Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – Розділ 7 ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ
Власність є однією з основних умов життя суспільства. Міра розвитку відносин власності визначає становище людини у суспільстві, умови її саморозвитку, соціально-економічний потенціал держав, їх місце у світовій економіці.
Відносини власності не сталі. Вони якнайтісніше пов’язані з розвитком економіки, адже, з одного боку, виражають ступінь прогресу економіки і суспільства загалом; з іншого – відповідність форм власності до розвитку продуктивних сил є одним із важливих джерел зростання та удосконалення економіки. Саме власність значною мірою визначає форми господарювання, а ринок, ринкову економіку вважають системною формою реалізації власності. Так, уже в пізньоіндустріальному, а нині у постіндустріальному суспільстві відбувається в широких масштабах, з одного боку, дифузія власності в умовах корпорацій, тобто розпорошення контролю як над корпораціями, так і всередині них; з іншого – новим, важливим напрямом є власність на інформаційний ресурс і знання в цілому.
Інтелектуальна власність – особлива форма власності, оскільки її створюють не звичайною, а творчою, інтелектуальною працею. Якщо раніше носіями відносин власності були речі, матеріальні блага, то інтелектуальна власність – це особливі, унікальні творіння інтелекту, які базуються на матеріальних носіях.
Наприклад, у художній картині полотно, фарби й ошатне обрамлення визначають як носії художнього твору, відображення творчої праці художника, що й визначає ціну цього твору, яку, по суті, не можна порівняти з
Ціною його матеріальних складових. Винаходи, програми для комп’ютерів спочатку існують на папері, і в такому разі ціну паперу не порівнюють із ціною винаходу або програми, що втілюють творчу працю винахідника-вченого або висококваліфікованих програмістів. Усе це потребує детального розгляду проблем інтелектуальної власності. Серед багатьох поглядів на власність нині особливу увагу приділяють економічній теорії прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, К. Ерроу) та марксистській теорії власності.
Теорія прав власності сформувалась у 60-70-ті роки XX ст. Вона і сьогодні розвивається як теоретична основа нових напрямів економічної теорії, найповніше враховуючи особливості конкретного інституціонального середовища, певні події в певних суспільствах. У цій теорії акцент роблять на поведінку індивіда; відносини власності тлумачать як індивідуальні контракти і розподіл прав власності на основі критеріїв витрат і вигід із погляду індивідуальних сподівань учасників контракту. Згідно з теорією фірма є сукупністю індивідуальних контрактів, а її власник – той, хто має специфічний ресурс, використання якого в організації робить її діяльність ефективнішою. Ним може бути капітал, знання або кваліфікація. За свідченням спеціалістів, таке трактування поняття власності подібне до марксистського підходу визначення сутності власності як відносин людей, а не як ставлення людини до певної речі. Проте у наведеному тлумаченні відносини між людьми – це відносини автономних індивідів, а не соціально визначених суб’єктів.
Західні економісти до змісту права власності включають такі права:
1) право користування майном;
2) право привласнювати досягнуті результати;
3) право змінювати його форму і субстанцію;
4) право передавати його іншим особам за взаємопогодженою ціною.
У теорії прав власності базовою одиницею визнають акт економічної взаємодії, угоду, трансакцію. Останнє поняття характеризує відносини обміну і товарами, і видами діяльності. Витрати стосовно здійснення трансакцій вважають головним чинником, що визначає структуру і динаміку різних соціальних інститутів. Розрізняють такі витрати трансакції:
– на пошук інформації (витрати часу та ресурсів на пошук покупців і продавців та витрати, пов’язані з недосконалістю інформації);
– на ведення переговорів;
– на вимірювання (витрати на вимірювальну техніку і здійснення вимірювання);
– на специфікацію та захист прав власності (витрати на утримання судів, арбітражу, державних органів, витрати часу і ресурсів на відновлення порушених прав);
– витрати опортуністичної поведінки, коли ухиляються від контракту.
У теорії прав власності будь-які соціальні інститути розглядають як засоби економії трансакційних витрат, що є важливою передумовою економічного зростання.
У сучасних умовах теорію прав власності доповнює теорія економічних організацій, в якій функція трансакційних витрат поширюється на процеси організації фірм, вивчаються джерела, форми і наслідки трансакційних витрат. На думку спеціалістів, теорія прав власності часто впадає у хибне коло аргументації. Наприклад, від чого залежить рівень трансакційних витрат? Від розподілу прав власності. Чим визначається система прав власності, що переважає? Рівнем і структурою трансакційних витрат. Отже, трансакційні витрати визначають характер прав власності й водночас самі визначаються ними.
