Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 1.2. Методологія інституціональної економіки

У процесі багатовікової еволюції цивілізації відбувається формування та розвиток нових інститутів, які відображають органічну єдність економічного, правового, соціального і політичного в суспільно-економічному житті суспільства. Представники інституціоналізму звертають особливу увагу на потребу вивчення цієї єдності, що становить важливий аспект їхньої методології досліджень. “Під час вирішення практично будь-якої економічної проблеми, – зазначав лауреат Нобелівської премії з економіки Г. Мюрдаль (1898-1987), – об’єктом наукового дослідження має бути соціальна система загалом, включаючи, крім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні події в економічній сфері”. Д. Норт підкреслює значення і роль залучення інституціонального аналізу до історії економіки. Він вважає, що вчені заплатили високу ціну за некритичне сприйняття неокласичної теорії. Систематичне застосування теорії ціноутворення до історії економіки – великий внесок неокласичної теорії, але власне теорія має справу з розміщенням ресурсів у певний момент часу. Це надзвичайно вузька тема для істориків, для яких головне завдання полягає у поясненні змін протягом часу. Більше того, вважалося, що розміщення ресурсів відбувається у світі, де немає для цього жодних перешкод, тобто у світі, в якому інституції не діють або не мають значення.

Д. Норт вважає хибним твердження щодо надання технології (продуктивним силам) вирішального значення – як творця людського добробуту і прогресу. Значній частині світу, зазначає вчений, не вдалося реалізувати потенційні вигоди від технології; насправді сучасна технологія загострила багато проблем суспільства, зробила їх ще не безпечнішими.

Підкресливши велике значення поєднання технологічних змін з інституційними К. Марксом, Д. Норт водночас заперечує його теорію і протиставляє її інституціональній. “Марксова теорія мала утопічне закінчення, тоді як інституційний аналіз у нашому дослідженні не гарантує досягнення щасливого кінця”.

Специфіка розгляду особливостей методології інституціональної економіки в сучасній літературі полягає в тому, що дослідження ведеться від супротивного. Методологія інституціоналізму порівнюється з неокласичною і на цій підставі роблять висновки, наскільки інституціоналізм відходить від мейнстриму.

Використання методології інституціоналізму, як одного з перспективних напрямів дослідження економіки у взаємозв’язку з іншими сферами людської діяльності, дає можливість з’ясувати історичний розвиток цивілізації, трансформаційні явища і процеси.

Методологія економічної теорії – вчення про метод і шляхи досягнення істини (відображеної в науковій теорії, ідеях та ін.), основою якого є система як загальних, так і специфічних принципів, методів і способів пізнання економічних явищ та процесів (наприклад, діалектика та логіка).

Методи інституціоналізму відрізняються від методів економіки мейнстриму меншою залежністю від економічної перевірки дедуктивно виведених гіпотетичних узагальнень. Інституціоналізм грунтується більше на порівняльному методі, розвинутому в антропології з метою збору інформації та дослідження узагальнень стосовно економічної активності соціальних груп.

Методи економічного аналізу – способи, прийоми та засоби дослідження економічних явищ і процесів на всіх рівнях економіки (системний, моделювання, структурний, індексний, вартісний та ін.).

Для методології інституціоналізму властиві такі ознаки:

1) надання більшого значення розумінню, ніж прогнозуванню;

2) урахування неминучості невизначеності та підкреслення у зв’язку з цим меж можливого передбачення фактичного майбутнього на відміну від передбачення в контексті моделі;

3) сприйняття економічної теорії як поєднання індукції та дедукції, на відміну від апріористичного та формалістичного дедуктивізму;

4) підхід до розгляду економіки як органічного системного цілого, що еволюціонує в часі та просторі, а не як до статичного механізму;

Б) підкреслювання значущості інструменталізму і прагматизму, в тому числі як основи для вирішення проблем, на відміну від наукової фантастики і розв’язування головоломок;

6) наголошення на неминучості нормативних елементів в економічній теорії, особливо в аспекті застосування теорії до питань політики й економічного значення держави, на ролі селективних, часто неявних, нормативних передумов під час визначення того, чиї інтереси мають враховувати;

7) проголошення відкритого висловлювання ціннісних суджень, обговорення і критика їх у відкритих дискусіях, а не застосування оцінок у неявному вигляді;

8) критика використання ньютонівської фізики як архетипу для економічної науки;

9) заклики до моделювання патернів, а не до обмеженого і часто сумнівного причинно-наслідкового пояснення;

10) підтримка методологічного колективізму або в чистому вигляді, або в поєднанні зі збагаченим і неідеологізованим методологічним індивідуалізмом, але не останнього самого по собі.

