Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 2.5. Інституціоналізм в Україні

З’ясування питань, пов’язаних із предметом і методологією інституціоналізму, етапами його становлення і розвитку, структурою, визначенням місця і ролі в сучасній економічній науці тощо, важливо завершити розкриттям сучасного стану і перспектив розвитку інституціональної економічної теорії в Україні. Актуальність питання збільшується у зв’язку з тим, що практика ринкових перетворень в українській економіці протягом майже 20 останніх років наочно свідчить про недостатність саме інституціональних підходів до вирішення нагальних теоретичних і практичних завдань. Навряд чи вдалося змінити розуміння на користь інституціоналізму нав’язаних Заходом із початку системних ринкових трансформацій 90-х років XX ст. уявлень про неокласичні, зокрема монетаристські, підходи.

Насамперед, звернемо особливу увагу на такі важливі положення та зміни у галузі досліджень інституціоналізму вченими України.

1. З кінця 90-х років XX ст. різко зріс інтерес до інституціоналізму як напряму сучасної економічної думки та до проведення наукових досліджень із його теоретико-методологічних позицій. У результаті з’явилося значно більше дисертацій та інших наукових публікацій в українській літературі останнього десятиріччя в галузі інституціональної економічної теорії. Серед авторів наукових монографій варто зазначити таких відомих учених, як СІ. Архієреєв, Т. В. Гайдай, В. В. Дементьев, Г. В. Задорожний, В. В. Липов, П. П. Мазурок, О. В. Носова, Б. М. Одягайло, О. О. Прутська, Р. Ф. Пустовійт, А. А. Ткач, О. М. Чаусовський, О. В. Шепеленко, А. А. Чухно, В. Д. Якубенко, О. Л. Яременко та ін. Помітним явищем стало видання в Україні колективних монографій – “Постсоветский институционализм” (2005, за ред. P. M. Нуреєва та В. В. Дементьева) та “Институциональная архитектоника и динамика экономических преобразований” (2008, за ред. А. А. Гриценка).

Постійне обговорення питань інституціональної економічної теорії почали на сторінках періодичних видань “Економіка України”, “Економічна теорія”, “Економіка і право”, “Економіка і прогнозування” та ін.

2. Активність учених у виданні наукових праць та дисертацій, що захищають, їх кількість свідчать про те, що сучасний інституціоналізм став одним із провідних та перспективних напрямів в українській економічній науці.

3. Аналіз стану, проблем інституціональних досліджень в Україні та їх загальну оцінку у 2005 р. здійснили професори P. M. Нуреєв і В. В. Дементьев.

Автори справедливо констатували, що інституціональний напрям в Україні перебуває на етапі становлення. Звідси випливають неминучі “хвороби зростання”, які можна подолати з часом. Серед них, зокрема, вирізняють такі:

– не подоланий до кінця “учнівський” характер низки публікацій;

– брак узагальнювальних робіт у галузі інституціональної теорії, а також підручників і навчальних посібників, в яких би систематично висвітлювали інституціональний підхід;

– відсутність, за винятком емпіричної перевірки висунутих гіпотез, рівень і якість використання математичного апарату аналізу;

– брак чіткої відмінності між новою та традиційними інституціональними теоріями у дослідженнях вітчизняних інституціоналістів;

– певна “розмитість” методології дослідження у багатьох працях представників українського інституціоналізму та використання описових методів аналізу.

Творчі зусилля наших учених спрямовані на подальший розвиток інституціоналізму, в тому числі і шляхом подолання зазначених вище недоліків у дослідженнях.

Значна увага в публікаціях приділяється інституціоналізму як теорії та методології пізнання і практичного вдосконалення інституціональних систем. Розробкою складних проблем власне методології сучасного інституціоналізму, зокрема, з’ясуванням предметно-методологічних особливостей його складових, займаються такі відомі вчені-економісти, як А. А. Гриценко, І. Й. Малий, В. М. Тарасевич, А. А. Чухно, О. Л. Яременко та ін. Спостерігаються помітні спроби розвинути і розширити методологію інституціонального аналізу, обгрунтувати власні концепції. Професор А. А. Гриценко та представники її наукової школи започаткували новий науковий напрям – інституціональну архітектоніку. Дослідник розглядає його як складову науки, що ще тільки формується і має назву архітектоніка. Проте ті проблеми, які вона з’ясовує, вже є в природі та суспільстві.

