Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 5.1. Взаємозв’язок науково-технологічного розвитку з інституціональними змінами суспільства

5.1. Взаємозв’язок науково-технологічного розвитку з інституціональними змінами суспільства

Класична політична економія і марксизм наголошували на тому, що предметом економічної теорії є виробничі відносини, тобто відносини між людьми в процесі виробництва, обміну, розподілу, споживання. Проте така жорстка обмеженість предмета негативно відобразилася на дослідженнях, адже розвиток виробничих відносин визначається рівнем та характером розвитку продуктивних сил, і якщо не з’ясувати їх взаємозв’язок і взаємодію, не можна отримати обгрунтованих висновків. Водночас збільшується вплив держави й інших інститутів на розвиток та удосконалення виробничих відносин. Такі взаємопов’язані процеси показали, що в економічній теорії потрібно вивчати виробничі відносини у тісному зв’язку і взаємодії з продуктивними силами й інститутами.

Суспільні виробничі відносини існують разом із техніко-виробничими, тобто відносинами між людьми, зумовленими технікою і технологією, організацією процесу виробництва. Незважаючи на це, класична теорія і економічна теорія марксизму категорично заперечували дослідження техніко-виробничих відносин, а тим більше технології виробництва. Стверджувалося, що предмет політичної економії (економічної теорії) – не виробництво матеріальних цінностей, як часто визначають (це предмет технології), а суспільні відносини людей у процесі виробництва. Виникає запитання: як економічна теорія розв’язує проблеми продуктивних сил, науково-технологічного удосконалення виробництва? Зважаючи на традиційний підхід, можна дати таку відповідь: шляхом виробничих відносин. Суспільний

Спосіб використання засобів виробництва “враховує напрям і тенденції технічного прогресу, вплив виробничих відносин на цей прогрес і його соціально-економічні наслідки”.

Такий підхід ставить економічну теорію у становище, коли вона лише констатує тенденції, що вже сформувалися. Проте економічна теорія, як і інші соціальні науки, має прогнозувати розвиток економіки. Для цього вона має враховувати не лише ті тенденції, які склалися, але й ті, що тільки виникають. Не розуміючи таких змін, економічна теорія обмежує власні можливості у пізнанні та використанні процесів у галузі розвитку техніки і технології, прогнозуванні та плануванні економічного розвитку. За такої умови вона не може бути теоретичною основою економічної політики держави, управління економікою.

Об’єктивні процеси розвитку економіки й економічної теорії спричинили серйозні зміни, що відбулися в економічній науці стосовно науково-технологічного розвитку, перетворення його на об’єкт пізнання еволюційної економічної теорії. Наука, яка розглядає економіку у процесах розвитку, становлення, еволюції, не може не спиратися на науково-технологічний прогрес, закономірності його розвитку.

Характерна ознака науково-технологічного прогресу в сучасну епоху – це його істотне прискорення. Якщо людству потрібно було 112 років для освоєння фотографії та 56 років для організації широкого використання телефонного зв’язку, то відповідні терміни для радара, телебачення, транзистора й інтегральної мікросхеми становили відповідно 15, 12, 5 і 3 роки. Але справа не лише у зменшенні різниці між винайденням і використанням винаходів. Одночасно відбуваються значні якісні зрушення. Наприклад, у 60-х роках XX ст. у найпростішій електронній схемі розміщувалися два транзистори та п’ять інших складових, у 1978 р. в одній кремнієвій мікросхемі розташовувалося вже 20 тис. Причому зростання місткості мікросхеми супроводжувалося здешевленням одного елемента у тисячу разів – із 10 дол. США у 1960 р. до менше, ніж один цент у 1978 р. Відповідно знизилася і вартість комп’ютерних систем як для їх виробників, так і покупців.

Прискорення та зростання ефективності науково-технологічного прогресу стали активним чинником впливу на економічний розвиток. Заданими Світового банку, для подвоєння обсягу виробництва на одну особу в 1790 р. Великій Британії потрібно було 58 років. У США цього досягли за 47 років (відлік почали в 1939 р.). Після Другої світової війни Японія подвоїла виробництво на одну особу за 37 років. За нею багато країн домоглися цього ще швидше: Бразилія – за 18 років, Індонезія – за 17, Південна Корея – за 14, Китай – за 10.

