Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 6.4. Основні підсумки та уроки Другої світової війни
Перший і головний підсумок Другої світової війни полягає у всесвітньо-історичній перемозі над фашизмом. Перемога врятувала світову цивілізацію, зруйнувала претензії Німеччини на світове панування. Фашистські держави – Німеччина, Італія, Японія і їх союзники були розгромлені. їх збройні сили, економіка, політика, ідеологія зазнали повного краху. Фашистські режими було ліквідовано, партії заборонено, фашистські ватажки зазнали заслуженої кари. Країни і народи, яким загрожував фашизм, відстояли свою незалежність і демократичні свободи.
По-друге, Друга світова війна була найжорстокішою і найкровопролитнішою в історії людства. Якою ж ціною здобуто перемогу над фашизмом? Під час війни загинуло близько 60 млн осіб, в тому числі більше 27 млн радянських людей. Десятки мільйонів людей були поранені, стали інвалідами. Війна спустошила цілі країни, перетворила в руїни багато міст і сіл. Стосовно України, то остання дала в діючу армію 7 млн осіб. Половина з них загинула. З тих, що залишились живими, половина – інваліди.
Не можна забути і про такий звірячий оскал фашизму, як концентраційні табори і табори знищення, в яких за роки війни були 18 млн осіб. 11 млн з них знищено гітлерівцями.
Трагічні сторінки Другої світової війни закликають народи світу до пильності. Адже і сьогодні насильство і терор залишаються інструментами політики, незважаючи на те, що демократичні держави намагаються спільно протистояти цим явищам. Тут слушно нагадати відомий афоризм: “Історія не вчителька, а наглядачка… Вона нічого не навчає, а лише карає за незнання уроків”.
По-третє, війна показала здатність демократичних сил Землі згуртуватися перед загальною смертельною небезпекою.
У ході війни було створено антигітлерівську коаліцію, до якої на початку 1942 р. входило 25 держав, а наприкінці війни – 56. Перемога у війні – це спільна заслуга і загальний капітал всіх держав і народів. Тут слушно нагадати, що до збройних формувань багатьох держав антигітлерівської коаліції входило чимало українців, і вони зробили свій внесок у перемогу. Як стверджують відомі історики І. Муковський та І. О. Лисенко у своїй книзі “Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни”, тільки у канадській армії у часи війни служило від 35 до 50 тис. українців, причому 11,4 % із них одягли військову форму добровільно. Близько 40 тис. американців українського походження воювали в Тихоокеанському регіоні, в Малій Азії, Північній Африці, Європі, допомагали здійснювати поставки до СРСР за ленд-лізом, брали участь в операції “Оверлорд” і, нарешті, зустрілися зі своїми земляками – бійцями Червоної армії на Ельбі в 1945 р. Безперечно, Німеччина зазнала на Східному фронті найбільших втрат і в живій силі, і в техніці. Але це не дає підстав для применшення внеску союзників, країн великих і малих у досягнення перемоги.
По-четверте, Друга світова війна стала одним із переломних етапів історії сучасного світу. Змінилася політична карта світу, утворилася нова світова структура, змінилося співвідношення сил у капіталістичних країнах. Іншими словами, перемога намітила основні тенденції післявоєнного розвитку. І, нарешті, з’явилася нова міжнародна організація – ООН, яка проголосила, що її основна мета – підтримання міжнародного миру і безпеки. У Статуті ООН, який нині є одним із найважливіших документів міжнародного права, було зафіксовано принципи мирного співіснування; рівноправність і самовизначення народів; невтручання у внутрішні справи інших держав; розв’язання міжнародних спорів мирним засобами і т. д. Особливо акцентувалась увага на міжнародному співробітництві з питань прав людини. Інакше кажучи, закладено підвалини демократичного розвитку сучасного світу. ООН було засновано на Установчій конференції, що відкрилась 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско, а 26 червня вже відбулась урочиста церемонія підписання Статуту ООН. Цей документ підписала і делегація Української PCP – як країни – засновниці нової організації.
По-п’яте, в ході Другої світової війни почався розпад колоніальної системи. Багато колоніальних країн – Сирія, Ліван, В’єтнам, Камбоджа, Індонезія, Бірма, Філіппіни, Корея – проголосили себе незалежними. Рішуче вимагали незалежності патріоти Індії і Малайзії. Хоч колонізатори спробували відновити своє панування, все ж вони не змогли придушити волі до незалежності. Цей процес продовжувався у повоєнному світі й закінчився повним крахом колоніальної системи.
