Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 2.3. Порівняльна характеристика традиційного та нового інституціоналізму

Загальновизнано, що традиційний (“старий”) інституціоналізм формувався наприкінці XIX – на початку XX ст. насамперед у США, а неоінституціоналізм – у 1960-1970 рр. Його основоположником був видатний американський учений, лауреат Нобелівської премії з економіки (1991) Р. Коуз. Він отримав премію “за відкриття та пояснення значення трансакційних витрат і майнових прав для інституційної структури та функціонування економіки”. Як правило, більшість дослідників зауважує, що витоки нового інституціоналізму сягають 30-х років XX ст. У статті “Природа фірми” Р. Коуз уперше порушив питання про альтернативні шляхи організації виробництва – ринок і фірми – і визначення кожного з них. Учений довів, що фірма може розвиватися доти, доки витрати економічної діяльності всередині неї дорівнюватимуть витратам економічної діяльності за допомогою ринку. Це був початок вивчення організації фірми з позиції концепції трансакційних витрат, тобто пошуків вибору форми організації з метою мінімізації трансакційних витрат.

З 60-х років XX ст. ідеї неоінституціоналізму знайшли подальший розвиток у працях Р. Коуза (“Проблеми соціальних витрат”), американського вченого лауреата Нобелівської премії з економіки (1986) Дж. Б’юкенена. Він започаткував теорію соціального вибору (спільна праця з Г. Таллоком “Розрахунок згоди” (1962) та одноосібні роботи “Суспільні фінанси і демократичний процес” (1967), “Попит і пропозиція суспільних товарів” (1968), “Межі свободи: між анархією та Левіафаном” (1975) та ін.

Початок розвитку так званого економічного імперіалізму пов’язують з працями лауреата Нобелівської премії з економіки (1992) Г. Беккера. Він одержав премію “за поширення сфери застосування мікроекономічного аналізу на різні види людської поведінки та взаємодії, включаючи неринко-ву поведінку”. Зокрема, його праці “Людський капітал” (1963), “Економіка дискримінації” (1964), “Злочин і покарання: економічний підхід” (1968) та інші дали поштовх розвитку низки неоінституціональних досліджень, включаючи, наприклад, економічний аналіз злочинності й економіку сім’ї.

У 1980-1990 рр. провідну роль у розвитку неоінституціалізму відіграв лауреат Нобелівської премії з економіки (1993) Д. Норт – один із основоположників нової економічної історії. Йому (спільно з Р. Фогелем) присуджено премію “за оновлення дослідження економічної історії з застосуванням економічної теорії та кількісних методів для пояснення економічних та інституційних змін”. У праці, систематизованій і перекладеній на українську,

“Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” (2000) автор по-новому простежує, як змінюється структура економіки, розуміючи під цим поняттям політичні, економічні, технологічні та інші інституції. Аналіз ученого грунтується на трьох основних чинниках:

1) право на власність, що стимулює економічний розвиток;

2) держава як інституція, що встановлює право на власність і стежить за його дотриманням;

3) ідеологія як система моральних та етичних принципів, які через індивідуальність стимулюють останні до дії.

На відміну від представників традиційного інституціоналізму, котрі тривалий час залишалися осторонь основного напряму економічної думки, неоінституціоналістам удалося ввійти в коло провідних учених-економістів. Досягненню визнання сприяли насамперед нові підходи і використання нових методів дослідження.

Між традиційним та новим інституціоналізмом розрізняють подібні ознаки:

1) непогодження з неокласичними передумовами аналізу;

2) намагання поширити інституціональний підхід до вивчення тих явищ, які раніше не належали до сфери “чистої” економіки і більше викликали інтерес у соціологів, істориків та психологів, ніж в економістів;

3) постановка завдання щодо пояснення економічних змін шляхом вибору об’єктом аналізу соціальних інститутів під час різного тлумачення останніх, а також використання еволюційного методу у вивченні економічних змін, що відбуваються.

