Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – Розділ 2 ФОРМУВАННЯ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМУ

2.1. Місце і роль сучасної інституціональної теорії у розвитку економічної науки

За останнє десятиліття у світовій та вітчизняній економічних науках значно збільшився інтерес дослідників до інституціональної теорії, а особливо до її неоінституціонального напряму.

Представники інституціонального напряму одними з перших в економічній науці зробили усвідомлену і цілеспрямовану спробу пошуку нового об’єкта дослідження. Передумовою такого підходу стало критичне ставлення до головних постулатів неокласичного напряму – ідеї саморегульованої рівноваги, гармонії економічних інтересів, вільної конкуренції учасників ринкової системи, автоматизму в подоланні неформальностей та ін.

Неокласичне розуміння ринку як універсального, нейтрального і найефективнішого механізму розподілу обмежених ресурсів між альтернативними можливостями їх використання було, на думку інституціоналістів, неприпустимо абстрактним. У такому тлумаченні ігноруються найважливіші питання господарського життя: суспільні засади економіки, передумови та механізми її еволюції, неминучість і закономірність нерівноважних станів.

Інституціоналісти неокласичну теорію ринку вважають не нейтральною, а такою, що має оцінний характер. Невизнання нею “неекономічних” чинників, яке випливає з певної соціальної позиції, обмежує інструментальну цінність економічної науки, робить її складовою ідеологічного істеблішменту індустріального і постіндустріального суспільств.

На думку інституціоналістів, починаючи ще з Т. Веблена, об’єктом вивчення мають бути взаємодія економічних і неекономічних чинників соціально-економічного розвитку, структурно-організаційні аспекти економічного механізму, функціонування економічної системи.

Економіка одна із складних підсистем інтегрованого суспільного організму, що постійно взаємодіє з іншими його частинами. Діяльність цих підсистем (політичної, культурної тощо) може виявлятися у сфері господарювання не лише опосередковано, але й безпосередньо, тобто бути стимулом, умовою, метою.

На відміну від класичного і неокласичного напрямів економічної теорії інституціоналісти стверджують хибність вихідного пункту аналізу в цих напрямах – абстрактної “економічної людини” з егоїстичними інтересами та їх збіганням із суспільними. Слід враховувати, що людина приносить в економіку звички, етнічні стереотипи, уподобання та переконання. Будь-які дії в економіці здійснює конкретна людина або група людей. Вони відбуваються у структурі правил, що сформувалися в певному суспільстві, яка не обов’язково є стабільною. Проте нестабільність правил може бути тільки функцією людини, її переваг і дій. З іншого боку, людина народжується і працює у певну історичну епоху зі своїми технологічними можливостями і структурами правил і, проходячи етап соціалізації – виховання і навчання, фактично піддається програмуванню, яке й визначає її майбутній потенціал, схильності і здатності у здійсненні деяких економічних змін. У цьому розумінні людина – інститут, адже вона формує систему правил і має потребу в певному обсязі грошей з метою забезпечення життєдіяльності подібно будь-якому іншому інституту. Правила, сформовані людьми, мають вирішальне значення у процесах становлення, функціонування та розвитку конкретних економічних систем. Тому потрібен теоретико-методологічний підхід, який забезпечує необхідну взаємодію з іншими соціальними науками – соціологією, політологією, соціальною психологією тощо.

У зв’язку з цим інституціоналісти з розумінням (хоч і не без застережень) сприйняли індуктивність та емпіризм німецької історичної школи, її концепцію стадійного розвитку суспільства, ідею надзвичайно важливої ролі юридичних норм і держави. Невипадковим був також інтерес інституціоналістів до марксизму. Історики економічної думки іноді називають К. Маркса (1818-1883) першим інституціоналістом.

У межах марксизму вирізняють традиційні для інституціоналістів об’єкти досліджень. Наприклад, важливе значення в марксистських дослідженнях мають відносини власності, її типи, форми, соціально-економічні наслідки і зміни. Більше того, відносини власності, що переважають в економічній теорії марксизму, – це визначальний чинник виробничих відносин, а відтак і його важлива складова суспільного способу виробництва.