Архітектоніка (від грец. агсhietektonіке – будівельне мистецтво) – поняття, що використовується в архітектурі для художнього вираження закономірностей побудови, властивих конструктивній системі будівлі; в літературі – це основний принцип побудови літературного твору як єдиного цілого, інтегральний взаємозв’язок основних його частин, композиція; в геології – загальна картина геологічної будови, особливостей залягання або місцезнаходження гірських порід тієї чи іншої місцевості. У ширшому розумінні архітектоніка – це головний принцип структурування, зв’язку і взаємообумовленості елементів цілого.

В економічній теорії інституціональна архітектоніка поєднує знання глибинної інституціональної структури, мистецтва інституціонального будівництва і загального плану побудови цілісної системи інститутів.

За визначенням представників нового напряму наукових досліджень, інституціональна архітектоніка – це структура інститутів, що утворюються із правил, норм, стереотипів, традицій, установ та інших соціальних утворень у їх співвідношенні з сутністю та загальним естетичним планом Структури соціальної системи. У такому трактуванні відображені й об’єктивні, внутрішньо властиві системи відносин, і значення суб’єктів у перетворювальній діяльності, і потреба побудови діяльності згідно з внутрішніми закономірностями системи.

На думку прибічників архітектоніки як науки її методологія формується на основі поєднання методу сходження від абстрактного до конкретного, що має за своєю сутністю теоретично відтворювати і практично вдосконалювати цілісну структуру, і власного категоріального ряду, основу якого утворюють головні закони архітектоніки. До останніх належать: закон рівноваги, закон усереднення, або золотої середини, і закон ієрархічної структуризації, або золотого перетину. їх детально проаналізували А. Гриценко, В. Лебедев, І. Крючкова. Грунтовно розкрито прикладні аспекти реалізації цих законів у розробці стратегії розвитку України та економічної політики держави. Таким чином не лише закладені підвалини, але й знайшли подальший розвиток положення про інституціональну архітектоніку як єдність позитивного та нормативного, науки і мистецтва.

На основі своєї методології представники інституціональної архітектоніки обгрунтували новий підхід до розвитку інститутів. Його сутність полягає в тому, що вони визначають поняття “інститут” не лише як складову суспільства ( частина соціально-економічної реальності), а як суспільство, яке розглядають в інституціональному аспекті. В такому розумінні різні трактування визначають не як альтернативні, а як форми вираження вихідного відношення і принципу. Вивчають тільки правила, норми, способи діяльності (це збігається з позицією Д. Норта), але їх досліджують і безпосередньо, і як такі, що представлені в організаціях, установах (позиція тих, хто виокремлює установи до інститутів, але на основі іншого принципу), техніці та технологіях, будь-яких предметах людської культури, способі мислення та ін. (це розширює поняття інституту до його розуміння як аспекту всієї соціальної реальності).

Представники інституціональної архітектоніки відповідно до нового розуміння інститутів класифікували їх, обравши критерієм форми втілення та носіїв: техніко-технологій ні, соціально-економічні й ідеологічні.

Представники інституціоналізму в Україні (Т. Артемова, А. Гриценко, І. Малий, В. Мандибура, С. Степаненко та ін.) серед базових структур економічної системи вирізняють: інститут власності, інститут господарювання, в основі якого лежить економічна цінність, та інститут розподілу. Окремими складовими економічної системи є трансакційний сектор, економічна влада, бюджетна, банківська, грошово-кредитна система, оподаткування та ін. Вчені аналізують зазначені структури та складові економічної системи з позицій інституціональної архітектоніки.