Водночас простежуються суттєві відмінності. Найважливішими серед них є такі:

1) за методами дослідження. Традиційні інституціоналісти (послідовники Т. Веблена) намагалися досліджувати проблеми економічної теорії за допомогою методів інших суспільних наук. Неоінституціоналісти (послідовники Р. Коуза) використовують прямо протилежний спосіб – застосовують неокласичні методи економічної теорії (передусім, апарат сучасної мікроекономіки і теорії ігор) у процесі вивчення політологічних, правових, соціологічних, екологічних та інших проблем;

2) за способом узагальнення. Застосування в традиційному інституціоналізмі переважно індукції (висновок від випадку до узагальнення) не сприяло його виокремленню в загальновизнаний напрям економічної науки. Неоінституціоналізм дотримується переважно дедуктивного шляху – від загальних принципів неокласичної економічної теорії до пояснення конкретних явищ суспільного життя;

3) за об’єктами дослідження. В центрі уваги традиційного інституціоналізму, як напряму радикальної економічної думки, переважно перебували дії колективів (головним чином, профспілок і урядів) щодо захисту інтересів індивіда. Основна увага в неоінституціоналізмі приділяється незалежному індивідові, який за власною волею та відповідно до своїх інтересів та вигід вирішує питання членства в певних колективах. При цьому неоінституціоналісти повніше враховують два суттєвих елементи, що характеризують дії індивіда та його інтереси:

– самозосередження, тобто переважна увага суб’єкта до наслідків будь-якої обдуманої дії;

– раціональний розрахунок – систематичне намагання оцінювати очікувані витрати, вигоди, задоволення та ін.

Існують також інші відмінності між традиційним і неоінституціоналізмом, але саме три розглянутих вище сприяли швидкому різноаспектному розвитку нового напряму економічної теорії. Це підтверджує і зростання в останні десятиріччя інтересу до інституціональних досліджень. Частково це пов’язано з намаганням подолати обмеженість низки передумов, характерних для economics (аксіома повної раціональності, абсолютної інформованості, досконалої конкуренції, встановлення рівноваги лише шляхом цінового механізму та ін.), і розглянути сучасні економічні, соціальні та політичні процеси більш комплексно і всебічно. Не можна ігнорувати й того факту, що цьому сприяли і намагання сучасних економістів проаналізувати явища, які виникли у постіндустріальному (інформаційному) суспільстві і застосування до яких традиційних методів дослідження не дає бажаних результатів. Свідченням збільшення популярності неоінституціональних ідей є, зокрема, велика кількість Нобелівських премій з економіки економістам-інституціоналістам. Якщо за перші 20 років вручення премії (1969-1988) її отримали п’ять учених, які здобули славу здійснюючи інституціональні дослідження (Я. Тінберген, К. Ерроу, Г. Мюрдаль, Г. Саймон, Дж. Б’юкенен), то за наступні 15 років їх нараховували вже дев’ять (Р. Коуз, Г. Беккер, Д. Норт, Р. Фогель, А. Сен, Дж. Акерлоф, М. Спенс, Дж. Стігліц, Д. Канеман).

Розвиток інституціональної теорії від класиків інституціоналізму до нео-інституціональних доктрин був своєрідною відповіддю економічної науки на низку серйозних вимог, що підготувала історія світового господарства за останні століття:

– зменшення впливу механізму цін як головного регулятора ринкових відносин і зміцнення влади нових організаційних форм, що мають міжнаціональний і навіть наднаціональний характер;

– збільшення кількості конфліктів унаслідок ускладнення соціальних структур;

– демографічні зміни;

– посилення ролі політичної влади і впливу груп особливих інтересів на економічні процеси;

Трансформації потреб, цілей суспільного розвитку, стандартів соціальної поведінки і культури;

– швидкий технологічний розвиток із негативними екологічними результатами;

– підвищення загального освітнього рівня;

– концентрація проблем бідності, що виражається у зростанні відставання країн, які розвиваються, від розвинутих країн з ринковою економікою;

– інтернаціоналізація та збільшення фінансового економічного сектора в світовому господарстві;

– зміцнення позицій тіньової економіки і корупції;

– створення електронної субкультури і збільшення швидкості здійснення різноманітних економічних операцій, не тільки фінансових, але і виробничих;

– зміна проблематики економічної науки.

