Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 1.3. Економічні функції інститутів

У попередніх підрозділах ми розглядали основні підходи до сутності поняття інституту. Найбільш узагальнене із сучасних визначень інституту розкриває його зміст за допомогою відповідної сукупності правил. У неокласичній економічній теорії, що є складовою сучасної економічної науки, такої категорії немає, хоча вона характерна для будь-якого рівня розвитку цивілізованого суспільства. Пояснюється це таким чином: якщо інформація про прийняття рішень повна, безкоштовна і миттєва, то немає жодної потреби у виникненні правил, тим більше у введенні їх в економічну теорію.

Проте ці правила діють, вони суттєво впливають на поведінку економічних агентів, їх витрати і вигоди. Особливо такий феномен характерний для інституціональної економіки постіндустріального інформаційного суспільства. У системі чинних правил інформаційного суспільства важливе значення мають соціальні норми. Наявність норм як зразка поведінки, унаслідок недотримання котрих можливе покарання порушника з боку інших членів суспільства, обмежує, як вже зазначалося, можливості вибору індивіда, перешкоджає реалізації його намірів до раціональності. Щоб детальніше з’ясувати сутність цієї тези, розглянемо приклад Ю. Ельстера. Раціональність обумовлює: “Якщо хочете досягти цілі У, починайте дію X. Навпаки, соціальні норми, за визначенням, не орієнтовані на результат. Для найпростіших соціальних норм властива така формула – “розпочинайте дію X” або “не розпочинайте її”. У складніших нормах зазначається: “Якщо ви прийняли дію У, тоді розпочинайте дію X”, або “Якщо інші розпочали дію У, тоді розпочинайте дію X”. У ще більш складних нормах визначають: “Розпочинайте дію X, адже було б добре, якби ви так вчинили”. Раціональність за суттю обумовлена: орієнтована на майбутнє. Соціальні норми або безумовні, або якщо обумовлені, то не орієнтовані на майбутнє. “Щоб бути соціальними, норми мають поділяти інші люди, і певною мірою вони повинні грунтуватися на схваленні або несхваленні того чи іншого типу поведінки” – зазначає Ю. Ельстер.

У сучасній неоінституціональній теорії розглядають складніші норми і правила. Логічна структура відповідного типу висловів така: опис умов (ситуації), в яких індивід зобов’язаний дотримуватися зразка; характеристика зразка дій; опис санкцій і нагород, отриманих індивідом. Наведена структура властива будь-якому правилові – як наявному лише у свідомості групи людей (неформальному), так і записаному у вигляді закону чи указу, або розпорядження (формальному). У складнішій характеристиці норм і правил передбачено визначення під час їх аналізу змісту, умов застосування суб’єкта та їх характер.

У розглянутих схемах не має суперечностей, оскільки з погляду економічного аналізу характер правил, який зобов’язує, забороняє або дозволяє, не є його суттєвою ознакою. Приклад наведено без детального логічного викладу з огляду на те, що будь-яке правило, незалежно від його характеру, у процесі виконання економічної дії відіграє роль деякого обмежувача вибору. Навіть в умовах ліберальної ринкової моделі розвитку суспільства правило лише надає нові можливості стосовно обмеженого кола останніх. Воно поповнює множинність допустимих альтернатив, але внаслідок цього не стає універсальним, всеохоплювальним.

На практиці різноманітні форми економічної поведінки обгрунтовують за допомогою обмежувального характеру будь-якої норми або правила. Перейти межу, заборонену певним правилом, спонукає агента значна вигода.

Чим більша очікувана вигода, порівняно з витратами від такої дії, тим більші стимули до порушення цього правила. У такому разі для економічного агента порушення правила є раціональним. Виявляючи такі форми поведінки, як обман, дезінформація, хитрість та ін., порушник правил намагатиметься зменшити вірогідність покарання. Тому від рівня діяльності інститутів з виявлення і покарання залежатиме опортуністична поведінка індивіда.

Поведінка, спрямована на забезпечення власного інтересу та не обмежена міркуваннями моралі, тобто пов’язана з використанням обману, хитрощів і лукавства, в економічній теорії називається опортуністичною поведінкою.