Науково-технічний прогрес – поступальний, органічно взаємопов’язаний розвиток науки і техніки, що зумовлює еволюційні та революційні зміни у межах технологічного способу виробництва, а опосередковано – зміни інших складових економічної системи (відносин економічної власності, техніко-економічних. організаційно-економічних відносин та господарського механізму), всієї сукупності суспільних відносин (соціальних, політичних, правових та ін.)

Зрозуміло, раніше час між винайденням апарата чи процесу та його масовим застосуванням, очевидно, давав змогу враховувати тенденції розвитку науки і техніки й робити економічні та соціальні узагальнення, висновки. Нині в умовах істотного прискорення науково-технічного прогресу економічна теорія не може чекати змін у виробничих відносинах і лите після цього робити висновки й узагальнення щодо науково-технічного прогресу. Вона тією чи іншою мірою може і має безпосередньо з’ясовувати тенденції та закономірності розвитку науки і техніки, спостерігати за науково-технічним прогресом від становлення тенденцій до їх усталення.

Через це, незважаючи на традиційну теоретичну основу, в економічній теорії здійснено грунтовні розробки, в процесі яких розглянуто розвиток науково-технічного прогресу та його вплив на економіку. Наприклад, ще у “Капіталі” було проаналізовано промислову революцію кінця XVIII – початку XIX ст. Але слід визнати, що класична школа зважала на теорію факторів виробництва і трактувала прогрес науки та техніки як функцію капіталу. Технічний прогрес залишався поза увагою неокласиків і кейнсіанців навіть у першій половині XX ст.

Тільки неоінституціоналісти виводили ефективність, яку розуміли як приріст вартості або багатства у суспільстві, не лише з технічного виробництва, а й інституціональних змін. Г. Демсетц одним із перших пов’язав ефективність виробництва зі змінами у відносних цінах економічних ресурсів. Державу і політичні процеси учений трактував як пасивні чинники, що приймають будь-які зміни, які зумовлюють зростання чистої суспільної вигоди. На його думку, права власності розвиваються для того, щоб інтерналізувати екстерналії, і якщо вигоди від інтерналізації будуть більшими, ніж витрати на неї. Інтерналізація, що збільшується, в основному є результатом змін в економічних цінностях – змін, які виникають унаслідок розвитку нових технологій і відкриття нових ринків, з якими недостатньо узгоджені “старі” права власності. За певних переваг суспільства виникнення нових правочинностей власності, приватних або державних, буде відповіддю на зміни у технологіях і відносних цінах.

У неокласичний період М. Туган-Барановський у праці “Промислові кризи в Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) по-новому обгрунтовує циклічний характер економічного розвитку на основі закономірностей відтворення основного капіталу. І хоча базою було інвестування основного капіталу, все-таки зв’язок між циклічним розвитком і технічним прогресом був очевидний.

Друге видатне досягнення економічної теорії цього періоду – теорія “довгих хвиль” М. Кондратьєва. Спираючись на роботу М. Туган-Барановського, учений дослідив тривалі цикли економічної кон’юнктури, зумовлені науково-технічними чинниками. Теоретичне обгрунтування циклічності розвитку (короткострокові цикли) і довгострокових циклів (“довгі хвилі”), під час якого з’ясували визначальну роль технічного прогресу, стало науковою основою для розгортання дослідження як безпосередньо науково-технічного прогресу, так і його значення, що збільшується, у розвитку економіки та суспільства.

В економічній науці детальніше вивчали взаємодію науково-технічного прогресу й економіки, розкривали зміну співвідношення факторів виробництва та їх впливу на економічне зростання, підвищення його ролі у цих процесах.

У процесі досліджень з’ясували, що на попередніх етапах співвідношення факторів виробництва – капіталу, праці й технічного прогресу – коливалося, головне значення за силою впливу на економічне зростання мали різні фактори. Наприклад, наприкінці XIX ст. у США поширилася наукова організація праці (система тейлоризму), яка шляхом раціоналізації рухів у процесі роботи значно підвищувала продуктивність праці. За розрахунками М. Абрамовиця у США в період 1896-1953 рр. саме фактор праці забезпечив 48 % економічного зростання, тоді як частка факторів капіталу становила 22 % і технічного прогресу – 33 %.