У межах її важливим напрямом наукових досліджень інституціоналістів виступає теорія власності. А, Гриценко довів, що сучасні економічні системи грунтуються на сумісно поділеній власності, яка реалізується у різноманітних формах співвідношення державної та приватної, привласнення податків і доходів, суспільно поділеному господарюванні та розподілі суспільного продукту. Як зазначає вчений, розуміння суспільно поділеного характеру сучасних відносин власності має велике значення для України, особливо у зв’язку з гострими політичними дискусіями стосовно питань власності на землю. “Справжнє завдання, – вважає дослідник, – полягає не в тому, щоб закріпити у суспільній свідомості ідею приватної власності на землю,… а в тому, аби визначити оптимальний правовий режим розпорядження та використання, так поділити і розподілити повноваження, щоб їх реалізація сприяла найбільш добровільному й ефективному використанню землі суб’єктами господарської діяльності”.

Відомий учений В. О. Мандибура аналізує теоретико-методологічні основи дослідження архітектоніки інституту власності. На його думку, в найзагальнішому вигляді її можна визначити як сукупність внутрішніх системно-структурних інститутів. До цієї сукупності належать:

1) блок, утворений суб’єктами – носіями інтересів і відносин власності;

2) блок системи, що охоплює весь широкий спектр об’єктів, стосовно яких виникають відносини власності;

3) блок системи відносин власності, що охоплює як сукупність базових, так і сукупність соціально-економічних відносин, економічної надбудови (політико-економічні, економіко-правові, економіко-ідеологіч-ні, економіко-національні, економіко-моральні, економіко-релігійні та інші соціально-бінарні відносини);

4) блок, сформований інститутами організаційного та господарсько-функціонального структурування власності;

5) блок механізмів ринкового і соціального регулювання і саморегулювання розвитку відносин власності, важливу складову якого утворюють механізми і норми правової та морально-етичної регламентації.

З’ясувавши таким чином внутрішню інституціональну архітектоніку інституту власності, В. О. Мандибура проаналізував відносини власності у кожному із зазначених вище блоків. Загалом власність розглянуто у багатоманітності її форм, розвитку від приватної одноосібної до сучасної мішаної.

Значне місце у наукових дослідженнях ученого належить також аналізу питань функціонування і розвитку інституту власності в умовах ринкової трансформації економіки України. Серед них перше місце посідають питання розкриття особливостей та наслідків приватизації у вітчизняних умовах; дослідження нормативно-правових аспектів забезпечення функціонування інституту власності; аналіз основних тенденцій еволюційного розвитку юридичних форм приватної й державної власності та ін.

Одна із складових неоінституціоналізму, що сприяла його становленню і подальшому розвитку, – теорія трансакційних витрат – особливо популярна серед українських інституціоналістів. Насамперед, варто звернути увагу на роботи С. І. Архієреєва, в яких розглянуто широке коло питань, пов’язаних із трансакційними витратами. Серед них – поняття і класифікація трансакційних витрат, їх економічна роль, взаємозв’язок з ефективністю виробництва і ринковою рівновагою, вплив на нерівність у країнах з перехідною економікою. Автор виділив і дослідив трансакційний сектор України в якісному і кількісному аспектах у межах трансакційної архітектоніки.

У працях С. І. Архієреєва здійснено новий підхід до аналізу трансакційних витрат, відповідно до якого виокремлено поняття трансакційних та інтеракційних витрат. їх сукупність розглядається як витрати експлуатації економічної системи і, таким чином, останні не ототожнюються лише з трансакційними витратами. На відміну від існуючих варіантів класифікацій трансакційних витрат, С. І. Архієреєв визначив на базовому рівні типи трансакційних витрат (трансакційні затрати і трансакційні втрати), а в межах кожного з типів – види трансакційних витрат, а саме витрати, пов’язані з затратами, і витрати, пов’язані з втратами.

В останніх дослідженнях учений значну увагу приділив розкриттю сутності та змісту архітектоніки трансакцій, трансакційного сектора, трансакційної політики, тобто економічної політики держави щодо здійснюваних на ринку трансакцій актів обміну прав власності, засобів обігу, цін, конкуренції тощо.