Згідно з економічною теорією К. Маркса, власність на засоби виробництва визначає сутність соціально-економічних відносин, що переважають у певному суспільстві; характер і спосіб, за яким поєднуються фактори виробництва (засоби виробництва і робоча сила). Кожній суспільно-економічній формації як діалектичній єдності базису (сукупності виробничих відносин), продуктивних сил і надбудови характерні свої форми власності. При цьому власність історично залежить від певного суспільного способу виробництва. К. Маркс зазначав: у кожну історичну епоху власність розвивалась по-різному і за цілком різних суспільних відносин.

Інституціоналісти і постіндустріали по-іншому, порівняно з марксистами, аналізують питання відносин власності та їх місце в економічній системі, однак надають їм важливого значення.

Інший важливий аспект марксизму в тому, що цей напрям уперше заперечив уявлення класичної політекономії про всезагальність економічних законів. Стверджуючи універсальність історичного процесу, його природний характер, намагаючись знайти точки дотику класичної політекономії та історичного підходу, К. Маркс звернув увагу на історичну обмеженість застосування економічних законів, тобто поставив під сумнів усезагальність економічних знань. Нині є величезна фактологія, що підтверджує справедливість релятивізму економічної теорії. Наприклад, в теорії ринкової економіки, яка асоціює капіталізм із приватною власністю на засоби виробництва, не пояснюються усі прояви та закономірності, що виявляються у процесі функціонування соціалістичної системи, котра асоціюється з державною власністю. Також не можна з’ясувати сутність механізму переходу суспільства з одного стану в інший, оскільки в цей період змінюються не тільки відносини власності, але й інші параметри економічної системи. Такий процес є результатом соціально-економічних перетворень, спрямованих на зміну базових суспільних інститутів із відповідними системними наслідками. Пояснити перехідний стан соціально-економічної системи може тільки теорія системних трансформацій, вона буде і теорією перехідної економіки та суспільства, включаючи й теорію економічної політики.

Помилка К. Маркса полягала в тому, що він намагався довести об’єктивний характер “вмирання” капіталізму, основою якого є приватна власність на засоби виробництва, без урахування можливостей адаптації та зміни тенденцій його розвитку під впливом модифікації соціальних інститутів і технологічного прогресу. їх дослідник розглядав не як одне з джерел розвитку капіталізму і переходу його в нові організаційні форми, а як чинник соціальної дестабілізації, що посилює незадоволення народних мас і потребує революційних змін. Цю саму ідею запозичив Й. Шумпетер (1883- 1950), подавши її у вигляді підприємницької конкуренції та “творчого руйнування”.

Але й “рух до соціалізму” (процес трансформації капіталізму в соціалізм) і власне соціалізм у тлумаченні Й. Шумпетера мають іншу сутність порівняно з трактуваннями ортодоксальних марксистів.

Оцінюючи те чи інше економічне явище, більшість економістів і нині, як правило, зважають на поточні знання про системний зміст господарства і намагаються охопити основні тенденції розвитку, надавши їм об’єктивного характеру. Сутність економічної системи визначають як сукупність субординованих параметрів, її системний генезис полягає у переході одних параметрів в інші. Проте економічна наука не може задовільно вирішити багатьох питань, оскільки вони належать до сфери етичного – певної ціннісної структури суспільства, на якій грунтується вся система економічних відносин. Окрім того, варто враховувати, що жодна система відносин і цінностей не буває стабільною. Тому визначення ефективності й оптимальності економічної системи того чи іншого типу стає повністю залежним від динамічних змін інституціональних структур, що створюють культурні, правові й інші основи господарства конкретної національної держави і формують його міжнародні зв’язки.

Використання інституціональною теорією холізму як особливої методології дає змогу пояснювати властивості елементів системи шляхом вивчення якостей їх сумісного функціонування. Економісти-інституціоналісти успішно засвоїли ідеї багатьох попередників у галузі соціології, антропології, психології, філософії та здійснили певний їх синтез, вибудували нову теоретичну систему, за допомогою якої можна досліджувати і характеризувати закономірності швидкого й достатньо безсистемного розвитку ринкової економіки, що підпорядкувала всі сфери людської діяльності.