Швидкість появи нових складних проблем цивілізаційного розвитку перевищує швидкість розробки ефективного економічного інструментарію для їх вирішення, а різноманітність інструментів економічної політики значно нижча, ніж різноманітність теоретичних моделей, оскільки інституціоналізуються лише окремі моделі управління економікою, що також гальмує ефективну реакцію політичних інститутів на проблеми, які виникають.

Саме тому предметом неоінституціоналістів стали не тільки питання формування цін, функціонування окремих ринків, алокації факторних витрат і отриманих доходів, а й проблеми влади, організації, правил поведінки, права, інституціональної динаміки. У цьому відображається відхід від традиційного предмета й об’єкта економічного аналізу, тобто неортодоксальний характер сучасного інституціоналізму.

Інституціональна динаміка – це тривалий процес, який характеризується генетично обумовленою заміною старих інститутів на нові, тобто автоматичною зміною правил, звичаїв або їх модифікацією, або керованим інститутоутворенням.

У центрі уваги неоінституціоналізму перебуває аналіз закономірностей зміни інститутів під впливом прогресу в галузі технології та знань. Це зближає різнопланову дослідницьку орієнтацію неоінституціональних шкіл, сприяє формуванню трьох самостійних напрямів: теорії довготривалої інституціональної зміни (економічної теорії); теорії розвитку суспільних систем (постіндустріального, інформаційного суспільства); теорії довгострокового техніко-економічного розвитку, що в подальшому можуть становити основу загальної теорії інституціонального розвитку, з якої виводитимуться передавальні механізми економічної політики і цілі як довго-, так і короткотермінового призначення. У табл. 2.2 подано основні відмінності англо-американського (“старого”) і “нового” інституціоналізму за низкою критеріїв, серед яких методологія, уявлення про роль індивідів, інститутів, технології та ін.

Таблиця 2.2. Порівняльна характеристика традиційного і новітнього інституціоналізму

Характеристика

Традиційний інституціоналізм

Неоінституціоналізм

1. Виникнення

На основі критики ортодоксальних передумов класичного лібералізму

Шляхом формування ядра сучасної ортодоксальної теорії

2.Природнича наука, яка спонукає до дій

Біологія

Фізика (механіка)

3. Елемент аналізу

Інститути

Атомістичний, абстрактний індивід

4. Рух думки

Від соціології, права, політики тощо до економіки

Від економіки до соціології, права, політики

5. Методологія

Методи інших гуманітарних наук (право, політологія, соціологія та ін.). Органічний та еволюційний підходи

Економічна неокласична (методи мікроекономіки і теорія ігор). Рівноважний і оптимізаційний підходи

6. Метод

Індуктивний

Дедуктивний

7. Фокус уваги

Колективні дії

Незалежний індивід

8.Передумова аналізу

Холізм

Методологічний індивідуалізм

9.Уява про індивідуума, його переваги і цілі

Індивідуум змінюється, його переваги і цілі ендогенні

Індивідуум, переваги і цілі якого екзогенні

10. Уява про роль інститутів

Формують переваги самих індивідуумів

Дають зовнішні обмеження для індивідуумів (умови вибору, обмеження та інформація)

11. Уява про технології

Технологія ендогенна

Технологія екзогенна

12. Час формування

Початок XX ст.

Кінець XX ст.

13. Фундатори

Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл

Р. Коуз, Г. Беккер, Д. Норт, Дж. Б’юкенен

Джерело: Постсоветский институционализм / Под ред. Р. М. Нуреева, В. В. Дементьева. – Донецк: Каштан, 2005. – С. 17.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 2.3. Порівняльна характеристика традиційного та нового інституціоналізму