Вважають, що неоінституціональна економіка функціонує в межах модифікованої неокласичної парадигми. Тому основні методологічні інструменти неокласики використовують також і в рамках неоінституціоналізму, хоча у його представників часто немає однозначної думки щодо цього питання.

Сутність неоінституціоналізму випливає з двох загальних настанов:

1) соціальні інститути мають значення;

2) соціальні інститути можна аналізувати за допомогою стандартних економічних теорій.

Неоінституціоналізм має найміцніші зв’язки з неокласичною теорією, від якої він походить. На межі 1950-1960 рр. економісти-неокласики усвідомили, що поняття і методи мікроекономіки мають ширшу сферу застосування, ніж допускали раніше. Вони почали використовувати цей мікроекономічний апарат з метою вивчення таких позаринкових явищ, як расова дискримінація, освіта, охорона здоров’я, шлюб, злочинність, парламентські вибори, лобізм та ін. В економічній літературі таке проникнення у суміжні соціальні дисципліни називається економічним імперіалізмом (провідний теоретик Г. Беккер). Звичні поняття – максимізація, рівновага й ефективність – застосовували до ширшого кола явищ, що раніше вважали пріоритетом інших наук.

Найбільш яскравим виявом цієї загальної тенденції став неоінституціоналізм. Його “проникнення” у галузь правознавства, історії та організаційної теорії означало перенесення техніки мікроекономічного аналізу на різноманітні соціальні інститути. Сама неокласика почала відходити від звичних стандартних схем, змінюватися і набувати нового значення. Таким чином відбувалося становлення неоінституціонального напряму, котрий, прийнявши ядро неокласичної теорії – модель раціонального вибору в умовах заданої сукупності обмежень, – звільняє цю модель від низки допоміжних передумов, якими вона супроводжувалася, і збагачує її новим змістом.

З’ясуємо подібність і відмінність у поглядах неоінституціоналістів і неокласиків у галузі методології. Неоінституціоналісти критикують традиційну неокласичну теорію за дотримання принципу методологічного індивідуалізму, який передбачає, що діючими “акторами” соціального процесу є не групи або організації, а індивіди. Жодні колективні спільноти (наприклад, фірми або держава) не тільки не можуть самостійно виживати окремо один від одного, а й належним чином скерувати цілеспрямовану поведінку індивідуальних агентів.

У центрі уваги теорії неоінституціоналізму перебувають відносини, що виникають всередині економічних організацій, тоді як в неокласичній теорії фірми й інші організації лише розглядаються як “чорний ящик, в середину якого вони не заглядали”.

На відміну від неокласичної теорії, в якій розрізняють тільки два види обмежень – рідкісні, зумовлені обмеженістю ресурсів, і технологічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів, неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень – трансакційні витрати. Вони зумовлені інституціональною структурою суспільства, а також існуванням меж індивідуального вибору. Економічні агенти діють у сфері не досить чітко визначених прав власності та надійності контрактів, ризику і невизначеності, що потребує значних трансакційних витрат.

У стандартній неокласичній моделі відображається також людина як істота гіперраціональна, тоді як у неоінституціональному підході передбачається більш реалістична характеристика власне процесу прийняття рішень, що виявляється у двох його найважливіших поведінкових передумовах – обмеженій раціональності й опортуністичній поведінці. Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. У зв’язку з цим агенти економіки мають звертати особливу увагу не на оптимальні рішення, а на ті, що є для них найприйнятнішими з огляду на обмежену інформацію. їх раціональність виражатиметься в намаганні економити не тільки на матеріальних витратах, але і на власних інтелектуальних зусиллях. За інших рівних умов вони віддаватимуть перевагу рішенням, які мають менше вимог до їх передвіщення, розрахункових можливостей.

За визначенням О. Вільямсона, який увів поняття опортуністична поведінки, людина передбачає забезпечення власного інтересу, що призводить до порушень моралі. Йдеться про порушення взятих зобов’язань, наприклад, ухиляння від умов контракту. Індивіди, які максимізують корисність, поводитимуться опортуністично (надаючи послуги меншого обсягу та гіршої якості), якщо це передбачає отримання прибутку. У неокласичній теорії для опортуністичної поведінки не має місця, оскільки володіння досконалою інформацією виключає таку можливість.