На сучасному етапі, починаючи з другої половини XX ст., відбувається нестримне збільшення ролі науково-технічного прогресу як фактора економічного розвитку. Якщо у першій половині XX ст. на усі фактори виробництва – капітал, працю і технічний прогрес – припадало приблизно по третині загального економічного зростання, то потім роль науково-технічного прогресу підвищується. Наприкінці 70-х років XX ст. частка цього фактора досягала 70 %. Із поширенням інформаційно-телекомунікаційних технологій ситуація істотніше змінюється. У найрозвинутіших країнах внесок науково-технічного прогресу у приріст ВВП становить від 75 до 100 % .

Зростання значення НТП у розвитку економіки стимулювало розвиток досліджень у галузі техніки і технології, їх провідної ролі в економічному піднесенні. Публікується багато монографій і підручників, формується нова економічна дисципліна – економічна теорія технологічних змін. Серед багатьох видань слід виокремити працю Р. Солоу “Технічні зміни та функція сукупного виробництва” (1957), в якій всебічно обгрунтовано головне значення технології у системі факторів виробництва. За розрахунками автора, збільшення удвічі валової продукції на одну витрачену людиногодину в США за період 1909-1949 рр. відбулося на 12,5 % шляхом підвищення капіталоозброєності праці і на 87,5 % – унаслідок технологічних змін. За цю працю автор отримав Нобелівську премію (1987), що сприяло розгортанню досліджень у галузі технології та її ролі в економічному розвитку.

Виникнення економічної теорії технологічних змін як самостійної галузі економічної науки безперечно є важливою подією. Одразу постає запитання: чи може функціонувати загальна економічна теорія без пізнання науково-технологічного прогресу і закономірностей його розвитку? Відповідь однозначна – ні. Якщо економічна наука – це певна єдність, система, то паралельне, незалежне існування загальної економічної теорії й економічної теорії технологічних змін неможливе. Адже загальна економічна теорія – методологічна основа всіх економічних наук, вона має виконувати цю функцію і щодо нової галузі. Очевидно, економічна теорія спирається на вчення про технологічні зміни, узагальнює їх результати і створює методологічні принципи та підходи наукових досліджень технології виробництва і відкриває закономірності її розвитку.

Об’єктивна потреба соціально-економічного прогресу та логіка розвитку економічної теорії зумовили виникнення і швидке поширення теорій, що грунтуються на технологічному детермінізмі. Особливо великий внесок у перетворення науково-технічного прогресу на об’єкт дослідження зробила інституціональна школа. Ще Т. Веблен вважав науку, техніку, технологію найважливішими факторами, котрі варто враховувати у процесі дослідження інституцій. Це – джерело трансформаційних змін у суспільстві, оскільки на основі науково-технічного прогресу відбуваються не лише економічне зростання, але й оновлення економіки, розвиток її науково-технологічного рівня, що, в свою чергу, призводить до змін у професійно-технічній і соціальній структурах суспільства.

Розвиваючи ці ідеї, інституціоналісти переконливо довели, що зі зміною зовнішніх умов, наприклад, технологічних, формуються ті інститути, які дають змогу економічно використовувати ці зовнішні зміни (у знаннях, технологіях, чисельності населення та ін.). Тобто нове інституціональне середовище забезпечує значну економічну ефективність, сприяє створенню вартості. Нові інституціональні зміни ніби автоматично відбуваються після змін умов економічної діяльності, не передбачаючи активних дій держави й інших організованих соціальних груп. Такі ідеї були втілені у головній моделі інституційних змін, яку сформулював Д. Норт (1990)1. Ця модель передбачає таку логіку інституціональних змін:

1) зміни у рівні знань зумовлюють появу нових технологій;

2) нові технології змінюють відносний рівень цін на ресурси;

3) нові рівні цін створюють стимули у власників ресурсів, які потенційно зростають у вартості, до трансформації прав власності на них;

4) нові рівні цін зумовлюють також появу правил, що дають змогу максимізувати цінність їх використання;

5) разом із тим не нульові трансакційні витрати на політичному ринку перешкоджають реалізації усіх корисних для створення вартості потенційно можливих інституціональних змін.

