Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 2.4. Неоднозначність сучасних інституціональних оцінок різних шкіл економічної теорії
Характерними ознаками розвитку економічної науки першої половини XX ст. є : плюралізм її структури, множинність теорій, шкіл і напрямів, боротьба між ними. Сфера цієї боротьби – різні рівні та складові економічної теорії (мікро-, мезо-, макро – і глобальна економіка, позитивна та нормативна теорії). Мета боротьби полягає у прагненні найадекватніше відобразити реальність, розробити практичні пропозиції для урядової економічної політики.
Інституціоналізм як особливий потужний напрям сучасної економічної науки і важлива складова єдиної, хоч і плюралістичної, системи економічних знань, підлягає загальним тенденціям розвитку економічної теорії. Проте водночас для нього характерні особливості й неоднозначні оцінки інших шкіл і напрямів економічної теорії. Це насамперед неоднакові погляди сучасних інституціоналістів на трактування тих чи інших економічних питань у неоінституціоналізмі, а також його “перехресна критика”. Неоднозначне ставлення представників сучасного інституціоналізму до інших шкіл розкриває теоретико-гносеологічне походження власне інституціоналізму, його специфіку, еволюцію, місце і роль у загальній структурі політ-економічного знання.
Розглянемо чотири аспекти цієї проблеми, а саме, як представники і прихильники інституціоналізму оцінюють відповідно німецьку історичну школу, англо-американський традиційний інституціоналізм, неоінституціоналізм і марксизм.
У середовищі сучасних інституціоналістів існує два протилежних погляди на зв’язок німецької історичної школи й інституціоналізму. Багато інституціоналістів (Е. Фуруботн, Р. Ріхтер та ін.) класифікують німецьку історичну школу як одну з галузей інституціональної економічної теорії, а Г. Шмоллера, основоположника так званої нової німецької історичної школи, вважають найвидатнішим представником цього напряму. Й. Шумпетер називав його батьком американського інституціоналізму.
Здійснюють пошук паралелей у мисленні видатних представників німецької історичної школи і сучасних провідних неоінституціоналістів. Зокрема, порівнюються критика Г. Шмоллером класичної політекономії та критика Р. Коузом неокласики. “Стара (класична) економічна теорія, – зазначав Г. Шмоллер, – втягнувшись в аналіз цін і сфери обігу, є спробою пояснити економічну фізіологію циркуляції життєвих соків у тілі суспільства без вивчення його анатомії”. Така позиція Шмоллера зіставляється з твердженням Р. Коуза: “Незгода [з тим, чим займається більшість економісті в] полягає в тому, що теорія літає в небесах. Це те саме, що вивчати циркуляцію крові за відсутності тіла. Фірми не мають субстанції. Ринки функціонують за межами системи права”.
Подібну паралель проводять щодо праць представника нової історичної школи М. Вебера, який нібито “створив інституціональну теорію, за духом і масштабами дуже близьку тій, що розробив Д. Норт”. Американські економісти Гамільтон і Фінстра стверджують: “М. Вебер вважав, що у ринковій економіці діючі суб’єкти в процесі реалізації своїх інтересів приймають рішення на основі раціональних розрахунків цілей і засобів їх досягнення. Ці розрахунки роблять в інституціональному середовищі, де вибір можливий тільки з певних альтернатив, водночас функціонує багато різних економічних організацій. У таких умовах економічні розрахунки зумовлені тим фактом, що економічні дії здійснюють багато економічних організацій (тобто корпорації, картелі й бізнес-групи), їх спрямовують у певному напрямі за допомогою багатьох економічно регулювальних організацій. До них належать всі типи організацій, починаючи від “середньовічних сільських общин” до “сучасної держави”.
Проводять також паралелі між поглядами одного з основоположників німецької теорії та політики господарського порядку В. Ойкена і теоріями американського неоінституціоналізму. Е. Фуруботн і Р. Ріхтер вважають, що фундаментальною ідеєю, яка лежала в основі теоретичної концепції В. Ойкена, було створення і підтримання таких інституціональних рамок, котрі гарантували б нормальне функціонування вільної ринкової економіки. Для досягнення цієї мети В. Ойкен розробив низку принципів, які мають враховувати законодавці та державні чиновники; вони містили три класичні постулати: приватна власність, свобода контракту і прийняття зобов’язань. Додатково звертали увагу на першість грошово-кредитної політики, а також потребу відкритого ринку і стабільність економічної політики. “Зауважимо, – роблять висновок Е. Фуруботн і Р. Ріхтер, – що загалом вчення про німецьку політику господарського порядку має багато спільних ознак з американською конституціональною економічною теорією у тому варіанті, який представив в останні роки Дж. Б’юкенен”.
