Екологічне управління – Шевчук В. Я. – Екологічна сертифікація
Сертифікація – це процедура підтвердження відповідності, за допомогою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) і споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій формі, що продукція, процес або послуга відповідає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки шо незадіяним регулятивним механізмом для України є екологічна сертифікація, яка повинна стати повноправною складовою системи управління і
Регулювання економіки.
У світовій практиці екологічну сертифікацію почали запроваджувати з 1992 р. на основі Директиви 92/880/ЕС “Про екологічні знаки”, британського стандарту BS 7750 “Система екологічного управління”, міжнародних стандартів ISO/TC207 “Управління навколишнім середовищем” тошо. Поступ України до єдиного ринку стає додатковим чинником у формуванні тенденцій щодо вимог стосовно якості, конкурентоспроможності та безпе-
Ки пропонованих продукції, послуг та діяльності об’єктів управління ДСЕУ.
Нині недостатньо декларувати “якість” і “безпеку”: треба мати їх об’єктивні докази. Отримання таких доказів здійснюється через незалежну сертифікацію. Вирішення цієї проблеми для України відбувається відповідно до стратегії зближення України з Європейським союзом. Отже, базисом сучасної екологічної сертифікації стає правове й нормативне забезпечення, яке є результатом діяльності Європейської комісії й авторитетних міжнародних та європейських організацій зі стандартизації і сертифікації.
В умовах послідовної екологізації всіх ланок економіки України та формування ринку екотехнологій та екопослуг відбувається вплив європейських орієнтирів на процес формування екологічної сертифікації. Сучасний напрям створення і розвитку системи екологічної сертифікації України визначений у ст. 48 “Співпраця в галузі оцінювання стандартів та оцінювання відповідності” Угоди про партнерство та співпрацю між Європейським союзом і Україною. У цій Угоді сторони, зокрема, намагаються сприяти за-
Стосуванню технічних правил Співтовариства та європейських стандартів і процедур оцінювання відповідності. На порядку денному стоїть питання про створення системи екологічної сертифікації України. Завдання цієї системи, її функції та організаційні засади розглядаються крізь призму Концепції сталого розвитку України, вищенаведеної Угоди та з позицій забезпечення екологічної безпеки.
Впровадження екологічної сертифікації ставить за мету розв’язання нагальних завдань у трьох сферах діяльності держави. У сфері функціонування господарського комплексу:
Реалізація обов’язкових екологічних вимог природоохоронного законодавства під час ведення господарської діяльності;
Впровадження систем екологічного менеджменту в структури об’єктів управління ДСЕУ;
Створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання;
Додержання вимог екологічної безпеки і запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки, транспортування, ліквідації й захоронения відходів виробництва і споживання;
Додержання вимог екологічної безпеки впродовж усього життєвого циклу будь-якої продукції;
Запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечних продукції, відходів, технологій і послуг.
У сфері інтеграції України до Європейського союзу:
Сприяння інтеграції економіки країни в Європейський ринок;
Гармонізація системи екологічної сертифікації з міжнародними й національними системами акредитації та сертифікації;
Підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції;
Усунення технічних бар’єрів у міжнародній торгівлі;
Надання екологічному сертифікату й екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноваженого органудержавної влади з екологічної сертифікації гарантують додержання вимог природоохоронного законодавства України.
У сфері міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища:
Сприяння участі України у формуванні світового механізму охорони навколишнього природного середовища;
Забезпечення виконання Україною міжнародних угод, конвенцій та договорів у природоохоронній галузі;
Виконання міжнародних зобов’язань України у сфері управління якістю навколишнього природного середовища;
Забезпечення контролю за транскордонним переміщенням забруднювальних речовин та перевезенням небезпечних відходів.
В Україні існують об’єктивні засади для формування механізму екологічної сертифікації, яка поєднує можливості як державного, так і ринкового регулювання. Сучасний стан її формування в Україні можна схарактеризувати так.
Створено основи законодавчої бази технічного регулювання (закони України “Про стандартизацію”, “Про підтвердження відповідності”, “Про акредитацію органів з оцінки відповідності”). Чинне законодавство містить початкові засади правового поля шодо відповідальності за правопорушення у сфері сертифікації.
Чинне екологічне право, яке складається з земельного, водного, лісового, надрового, фауністичного, заповідного права та права екологічної безпеки тощо, регулює екологічні правовідносини у відповідних галузях і створює необхідне правове поле для впровадження й функціонування системи екологічної сертифікації.
Нормативно-методична база охорони довкілля охоплює екологічні стандарти та керівні нормативні документи Міністерства екології та природних ресурсів, які встановлюють екологічні норми і забезпечують методологію проведення аналітичних вимірювань екологічних характеристик.