Разом із тим, будучи індивідуально вигідним, порушення правила призводить до негативних зовнішніх ефектів. При цьому додаткові витрати, за які відповідають інші індивіди, в сумі можуть перевищити індивідуальну вигоду. Тому з погляду максимізації вартості подібні порушення у суспільстві небажані. Засобом їх попередження є санкції – ті чи інші покарання за порушення правил. З огляду на практику застосування їх можна класифікувати таким чином:

– громадський осуд;

– офіційне покарання з попередженням застосування серйознішої санкції;

– грошовий штраф;

– силове призупинення розпочатої дії;

– силовий примус до повторення дії, але уже за правилами;

– обмеження порушника в деяких із його прав; обмеження свободи;

– смертна кара.

Індивід, який виявляє порушення і застосовує санкції до порушника, вважається суб’єктом санкцій і гарантом правил.

У сучасній ринковій економіці досить часті порушення правила зумовлюють максимізацію вартості. Наприклад, певна фірма з метою організації виробництва домовилася з постачальником про закупівлю в неї 100 т рідкісної сировини по 100 грн, що зумовлено виникненням деякого тимчасового правила їх взаємної поведінки. Фірма-виробник, найнявши вантажний транспорт, сплатила 1000 грн. Приїхавши до оптовика, вона виявила, що сировину вже продали іншому виробникові за ціною 120 грн за 1 т. Таке порушення домовленості (тимчасового правила, сформованого двома приватними особами) спричинило приріст вартості – 2000 грн, проте створило для першої фірми витрати в 1000 грн. Сукупний баланс залишається позитивним, але є негативні екстерналії – вияви втрат одного з суб’єктів правила. Якщо оптовик компенсує обманутій фірмі-замовнику її витрати, то вони не будуть перенесені на майбутню вартість. Але у разі браку гаранта (первинне правило не захищене), який би примусив оптовика або виконати першу домовленість (економічно нераціонально), або компенсувати витрати першій фірмі-покупцю, порушення правил призведе до збільшення вартості та негативних зовнішніх ефектів.

Із зазначеного вище можна зробити висновок, що до складу правила входять такі складові: ситуація (умови застосування правила), індивід (адресат правила), припис дії (зміст правила), санкція за невиконання правила, а також суб’єкт, який застосовує ці санкції до порушника, або гарант правила.

Будь-яке цивілізоване суспільство має сукупність найрізноманітніших правил, за якими регламентується поведінка на мікрорівні. Сучасні неоінституціоналісти (А. Аузан, А. Шастітко, В. Тамбовцев та ін.) поділяють правила за механізмом примусу їх виконання на:

1) правила, в яких гарант норми збігається з її адресатом (звички, стереотип поведінки, ментальні моделі поведінки та ін.). Для них характерний внутрішній механізм примусу до виконання, оскільки санкції за їх порушення накладає на себе власне адресат правила;

2) правила, за якими гарант норми не збігається з її адресатом. Для таких правил властивий зовнішній механізм примусу до виконання, оскільки санкції за порушення правил накладають на порушника ззовні інші люди.

Механізм примусу правила до виконання – сукупність, що складається з його гаранта (або гарантів) і правил дії, яка регулюється шляхом застосування санкцій до виявлених порушників “базового” правила. Наприклад, державна автоінспекція і водій, котрий порушив правила руху плюс міра покарання.

Зважаючи на таку характеристику правил та їх дії на суспільне середовище, механізм примусу до виконання визначають також як поняття інституту.

Інститут – сукупність, що складається з одного або декількох правил і зовнішнього механізму примусу індивідів до його виконання.

Ми вже розглядали деякі визначення сутності інституту в економічній літературі (див. підрозд. 1.1). Звернемо увагу на пізніше узагальнення цього поняття під кутом зору обмежень та механізму примусу правил до виконавця вже згаданим відомим американським інституціалістом Д. Нортом. Зокрема, він зазначав, що інститути – це “обмеження, придумані людьми, які структурують взаємодію між ними. До інститутів належать формальні (правила, закони Конституції) та неформальні обмеження (соціальні норми, умовності та прийнятні кодекси поведінки) і механізми примусу до їх виконання. У сукупності вони відображають структуру стимулів у суспільстві та його економіці”. На відміну від його попереднього визначення поняття “інституту” такий підхід дає змогу ліпше зрозуміти значення інститутів у процесі людського обміну – політичного, соціального чи економічного. Проте звернемо увагу на таку обставину: цивілізація пройшла кілька етапів розвитку, творцями і рушіями науково-технічного прогресу є люди. Механізм примусу до виконання “базового” правила в межах інституту (наприклад, держави чи фірми) – зовнішній механізм, також створюють люди з метою задоволення своїх потреб (індивідуальних, колективних, загальносуспільних) та досягнення суспільного поступу.