Питання щодо визначення місця і ролі інституціоналізму в розвитку економічної теорії неоднозначне. Інституціоналісти претендують на утвердження своєї теорії як основного напряму (мейнстриму) сучасної економічної науки. Однак вони вже протягом тривалого часу самокритично визнають, що це лише наміри. Водночас, враховуючи ширші можливості вивчення закономірностей, сучасне поширення ідей неоінституціоналізму, не можна обмежитися лише поверхневими традиційними твердженнями про периферійність інституціонального напряму сучасної економічної теорії.

Неоінституціоналізм часто трактують як спробу узагальнення неокласичної економічної теорії, оскільки зберігаються провідні елементи парадигми неокласики: модель раціонального вибору (максимізуюча поведінка), аналіз рівноважних ситуацій та стабільність переваг і уподобань індивідів. Наприклад, лауреат Нобелівської премії з економіки Г. Беккер влучно назвав сукупність цих елементів економічним підходом. Багато вчених серед найзагальніших установок неокласики вирізняють принципи методологічного індивідуалізму та максимізації корисності.

За термінологією відомого методолога науки І. Лакатоса, такі незмінні складові становлять “жорстке ядро” науково-дослідницького підходу неокласики. Доки наукові пошуки здійснюють у його межах, ідеться лише про зміну “захисного поясу”, тобто модифікацію дослідницької програми. Тому головне питання полягає у з’ясуванні суті цієї модифікацій

У неоінституціоналізмі використовуються передумови щодо неповноти інформації та значні витрати на її отримання, стосовно витрат обміну, у зв’язку з якими не можна обмежувати вивчення економічної діяльності тільки за допомогою виробничих витрат. У цьому напрямі також активно розробляють теорію прав власності, доводячи, що значення приватної власності в процесі ринкового обміну не є абсолютним і обмін завжди пов’язаний із переходом прав власності. В неоінституціоналізмі розроблено спеціальну методологію та термінологію, що свідчить про формування специфічного категоріально-понятійного апарату. До основних особливих категорій і концепцій належать: інституції та організації, трансакції та трансакційні витрати, права власності, обмежена раціональність і опортуністична поведінка, інституційна зміна тощо. Ця система категорій не дублює наявні в неокласичній ортодоксії поняття, а відображає нові або не досліджувані раніше економічні явища та процеси. При цьому слід зазначити, що деякі терміни запозичені від “старого” інституціоналізму, не зважаючи на критичне ставлення до нього.

Багато дослідників небезпідставно вважають, що неоінституціалізм синтезує ортодоксальну неокласичну методологію з інституційною насамперед щодо трактування предмета економічної теорії.

Розвиток інституціоналізму потребує подальшого удосконалення його понятійного апарату, зокрема стосовно чіткого розмежування змісту таких категорій, як “інститут”, “інституція” та “інституційний механізм”. Адже брак наукової понятійно-категоріальної чистоти зумовлює плутання не персоніфікованих суб’єктів – носіїв соціально-економічних відносин (інститутів), якими є домогосподарства, підприємства, фірми, корпорації, установи, організації і власне держава, з особливими інституційними відносинами (інституціями). Вони охоплюють увесь спектр соціальних відносин (політичних, ідеологічних, національно-етнічних, релігійних, шлюбно-сімейних та ін.), що взаємодіють з економічними і впливають на характер їх розвитку. Водночас інституційний механізм – це безпосередня система заходів, засобів, норм, соціально-психологічних та інших накопичених стимулів, формалізованих правил і неформалізованих норм реалізації інституційних відносин у їх взаємодії з тією частиною відносин суспільного руху матерії, яка належить до економічного базису. Саме інституційний механізм через засоби відповідної координації забезпечує інституційний порядок. Це поняття розглядають як поведінку соціально-економічного суб’єкта (інституту) згідно з суспільно визначеним стандартом.

Подальша розробка відповідного теоретичного інструментарію інституціонального напряму дає змогу значно посилити не лише його теоретичну, а й прикладну значущість.

Зміцнення позицій інституціональної парадигми як альтернативи неокласики відбувається у зв’язку як із внутрішніми, так і з зовнішніми причинами. Перші детерміновані надмірною абстрактністю та спрощеністю ортодоксальних неокласичних моделей, що не завжди адекватно відображають соціальну багатогранність економічного буття і відповідають практичним потребам. Другі перебувають за межами власне економічної науки та є реакцією на провал глобальної насильницької експансії неокласичних моделей розвитку щодо країн “третього” світу і колишніх соціалістичних країн, особливо в межах “славнозвісного” Вашингтонського консенсусу.