Найважливішими доповненнями до цієї базової схеми інституціональних змін у сучасний період є:

1) обгрунтування можливості виникнення індукційних інституціональних змін, коли зовнішні фактори змінюються в одній сфері, а інституціональні зміни виявляються в іншій;

2) можливість виникнення у зв’язку зі здійсненням інституціональних змін ефекту безбілетника. Це пов’язано з тим, що інститути мають багато подібних ознак із суспільними благами;

3) потреба врахування того, що вигоди від можливих інституціональних змін, які позитивно впливають на створення вартості, одержуватимуть одні економічні агенти, а витрати на здійснення змін нестимуть інші, що може перешкодити появі вигід.

За допомогою сучасної неоінституціональної схеми інституціональних змін їх пов’язують не тільки із зовнішніми “шоками”, але і з внутрішніми стимулами до змін правил, що виникають у тих заінтересованих груп, які є основними отримувачами вигід від можливої зміни правил.

Обгрунтування технологічного детермінізму стало одним з істотних внесків інституціоналізму в світову економічну науку. Саме на основі цього створено теорії індустріального та постіндустріального суспільств (останню часто називають теорією суспільства “третьої хвилі”, теорією економіки і суспільства знань, інформаційного суспільства та ін.). Розвиток такого напряму економічної теорії зумовив утвердження цивілізаційного підходу як основоположного принципу методології сучасного суспільствознавства.

Виникла досить складна ситуація. На противагу формаційному світоглядному принципу, системоутворювальною складовою якого є виробничі відносини, що формують суспільство і визначають його сутність, тобто суспільно-економічну формацію, утверджується і швидко поширюється цивілізаційний підхід, який спирається на розвиток продуктивних сил, технологічної організації виробництва, інституціонального середовища. Істотний недолік формаційного підходу полягав у тому, що недооцінювали продуктивні сили, стверджували, що рівень соціально-економічного розвитку країни визначали виробничі відносини і навіть форми власності на засоби виробництва, що переважали. У результаті виявилося, що країну з низьким рівнем продуктивних сил, але яка досягла високого формального усуспільнення економіки у вигляді державної власності, проголошували соціалістичною, що перебуває на вищому рівні прогресу порівняно з країною, де продуктивні сили набагато більші, але рівень усуспільнення нижчий, ніж у першій країні. Недостатня надійність виробничих відносин як критерію суспільно-економічного прогресу виявилася в тому, що у колишньому СРСР проголошували то перемогу соціалізму, то становлення комунізму, то розвинений соціалізм, хоча виробничі відносини, у тому числі форми власності на засоби виробництва, змінювалися не суттєво, а СРСР за рівнем розвитку економіки, виробництва продукції на одну особу продовжував відставати від розвинених країн. Адже фактичне роз’єднання виробничих відносив і продуктивних сил, усупереч словесним заявам про їх діалектичну єдність, давало змогу маніпулювати епохами, і спроби довести, що начебто суспільна, насамперед, державна власність і планова економіка переважають над ринковою, були теоретично неспроможними. Досвід свідчить, що суспільна власність мала формальний характер, вона не грунтувалася на усуспільненні виробництва, а єдиний державний план, як правило, суперечив впровадженню нової техніки і технології. Неприйнятність плановою економікою НТП була вирішальним чинником відставання СРСР від розвинених країн.

З погляду неоінституціоналізму в такій системі інституціональних змін значно переважають ті, що не поліпшують, а погіршують умови створення вартості. Наприклад, адміністративні бар’єри, які з позиції правила господарської діяльності можна поділити на три групи:

1) ті, що сприяють створенню вартості, тобто допомагають визначити оптимальні способи використання обмежених ресурсів і тим самим виключають ті можливі варіанти їх застосування, які могли б вибрати у результаті дискреційних рішень обмежено раціональних суб’єктів господарювання;

2) ті, що тільки перерозподіляють створювану вартість, при цьому не збільшують витрати на її створення більше, ніж на додаткові трансакційні витрати, пов’язані з обумовленим ними процесом перерозподілу вартості;

3) ті, що перешкоджають створенню вартості або шляхом заборони найефективніших напрямів використання ресурсів, або покладанням на суб’єктів господарської діяльності невиробничих витрат, які мають характер перерозподілу вартості, що перевищує позитивні впливи правила, пов’язаного з його координувальною і обмежувальною функціями. На жаль, у радянській економіці переважали останні дві групи адміністративних бар’єрів.

