Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – Суб’єкти права на приватне життя

Загальний принцип недоторканності приватного життя має ряд виключень, коли суспільні інтереси вимагають вторгнення держави у приватне життя у встановлених законом межах.

Така необхідність виникає у трьох основних сферах:

1) у галузі боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями;

2) в умовах епідемії та стихійного лиха;

3) при воєнному положенні.

Перша сфера має відношення до кримінального процесу, тобто до встановленої законом процедури розслідування злочинів та розгляду у судах кримінальних справ, а також до оперативно-розшукової діяльності.

Що краще – змусити особу до видачі особистих і професійних таємниць і завдяки цьому розкрити злочин, встановити істину чи зберегти недоторканими ці таємниці, тобто захистити особу всупереч інтересам розкриття злочину, викриття і покарання винного?

Тут варто керуватися методом “зважування” цінностей і побудови системи пріоритетів, діючих за принципами крайньої необхідності: приноситься в жертву менша соціальна цінність заради збереження більшої цінності. При цьому береться до уваги, що завдання розкриття злочинів, далеко не завжди повинне вирішуватися ціною відмови від гарантій недоторканності приватного життя.

Ще у 60-х роках X. Пекер дійшов висновку: у світі існують дві моделі правосуддя: пріоритет – захист прав особи та пріоритет – контроль над злочинністю шляхом обмеження прав особи. Перша модель переважала у США у 60-ті роки (суд Уоррена) і знайшла своє відображення у захисних прецедентах Міранди та Ескобедо. Верховний суд США віддає належне другій моделі (хоча і не відхиляє першу).

Відкидання першої моделі пов’язане з ілюзією, що із злочинність можна подолати шляхом жорстоких репресій, а також із недооцінкою соціально-економічних, культурологічних та інших факторів, які детермінують певний рівень злочинності. І зараз у країнах СНД спостерігається підтримка цієї ілюзії.

Повертаючись до недоторканності приватного життя, слід зазначити, що соціальні цінності, які об’єднуються цим інститутом не є рівнозначними. Є цінності, якими при жодних умовах не можна пожертвувати в інтересах розкриття злочину та встановлення істини у справі (наприклад, адвокатська таємниця), є цінності якими можна певною мірою зневажати заради досягнення вказаної мети (лікарська таємниця).

У сфері кримінального судочинства значно більше передбачено законом ситуацій, коли таємниця приватного життя стає відомою слідчому чи суду, які використовують цю інформацію в інтересах розкриття злочинів, встановлення винних або реабілітації невинних. Сфери ж принципу недоторканності, якій допускається законом в інтересах встановлення істини у кримінальній справі у різні історичні періоди звужується та розширюється, визначаючи межі недоторканності особи у кримінальному процесі та оперативно-розшукової діяльності. Ш. Басіоні вірно зазначає, що в інтересах боротьби зі злочинністю, зокрема тероризмом, використовують інформаторів, агентів, прослуховують телефони, заморожують банківські рахунки, але при всьому тому необхідно уникати порушення існуючих прав людини в громадянському суспільстві.

Особисте та таємне

Тут важливо висвітлити питання: які ж особисті та інтимні таємниці охороняються у кримінальному процесі?

Поняття “приватне життя” є родовим, а “інтимне” – видовим. І те і те перебуває під захистом закону. При цьому, слід враховувати, що Далеко не Всі сторони приватного життя є інтимними. Під інтимним життям слід розуміти найінтимніше, приховане, суто особисте у відносинах між людьми. Розголошення ж відомостей про інтимне життя, зазвичай викликає почуття сорому, дає привід для пліток, породжує сенсацію, принижує честь і гідність особи, підриває репутацію, ставить перепони на шляху до службової кар’єри.