Надзвичайно важливе місце у суспільному розвитку посідає структура інститутів (законів, норм, правил, традицій, стереотипів) та організацій (установ та інших соціальних утворень) стосовно суті та загальних спрямувань побудови соціальної системи. У зв’язку з цим у сучасну економічну науку введено поняття інституціональна архітектоніка. Це структура інститутів, що утворюються із взаємозв’язків образу мислення і дій людей, правил, норм, стереотипів, традицій, установ та інших соціальних утворень у їх співвідношеннях із суттю і загальним естетичним планом побудови суспільної системи. “Світлотіньова” інституційна структура сучасного українського суспільства-конкретно-історичний синтез інституційної спадщини адміністративно-командної системи та умов докорінної зміни суспільно-економічного устрою. Звідси випливає, що протидія таким системним утворенням за допомогою звичайних методів боротьби з тіньовою економікою малоефективна й об’єктивно потребує адекватних інституціональних підходів.

Особливості інституціональної архітектоніки сучасного суспільства насамперед його економічної складової зумовлюють значущість понятійно-категоріального апарату інституціонального аналізу. Він виявляється адекватнішим для дослідження і розкриття тих суспільних і соціально-економічних процесів, що відбуваються в українському суспільстві й економіці під час трансформаційних змін. На момент виникнення інституціоналізму наприкінці XIX – на початку XX ст. і до кінця 80-х років XX ст. у практиці господарювання західних, найбільш розвинених країн, де і набула розвитку інституціональна економічна теорія, не було потреби в інституціональному аналізі таких трансформаційних процесів. Тому логічним і закономірним є виникнення в постсоціалістичних умовах низки нових понять, термінів, категорій, яких значною мірою не було в західній економічній теорії та практиці.

Найсуттєвішою ознакою, що визначила особливості поведінки індивідуумів, соціальних груп, прошарків українського суспільства під час системної трансформації, вважається подвійність інституційної структури, яка залишилась після планово-директивної системи і донині продовжує домінувати навіть в умовах подальших ринкових перетворень. Вона спричинює серйозні суспільні деформації. Сутність подвійності інституційної структури полягає в тому, що, з одного боку, за умов державного соціалізму діяли ідеологічний образ суспільного устрою, норми та правила, визнані державою і обов’язкові для всіх членів суспільства, а з іншого – правила і норми, стереотипи, уявлення, якими люди змушені були керуватися у повсякденному житті та котрі не збігалися з офіційними. Офіційні, ідеологічні інституційні вимоги суперечили вимогам господарської життєвої практики і призвели до виникнення так званого інституційного розриву між теорією і практикою. Внаслідок цього у більшості членів суспільства сформувалися особливі ментальні характеристики (“одне говорили – інше робили”).

Наявність у суспільстві стійкого ядра базових інституцій, що залишаються навіть у разі інституційних катаклізмів, характеризує інституційну стійкість суспільства, яка у свою чергу тісно пов’язана з інституційною еластичністю та інституційною динамікою. Важливу роль у суспільних процесах, особливо трансформаційних, відіграє інституційна еволюція. Вона можлива лише в межах інституціональної еластичності, її сутність полягає в поступовому нарощуванні та ускладненні архітектоніки інституціональної структури.

Важливе місце в інституціональній теорії належить також інституційній зміні, яка відбувається еволюційно (переважно для неформальних обмежень) і революційно (для формальних обмежень). Велике значення для подальшого успішного інституційного розвитку як в Україні, так і в інших постсоціалістичних країнах має введення в систему базових інституцій інституційної динаміки, тобто формування правил, норм, процедур інституційних змін та готовність до їх виконання суб’єктів.

Визнання інституціональної теорії та методології інституціонального аналізу як не периферійних в економічній науці закономірно зростає в умовах посилення наукового інтересу загалом у світі та Україні зокрема до проблем сучасної професійної економічної методології. Більше того дослідниками зафіксований приблизно 20 років тому своєрідний методологічний “бум” в економічній науці, що відобразився у сотнях праць відомих учених світу.