Розвиток продуктивних сил, технологічної організації виробництва, на які спирається цивілізаційний світоглядний підхід, – набагато надійніший і обгрунтовані ший критерій суспільно-економічного прогресу. Справа в тому, що здійснивши науковий аналіз, узагальнили науково-технологічний розвиток і дійшли висновку, що в історії є три типи технології: доіндустріальна (аграрна), індустріальна й інформаційна (постіндустріальна), відповідно до яких розрізняють і три технологічні способи виробництва. Отже, історія людського суспільства – поєднання трьох стадій цивілізаційного прогресу: доіндустріальної (аграрної), індустріальної та інформаційної

(постіндустріальної). Технологічний критерій виявися чітким і надійним, ним не можна маніпулювати. Якщо країна за своїм розвитком доіндустріальна чи індустріальна, то інакше її представити не можна. Так само й інформаційна (постіндустріальна) технологія з її відповідним інституціональним середовищем досить чітко визначає місце країни у цивілізацій йому прогресі. І країну, котра перебуває на індустріальному рівні, не можна вважати постіндустріальною.

Таким чином, об’єктивний розвиток економіки та економічної теорії і, зокрема, інституціонального її напряму, на сучасному етапі призвели до того, що поряд із традиційними теоріями, предметом яких є виробничі відносини, розвинулися нові економічні теорії, що спираються на технологічну організацію та технологічні способи виробництва, новий рівень знань і нові правила, які дають змогу максимізувати цінність їх використання.

Правила – моделі або зразки поведінки, що свідчать про те, як слід поводитися у тій чи іншій ситуації.

Виникла проблема співвідношення між виробничими відносинами і технологічною організацією виробництва. Якщо зважати на традиційну технологію, то це предмет пізнання різних наук – економічної теорії й технології виробництва, і між ними немає нічого спільного.

Для розв’язання такої складної методологічної проблеми варто враховувати не твердження і догми, а реалії життя. Навіть з класичного трактування предмета економічної теорії, за яким виробничі відносини досліджують у тісній взаємодії з продуктивними силами і надбудовою, випливає, що виробничі відносини і технологія виробництва не протилежні, а взаємопов’язані поняття. Адже технологія виробництва – це складова продуктивних сил, що визначають рівень розвитку виробничих відносин, закріплених у відповідних правилах. Саме з огляду на це К. Маркс зазначав, що вітряний млин дає феодала, а паровий – капіталіста. Економічні епохи розрізняють не за тим, що виробляється, аза тим, як виробляється, за допомогою яких засобів і стимулів праці. Щодо останніх Д. Норт зауважив, що виключні права власності, за які винагороджують їх власників, забезпечують прямі стимули підвищувати продуктивність і ефективність, або в загальніших термінах, потребу здобувати більше знань і нових технологій. Це ті зміни у стимулах, котрі пояснюють швидкий прогрес людства в останні 10 тисяч років, порівняно з його повільним розвитом протягом сотень тисяч років як товариства збирачів і мисливців.

Досвід України ще більше переконує в тісному зв’язку та взаємодії економічних відносин і технології виробництва. Економічна політика Л. Кучми зводилася до ринкових перетворень, реформування виробничих відносин, насамперед, відносин власності. Вона повністю ігнорувала процес переходу людства до нового, інформаційного (постіндустріального) суспільства. Становлення інформаційного технологічного способу виробництва передбачає поєднання ринкових перетворень із науково-технологічним переозброєнням виробництва. Однобічний характер цієї політики суперечив об’єктивному процесові суспільно-економічного прогресу, згідно з яким розвиток виробничих відносин грунтується на розвитку продуктивних сил, науки, техніки і технології. Варто звернути особливу увагу, що не можна формувати економічну політику на ринковому фундаменталізмі, без урахування інституціонального середовища. Історичний досвід переконливо свідчить, що за ринкової економіки діють 150 країн, але визначних успіхів досягли лише 25-ЗО держав, котрі поєднали ринкову економіку з її науково-технологічним переозброєнням, становленням нового технологічного способу виробництва.

Адже утвердження тих чи інших формальних і неформальних правил визначає інституціональний простір певного суспільства. При цьому, відіграючи роль обмежувачів людської поведінки, ці правила також формують структуру збуджувальних мотивів людської взаємодії (в політиці, соціальній сфері або економіці). Діюча інституціональна структура суспільства стимулює індивіда здобувати знання і набувати навиків, які забезпечуватимуть в подальшому його винагороду в межах тих чи інших інституціональних обмежень.