З переходом до цивілізованих відносин поведінка економічних агентів, які дотримуються того чи іншого правила, свідчить про повторюваність, регулярність їх дотримання. До цього учасників економічних процесів спонукають не тільки інститути, але й інші механізми, що мають природне походження або формуються в економічному середовищі. Наприклад, на конкурентному ринку на однорідну продукцію під впливом попиту і пропозиції формується однаковий рівень цін. Продавець, який значно завищив на такому ринку ціну, каратиметься відсутністю реалізації своєї продукції. Проте механізм покарання вважатиметься не інституціональним (не існує інституту встановлення рівноважних цін), рішення покупців будуть раціональнішими: без будь-якої упередженості до продавця, або бажання покарати його, покупці незалежно один від іншого відмовлятимуться купувати за завищеними цінами, в результаті чого такого продавця карають.

Тривалість функціонування інститутів протягом усього цивілізованого розвитку суспільства та їх еволюція свідчать про те, що діяльність однієї людини залежить від іншої та впливає одна на іншу, що спричинює певні наслідки (зовнішні екстерналії), які враховують власне економічні агенти.

Зовнішні ефекти (екстерналії) – витрати й вигоди, пов’язані з виробництвом і споживанням благ тими суб’єктами, які не є учасниками певної ринкової угоди.

Унаслідок об’єктивного існування природних механізмів виникають подібні результати, проте дії, що повторюються, є наслідком рішень, прийнятих окремими економічними агентами незалежно один від одного і без урахування можливих санкцій, які до них може застосовувати гарант тієї чи іншої норми. Таке розмежування закономірностей поведінки на зумовлену інститутами і визначену у зв’язку з іншими причинами дає змогу детальніше з’ясувати значущість інститутів в економіці й інших сферах життя суспільства. Подібно до безефективного виробництва в економіці, де наслідки можуть бути зумовлені об’єктивними чинниками або застарілою технологією виробництва, причини масових нераціональних дій економічних агентів полягають як у сфері об’єктивних факторів, так і у сфері інститутів, які регулюють поведінку. Тому інституціональна економіка постіндустріального суспільства потребує формування таких правил, які б сприяли ефективності господарської діяльності фірм (підприємств) і поліпшенню її результатів. Наприклад, запровадження пільгового оподаткування венчурного капіталу в Україні могло б стимулювати ризикові інвестиції в інноваційний процес – найважливіший ресурс економічного зростання у сучасній економіці. Поряд із співвідношенням цін на внутрішньому і світовому ринках безпосередній вплив на стимули до здійснення операцій з експорту й імпорту мають введені правила тарифного і нетарифного їх регулювання та ін.

Ці правила визначають як форми здійснення державного регулювання економікою, тобто свідомі дії держави та її окремих органів, спрямовані на зміну поведінки економічних агентів. Законодавчо встановлені державою правила господарської діяльності з позиції неоінституціоналізму – особливий вид обмежень на можливості використання ресурсів, або ресурсних обмежень, що впливають на економічні результати.

Дослідженню впливу діяльності інститутів на економічне зростання й ефективність економіки присвячена праця Д. Норта “Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки” (укр. пер. 2000). Автор наводить багато історичних прикладів, якими наочно підтверджує різноманітний характер і масштаби такого впливу. Розглянемо один із прикладів, коли аналізуються значні розбіжності в економічній могутності Англії та Іспанії, що відбулися після тривалі зразкової рівноваги їх сил протягом майже двох попередніх століть. На основі детального економічного аналізу з’ясували, що причини збільшення обсягів економіки Англії та стагнації економіки Іспанії полягали не в ресурсах (Іспанія отримала їх з американських колоній більше, ніж Англія), а в характері взаємовідносин королівської влади й економічно активного дворянства. В Англії можливості корони у сфері вилучення доходів та іншого майна суттєво обмежувалися парламентом, який представляв дворянство. Він забезпечив надійний захист власності дворянства від посягань влади, що сприяло здійсненню довгострокових і вигідних капіталовкладень, результатом яких стали вражаючі темпи економічного зростання. Парламент створив Англійський банк і фінансову систему, в якій видатки було прив’язано до податкових надходжень