Критичне усвідомлення теоретичних і пізнавальних обмежень мейн-стриму стимулює розробку більш різноманітних та різнопланових наукових підходів, що сприяє посиленню уваги науковців до інституціональної теорії, особливо зважаючи на її еволюцію, яка прогресує, теоретичну універсалізацію та структурну диференціацію. В сучасній інституціональній теорії виокремлюють дві основні дослідницькі програми або парадигми: сучасний традиційний інституціоналізм (розвиток вебленівської традиції соціального детермінізму, холізму тощо) та неоінституціоналізм (синтез неокласики й інституціоналізму). Крім очевидних ознак їх методологічної альтернативності, спільними методологічними властивостями обох залишаються інституціональний метод аналізу та еволюціонізм.

Основою розвитку сучасного традиційного або класичного інституціоналізму є найважливіші досягнення Т. Веблена, Дж. Коммонса й У. Мітчелла. До здобутків Т. Веблена належать:

– відкриття та застосування соціально-психологічного підходу до аналізу економічних явищ і створення психологічної теорії соціально-економічного розвитку;

– теоретичний виклад основ практично усіх нині існуючих індустріально-технократичних теорій. Проголошуючи перевагу науково-технологічного розвитку над усіма іншими компонентами, що функціонують як цілісна суспільна система, визначаючи провідну роль інтелігенції в цьому процесі, він намагався пояснити парадокси, труднощі розвитку шляхом виявлення суперечностей і конфліктів, які виникали між окремими групами (наприклад, принципал – агент);

– обгрунтування потреби підходу до економічної теорії як еволюційної науки на основі врахування того, що суть економічних явищ і процесів полягає в їх еволюції та закономірностях, які випливають з цієї еволюції.

Заслугами Дж. Коммонса вважають:

– аналіз правових основ еволюції економічної системи і створення теорії трансакцій. Він розглядав діючі правила, за якими керують трансакціями, вважав, що сутність інститутів правова й юридична;

– грунтовні розробки в галузі трудового законодавства. Досліджував проблему безробіття у слаборозвинутих країнах, пов’язував становище ринку праці із рівнем розвитку освіти й охорони здоров’я у конкретній країні.

Інституціональні традиції вивчення особливостей функціонування ринку праці та трудових відносин пізніше відобразилися в теорії трансакційних витрат О. Вільямсона і теорії агентських відносин та контрактів А. Алчіана і Г. Демсеца.

Дж. Коммонс глибше розвинув ідеї Т. Веблена про природний вибір інститутів, а також детальніше розглянув поняття “соціальної селекції” під час дослідження питань еволюції інститутів.

Наукові досягнення У. Мітчелла:

– засновник кон’юнктурно-статистичного інституціоналізму. Зосередив увагу на аналізі поведінки індивідів у конкретних виявах економічної діяльності, виявленні психологічних характеристик суспільства загалом через традиції і звичаї, тобто вивчав питання суспільної психології, яка, на його думку, відіграє головну роль в економічній динаміці та колективній взаємодії. Дослідження еволюції макрозв’язків – поведінки груп за допомогою механізмів соціальних контрактів між ними учений доповнював аналізом величезного обсягу статистичного матеріалу. Такий підхід сприяв появі нового напряму економічної науки – економетрики, сутність якої полягає у вивченні економічних явищ і процесів за допомогою математичних методів. Починання У. Мітчелла продовжили І. Фішер, Я. Тінберген, Р. Стоун, Р. Фріш та багато інших дослідників;

– створив модель без кризового розвитку капіталізму. На основі динамічних рядів за різними національними економіками і математичного методу вирівнювання рядів він підійшов до питання можливості визначення суспільного характеру економічної кон’юнктури, яка відображає реальний стан господарської системи та її перспективи;

– зробив важливий висновок про фазу депресії, що криза – найнижча точка ділового циклу;

– розробив методику виділення циклу коливань ділової активності та визначення факторів, за якими встановлюють циклічну динаміку. Серед них У. Мітчелл насамперед вирізняв коливання цін і курсової вартості акцій. Він вважав, що сутність циклів полягає в коливальному розвитку сфери обігу;

– першим із економістів звернув увагу на унікальні ознаки кожного національного господарства, які формуються у результаті складного історичного процесу розвитку інститутів економіки. Вони впливають на специфіку досягнень і падінь економіки різних країн. Економічні цикли різних країн і кризи, що виникають, багато в чому відмінні – немає єдиної методики їх подолання.