У працях С. І. Архієреєва особливе значення має розробка методики розрахунків обсягу трансакційного сектора економіки України та його структурних елементів на основі мінімальної корекції системи національних рахунків. Учений здійснив розрахунки величин складових інституціональної структури української економіки, трансакційного сектора, сектора товарних і фінансових трансакцій тощо.

Проблеми трансакційних витрат, їх класифікації та вимірювання в умовах перехідної економіки розглянуто також у роботах І. П. Булєєва, Р. Ф. Пустовійта, О. В. Шепеленко та низки інших учених. Поряд із з’ясуванням сутності трансакцій, їх змісту, сфери застосування суб’єктами ринкових відносин (індивідуумами, групами, колективами, державою, міждержавними установами) досліджують й інші питання, пов’язані з теорією і практикою трансакційних витрат. До них належать:

– механізм формування і впливу трансакційних витрат на економічну циклічність, трансакційні витрати іноземного інвестування;

– трансакційні витрати фінансово-промислових груп;

– проблеми обліку трансакційних витрат у діяльності суб’єктів господарювання;

– трансакційні витрати формування і розвитку фондового ринку;

– трансакційні витрати економічної інтеграції;

– оцінювання трансакційних витрат підприємства.

Фінансово-промислові групи – об’єднання виробничих і торгових підприємств із кредитно-банківськими установами з наступною трансформацією у великі багатогалузеві господарські системи зі спільною економічною стратегією та внутрішнім товарообігом.

Фондовий ринок – частина фінансового ринку як система економічних відносин щодо випуску, розміщення, купівлі-продажу акцій, інших приватизованих і похідних цінних паперів.

У роботах І. П. Булєєва та О. В. Шепеленко здійснено моделювання трансакційних витрат підприємства. З цією метою використано теоретико-ігровий та економетричний підходи, кооперативні ігри, моделювання на основі нечіткої логіки.

Особливий інтерес дослідників простежується до проблеми співвідношення та взаємодії формальних і неформальних інститутів у перехідній економіці України (праці О. О. Прутської, A. M. Чаусовського, І. І. Мазур та ін.).

Слід звернути увагу також на концепції базисних інститутів – власності, влади, управління, праці, розподілу – у структуроутворенні інституціональної підсистеми економіки та трансформаційній економіці, які розвивають B. C. Савчук, І. Й. Малий, Ю. К. Зайцев, В. Д. Якубенко, П. П. Мазурок.

Українські дослідники розвивають економіко-правовий напрям насамперед шляхом аналізу проблем тіньової (нелегальної) економіки. Вони знайшли відображення у монографічних дослідженнях О. В. Турчинова, В. О. Мандибури, А. В. Базилюк, С. А. Коваленко, І. І. Мазур та ін. У межах інституціоналізму А. А. Гриценко, В. В. Дементьєв, Г. В. Задорожний, В. Є. Новицький, О. О. Прутська, А. В. Тарасенко та інші розвивають як самостійний його розділ теорію економічної влади. Наприклад, у працях В. В. Дементьєва досліджено проблему розподілу економічної влади в Україні й обгрунтовано концепцію трансформації влади в інтересах суспільства. Вчений зважає на те, що влада – це основа для усіх економічних систем (влада власника, менеджера, профспілок, ринкова влада, влада держави, грошей та ін.). Тому беззаперечним фактом господарської діяльності є і взаємодія, яку чинить влада на економічну поведінку людей, і її зміст та результати. Поведінка економічних агентів у значній мірі формується під впливом системи влади, в межах якої вони діють і котра охоплює контроль та вплив з боку одних агентів і підлеглість з боку інших учасників соціально-економічного життя.

Особливе значення в сучасних інституціональних дослідженнях має розкриття інституціональної еволюції українського суспільства протягом тривалого історичного періоду – від становлення праславянських племен (III-II тис. до н. е.) до початку XXI ст. У цьому контексті Ю. М. Пахомов, С. Б. Кримський, Ю. В. Павленко та інші концептуально осмислили:

– інституціональні основи старославянського і староруського суспільств і соціально-економічних інституцій Київської Русі;

– інституціональні та ментально-ціннісні основи староукраїнського, а також українського суспільств пізніших періодів;

– формування, розвиток і кризу українського суспільства й економіки (1917-1990).