Негативні наслідки опортуністичної поведінки зменшує значна частина інститутів – традиції, звичаї, правові норми. Соціальні інститути, на думку О. Вільямсона, задовольняють реальних людей неідеальної моралі, а не випадкових істот. За відсутності проблем, пов’язаних з обмеженою раціональністю й опортуністичною поведінкою, потреби у функціонуванні багатьох інститутів немає.

Неоінституціональна школа по-іншому формулює завдання нормативного аналізу. Під час оцінювання діючих економічних механізмів ортодоксальна неокласична теорія приймала модель досконалої конкуренції. Відхилення від оптимальних ознак цієї моделі вважалося “провалами ринку”, а ліквідовувати їх мала держава. Припускалось, що вона володіє всією інформацією і, на відміну від індивідуальних агентів, діє без непорозумінь.

Незважаючи на подібний підхід, як вважають неоінституціоналісти, оцінювання чинних інститутів має випливати із зіставлень не з якими-не-будь уявними конструкціями, а з альтернативними, реалізованими на практиці. Нормативний аналіз потрібно здійснювати у порівняльно-інституціональній перспективі. Така зміна точки відліку призведе до переоцінки багатьох традиційних форм державного втручання в економіку.

Нормативні методи економічного аналізу – методи пізнання й аналізу в економічній науці, що грунтуються на використанні морально-етичних норм, суб’єктивних оцінок, традицій та особливостей розвитку національної та світової економіки.

Виправляючи багато обмежень неокласичної моделі, теорія неоінституціоналізму одночасно поширювала принципи мікроекономічного аналізу на сфери, які раніше вважалися прерогативою марксизму і традиційного (класичного) інституціоналізму. Це стало основою того, що деякі дослідники (Р. Познер) визначають її як узагальнену неокласичну теорію. Р. Коуз, О. Вільямсон та інші провідні теоретики неоінституціоналізму навпаки бачать в ній теоретичну систему, що є конкурентом, повністю несумісну з неокласичною ортодоксією і здатну в перспективі замінити її. Нині важко сказати, який із поглядів буде в майбутньому пріоритетним, але з впевненістю можна стверджувати, що теоретичне самовизначення нового напрямку ще не завершено.

Доказом цього є брак внутрішньої однорідності. Між її окремими гілками виявляються не тільки термінологічні, але й серйозні концептуальні розбіжності. Водночас їх значення не варто переоцінювати. На сьогодні неоінституціоналізм – сукупність підходів, об’єднаних декількома загальними ідеями.

На противагу неокласичному підходу, О. Вільямсон виходить з того, що створення “правильних економічних інститутів” є більш значним науково-прикладним завданням, ніж “формування правильних цін”. На таку думку вплинули ідеї Г. Саймона (щодо зумовленості економічної поведінки людей і принципу обмеженої раціональності), Р. Коуза (стосовно природи фірми і трансакційних витрат) та ін. Тому головним завданням вченого було дослідження проблеми вертикальної інтеграції в термінах теорії трансакційних витрат, потім цей підхід застосували ширше – у процесі вивчення різнопланових економічних явищ (корпорації, профспілки, способи організації, державне регулювання, корпоративне управління, що мають подібну контрактну сутність).

Новизна й оригінальність поглядів О. Вільямсона полягала у тому, що він, синтезувавши досягнення прихильників інституціональної традиції в економічній, правовій та організаційній науках, вміло поєднав економічну думку з організаційною. Це була альтернатива нової інституціональної економічної теорії ринків та фірми. Неоінституціоналісти запропонували розвивати теорію ринків та фірми шляхом дослідження порівняльних переваг внутрішньофірмової та ринкової моделей координації з погляду економії ними трансакційних витрат. Окрім того, О. Вільямсон наголошує на потребі врахування в економічному аналізі таких чинників, як обмежена раціональність та опортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей).

На думку вченого, загальну теорію контрактів можна застосовувати щодо трансакцій будь-яких типів. Прикладом цього є те, що у праці “Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладення контрактів” він здійснив порівняльний аналіз ефективності альтернативних механізмів управління та координації (великої ієрархічної організації, ринку та їх змішаних форм) під час виконання господарських угод (трансакцій). Особливості книги полягають у тому, що автор активно використав в економічному аналізі теоретичні досягнення правових теорій контракту, пояснив вплив специфічних активів, організаційних рішень фірми; розглянув альтернативні механізми управління контрактами; до діаметрально протилежних – ієрархії та ринку – додав змішані, проміжні форми – довготермінові контракти, договори франчайзингу тощо.