На початку 90-х років XX ст. певні надії покладали на створення теорії перехідної економіки, що уявлялась оригінальним напрямом економічної думки. Вона грунтується на дослідженні трансформацій як окремих, відособлених станів економічних систем і процесу формування нових в особливий період переходу від командно-адміністративної економіки до ринкової. В широкому розумінні перехідний період охоплює й сучасні розвинуті ринкові країни в їх перетвореннях у постіндустріальні інформаційні суспільства. За специфічним тлумаченням перехідного періоду, він охоплює також суспільство й економіку сучасних Китаю та В’єтнаму, де здійснюється перехід від капіталізму до соціалістичного ринкового господарства.

Осягнення перехідних станів як складової генетично єдиного процесу розвитку суспільства активізувало зацікавленість науковців до інституціоналізму, еволюційної економіки, теорії систем, синергетики тощо. Це сприяло збагаченню теоретико-методологічних підходів до аналізу докорінної трансформації економічних систем на основі інституційно-еволюційного трактування ринкової економіки не як статичного механізму досягнення рівноважного стану, а як органічної системної цілісності, здатної еволюціонувати в просторі та часі.

У тлумаченні трансформацій як природної динаміки інституціональних рамок, які еволюціонують під впливом зміни переговорної сили сторін, що в економічному плані виявляється в перерозподілі прав власності, теорія інституціональних змін відрізняється гнучкістю та універсальністю. При дослідженні суспільних перетворень головну увагу приділено постійному безперервному процесу еволюції суверенних, рівноправних і взаємозалежних економічних, політичних та соціокультурних інституцій, взаємодія яких визначає вектор суспільного розвитку. На цій основі скасовується протиставлення як, нібито, несумісних постіндустріальних і постсоціалістичних, глобальних та локальних, внутрішньосистемних і міжсистемних перетворень; встановлюються можливості для формування сучасної теорії економічних трансформацій, заснованої на принципово новій логіці сутнісного аналізу.

Неоінституціональна методологія є продуктивною з погляду аналізу процесів трансформаційної економіки, які неможливо проаналізувати за допомогою традиційних методів, і має ширше використовуватися економістами-теоретиками. Завдяки їй в економічній науці по-іншому представлені інститути, процеси їх виникнення, обгрунтовані потреби перегляду висхідних передумов неокласичного аналізу, серйозного переосмислення неокласичної теорії фірми, розробки нової системи поглядів на ринок, інформацію, державу. Проблеми трактують таким чином:

1. У сучасній інституціональній теорії інститути розглядають як соціальні порядки. До них належать формальні та неформальні правила, які через традиції, звичаї, звички, стереотипи або правові обмеження можуть створювати, замінювати і ліквідовувати рутинізовані моделі економічної поведінки. Такі соціальні порядки виникають спонтанно і цілеспрямовано. Наприклад: гроші, право, мова людського спілкування, політична система, суди.

2. На відміну від попередників, неоінституціоналісти трактують поняття “ринок” як складну сукупність соціальних порядків, що переплітаються (як інститут із специфічними формами обміну, як система правил, які обмежують поведінку агентів і роблять цю поведінку легітимною). Завдяки динамізму і несинхронності реакцій економічних агентів, які по-різному уловлюють і реагують на сигнали високомобільних ринків, рівновага сучасної ринкової економіки, що характеризується високою мірою структуризації ринків, стає фікцією. Інститути настільки впливові, що ціна не є результатом взаємодії сил попиту і пропозиції, що вважалися стихійними. Ні попит, ні тим більше пропозиція економічних благ у вигляді товарів або послуг не виникають випадково. Ціна також є наслідком інституціональної динаміки. Економічного агента у ринковій економіці вважають не лише суб’єктом попиту і пропозиції, а й інститутом, який здійснює моніторинг цін, що утворилися, і правил гри з деякою періодичністю у міру абсолютно різних причин. Тому інформація потрібна не абстрактним ринкам, а їх інститутам (економічним агентам, фірмам, підприємствам та ін.).