Однак Е. Фуруботн і Р. Ріхтер правильно застерігають, що, незважаючи на успішне застосування концепції політики господарського порядку в Західній Німеччині у повоєнний період, вона відкрита для критики. Адже і представники американського інституціоналізму, і представники німецької історичної школи не розглядають витрати, спрямовані на створення та експлуатацію інститутів. Громадськість Німеччини (і значна частина професійних економістів) переконалася у цьому на досвіді після об’єднання двох частин країни. “Певні сумніви були і раніше, – визнають Е. Фуруботн і Р. Ріхтер, – але нині цілком зрозуміло, що реорганізація інституціональної структури, створення ринку з тривалою діяльністю є надзвичайно дорогим і довготривалим заходом”.
Отже, ці представники неоінституціоналізму, по суті, визнають критично недосконалі місця у пропонованому зв’язку інституціоналізму та німецької історичної школи.
Специфічну думку щодо єдності американського інституціоналізму, тобто старої інституціональної економіки, і німецької історичної школи розвиває відомий сучасний представник інституціоналізму В. Єфімов. Він вважає, що у сучасній науковій літературі поширені міфи про описовість, практичну некорисність і неспроможність німецької історичної школи й американського інституціоналізму створювати економічні теорії. Вчений визнає такі звинувачення лише у випадку, коли під сутністю теорії розуміють винятково картезіансько-ньютонівський тип теорії в межах класичної парадигми. В. Єфімов також зазначає: цей тип теорії перестає діяти для більш-менш складних систем, а всі соціально-економічні системи є безумовно складними системами. Перші інституціоналісти в Німеччині (німецьку історичну школу представляє Г. Шмоллер) і США (американський інституціоналізм – Дж. Коммонс) досліджували саме складні соціально-економічні системи та орієнтувалися на практику. Вони у свій час правильно визначили адекватний для такого виду систем інтерпретативний підхід, що в останній час активно розвивається особливо щодо соціології й антропології. Наприклад, дослідження Дж. Коммонсом генези капіталізму (праця “Правові основи капіталізму”) і процесу формування трудових відносин і соціального забезпечення у США (“Основи трудового законодавства”) грунтуються на аналізі (інтерпретації) дискурсів суб’єктів економіки, відображених у документах або почутих безпосередньо (інтерв’ю і слухання свідчень про трудові конфлікти на засіданнях комісії, створеної для їх розв’язання). Шляхом вивчення таких питань вдалося правильно зрозуміти зазначені вище процеси розвитку капіталістичної ринкової системи, а це, у свою чергу, сприяло здійсненню низки інституціональних реформ у США на початку XX ст. Американський історик економічної думки Ф. Міровскі констатує: “Коммонс відкрито виступав за поступове вдосконалення капіталізму через державне втручання. Багато з економічних функцій уряду США, що ми сьогодні приймаємо як зрозумілі самі по собі, були справою Коммонса і його студентів у першій половині XX ст”.
Як докази на користь теоретичної та практичної спрямованості основної праці Г. Шмоллера “Народне господарство, наука про народне господарство та її методи” (1893, 1911) сучасні інституціоналісти наводять низку положень із цього твору. Розглянемо деякі з них. “У німецькій науці завжди вважали, що спостереження і описання не становлять всієї науки, а є лише підготовкою до отримання загальних істин. Вважали, що без емпіричної бази… неможливі ні міцна індукція, ні надійна дедукція… Характеристика економічної історії, як і загальної, в частині щодо економіки, не є економічними теоріями, а становить для них каміння для будівництва. Звичайно, чим більш завершена характеристика, чим більше вона пояснює розвиток речей, тим вірогідніше, що результати історичного описання зможуть стати складовими теорії та приведуть до загальних істин”. Г. Шмоллер таким чином протиставляє свою політичну економію класичній: “Політична економія (протиставляє свою політичну економію класичній (Volkswirtschaftslehге) на сьогодні дійшла до історичної й етичної концепцій держави і суспільства, що суперечить раціоналізму і матеріалізму. Від чистої економіки ринку й обміну, своєрідної економіки бізнесу, яка загрожувала стати знаряддям класу власників, вона знову стала… моральною і політичною наукою, котра, окрім виробництва благ, вивчає їх розподіл, окрім явищ, пов’язаних із вартістю, досліджує економічні інститути, і знову ставить у центр (серце) науки не світ благ і капіталу, а людину”. Дослідження Г. Шмоллера і його послідовників – це основа організації та діяльності “Союзу соціальної політики” (Verein fϋr Sozialplitiк), а відтак і соціальних реформ у Німеччині.
Проте очевидно, що у працях Г. Шмоллера є багато таких положень, які дають підставу вважати його противником дедуктивізму в економічній теорії, прихильником описовості й емпіризму тощо.