Франчайзинг – форма поєднання переваг великого і малого бізнесу, сутністю якого є система взаємовідносин між франчайзером (материнською компанією) і франчайзами (малими підприємствами або окремими бізнесменами, виробничими чи функціонально-операційними компаніями).

Погляди О. Вільямсона підтримали інші представники сучасного інституціоналізму. Зокрема, Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія все більше стає “наукою про контракти”, а не “наукою про вибір”.

Д. Норт, трактуючи поняття “інститути” як “правила гри”, представлені неформальними обмеженнями на взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (конституція, закони, права власності), модифікує цей термін шляхом урахування рівня розвитку інституціонального середовища, розгляду інститутів як механізму управління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій. Традиційній макроекономічній теорії виробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами та ринком є заданим і сталим, залежним від технологічного рівня і рідкісності ресурсів, протиставляється вивчення економічних організацій. Відмінність методологічного підходу прихильників теорії трансакційних витрат полягає у використанні як базової одиниці аналізу акту економічного “переходу” (трансакції) від завершального етапу одного технологічного процесу до початкового іншого, суміжного з першим.

Трансакція – це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теорії трансакційних витрат, що виникає, коли товар або послуга перетинає межу суміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами.

На думку О. Вільямсона, чіткої межі між адміністративно-командним (характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації та контролю немає, а вибір на користь одного з них залежить від порівняння й ефективності здійснення трансакцій (“переходу”), які набувають форми внутрішньо – і міжфірмових угод (контрактів).

Розглянемо методологічні принципи дослідження трансакцій О. Вільямсона:

1) ефективність трансакцій характеризується відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення угод, їх тривалістю і невизначеністю умов здійснення;

2) обмежена раціональність людей, що не дає змоги у процесі розробки контракту передбачити всі умови його виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як “відносницькі”, які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;

3) процес контрактації варто вивчати комплексно, приділяючи особливу увагу ex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante етапі).

Порівняно з іншими підходами щодо економічної організації теорія трансакційних витрат О. Вільямсона має такі особливості:

1) є більш мікроаналітичною;

2) основним в аналізі є передумови (мотиви) економічної поведінки;

3) використовується порівняльний інституціональний аналіз;

4) економічна фірма розглядається як структура управління трансакціями, а не як функціональна виробнича одиниця;

5) специфічним активам надається економічне значення (наприклад, людському ресурсу);

6) надзвичайна увага приділяється ex post витратам;

7) досліджується міжагентський, а не судовий порядок вирішення конфліктів.

Перераховані особливості методології О. Вільямсона свідчать про те, що його теорія трансакційних витрат є підгрунтям порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, так само як і командно-адміністративної економіки.

До фундаментальних питань інституціональної економіки належать такі: чому суспільства розвиваються відповідно до унікальної інституціональної траєкторії? Чому їм часто не вдається пристосуватись до інституціональних структур більш успішних країн? Як можна досліджувати взаємозв’язок між неявними і неформальними аспектами соціальних інститутів, з одного боку, та їх явними і формальними аспектами – з іншого?

На ці запитання представники неоінституціональної економіки відповідають, застосовуючи різноманітні теоретичні конструкції.

При цьому використовуються такі методи й основні аналітичні інструменти:

– емпіричні методи (опис і виявлення релевантних інститутів);

– методи класичної та еволюційної теорії ігор;

– мікроекономічне моделювання на зразок неокласичної економіки (методи рівноважного аналізу);

– компаративістський метод (порівняльний, тобто спирається під час аналізу на порівняльне вивчення просторово-часових взаємодій);

– історичний метод (дослідження ролі історії у формуванні, збереженні та змінюванні інститутів).

Дослідник А. Гриф, розглядаючи історичний та порівняльний інституціональні аналізи, акцентує увагу на їх зв’язку з суміжними теоретичними напрямами в економічній науці.

Інституціональний аналіз є історичним, адже за його допомогою намагалися дослідити роль історії у формуванні, збереженні та змінюванні інститутів; він також є порівняльним, оскільки намагається досягти розуміння шляхом порівняльного вивчення просторово-часових взаємодій; і він є аналітичним, тому що в емпіричному аналізі спирається на специфічні мікромоделі.

