Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – Етапи розвитку інституціоналізму
У розвиткові й еволюції інституціоналізму як впливового напряму сучасної економічної теорії відбулося три етапи. Для кожного з них характерна своя специфіка, і завершувалися вони появою нових науково-дослідних програм. На кожному з цих етапів виявлявся зв’язок між диверсифікацією теоретичного знання й ефективністю його використання в практиці на мікро – і макрорівнях. У таблиці 2.5 подано етапи розвитку інституціоналізму в зв’язку з особливостями диверсифікації інституціонального аналізу. Щодо впливу цієї диверсифікації на ефективність економічної політики в науковій літературі є дві гіпотези:
1) диверсифікація позитивно впливає на розвиток економічного аналізу взагалі й інституціонального зокрема, а також встановлює різноманітність інструментів економічної політики;
2) ефект диверсифікації в значній мірі залежить від вибору її напряму, внутрішньої структури інституціонального аналізу.
Таблиця. 2.5. Диверсифікація інституціонального аналізу
Характеристика | Етапи становлення і розвитку інституціоналізму | ||
І етап: 1900-1930 рр. | П етап: 1940-1960 рр. | III етап 1970-2000 рр. | |
Головна причина диверсифікації | Різноплановий характер соціальних проблем, що не розглянуті в економічній науковій літературі | Критика неокласичної методології, спрямована на припущення, метод і предмет дослідження | Неспроможність неокласичних та інституціональних шкіл розв’язати гострі проблеми економічної політики |
Закінчення табл. 2.5
Характеристика | Етапи становлення і розвитку інституціоналізму | ||
І етап: 1900-1930 рр. | ІІ етап: 1940-1960 рр | III етап : 1970-2000 рр. | |
Зміст | Виникнення трьох тенденцій в інституціональній теорії: -соціально-психологічної; – соціально-правової; -кон’юнктурно-статистичної | Розвиток методології неоінституціональних шкіл: -суспільного вибору; -трансакційних витрат; – прав власності; -агентів і агентських угод; – теорії груп та ін. | Завершення оформлення неоі нетитуціональних шкіл. Розвиток еволюційної економіки: – технологій; – інститутів; – мікроагентів; – макроагентів |
Результати з позиції: А) економічної теорії; Б) економічної політики | Нові сфери соціально-економічного аналізу. Результати у сфері економічної політики відсутні | Розвиток методології інституціонального аналізу. Зміцнення держави й активізація соціальної політики | Криза теорії та парадигми сучасного господарства. Проблема інститу ціональної регресії, передавального механізму та розсіяної реальності в економічній політиці |
Перспективи диверсифікації та її об’єктивна необхідність | Визначені Вебленом: – історична еволюція суспільних інститутів; – соціальний і промисловий розвиток, економіка сім’ї; – еволюція технічних знань (технології); Відмічені Коммонсом І Мітчеллом: -контракт і трансакції; – права власності; – економічні цикли | Горизонтальна диверсифікація, зумовлена розширенням тематики неоінституціоналізму, появою теорій суспільного розвитку. Вертикальна диверсифікація, обумовлена економічним імперіалізмом | Міждисциплінарний підхід, пошук холістич-ної методології економічних досліджень. Об’єднання “старого” і нового інс-титуціоналізму. Розробка передавального механізму економічної політики і використанням апарату еволю-цйної економіки |
Джерело: Сухарев О. С. Институциональная теория и экономическая политика: К новой теории передаточного механизма в макроэкономике. – Кн. 1. – М – Экономика, 2007. – С. 245.
Перший етап охоплює період із другої половини 90-х років XIX ст. до 40-х років XX ст. і характеризується як етап становлення “старого” (класичного) інституціоналізму в працях його англо-американських основоположників та витоків неоінституціоналізму в піонерних роботах Р. Коуза. На цьому етапі помітне розмежування теоретико-методологічних основ і програмних цілей інституціоналізму й інших напрямів та шкіл економічної теорії насамперед неокласики.
Другий етап охоплює період 40-60-х років XX ст. Для нього властиві продовження критики методології неокласичного напряму економічної теорії та розвиток власне традиційної інституціональної методології. Водночас відбувається розвиток методології різних неоінституціональних теорій, що проходять стадію становлення (трансакційних витрат, суспільного вибору, прав власності та ін.). У сфері соціально-економічної політики традиційний інституціоналізм і кейнсіанство активно взаємодіють під час утвердження провідної ролі кейнсіансько-неокласичного синтезу. Вважають, що останній термін ввів у науковий обіг у 1955 р. видатний американський учений П. Самюелсон.
Другий етап у розвитку неоінституціоналізму О. Сухарєв називає стадією концентрації “інституціонального інтелекту”, враховуючи, що в цей період широко застосовувались різні методи державного регулювання економіки, індикативне планування, програмний підхід у формуванні та вирішенні завдань соціального розвитку.
Відбувалися як горизонтальна диверсифікація інституціонального аналізу, пов’язана з розширенням проблематики неоінституціоналізму, так і вертикальна у зв’язку з явищем економічного імперіалізму (міждисциплінарності досліджень).