Наприклад, ринкове інституціональне середовище (насамперед інститут приватної власності) сформувало відповідні стимули, зробило найпривабливішою діяльність зі створення багатства і відіграло вирішальну роль у становленні окремого типу знань. Ці знання визначалися намаганням до пошуку нових продуктів, технологій та організаційних форм; за визначенням Й. Шумпетера (1883-1950), нових комбінацій факторів виробництва, які в його теорії підприємництва отримали назву нововведень. Розвиваючи ці ідеї, Д. Норт звертає увагу на те, що такі інститути, як патентне право, закони про комерційну таємницю та інші нормативні акти, котрі мали місце під час формування економіки ринкового типу, підвищили продуктивність інновацій, а також зумовили створення “промислового винаходу”, тобто нового технологічного виробництва.

Слабка економічна політика, що суперечила інституціональній економічній теорії та світовому досвіду, неминуче призвела до того, що економіка України, яка за рівнем розвитку (на жаль, не за якістю) наближалася до розвинених індустріальних країн, за роки важкої і довготривалої кризи значно відставала. Особливо постраждали провідні галузі – електронна, радіопромисловість та інші, що різко погіршило структуру економіки. В Україні на сировинну продукцію припадає 67,8 %, інвестиційну – 12,9, товари широкого вжитку – 18, товари тривалого користування – 1,3 %1. Переважання сировинного виробництва за низької частки інвестиційного виробництва та товарів тривалого користування робить структуру виробництва не лише нераціональною, але й неефективною, що відображається на недостатньому розвитку машинобудування. Адже воно передбачає власний високий науково-технічний рівень виробництва і водночас, реалізуючи науково-технічні досягнення, забезпечує техніко-технологічне переозброєння економіки загалом. Досвід розвинених країн свідчить, що машинобудування посідає провідні позиції в економіці. Наприклад, у структурі обробної промисловості частка машинобудування становить: у Швеції – 39 %, Італії – 26, Нідерландах – 25, Фінляндії – 24, Угорщині – 26, а в Україні – лише 13,6 %. Тільки у 1990 р. його частка у нашій країні перевищувала одну третину. Машинобудування найбільше потерпало від економічної кризи. Між тим розвиток машинобудування на передовій технологічній основі, розширення його галузей – виробництва машин і устаткування, приладобудування, енерго-, сільськогосподарського, важкого, транспортного й інших галузей машинобудування – сприяли підвищенню науково-технологічного рівня економіки країн ОЕСР. Науково-технічний прогрес став потужним фактором розв’язання складних економічних і соціальних проблем, інноваційного розриву; він відіграє вирішальну роль у створенні і широкому застосуванні ресурсозберігаючих технологій, у вирішенні питань раціонального природокористування, збереження навколишнього середовища. Без техніки немає економіки, але і без економіки не може бути техніки. Тому потрібно з’ясувати суперечності між виробничими відносинами і технологією виробництва, уявити їх зв’язок і способи органічного поєднання, ліквідувати інститути, які блокують розвиток підприємництва і господарську ініціативу.

Фактор інноваційного розвитку – науково-технічний потенціал (фактор пропозиції) і макроекономічні умови його реалізації (фактор попиту ).

Рівень технологічного розвитку значною мірою визначає конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Тому індекс технологічного розвитку корелює з індексом конкурентоспроможності. За цим індексом Україна посідала у 2000 р. 56 місце серед 58 країн, у 2001 р. – 69 серед 75 країн, у 2002 р. – 74 серед 75 країн, у 2004 р. Україна перебувала на 84 місці серед 104 країн. Зрозуміло, і за цим індексом наша держава розміщена серед малорозвинених в економічному значенні країн. Попереду неї у цьому рейтингу були Кенія, Македонія, Уганда й Сенегал, а після – Болівія, Еквадор, Нігерія, Замбія. На жаль, і серед постсоціалістичних країн Україна залишається останньою, тоді як Угорщина посідає 33 місце, Польща – 45, Румунія – 75 і Росія – 70.