Отже, сутність історичного і порівняльного інституціонального аналізу полягає у з’ясуванні чинників, що детермінують (визначають) релевантні правила гри, сил, які роблять ці правила самовиконуваними, і самозабезпечуваного спонукання до поведінки, що з’являється в межах цих правил. Правила, встановлені державою, цінності або соціальні норми, що фактично обмежують поведінку, наприклад, розглядаються, як результат, а не екзогенний чинник.

Окремі представники інституціоналізму (його ліберального крила) також використовують методи, характерні для австрійської школи, наприклад, каузальний і генетичний (на противагу функціональному – неокласичному). Такий метод передбачає наукову абстракцію і гіпотетичну реконструкцію. Це означає, що потрібно подумки послідовно простежити, яким чином індивідуальні взаємодії призводять до виникнення явища чи процесу, що розглядається.

В інституціональній економіці серед формальних математичних методів найчастіше застосовують методи теорії ігор.

Деякі економісти, наприклад економісти, котрі займаються економікою організації галузі (Industrial Economics), не можуть з’ясувати, хто належить до дослідників, які працюють у галузі інституціональної економіки. Слід визначити, що лежить в основі такого нерозуміння. Є декілька причин:

– термінологічна плутанина;

– дифузія інтересів галузей економічного знання;

– невизначеність предмета інституціональної економіки;

– міждисциплінарність інституціонального підходу.

У сучасній неоінституціональній теорії враховують цивілізаційні зміни глобалізації, внаслідок яких збільшилась міра залежності поведінки економічних агентів як з ендогенного, так і з екзогенного напрямів не стільки від національних, скільки від наднаціональних інститутів. Пріоритетні фактори розвитку і зростання перемістилися у сферу міжнародних відносин і науково-інформаційного ресурсу.

Отже, неоінституціональна економічна теорія – це формулювання загальних законів інституціонального устрою і розвитку мікрогосподарської системи та її конкретних порядків, визначення принципів їх функціонування та управління, а також форм відносин поведінки людей, які реалізують у діяльності характерні їм інтереси.

Отже, можна зробити такі висновки:

1. Інституціональне теоретичне підгрунтя закладає не тільки цілісне (синкретичне) сприйняття світу, але і визначає наповнення дедуктивних висновків тими конкретними фактами, в яких відображається історико-практична діяльність. Тобто допомагає зрозуміти, чому різні країни з майже рівними, а іноді й більшими ресурсами, мають принципово інші результати в соціально-економічному прогресі.

2. Неоінституціоналізм з його особливостями і підходами – доказ природного та закономірного розвитку науки про економіку, що також еволюціонує в кількісному та якісному напрямах.

3. Розглядаючи теоретичну економіку як природний етап наукового розвитку через інститути, виявляємо синтез сутнісного езотеричного підходу з феноменалістським екзотеричним. Подібно до класичної політичної економії, основи дослідницької аксіоматики закладені на сутнісному рівні, який відображає зв’язок людини з природою, технологією, світовим товариством.

4. Неоінституціональна концепція має сформувати за допомогою адекватної системи категорій сучасну господарську конституцію, у структурі якої займають відповідне місце національні держави з їх системами господарювання. Запозичивши від загальної теорії висхідні аксіоматичні настанови, неоінституціоналісти доповнюють загальноекономічну картину на різних рівнях господарювання.

5. Неоінституціональна теорія перебуває в центрі процесу пізнання, задаючи його напрям і формуючи інструменти, створені для здобуття наукового досвіду. Детальніше предмет і еволюцію методології економічної науки подано в табл. 1.1.

Таблиця 1.1. Головні характеристики методів економічного дослідження

Закінчення табл. 1.1

Джерело: Лемещенко П. С. Теория институтов в контексте диалектики парадигм экономической науки // Наук, праці Донецького нац. техн. у-ту. – Сер.: Економіка. – Вил. 31-1 (117). – Донецьк, 2007. – С. 44.