Ринок – чітко визначений контракт, укладений між двома або більше суб’єктами, котрі прагнуть досягти певних цілей і займаються їх погодженням тільки в тому разі, якщо виявляється інтерес або виникає інтригуючи очікування прийнятних результатів подібного контракту й угоди.

Отже, ринку як мікро агрегату, що селективно отримує необхідну йому інформацію, немає. Встановлені правила і їх системи забезпечують регулювання і досягнення консенсусу між агентами, які укладають контракт щодо цін і якості тих благ, стосовно яких ведуться переговори. Від соціальної культури в широкому розумінні залежить дієвість цих правил у макроекономічному та інших інституціональних підсистем – держави і права. Тому абстрактне розуміння свободи ринку є також фікцією, оскільки соціальний порядок не тільки контролює контракти й угоди, але і фактично керує всією системою взаємодій між агентами.

Економічна свобода дає можливість агентам створювати інститути, а поняття ринку визначається як допустима сфера контракту та угод агентських рішень. Інформація потрібна не ринку, а суб’єктові, який знаходиться на ньому. Іншими словами, ринок – структура правил, процедур, індивідуальних стратегій, що контролюють і визначають акт продажі будь-якого економічного блага, контракти між агентами та механізми узгодження рішень, прийнятих ними. Ці правила і норми можна порахувати й оцінити їх ефективність, розробити методику виміру, врахувати моделі індивідуальної поведінки і таким чином з’ясувати сутність функціонування ринку.

3. Неоінституціоналісти узагальнили сучасні підходи до визначення поняття фірми і подають її як особливий інститут із соціальним порядком, подібно до ринку. Для них характерна єдність у розгляді фірми як важливого економічного суб’єкта, для розвитку й економічного аналізу значущими вважають сфери впливу, управління, та використання. Цілі фірми неокласиками трактувалися як максимізація прибутку або ринкової вартості. З погляду неоінституціоналістів фірма є неоднорідною, і напруженість між володінням, управлінням і використанням спричинює різні варіації в цілях, визначає стратегію поведінки та зумовлює ту чи іншу міру ефективності роботи певної організації.

Зосередження уваги неокласиків на ресурсній проблемі, пов’язаній з діяльністю фірми у сфері алокації та реалокації факторів виробництва, утворення витрат і законів їх вимірювання в умовах факторної динаміки має реальну основу. Фірма справді використовує різне поєднання ресурсів з метою розробки і виробництва продуктів (нових чи вже відомих на ринку). З іншого боку, не враховують проблеми груп, які діють на фірмі, її внутрішньої неоднорідності, взаємодії фірм. Внутрішня неоднорідність є головною умовою ефективності трансформації ресурсів, від неї залежить процес економії та поведінки фірми на ринках.

Інституціональна теорія фірми найадекватніша. Загальні підходи мають випливати з аналізу зміни різноманітності праці, капіталу, технологій, знань, продуктів і послуг, що випускають. На основі еволюційного підходу моделюють економічну динаміку. Проте потрібно враховувати норми і правила, що також змінюються з часом і впливають на функціонування фірми. Шляхом дослідження інституціонального середовища, в якому діють фірми, та мотивів їх діяльності економічна теорія може виробити цілісну оновлену теорію фірми, яка дасть змогу розглянути цю організацію як систему, що здійснює визначену економічну політику. Але деінституціоналізований підхід до прав власності неокласиків надає пріоритети інституціональному підходу. Проблема прав власності – це головним чином надбудова процедур володіння-розпорядження власністю, захисту, покарання, що становить сукупність інститутів. Право власності є інститутом, і пояснити всі процеси, що відбуваються навколо нього, включаючи й власне фірму, найдоцільніше за допомогою інституціональної методології.

4. Неоінституціоналісти визнають, що держава відіграє роль не “нічного сторожа”, вона є складною структурою соціального порядку, з якої починаються майже всі суспільні ієрархії. Ортодокси вводять поняття “фіаско держави” і “фіаско ринку”. Розв’язати проблеми ринку можна за допомогою двох основних способів: шляхом домовленості між заінтересованими сторонами (теорема Коуза) або прямого використання методів державного регулювання (вимушений захід). З метою ліквідації провалів використовують соціальне страхування, антимонопольну політику і дерегулювання, організацію виробництва суспільних благ, регулювання природних монополій і вторинних ринків та ін. На думку неоінституціоналістів, це лише мінімальна межа необхідного втручання, де-факто роль урядових організацій і рішень, які вони приймають, значно серйозніша.