В Іспанії влада корони обмежувалася кортесами лише формально, тому експропріація майна була можливою у потенційно активних економічних суб’єктів. Відповідно значущі та довгострокові капіталовкладення робити було надто ризиковано, і ресурси, отримувані з колоній, використовували для особистого споживання, а не продуктивної діяльності та нагромадження. Унаслідок прийняття у цих країнах базових політико-економічних (конституційних) правил Велика Британія стала світовою державою, а Іспанія трансформувалася у другорядну європейську країну. Інститути, які не були методом державного регулювання економіки, в цьому прикладі вважаються в Іспанії могутніми обмеженнями ділової активності, вони фактично придушили економічну ініціативу. “Розбіжні шляхи розвитку Англії та Іспанії в Новому світі не зійшлися, незважаючи на посередницькі чинники спільних ідеологічних впливів. У першому випадку інституційна основа еволюціонізувала таким чином, що сприяє складному безособовому обміну, потрібному для політичної стабільності на отримання потенційних економічних виграшів від сучасної технології. У другому випадку особисті стосунки все ще залишаються ключем до більшої частини політичних та економічних обмінів. Усе це наслідок еволюції інституційної основи, що не сприяє політичній стабільності та послідовній реалізації потенціалу сучасної технології”.

Такий самий висновок автор зробив узагальнюючи дослідження сприятливого середовища для економічного зростання в економіці США XIX ст. На основі вивчених наслідків Конституції, еволюції права, ролі кордонів, позиції корінних американців та імігрантів, а також інших особливостей суспільства, котрі впливали на стимули, автор приходить до висновку, що “саме адаптивно ефективні особливості інституційної моделі (офіційні та неофіційні обмеження, закладені в позиції і цінності) створили економічне та політичне середовище, що винагороджувало продуктивну діяльність організацій та їхній розвиток професійної майстерності, а також накопичення знань”.

Висновок Д. Норта – “інституції визначають довготермінове функціонування економік” відобразився і в дослідженнях співробітників Світового банку Ф. Кіфера та М. Шірлі. Вони здійснили зіставлення даних по 84 країнах за період 1982-1994 рр. щодо темпів економічного зростання (показник збільшення ВВП на душу населення), з одного боку, та якості економічної політики, яка проводилася (рівень інфляції, надходження податків і відкритість для зовнішньої торгівлі), і міри захищеності прав власності й контрактів (є вираженням якості інституціонального середовища за індикатором, до якого належать: влада закону, ризик експропріації власності, відмова від виконання контрактів з боку уряду, рівень корупції у владних структурах та якості бюрократії у країні), з іншого боку.

Кожен із показників визначали за двома градаціями – високий і низький рівні, потім для кожної із сформульованих чотирьох груп країн обчислювали середнє значення показника економічного зростання. Результат підтвердив теоретичні обгрунтування. У країнах із високою якістю економічної політики і високою якістю інститутів темпи економічного зростання становили майже 2,4 %; у країнах із низькою якістю політики та високою якістю інститутів -1,8 %; у країнах із високою якістю політики і низькою інститутів – 0,9 %; у країнах із низькою якістю обох чинників – 0,4 %. На основі зазначеного вище можна зробити висновок, що країни з неадекватною економічною політикою, але якісним інституціональним середовищем розвивалися у середньому вдвічі швидше, ніж країни зі зворотною комбінацією рівнів якості відповідних чинників.

Цю саму тенденцію підтвердило дослідження, що грунтується на типологічному зіставленні темпів зростання реальних доходів на душу населення з показниками, які характеризують політичні й інституціональні індикатори, інвестиційну активність і рівень якості робочої сили у країні. Результат був таким самим: міра впливу інституціонального індикатора на темпи збільшення реальних доходів на душу населення виявилася майже вдвічі вищою, ніж міра впливу політичних індикаторів.