Інституціоналізм відкриває нові можливості і дає засоби для їх успішної реалізації. Зазначимо деякі з них:

1) наближення економічних моделей до реальності шляхом включення в аналіз впливу інституціонального середовища. Як правило, моделі інституціоналістів менш формалізовані, порівняно з неокласичними;

2) пояснення якісної економічної динаміки, зокрема, специфіки інституціональної трансформації економічних систем, а також еволюційних економічних і технологічних процесів, що досягається за допомогою внесення в економічний аналіз інструментів із суміжних наук: біології, історії і навіть термодинаміки;

3) забезпечення повнішого розуміння ролі індивідуумів у формуванні інституціональних структур.

На думку деяких дослідників, інституціональна економіка не може: – передбачати конкретні економічні події;

– давати нормативні судження стосовно економічної політики, а також розробляти детальні плани інституціональної інженерії;

– бути безпосереднім керівництвом для ведення тих чи інших видів підприємницької діяльності.

Інституціоналізм критикують за те, що у ньому немає відповідей на основні запитання, що виникають у дослідників, на противагу неокласиці, яка має такі відповіді. Проте більшість відповідей у стилі мейнстриму бувають все-таки не достатньо задовільними або значущими за дуже жорстких обмежень. Але головне те, що вони є.

Р. Коуз писав: “Бажання бути корисними своїм ближнім – мотив, звичайно, благородний, але не можна впливати на політику, якщо ти не даєш відповідей на її запити. Так з’явились державні економісти, тобто люди, які відповідають, навіть якщо відповіді немає”.

Формування дослідницької програми інституціоналізму передбачає створення чітких теоретичних конструкцій, що пояснюють більшість економічних проблем. Але чи потрібно відповідати на питання, відповідей на які немає, тим самим уподібнюючись коузіанським “державним економістам”.

Отже, на відміну від неокласичного напряму, економічна наука для представників інституціоналізму – наука не лише про функціонування, а й розвиток суспільства. Зважаючи на такі позиції, інституціоналісти пропонують здійснювати регулювання не тільки економічними процесами, а й змінювати картину економічного розвитку.

Для методології інституціонального напряму в економічній науці характерні такі особливості:

– методологічний холізм, сутність якого полягає в тому, що висхідним пунктом аналізу є не індивіди, а інститути, що виступають як форми організації поведінки економічних суб’єктів;

– міждисциплінарний підхід, який передбачає потребу вивчення всіх чинників, які формують соціально-культурне середовище, де відбуваються економічні процеси;

– принципи історизму, тобто генетичний підхід до дослідження економічних структур, вияву рушійних сил і чинників суспільної еволюції;

– замість неокласичної передумови (вільний обмін означає оптимальне примирення індивідуальних оцінок корисності) інституціоналісти виокремлюють правову та ідеологічну бази обміну й еволюційні аспекти в організації галузевих ринків;

– на відміну від неокласиків, у теоріях яких ринок вважається універсальним і нейтральним механізмом розподілу обмежених ресурсів між альтернативними можливостями використання, інституціоналісти розглядають його як соціальний інститут, характер функціонування якого відображає особливості соціальної системи. Характер економіки, на їх думку, визначає не ринок, а система цінностей, яка переважає;

– інституціоналісти звертають увагу на важливість дослідження структурних та інституціональних особливостей економіки, заперечують тезу про ідеологічно нейтральний характер неокласичної економічної теорії і вважають, що їм властива деяка соціальна філософія з відповідною системою цінностей;

– розвиваючи ідеї традиційного інституціоналізму про природу “норми”, як абсолютної детермінанти поведінки людини, що задається з зовні, неоінс-титуціоналісти вважають її базовою складовою будь-якого інституту. Цей підхід сприяв розвитку такого наукового напряму як економічна соціологія.

Методологія інституціоналізму не лише переважає над неокласичними методологічними принципами, але й наближає економічний аналіз до господарського життя, перетворюючи неокласичні моделі на окремі випадки поведінки економічних суб’єктів і систем. Претензія до інституціоналізму про його описовий характер і незамкненість інтелектуального апарату (тобто незавершеність у методологічному аспекті) навряд чи обгрунтована. Частково це справедливо щодо традиційного (класичного) інституціоналізму. Проте неоінституціоналізм у сукупності його різних теорій використовує складний математичний інструментарій, на якому структуруються імовірнісні моделі еволюційної теорії ігор. З їх допомогою вивчають моделі взаємодії економічних агентів у різних ринкових умовах і господарських формах, вводять поняття популяції фірм, взаємодія в якій характеризується шляхом кінетичних рівнянь і рівнянь селекції Лотки-Вольтера та ін.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)