Сучасний стандартний погляд на наукові результати відомої “суперечки про методи” (Меthoderstreit) між Г. Шмоллером (захисником індуктивного історичного методу дослідження) і К. Менгером ( підтримував позицію переважання дедуктивного абстрактно-логічного методу) такий: у ретроспективі полеміка виявилася малопродуктивною, обидва методи закономірно визнали правомірними; з’ясували також певну суперечливість поглядів Г. Шмоллера та низки його наслідників щодо обмежених можливостей застосування дедуктивного методу досліджень в економічній науці.
Багато сучасних вчених (В. Єфремов, О. Сухарев та ін.) переглядають ці стандартні положення. О. Сухарєв стверджує, що суперечка неокласиків і німецьких істориків стосовно методу соціальних досліджень зумовила виникнення інституціонального методу аналізу. Водночас учений звертає увагу на принципово різний вплив історичної та марксистської шкіл на економічну політику. Діяльність економістів-істориків призвела до формування соціально-правової традиції в Німеччині, що стало ознакою появи спочатку соціальної політики О. Бісмарка, а пізніше (з кінця 40-х років XX ст.) – соціального ринкового господарства Л. Ерхарда, К. Аденауера й А. Мюллера-Армака. Марксизм спричинив політику революційних інституціональних змін, що не збігалося з еволюційним підходом економістів-істориків. Згідно з їх поглядами шляхом поступових соціальних удосконалень (поліпшень) можна було припинити суспільні незадоволення і створити основу для майбутніх соціально-економічних змін позитивного змісту.
У дослідженнях сучасного неоінституціоналізму особливе значення належить питанню з’ясування його зв’язків з марксизмом (класичним і західним) і відповідно з його економічними теоріями. Безумовно, на цих дослідженнях відображається криза економічного вчення К. Маркса, що охопила не лише “офіційний, перекручений, сталінізований” марксизм, але й у значній мірі марксизм аутентичний, справжній. Проте суспільний інтерес до марксизму загалом та марксистської економічної теорії зокрема не лише не зменшується, але й посилюється. Розвиток інституціональних концепцій зазнав значного впливу марксизму. Багато дослідників вважає, що причина такого явища полягає в унікальності його змісту та ролі. Це – вчення, яке найпослідовніше захищало і захищає інтереси пригнобленої, експлуатованої, відчуженої праці. І доки триватиме соціальна експлуатація, пригноблення і відчуження робітників, причому в масовому масштабі, існуватиме і розвиватиметься марксизм. Ринкова трансформація в постсоціалістичних країнах та її неоднозначні результати сприяють зростанню інтересу до марксистської економічної теорії, а також і до інституціонального аналізу соціально-економічних перетворень.
На сьогодні “суперечка про методи” має в основному історичне значення, але розуміння основоположника австрійської школи К. Менгера (1840- 1921) соціальних феноменів і соціальних інститутів (наприклад, інституту грошей) може донині цікавити економістів, які займаються вивченням інституціональної економічної теорії. “Природні організми містять елементи, які виконують свою функцію суто механічно, – писав К. Менгер. – Так звані соціальні організми, навпаки, не можна розглядати і пояснювати як продукт впливу тільки механічних сил… соціальні феномени є ненавмисним результатом індивідуальних людських зусиль, які забезпечують індивідуальні інтереси без будь-якої загальної волі, спрямованої на їх виникнення”.
Більшість неоінституціоналістів визнають важливість ідей німецької історичної школи та старого інституціоналізму для розвитку неоінституціональної економічної теорії. Проте водночас вони не підтримують погляди щодо вихідних варіантів інституціоналізму Г. Шмоллера, Т. Веблена і Дж. Коммонса насамперед у зв’язку з методологічними і політичними міркуваннями, їх звинувачують в описовості, бракові теорії, а іноді й ангажованості.
Сучасний відомий економіст Т. Негіші (Японія) характеризує інституціоналізм як американський напрям історичної школи (не лише німецької, а й англійської). Разом із тим учений не ототожнює історичну школу й інституціоналізм, а вважає їх парадигмами, або дослідницькими програмами, що відрізняються від класичної і неокласичної шкіл. Т. Негіші наводить цікавий аргумент, щоб довести зв’язок між усіма цими школами. Японський учений вважає, що критика історичною школою та інституціоналізмом класичної політекономії була тісно пов’язана з неокласичною економічною теорією і зазнала її впливу. А. Маршалл високо оцінив діяльність англійської історичної школи, прийняв традицію класичної школи і розвинув її в школу неокласичної економіки.