Інститути у господарському житті та діяльності економічних агентів виконують такі основні функції:

– обмежують процес прийняття економічних рішень (обмежують доступ до ресурсів і різноманітних варіантів їх використання);

– координують поведінку економічних агентів (обмежують можливі способи дій і лінії поведінки);

– формують власну лінію поведінки (ознайомлюють з інформацією про те, як має поводитися контрагент, який є регулятором поведінки залежно від ситуації).

Умовою такої координації є інформованість агентів про сутність інституту. Координація може порушуватися, якщо економічні агенти мають неоднакові знання, як поводитися у певній ситуації. У такому випадку в учасників взаємодії можливі непродуктивні витрати.

Дія економічних агентів у процесі виконання інститутами функції координації зумовлює виникнення координаційного ефекту. Він виражається шляхом забезпечення економії для економічних агентів на витратах вивчення і прогнозування поведінки у різноманітних ситуаціях інших економічних агентів, між якими виникають ділові відносини. Справді, у суспільстві, де інституціональний координаційний ефект високий, що забезпечує чітке дотримання правил, не має потреби витрачати зусилля на дослідження можливої поведінки партнера, вона безпосередньо визначена діючими інститутами.

Отже, координаційний ефект інститутів реалізується шляхом зниження рівня невизначеності середовища, в якому діють економічні агенти.

Високий рівень координаційного ефекту інститутів позитивно впливає на довгострокове інвестування. Низький рівень невизначеності зовнішнього середовища забезпечує можливість планування і реалізації ефективної політики інвестування, створення більшої цінності. Зекономлені кошти, які витрачаються на усунення проблем невизначеності поведінки контрагентів, також можна використовувати у виробничих цілях, що посилює координаційний ефект. Зворотний ефект виникає в умовах, коли немає діючих інститутів. Тим самим в економіці координаційний ефект – один із тих механізмів, за допомогою яких інститути впливають на ефективність функціонування економіки.

Координаційний ефект інститутів виникає і виявляється як чинник, що позитивно впливає на економіку лише в умовах взаємо узгодженості інститутів, що визначають напрями дії економічних агентів. Типи поведінки, які не збігаються, визначаються за різними правилами, що співпадають за умовами їх застосування. У такому разі невизначеність зовнішнього середовища для економічних агентів збільшується, що потребує застосування “метаправила”, за яким упорядковується дія суперечливих правил.

Для українського економічного середовища “метаправило” може виявлятися у формі положення про те, що у випадку суперечності між національним і міжнародним правами приймаються норми міжнародного права. Якщо метаправила немає, координаційний ефект, властивий будь-якому інститутові, може і не спостерігатися, але посилюватиметься неузгодженість діяльності інститутів.

Обмежувальна роль інститутів у виборі способів дії, по суті, виконує розподільну функцію і впливає на розподіл ресурсів між економічними агентами. Проте на розподіл ресурсів, вигід і витрат впливають не тільки ті правила, сутність яких безпосередньо полягає в передачі благ від одного агента іншому (наприклад, податкове законодавство), але й ті, що не стосуються цих питань. Наприклад, унаслідок дії складних правил видачі ліцензій на заняття деякими видами підприємницької діяльності в Україні суттєво зменшився приплив у такі сфери діяльності підприємців, що вплинуло на рівень конкуренції відповідного ринку, ціни на створювані блага, перерозподіл грошових засобів покупців.

Діяльність будь-якого інституту, окрім специфічних розподільних наслідків, характеризується і деяким загальним “типовим” розподільним ефектом: обмежуючи множинність можливих способів дій, інститут або безпосередньо спрямовує ресурси на її розширену підмножинність, або, як мінімум, збільшує витрати, пов’язані з забороною способів дій, шляхом включення до їх складу очікуваної шкоди від застосування покарання (санкцій) до порушника правил.

Передбачити масштаби розподільних наслідків дії інститутів важко. їх величина може коливатися у великих межах, причому зв’язок цих масштабів із змістом норми, її “наближеністю” до процесів функціонування економіки не завжди прямий. Наприклад, перейменування кількох вулиць міста зумовлює значні додаткові витрати в усіх економічних агентів, які працюють на цих вулицях. Потрібно затратити значні кошти на перереєстрацію фірм, друк офіційних бланків, переукладання відповідних угод тощо.

Отже, вплив інститутів на розподіл ресурсів, вигід і витрат становить другий механізм, що зумовлює їх економічне значення.

(2 votes, average: 3,00 out of 5)