства. Якщо ж держава нав’язує громадянам свою волю, то можна констатувати, що в ній присутні ознаки тоталітаризму, нехтування правами та свободами людини.
У людині від народження не закладена необхідність дотримання норм права. Цю прогалину доводиться надолужувати державі. Саме вона має довести зміст норм права до кожного громадянина і переконати його в доцільності їх дотримання. Переважно це відбувається за допомогою методів переконання. Як результат, у свідомості людей закріплюються потрібні правові погляди та принципи поведінки, і таким чином особа набуває відповідного рівня правової культури та правосвідомості.
Позитивний результат дає пряме звернення органів внутрішніх справ до громадян за допомогою у справі попередження та розкриття злочинів, а також видання матеріалів з питань самозахисту громадян, на що звертається особлива увага до зарубіжної поліцейської практики. Важливе значення має діалог співробітників міліції з населенням, максимальна поінформованість людей про стан правопорядку, про роботу органів внутрішніх справ та її проблеми, що сприяє зворотному зв’язку та визначенню належних пріоритетів у правоохоронній діяльності.
Обрані методи діяльності міліції у сфері реалізації прав та свобод громадян спрямовані на конкретну особу, яка або відзначається негативною поведінкою, або відбуває покарання за скоєне правопорушення, або має певні труднощі щодо визначення засобів користування особистими правами й свободами. Сюди слід додати й особу, права якої були порушені внаслідок протиправних дій. Отже, у будь-якому разі об’єктом застосування конкретних методів є певна особа. Кожний конкретний метод має своє призначення і застосовується за наявності відповідних умов.
До конкретних методів діяльності міліції у сфері реалізації прав та свобод громадян слід віднести: створення умов для реалізації громадянами їх прав; профілактика порушень прав громадян; припинення порушення прав громадян; поновлення порушених прав громадян; притягнення до юридичної відповідальності порушників прав громадян.
Профілактика порушень прав Громадян як засіб реалізується до початку порушення прав людини. Профілактика є основним методом діяльності міліції, бо значно легше запобігти протиправним посяганням на стадії їх підготовки, ніж потім вести роботу з відновлення порушених цими посяганнями прав та свобод громадян. Профілактичні заходи застосовуються з метою зміни як соціальних умов існування особи, так і особистісних якостей суб’єкта. Співробітники міліції проводять бесіди з особами, які схильні до скоєння правопорушень, здійснюють роз’яснювальну роботу у школах, ПТУ, вузах.
Метод профілактики має місце і в індивідуальній роботі. Саме завдяки індивідуальному підходу можна досягти бажаного результату, оскільки в цьому разі вплив буде орієнтований на особливості особи і будуть застосовуватимуться ті методи переконання, які найбільше Підходять Саме для неї, тобто спочатку вивчаються всі негативні фактори, які впливали на формування особи, і тільки тоді застосовуються відповідні методи для їх нейтралізації.
У разі поновлення порушених прав людини міліція або сама поновлює порушені права людини (звільняє незаконно затриману особу, знаходить викрадену власність громадянина), або організує поновлення порушених прав їх порушниками чи іншими особами.
Припинення порушення прав Людини являє собою встановлення факту правопорушення та припинення його негативного впливу на права людини.
Притягнення до юридичної відповідальності Порушників прав громадян являє собою реалізацію юридичної відповідальності самою міліцією в межах її компетенції або здійснення нею підготовки для накладення такої відповідальності іншими органами.
Органи внутрішніх справ є безпосереднім суб’єктом застосування заходів усунення конфліктних ситуацій. Саме до їх компетенції входить охоронна функція, а об’єктами охорони є закон, право, свобода та інтереси громадян, інтереси суспільства й держави в цілому. Ненасильницьке усунення конфліктних ситуацій – магістральний напрям роботи міліції. При цьому враховується, що професійна діяльність правоохоронних органів здійснюється, як правило, разом з проблемними та екстремальними умовами в ситуації конфліктної взаємодії з особами, які порушують закон, їх оточенням, різними верствами населення, яке проявляє занепокоєння у зв’язку зі зростанням злочинності. Це викликає потребу вивчення протиправної поведінки як своєрідної суперечності, а також досвіду її подолання.