Практично всі процедури на ринку праці контролюють не тільки судові органи та прокуратура, які за визначенням є інститутами держави, але й урядові служби. Уряд відповідає за захист громадян, освіту, охорону здоров’я, організацію пенсійної системи, розвиток економічної інфраструктури та ін.

Інституціональний підхід дає змогу створити детальнішу нову доктрину держави, не протиставляючи її ринку, оскільки це два залежних соціальних порядки, потрібні для організації суспільств з великою кількістю членів. На відміну від неокласичного, представники неоінституціонального підходу намагаються з’ясувати причинний механізм подій, що відбуваються. Тому якщо йдеться про фіаско ринку чи держави, то варто уточнити, що такі невдачі є наслідком інституціональної невідрегульованості дій різних агентів або фіаско відчувається тільки під час конкретних дій, насамперед, урядових інститутів. Саме їх діяльність у цій соціокультурній спільності (державі) має забезпечувати певну якість життя членів, але жодним чином не бути “нічним сторожем”.

У сучасних умовах в Україні відбувається кардинальна зміна інститутів, а отже, системна трансформація суспільства на основі нових (як за змістом, так і формою) інститутів. Для майбутнього характерними будуть такі форми культури, як технологічна й інформаційна. При цьому культурна ідентичність народу набуває нового значення. Наднаціональне переважає над національним під впливом глобальних чинників за формою, а за змістом наднаціональні інститути відображають культурні стереотипи, своєрідність народів і технологій, що домінують нині. Результатом виробництва в новому суспільстві стають не тільки і не стільки продукти, що містять інформацію, скільки власне інформація як цілеспрямовані знання. Логіка виробництва змінюється логікою інформації. Основою економіки України вважається комунікація, а отже, засоби виробництва, хоч і мають важливе значення, але поступаються своїми позиціями інструментам комунікації, відносини у матеріальному виробництві – відносинам спілкування, комунікативним, інтерсуб’єктивним зв’язкам і взаємодіям, що інституціо-налізуються.

Процес інституційних змін в Україні постійно триває у зв’язку з динамічними змінами правил як офіційних, так і неформальних, що спричинює виникнення нових переваг і витрат у суб’єктів, котрі взаємодіють.

На початку XXI ст. Україна перебуває в стані інституціональної трансформації в зовсім інших історичних, геополітичних, науково-технологічних, ментальних і національно-культурних умовах. Для такої ситуації властивий вищий рівень складності. Якщо еволюційний шлях подібних інституціональних змін у більшості розвинутих країн у XVI-XIX ст. мав у цілому інкрементальний характер і агентом змін був підприємець – людина, яка приймає рішення, то в Україні подібні зміни визначалися як стихійно-революційні, роль агента відігравали і продовжують відігравати групи особливих інтересів, що є основною рушійною силою структурних змін.

Революційність виявилася у відкритому знехтуванні неформальними обмеженнями і змінами формальних правил шляхом використання “сили”.

Після таких дій швидко ухвалюють нові конституційні правила (політична реформа), збільшують кількість законів. Проте нові норми, взаємодіючи з неформальними правилами, часто були зовсім несумісними. Суперечки, що виникали унаслідок змін, не зменшували, а збільшували трансакційні та трансформаційні витрати. В інституціональній структурі, яка сформувалася, починають відбирати “неправильні” моделі поведінки суб’єктів і закріплювати їх.

Ще одна особливість України полягає в зміні двох траєкторій розвитку суспільства за нетривалий період. До середини 90-х років XX ст. у рамках траєкторії зберігалася деяка залежність від інститутів, що діяли раніше. Насправді ця траєкторія передбачала їх використання з поступовим внесенням окремих змін. У цьому разі в базових інституціональних основах суспільства могли відбуватися незначні перетворення. Після проц

(1 votes, average: 5,00 out of 5)