Третій етап розвитку сучасного інституціоналізму охоплює період 70-х років XX ст. – початок XXI ст. Для нього характерний активний розвиток низки теорій традиційного інституціоналізму та неоінституціоналізму в умовах переходу від індустріального до постіндустріального (інформаційного) суспільства, світових економічних криз початку 70-80-х років минулого століття, розпаду на початку 90-х світової соціалістичної системи. У традиційному інституціоналізмі відбуваються значні зрушення. По-перше, вони пов’язані з недооцінюванням інституціоналізмом накопичення протилежно спрямованих змін у соціально-економічній структурі індустріального суспільства під час його переходу до постіндустріального і в масовій психології. Представники традиційного інституціоналізму (Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер та ін.) не змогли передбачити, що “соціальні й економічні кризи наприкінці 60-70-х років не лише не посилять тенденції до одержавлення, соціалізації, але й, навпаки, призведуть на межі 1970-1980 рр. до повороту в бік роздержавлення, децентралізації, часткового демонтажу соціальних програм”.
Професор Ю. Я. Ольсевич розглядає таку очевидну прогностичну невдачу як прояв кризи інституціональних концепцій у 70-80-ті роки XX ст., зумовлену двома причинами: перша полягала у статичності концепцій, їх неспроможності врахувати зміни характеристик економічної системи; друга – в упередженості у процесі побудови інституціональних теоретичних моделей. Учений дійшов такого висновку: якщо питання подолання статичності обговорюється у межах власне інституціоналізму, то друге звинувачення порушує основи інституціональної економічної теорії.
По-друге, представники сучасного інституціоналізму намагаються використати й об’єднати на методологічній основі різні підходи до проблем економічної еволюції. Дж. Ходжсон (Велика Британія) та Б. Скрепанті (Італія) так прокоментували факт створення у 1988 р. Європейської асоціації еволюційної політичної економії: “Хоч провідні представники традиції Веблена-Коммонса в американському інституціоналізмі можуть претендувати на батьківські права і були присутні при виникненні цієї асоціації, її засновники усвідомлювали брак відповідної традиції інституціоналізму в Європі… В результаті у межах асоціації та її конференцій знайшли місце різні європейські напрями й школи. Наприклад, значним залишається вплив марксизму. Для інших учителями можуть бути Н. Калдор, М. Калецький і Дж. М. Кейнс (тобто представники кейнсіанства – Авт.). На додаток схвалювали й імпульси, що йдуть від австрійської школи. їх вплив простежується разом із впливом таких видатних мислителів, як Н. Георгеску-Роген, Г. Мюрдаль, К. Поланьї, Й. Шумпетер і Т. Веблен”.
Унаслідок такого розвитку сучасного інституціоналізму багато економістів, як зазначають в науковій літературі, об’єднують різні доктрини і говорять про інституціонально-еволюційну теорію, а інші віддають перевагу виокремленню еволюційного напряму в інституціональній теорії і, крім того, особливо звертають увагу на відмінність між “старим” і “новим” інституціоналізмом. Проблему таких розбіжностей О. Сухарєв вбачає у значних методологічних труднощах, яких зазнає аналітична система інституціоналізму. Вони виявляються на межі завищених вимог у межах науково-дослідної програми і високої складності, неоднорідності соціального світу.
Зробимо кілька загальних висновків, що належать до всіх етапів розвитку й еволюції інституціоналізму.
1. Інституціональна економічна теорія, як і всі інші теорії економічної науки, розвивалася і продовжує розвиватися під вирішальним впливом соціально-економічної реальності. Особливе значення мали значні негативні явища і процеси глобального масштабу, серед яких Велика депресія 1929–
1933 рр., світові економічні кризи 70-80-х років, стагфляція, енергетичні й інші структурні кризи 70-х років XX ст., світова фінансова криза 1997- 1998 рр. В економіці та суспільстві відбувалися значні зрушення, з’являлися нові тенденції розвитку, під впливом яких перебудовувався не лише інституціоналізм, але й усі інші економічні теорії, висувалися нові концепції.
2. Розвиток інституціоналізму відображав взаємодоповнювальний характер різних напрямів сучасної економічної науки – кейнсіанства, посткейнсіанства, неолібералізму, інституціоналізму та інших, що, у свою чергу, відображають різні аспекти національної економіки, специфічні умови її функціонування та розвитку. Практичні рекомендації різних теорій, що входять до складу зазначених вище напрямів, часто використовували одночасно, хоч і в різній мірі, в одних і тих самих країнах. Проте це не призводило до зникнення суперечностей між теоріями різних напрямів і шкіл економічної думки.
3. Нові тенденції в розвитку економіки розвинутих країн та світової системи господарства в останню третину XX ст. супроводжувалися кризою кейнсіансь-ко-нституціоналістської системи регулювання ринку і розвитком монетаризму. Однак уже в середині 90-х років XX ст. стали очевидними невдачі ринкових реформ в Україні та в інших пострадянських країнах, що здійснювали ринкові перетворення за рекомендаціями монетаристів, й успіх реформ у тих країнах (Китай, В’єтнам), котрі радикально реформують економіку за власними програмами і переходять до соціалістичного ринкового господарства.
Негативні явища у розвитку економіки розвинутих і постсоціалістичних країн дискредитують монетаризм і сприяють активізації альтернативних йому економічних теорій інституціоналізму.
4. Розвиток інституціоналізму у другій половині XX ст. супроводжувався посиленням тенденцій до синтезу окремих економічних теорій і напрямів економічної науки. Поєднання кейнсіанства з неокласикою зумовило виникнення різних варіантів кейнсіансько-неокласичного синтезу, на якому загалом грунтувалася успішна економічна політика розвинутих країн Заходу до 70-х років XX ст. Неоінституціоналізм сформувався і швидко розвивається як результат синтезу інституціоналізму та неокласики. Становлення і розвиток еволюційної економічної теорії відбувається на основі поєднання положень низки напрямів економічної науки – від англо-американського і традиційного інституціоналізму до марксизму.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)