Ефективними й такими, що заслуговують на загальне визнання можна вважати ненасильницькі методи та форми попередження конфліктних ситуацій, що призводять до негативних наслідків.
Слід запровадити засоби та методи, які дозволять конкретніше проаналізувати і внести необхідні коригування, втілювати новітні механізми правовідносин, взаємодії і комунікативних особливостей. Це дозволить створити необхідну правову базу відносин між міліцією та населенням, удосконалити позитивні форми й методи взаємодії, визначити риси ділового партнерства міліції з населенням та громадськими інститутами, запровадити механізми партнерських відносин, запозичені з наукових рекомендацій та досвіду роботи зарубіжних поліцейських органів з населенням, сформувати рівень розвитку комунікативної культури суспільства для створення умов партнерства населення та міліції.
Захист населення без участі його самого неможливий. Діяльність міліції відбувається на його очах. Співробітники міліції у межах своєї компетенції мають можливість спілкуватися з населенням. Для цього вони, наприклад, проводять опитування громадян. Від того як вони ставляться до людини, яку тактику використовують, яке враження залишають від таких розмов – такі результати й отримують.
Така форма роботи повинна передбачати тактовність, ввічливість, уважність, культурне спілкування і разом з тим твердість, категоричність, професіоналізм, зацікавленість долею Людей та забезпечення їх особистої безпеки. Треба роз’яснювати людині, що вона своєю інформацією має допомогти окремій людині, міліції, всьому суспільству, застерегти себе від злочину у майбутньому.
Практика показує, що опитування – найбільш розповсюджений опера-тивно-розшуковий захід. Під час опитування не слід застосовувати погрози, фізичний вплив, не можна спонукати до давання показань проти самого себе або близьких родичів, забороняється допускати дії, які принижують гідність особи. Опитувати потрібно у спокійному тоні. Не дозволяється вголос оцінювати й коментувати відповідь опитуваного. Забороняється задавати навідні та аморальні запитання, оскільки що вже в самому формулюванні вони передбачають заздалегідь бажану відповідь для особи, що опитує. Особливо недоречні вони у разі опитування неповнолітніх. “Пасткові” запитання розраховані на те, щоб спіймати опитуваного на випадковій обмовці. Вони, звичайно, спрямовані на заплутування опитуваного. Дуже обережно слід застосовувати й побічні запитання, тобто такі, про істинний напрям яких опитуваний непоінформований. Відчутну шкоду у спілкуванні робітників міліції з громадянами завдає обман. Він підриває авторитет органів міліції.
Для спілкування з населенням, крім опитування, можна використовувати збори колективу, жителів, взагалі населення, особисті контакти з представниками громадськості, а також письмові звернення та оголошення.
Ефективними є також звернення по радіо, телебаченню, у газетах з проханням допомогти у розкритті злочину чи розшуку злочинця на умовах гарантії анонімності й винагороди. Але й тут є загроза негативного впливу такої інформації на громадську свідомість – не є винятками чутки, панічні настрої, – спотворені тлумачення дій правоохоронних органів.
Було б помилковим вважати, що поняття культури спілкування переважно стосується вміння працівників міліції виявляти відповідне емоційно-чуттєве ставлення і сприймання певної категорії людей. За сучасних умов комунікативна діяльність все більше залежить не лише від рівня розвитку почуттів, але й від інтелектуальної активності працівників кримінальної міліції, їх освіченості та поінформованості щодо певних напрямів діяльності людей. Так, для встановлення комунікативної взаємодії під час вивчення злочину у сфері кредитно-банківських операцій працівник кримінальної міліції повинен мати відповідні знання та уявлення про порядок підготовки й ведення банківської документації, предмет укладених домовленостей, а також про етикет спілкування а представниками комерційних структур. Все це сприятиме налагодженню змістовної бесіди зі співробітниками банківської установи та отриманню необхідної інформації. Спілкуючись з особами, які скоїли злочин або відбувають певний термін покарання, оперативний працівник повинен вміти створити певний образ, використовуючи для цього елементи театрального мистецтва, відповідний лексикон, манери поведінки
(1 votes, average: 5,00 out of 5)