Низький техніко-технологічний рівень економіки України відобразився і на економічному зростанні. Понад чотири роки поспіль в економіці спостерігалося збільшення середньорічного темпу приросту ВВП, який становив 7,4 %, а промислового виробництва – навіть 12,3 %. Це був екстенсивний, тобто затратний тип розвитку, адже для економіки України характерна надто висока матеріало – й енергомісткість. У результаті рентабельність промислових підприємств в умовах економічного зростання зменшувалася. Якщо у 1999 р. вона дорівнювала 9,1 %, то у 2002 р. – лише 2,6%. Унаслідок цього частка податків у ВВП знизилася приблизно на третину, а податок на прибуток – вдвічі, а це призвело до зменшення власних коштів підприємств у загальному обсязі інвестицій, а це в свою чергу зумовило зменшення частки підприємств, які здійснювали інновації в технології. Отже, це гірший варіант екстенсивного економічного зростання, коли кількісні показники збільшуються, а якісні зменшуються. Причому в машинобудуванні, яке є джерелом оновлення техніки і технології, частка підприємств, котрі здійснюють інновації, знизилася. Отже, екстенсивний тип розвитку обмежений, неспроможний забезпечити розв’язання актуальних проблем економічного і соціального розвитку, зростання ефективності економіки, а тому й зростання доходів бюджету та населення.

Високі темпи економічного зростання потрібно доповнювати заходами стосовно поліпшення ефективності економіки шляхом техніко-технологічного переозброєння виробництва, збільшення культурно-технічного і професійного рівнів працівників, удосконалення організації та стимулювання праці. Тобто варто перейти від екстенсивного до якісно нового інноваційного типу розвитку, який грунтується на прискоренні науково-технологічного оновлення виробництва, зменшенні його витрат і підвищенні рентабельності й ефективності.

Необхідно змінити інституціональне середовище, в якому пріоритетною економічною діяльністю став перерозподіл доходів, багатства, а розвиток знань і навичок спрямований на удосконалення інституту бюрократії. В такому разі винагорода та інші економічні стимули визначаються не ефективними інноваціями, пов’язаними з економічною діяльністю, а знаннями законів, згідно з якими функціонує бюрократична система. Така структура стимулів зумовлена інституціональним українським середовищем, що визначає поведінку людини, яка адаптується у межах цієї системи правил. Окремі індивіди не тільки адаптуються до даної системи, але і намагаються переглянути її. У випадку успіху це означатиме зміну інституціонального середовища України.

Прискорення розвитку науки і техніки, формування відповідного інституціонального середовища сприяли тому, що впровадження насамперед науково-технологічних інновацій у країнах Заходу забезпечує такий динамізм змін у виробничому процесі, що набагато перевищує результати інтенсифікації дії усіх факторів. Заслуга Й. Шумпетера полягає в тому, що він ще на початку XX ст., до перетворення інформації та знань на виробничий ресурс – найдієвіший та найефективніший – зумів не лише усвідомити, але й обгрунтувати виникнення нового, інноваційного типу розвитку. Вчений визначив, що такий тип розвитку пов’язаний із низкою складових, які його забезпечують, перетворюючи на реальність. Але головними є впровадження нової технології та виробництво нових товарів. У процесі аналізу з’ясували, що між цими двома складовими є безпосередній зв’язок. Визначальною вважають нову технологію, оскільки нові вироби, як правило, передбачають застосування нової, зміненої, удосконаленої технології. Вирізняючи оновлення номенклатури продукції як напрям чи форму здійснення інноваційного розвитку, Й. Шумпетер зважав на те, що перехід від застарілих виробів до сучасних передбачає не лише перехід до нової технології виробництва, але й удосконалення його організації, залучення нової висококваліфікованої робочої сили та ін. Водночас інноваційний тип розвитку висуває нові вимоги до власне виробничого процесу, діяльності відповідних інститутів.

Прискорення технологічного прогресу, скорочення термінів придатності продуктів і послуг потребують зменшення термінів проведення досліджень, розробок, прискореного впровадження інновацій у виробництво. У розвинених країнах ці процеси настільки інтенсифікуються, що саме вони визначають структурні зрушення в економіці шляхом переважного розвитку нових галузей, що грунтуються на новому виробничому ресурсі – інформації та знаннях.

Інформація – відомості, втілені у матеріальній структурі (матеріалізована інформація ).