Існуюча українська державна система сертифікації продукції (УкрСЕПРО) у своїх стандартах уже враховує положення настанов ISO/IEC 7:1994 “Настанови щодо розробки стандартів, придатних для оцінювання відповідності”, ISO/IEC 28:1982 “Загальні правила типової системи сертифікації продукції третьою стороною”, ISO/IEC 60:1994 “Кодекс
ISO/IEC загальноприйнятої практики оцінювання відповідності” тощо.
Організаційна структура, правила, процедури УкрСЕПРО, з урахуванням її недоліків, можуть бути прийняті за прототип для розробки системи екологічної сертифікації.
ISO Guide 64:1997 “Настанова щодо введення екологічних вимог у стандарти на продукцію”, закон України “Про захист прав споживачів” та декрет Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення” є початковою базою для впровадження обов’язкових вимог, яким має відповідати продукція згідно з європейськими директивами, щоб забезпечити охорону здоров’я, навколишнього середовища, гарантувати безпеку та за-
Хист прав споживачів.
Прийнято як національні кілька основоположних стандартів серії ISO 14000 “Системи екологічного управління”, що являють собою нормативно-методичну базу для розвитку екологічного менеджменту та аудиту.
Ефективність механізму екологічної сертифікації як гаранта якості й безпеки продукції та діяльності об’єктів управління ДСЕУ, які отримують відповідні сертифікати, забезпечується за умови, що системна методологія побудови цього механізму має своїми обов’язковими засадами відомі “сертифікаційні” принципи:
Незалежність (виключається вплив будь-яких юридичних чи фізичних осіб на результати сертифікації);
Об’єктивність (виключається надання переваг будь-яким юридичним чи фізичним особам);
Компетентність (учасники системи екологічної сертифікації мають необхідну кваліфікацію, засоби і повноваження для виконання покладених на них завдань);
Відкритість (відсутні обмеження на доступ юридичних і фізичних осіб до участі в роботі системи екологічної сертифікації та до інформації про її діяльність);
Закритість (дотримання конфіденційності інформації, яка становить комерційну таємницю);
Відсутність комерційних інтересів (відмова від одержання прибутку в процесі роботи).
Під час створення системи екологічної сертифікації слід враховувати її особливість, яка полягає в тому, що ця система ставить за мету забезпечити захист не тільки споживачів від недоброякісної й небезпечної продукції, а й самого навколишнього середовища від шкідливого впливу як цієї продукції, так і деструктивної діяльності людини. Тому саме для екологічної сертифікації набуває особливого значення розподіл сфер “обов’язковості” і
“добровільності”, інтересів національної безпеки і ринкових інтересів у визначенні структури цієї системи та правил її функціонування.
За своїм характером будь-яка сертифікація може бути обов’язковою або добровільною.
Згідно із стандартом ДСТУ 3410-96 “Система сертифікації УкрСЕПРО”, обов’язкова сертифікація проводиться на відповідність об’єкта сертифікації вимогам чинних законодавчих актів України та обов’язковим вимогам нормативних документів міжнародних і національних стандартів інших держав, що діють в Україні. Обов’язкова сертифікація є формою державного контролю за безпекою продукції в ДСЕУ і повинна проводитись у
Законодавчо регульованій сфері. Добровільна сертифікація проводиться на відповідність усім необхідним споживацьким вимогам, що не віднесені до обов’язкових, на договірних засадах між заявником та органом із сертифікації. Добровільна сертифікація проводиться в законодавчо нерегульованій сфері і може здійснюватися як у державній, так і в недержавній системах сертифікації.
Сертифікацію в недержавній сфері, на відміну від державної, може проводити як вітчизняний орган із сертифікації, так і представництво закордонного органу із сертифікації.
Зазначимо, що в Європейському союзі переважає добровільна сертифікація. Для України, з огляду її загального екологічного стану, існує потреба в посиленому державному управлінні в галузі екологічної безпеки й контролю за додержанням екологічних вимог. Саме цей чинник наголошує на першочерговому значенні для нашої держави обов’язкової екологічної сертифікації.
Вибір “обов’язковості” чи “добровільності” в процесі підтвердження відповідності встановленим вимогам має здійснюватися з обов’язковим врахуванням ступеня екологічного ризику для кожного об’єкта, який підлягає сертифікації.
Для державної системи сертифікації можна визначити такі об’єкти обов’язкової екологічної сертифікації:
Екологічно небезпечні продукція, технології, виробництва;
Системи екологічного управління на виробництвах, пов’язаних із випуском екологічно небезпечної продукції;
Відходи виробництва і споживання, у тому числі екологічно небезпечні й ті, що є об’єктом транскордонного перевезення;
Діяльність у сфері поводження з відходами;
Очисні споруди;
Технології та обладнання для підготовки питної води;
Види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, які перебувають під загрозою винищення.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)