При цьому Ю. В. Павленко звернув особливу увагу на з’ясування подвійної інституціональної суперечності, властивої пострадянській Україні: між формальними і неформальними інститутами всередині суспільства, з одного боку, та інституціонального устрою країни загалом з міжнародними та міждержавними інститутами, – з іншого.

У переважній більшості праць сучасних українських (і російських) економістів розглядають питання інституціоналізму без урахування тісного зв’язку з теоріями постіндустріалізму. Така ситуація – непряме свідчення того, що коло прибічників інституціоналізму обмежується лише основоположниками традиційного (класичного) англо-американського інституціоналізму й неоінституціоналізму. Тому теорії постіндустріалістів як сучасних продовжувачів класичного інституціоналізму неправомірно виносяться за межі інституціоналізму загалом.

Між тим в Україні, по-перше, у другій половині XX – на початку XXI ст. має місце інтенсивний розвиток теорій постіндустріального (інформаційного) суспільства, по-друге, збільшується популярність порівняльного аналізу в концепціях постіндустріалізму, потрете, зростає значення дослідження теорії і практики постіндустріального суспільства для розвитку країни, визначення перспектив цивілізаційного прогресу.

В українській економічній літературі різні питання постіндустріалізму інтенсивно розробляють відомі вчені: В. М. Геєць, Ю. М. Пахомов, А. А. Чухно, О. Г. Білорус, Б. Є. Кваснюк, А. С. Філіпенко та ін. Серед цих питань – методологія формаційного і цивілізаційного підходів, перетворення інформації та знань на вирішальний фактор нової (знаннєвої) економіки, зміна місця і ролі людини у системі суспільного виробництва та ін. Зокрема, у роботах академіка НАН України А. А. Чухна грунтовно розкрито питання інтелектуальної власності й інтелектуального капіталу, їх сутності, структури та економічної ролі, визначення їх вартості (ціни), поєднання індустріального й інформаційного постіндустріального типів розвитку та ін.1 Аналіз розвитку теорій постіндустріалізму з погляду компаративного (порівняльного) підходу до економічних систем здійснили І. М. Грабинський, Б. В. Кульчицький, П. М. Леоненко, О. І. Черепніна та ін.

Проте проблема розгляду явищ і процесів постіндустріалізму в межах інституціональної макроекономіки як єдності науки і мистецтва, на наш погляд, залишається нерозв’язаною. Трансакційні витрати можна представити одним агрегованим параметром у неврівноважних моделях постіндустріалізму. Результати інституціональної теорії контрактів і прав власності застосовують у процесі планування та розробки різних урядових заходів.

Аналіз специфіки нинішніх інституціональних та соціально-економічних трансформацій українського суспільства здійснюють практично всі сучасні інституціоналісти.

Однак праці А. А. Чухна все ще продовжують залишатись поодинокими, у них із позицій методології інформаційного постіндустріального суспільства, поєднання індустріального і постіндустріального типів економічного розвитку розглянуто проблеми теорії та практики перехідного періоду ринкової трансформації економіки України.

Перспективним напрямом дослідження інституціональної економічної теорії є дослідження її історії, що охоплює висвітлення у просторі та часі процесу становлення, розвитку, еволюції інституціоналізму в сукупності всіх його складових і варіантів. У цій сфері економічної науки помітні праці Л. П. Горкіної, С. М. Злупка, П. М. Леоненка, П. І. Юхименка, А. О. Маслова таін.

Отже, в дослідженнях українських учених представлені так чи інакше всі напрями та теорії сучасного інституціоналізму. Організаційна консолідація вчених та здійснення ними наукових досліджень у галузі інституціоналізму відбуваються насамперед в Інституті економіки та прогнозування НАН України, Інституті світової економіки НАН України, класичних університетах (Київському, Харківському, Донецькому), Київському національному економічному університеті, Донецькому національному технічному університеті.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)