Оцінюючи теорію прав власності, варто пам’ятати, що західні економісти ставляться до неї критично. Спираючись на філософію позитивізму та неокласичну економічну теорію, теорія прав власності може все виправдати. Прибічники цієї теорії вважають, якщо будь-яка форма економічної організації існує, то вона ефективна; якщо певні організації не функціонують, отже, їх діяльність неефективна. Немає потреби доводити хибність цих висновків.
Теорія прав власності вважає на те, що головною сферою економіки є обіг, а суспільство – послідовний ланцюжок взаємних обмінів. Насправді в економіці визначальну роль відіграє виробництво.
Ця сама теорія тлумачить теорію власності тільки як правовий зміст власності і термін “право власності” не тотожний категорії “власність”, що характеризується не лише юридичним, а, насамперед, економічним змістом. Це основа власності, закріплена у правових нормах.
Марксистська теорія розглядає відносини власності як відображення системи економічних (виробничих) відносин того чи іншого суспільного способу виробництва, тобто це не окремі відносини, а особливий аспект усієї системи виробничих відносин, що становить соціально-економічну сутність процесу привласнення. Проте марксистська теорія власності була вульгаризована, форма власності трактувалась як основне, визначальне відношення щодо всіх інших відносин способу виробництва, що було критерієм визначення сутності економічної системи. Насправді це не так. Як з погляду марксистського аналізу, так і з позицій теорії прав власності, індустріальна епоха поділяється на два періоди.
1) епоха капіталізму вільної конкуренції, коли основною була “класична” приватна власність, чітко встановлені права власності на господарські ресурси, що у свою чергу визначало місце людини в системі суспільного виробництва;
2) подальше зростання концентрації виробництва та капіталу зумовило істотні зрушення у формах і відносинах власності. Поряд із приватною власністю поширеною в економіці стає корпоративна, тобто спільноприватна форма капіталістичної власності. Отже, усуспільнення виробництва спричинює значні зміни у приватній власності, швидкий розвиток асоційованої форми, яка заперечує одноосібну приватну власність і перетворює капітал на власність асоційованих виробників. Виникнення та розвиток групових і колективних (асоційованих) форм власності не заперечують приватної власності, оскільки саме вона відображає високу суспільну корисність, посилює конкурентні основи економіки, її ринкову саморегуляцію, робить людину незалежною від держави, сприяє утвердженню демократії в суспільстві, змінює його інституціональне середовище. Але, разом із тим, межі приватної власності у більшості випадків обмежують обсяги індивідуального капіталу, вона неминуче призводить до нерівності у суспільстві, а отже, виникає боротьба між людьми, що створює соціальну напруженість.
Об’єктивний процес концентрації виробництва і капіталу зумовлює поглиблення усуспільнення виробництва, виникає нова форма організації праці – колективна, яка тільки може сприяти початку діяльності нових, масштабніших і потужніших засобів праці. Тому власне розвиток продуктивних сил спричинює виникнення і розвиток колективної організації праці та відповідної їй колективної (асоційованої) форми власності.
Слід зазначити, що колективна власність для її суб’єктів не може бути приватною, адже для них вона є не індивідуальною, а спільною, колективною, власністю. Суспільство вважає колективну власність приватною.
У США корпоративна (колективна) власність – дуже поширена форма організації суспільного виробництва, в її межах створюється 90 % ВНП.
Збільшення ролі усуспільнення продуктивних сил та його масштабів в умовах науково-технічної революції призводить до того, що замість автоматичного саморегулювання, властивого ринковій економіці капіталізму вільної конкуренції, активізувалось регулювальне значення держави, яке органічно поєднується з ринковим механізмом. Основою такого процесу є розвиток і зміцнення державної власності. Власність за своєю природою – це сутність економічного явища, з виникненням держави вона набуває юридичної та правової форми і функціонує як органічна єдність її економічного та юридичного змісту.
Суспільна та приватна власність – історичні типи власності, котрі набули різних видів і форм, а саме індивідуальної, групової, колективної, корпоративної, муніципальної та державної.
Загальну теорію власності визначають як необхідну умову розробки теорії інтелектуальної власності як особливої форми власності.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)