Науково обгрунтовано і практично доведено, що лише за допомогою переходу до інноваційного типу розвитку можна органічно поєднати кількісне зростання з підвищенням якісних показників економічного розвитку, збільшити обсяги виробництва шляхом підвищення його ефективності. Адже цей тип розвитку базується на нововведеннях насамперед науково-технологічних, що дає змогу зі зменшенням витрат виробництва збільшувати його обсяги, підвищувати якість продукції й ефективність виробництва.

Світовий досвід і практика економічного розвитку України незаперечно свідчать, що перетворення науково-технологічного розвитку на вирішальний чинник економічного зростання, підвищення ефективності та конкурентоспроможності економіки країни зумовлюють становлення нового, інноваційного типу розвитку. Раніше економічна наука поряд із екстенсивним видом розвитку, коли економічне зростання досягається шляхом кількісного збільшення факторів виробництва за їх незмінної технічної основи й ефективності виробництва, вирізняла вищий, інтенсивніший тип розвитку, коли економічне зростання досягається як за допомогою удосконалення і оновлення засобів виробництва, підвищення професійного та кваліфікаційного рівнів робочої сили, так і за рахунок інтенсивнішого використання усіх факторів виробництва, удосконалення організації праці та управління. На відміну від інтенсивного, інноваційний тип розвитку передбачає абсолютне переважання НТП у системі факторів виробництва, створенні нових вигідних можливостей підприємництва.

При цьому “економічна людина” буде у своїх діях порівнювати витрати і вигоди від виділення ресурсів на ці цілі. Усвідомлення вигідності змін правил, насамперед економічних, як і зменшення витрат боротьби за ці зміни, призведе до наслідків, що порушують інституціональну рівновагу. В разі успіху це означатиме встановлення нового набору правил і відповідно нового розподілу багатства.

Намагання інституціональних змін можна трактувати як прагнення перегрупувати права власності. Вони мають місце, якщо деякі групи прагнуть до перебудови системи з готовністю нести і витрати, пов’язані з цим. Стимули до зміни прав власності зумовлюють зміну співвідношення сил у соціальній структурі суспільства, що є результатом економічних трансформацій, спричинених багатьма факторами. До них належать: технічний прогрес, зміна технологій виробництва, що призводить до зміни відносних цін, які, на думку Д. Норта, є вирішальним чинником інституціональних змін.

У неоінституціональній теорії тривале функціонування неефективних інститутів пояснюється категорією граничних вигід і витрат. Збереження інституціональних форм, що склалися у суспільстві, пояснюється також величиною витрат, пов’язаних з їх зміною. Величезні витрати перешкоджають переходу до досконалішого (ефективнішого) інституціонального середовища, віддача від якого наступить лише згодом. Важливу роль відіграє правляча еліта, яка вважає невигідними ті інституціональні зміни, що в традиційних неокласичних моделях погоджуються з принципом максимізації багатства: такі зміни підвищують витрати економічних агентів і можуть зумовити повну втрату контролю над ситуацією. Тому в межах стабільного інституціонального середовища й інституціональної рівноваги усі варіанти вибору, здійснювані індивідами і групами, що належать до управлінської еліти держави, обмежені вимогою збереження влади. А будь-який інститут, поданий як “правило гри”, розглядають як результат влади, оскільки правило встановлюють люди, воно виражає їх інтереси та реалізується на основі їх владних повноважень, що дають змогу примушувати до його виконання. У цьому значенні влада є первинною стосовно інститутів, а інститути вважають результатом влади.

Інституціональна рівновага – така ситуація, в якій за певного співвідношення сил гравців і сукупності контрактних відносин, що створюють економічний обмін, жоден із гравців не вважає вигідним для себе витрачати ресурси на реструктуризацію погоджень.

З огляду на це Україна, яка ще зберігає значний науковий, освітній та виробничий потенціал, має створити таке інституціональне середовище, яке сприятиме його використанню з метою прогресу науки і техніки та впровадження їх у виробництво. Оновлення основного капіталу, особливо в сучасних умовах, коли техніка і технологія застаріли, є необхідною умовою модернізації виробництва, зменшення трудових затрат і підвищення продуктивності праці. Водночас потрібна широкомасштабна робота стосовно розвитку машинобудування, відродження і подальшого зростання електронної промисловості, радіопромисловості, які належать до п’ятого технологічного укладу. Саме тут приховується джерело появи

(1 votes, average: 5,00 out of 5)