Слід звернути увагу на те, що закон захищає приватне життя в цілому, не виділяючи ситуацію, коли не підлягають розголошенню лише інтимні сторони життя громадян, наприклад при здійсненні виїмки чи обшуку. Те ж саме відбувається у суді. Захищаючи від розголосу приватне життя громадян в цілому, суд зобов’язаний розглядати кримінальну справу на закритому засіданні у випадках, коли необхідно попередити розповсюдження відомостей інтимного характеру.

У цивільному ж процесі оголошенню в суді переписки та особистих телеграфних повідомлень допустимо лише зі згоди осіб, між якими ця переписна чи телеграфні повідомлення відбуваються. Що правда, у кримінальному процесі це правило могло б діяти дещо інакше: якщо зміст листів та паперів має доказове значення у кримінальній справі, та їх оголошення у суді можливо без згоди відповідних осіб, бо ж навіть – всупереч їх волі, але у закритому судовому засіданні.

Саме ж вивчення судом інтимних відносин припустимо лише у тих випадках, коли відомості про них мають відношення до справи.

Слід зазначити, що дослідження та встановлення певних інтимних обставин у порядку кримінальних справ, наприклад про крадіжки, розбій та хуліганство цілком не припустимо.

Питання ж про ставлення до предмету доведення у кримінальній справі відомостей про приватне і, зокрема інтимне життя, вирішує слідчий та суд. Проте вони повинні, на наш погляд, роз’ясняти зацікавленим особам, навіщо знадобилися такого гатунку відомості. Інакше громадяни відмовлятимуть від Відомостей про своє Приватне життя. В той же час слід мати на увазі, що надто прямолінійне повідомлення запитуємому про обставини та версії, які перевіряються на основі даних про його приватне життя, може нанести шкоду слідству.

Слід також усвідомлювати, що поняття “сімейне життя” входить у більш широке поняття “приватне життя” і охоплює собою відносини в середині сім’ї, між подружжям, батьками та дітьми, іншими родичами, прислугою (розмовки, сварки, сімейний бюджет). Самі ж відомості про сімейне життя можуть носити як інтимний, так і інший характер.

Суб’єкти права на приватне життя

Суб’єктом права на приватне життя є – будь-яка людина, у тому числі повністю чи обмежено недієздатна, а також неповнолітні. Тому на вказаних осіб повністю поширюються гарантії: не надавати гласності дефекти фізичного чи психічного розвитку; розголошення особистих паперів, щоденників, переписки; вторгнення у житло без законних підстав, розголошення таємниць, довірених лікарю, адвокату, нотаріусу та іншим.

Більш того, особисті та професійні таємниці не можуть бути розголошені і після смерті громадянина, якого вони стосуються, за виключенням випадків прямо передбачених законом. Зрозуміло, що спадкоємці не можуть надавати гласності особисті таємниці померлого, всупереч його волі, вираженої ним за життя. Проте повідомлення такого гатунку таємниць слідчому та суду допускається в інтересах реабілітації померлого чи розкриття злочину, здійсненого іншими особами.

Чи можна погодитись з думкою, що в кримінальному судочинстві має місце “рівне наділення всіх учасників процесу права на недоторканність особи, житла, таємниці переписки, телеграфних та телефонних повідомлень”? З цим погодитись не можна. Закон цілком однозначно підходить до визначення меж вторгнення держави в особисте життя звинувачених та потерпілих. Примусове уміщення до медичної установи, примусове отримання взірців для дослідів, накладання арешту на переписку, її огляд та виїмка – усі ці заходи допускаються щодо звинуваченого та підозрюваного, але їх застосування категорично забороняється щодо потерпілого. Ще більш неприпустимим є вторгнення цивільного позовника, цивільного відповідача.

З’ясувавши термінолого-понятійний апарат варто перейти до розгляду права на приватне життя у контексті забезпечення прав і свобод людини.

Перед усім, йдеться про “особистісні права і свободи” і перш за все про право на повагу людської гідності.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)

Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – Суб’єкти права на приватне життя