Т. Негіші звертає увагу на такі основні ознаки інституціоналізму:
1) розчарування в неокласичній економічній теорії, її абстрактних, статичних і заснованих на гедоністичних та атомістичних уявленнях про людську натуру;
2) потреба в інтеграції економічної теорії та інших суспільних наук, таких як соціологія, психологія, антропологія та юриспруденція, тобто віра у переваги багатодисциплінарного підходу;
3) незадоволеність каузальним емпірицизмом класичної і неокласичної економічних теорій, що виражається у пропозиціях здійснювати деталізовані кількісні дослідження;
4) прагнення до більшого суспільного контролю над бізнесом, тобто доброзичливе ставлення до державного втручання.
Прибічники сучасного інституціоналізму наполегливо шукають марксистських витоків інституціоналізму загалом і постіндустріалізму як його складової зокрема. Йдеться, по суті, про різні варіанти західного марксизму (неомарксизму). Інституціоналісти пропонують розглядати сучасний неомарксизм без зв’язку з класичним марксизмом і сприймати праці неомарксистів у інституціональному напрямі економічної науки. “Викристалізувавшись із марксизму, історичного підходу і частково з критичного аналізу ортодоксії, інституціоналізм розвинувся настільки, що в сучасному вигляді охоплює зазначені напрями як самостійні компоненти, – стверджує професор О. Сухарєв. – Тобто відбулося визначення нової методологічної парадигми, що прагне створити об’єднувальну основу для тих теорій, які були їй колискою”.
Неомарксистський аналіз трансформаційних економік становить особливу тему досліджень. Більше того, стверджують, що лише марксизм та інституціоналізм можуть зрозуміло трактувати і відобразити чіткі перспективи, програму перетворень. Стандартна неокласична економічна теорія не пристосована для вирішення зазначених завдань, оскільки за сутністю вона статична, надто об’єктивізує економічні події, нехтує телеологічною складовою. В інституціональній теорії та марксизмі такий компонент є. Це дає змогу ліпше представити стратегію здійснюваних перетворень, спонукальні мотиви й інструменти, ступінь з/часті різних соціальних груп та їх сприйнятливості до практичних заходів, “…немарксистські і постмарксистські трактування стали більш операційні та мікроаналітичні, а також менш амбіційні, – вважає О. Сухарєв. – Вони настільки змінили класичні марксистські уявлення, що їх інколи важко відрізнити від аналітичних структур старих інституціоналістів або французьких структуралістів, хоча ідейна подібність до марксистського напряму простежується у загальній методології аналізу і критичному погляді на суспільні перспективи”.
Звернемо увагу на ті суттєві зміни у класичному марксизмі, запропоновані неомарксистами, внаслідок яких він стає подібним до деяких варіантів інституціоналізму.
1. Відмова від економічного і технологічного детермінізму. Еволюцію суспільства сприймають як безперервний процес відтворення певної соціальної структури, що зумовлена не лише економічними відносинами, а й культурним середовищем, політичною системою, ідеологією, яка переважає, національними традиціями тощо. Утверджується думка про неправомірність абсолютизації будь-якого детермінізму (економічного, технологічного, культурного, політичного, правового), унаслідок якої неможливо адекватно охарактеризувати економічні явища і процеси. Детермінізм у теорії уніфікує різноманітність економічних систем у їх функціонуванні та розвитку.
2. Кардинальний перегляд класової теорії розподілу прав власності. Формуються положення про зникнення робітничого класу в загальноприйнятому розумінні, дифузію не лише власності, але й праці. Акцент роблять на процесах концентрації та переміщення влади.
3. Відмова від марксистської теорії додаткової вартості й експлуатації трудящих капіталом.
4. Включення у науково-дослідницьку програму неомарксизму нової концепції стратифікації суспільства, зокрема, концепції середнього класу. Розгляд суспільних конфліктів шляхом зіткнення особливих інтересів стосовно економіко-політичних і соціальних привілеїв.
5. Зосередження уваги на питаннях інституціональної організації, за допомогою вивчення яких розв’язуються проблеми власності, соціальної структури, соціальних змін та ін.
З усіх зазначених вище суттєвих змін у класичному марксизмі випливає зміна акцентів – із колишнього наголошення на класовій конфліктності,
Політичній та соціальній революції до нинішніх тверджень про зменшення класової поляризації у розвинутих суспільствах, рівня конфліктності та гостроти рухів соціального протесту тощо. У свою чергу, докорінно змінюється бачення перспектив суспільного розвитку – від соціальної революції й утвердження соціалізму до реформування капіталізму і становлення та розвитку посткапіталістичного, постіндустріального (інформаційного) суспільства.
Зрозуміло, що після такого перегляду класичного марксизму положення із нових варіантів неомарксизму запозичують у тій чи іншій мірі сучасні представники інституціоналізму, особливо традиційного. Водночас пропонують синтезувати певні складові інституціоналістського, марксистського і посткейнсіанського аналізів.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)