По-шосте, одним із найважливіших підсумків війни, що торкається України, стало завершення возз’єднання українських земель. Згадаємо, що на Кримській конференції була спроба відірвати “Львівську провінцію” (Львівську, Дрогобицьку, Станіславську, а також частину Тернопільської області) і включити до складу Польщі, емігрантський уряд якої розраховував повернути західноукраїнські землі. Але принципова позиція радянської делегації примусила представників західних держав погодитися з тим, що історичні зміни є незворотними. 16 серпня 1945 р. радянсько-польський договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво було доповнено договором про державний кордон між двома країнами. Правда, українські Засяння з Лемківщиною, Холмщиною та Підляшшям виявилися назавжди втраченими для України.
Залишалась ще велика українська територія, що була відокремлена від України – Закарпаття, яку творці Версальської системи договорів 10 вересня 1919 р. передали Чехословаччині, а в 1939 р. загарбала Угорщина. У жовтні 1944 р. Червона армія визволила Закарпаття від німецьких і угорських окупантів. Дещо пізніше чехословацький уряд Бенеша був змушений погодитися на передачу Закарпаття від Чехословаччини до УРСР. Переговори завершились у Москві 29 червня 1945 р. підписанням договору про Закарпатську Україну. Так в основному завершився історичний процес возз’єднання українських земель у єдиній державі.
По-сьоме, певні підсумки можна зробити і щодо проблеми, яку раніше радянська історіографія старанно затушовувала. Мова йде про колабораціонізм як міжнародне явище, яке не обійшло І Радянський Союз, маючи тут ряд особливостей. Всього, за деякими підрахунками, в німецьких збройних силах служило до 1 млн радянських громадян, в основному з військовополонених. Крім того, від 200 до 300 тис. служили в поліцейських формуваннях. До них слід віднести і тих, хто служив на окупованих територіях в органах місцевої адміністрації.
Які ж причини такого явища? Крім загальних, характерних для всього світу, в СРСР були свої причини: наявність у країні великої кількості людей, незадоволених червоним терором у роки громадянської війни, сталінськими репресіями в 30-ті роки, примусовою колективізацією й засланнями і т. д. І чимало цих людей, опинившись у полоні або на окупованій території, примкнули до ворога. Очевидно, чимало військовополонених перейшли на службу до німців через загрозу фізичної смерті в концтаборах, бажання просто вижити і повернутися на Батьківщину.
Правда, і в СРСР під час війни продовжувала діяти система ГУЛАГу. В’язниці і табори постійно поповнювались людьми, які поверталися з полону, а також тими, хто жив на окупованих територіях або заарештованих за “антирадянські настрої і розмови” на фронті й у тилу. Теза офіційної пропаганди про “велику дружбу народів” поєднувалася з масовими депортаціями багатьох народів Північного Кавказу і Криму, німців Поволжя і України та ін.
Так, завдяки зусиллям сталінської пропаганди майже на 50 років увесь кримськотатарський народ було оголошено зрадником. Дійсно, у підрозділах фашистської армії, яка дислокувалась на півострові, налічувалось приблизно 20 тис. (10 %) кримських татар, але ж ігнорувався той факт, що 60 тис. їх пішли на фронт із перших днів війни (за інформацією КДБ в армію було призвано 40 тис. кримських татар) і майже 30 тис. із них загинуло смертю хоробрих у двобої з фашизмом; зі 127 спалених окупантами сіл півострова за надання допомоги партизанам – 90 татарських.
Щодо українців, то, за різними джерелами, тільки у вермахті їх служило близько 250 тис. (вихідців із СРСР). Одягли вони німецьку уніформу з різних причин: з політичних міркувань (мрія про суверенну Україну, ненависть до сталінізму); із безвиході (німецький полон, страх перед НКВС і неминучими таборами); на знак помсти за пережиті кривди (голодомор, розкуркулювання, утиски на релігійно-світоглядному грунті) і т. д. Але якщо взяти за основу буквальне значення поняття “колабораціонізм”, то воно, безумовно, характеризує всіх, хто так чи інакше сприяв “третьому рейху” і, відображаючи неоднозначне й багатогранне явище, ще потребує уточнення як з етнічного, політичного, так і з суто юридичного боку.
З війни, її підсумків і наслідків випливають уроки, якими необхідно керуватися, щоб трагедія не повторилася в майбутньому.
Перший і головний урок Другої світової війни полягає в тому, що третьої світової війни не повинно статися, тому що в ній не буде переможців, залишаться лише руїни людської цивілізації.
Другий урок – за іншої передвоєнної політики війни можна було б уникнути. І якщо цього не сталося, то перш за все внаслідок кризи довіри між державами, особливо між СРСР і західними демократіями. Не вдалося створити системи колективної безпеки, що породило ситуацію поступового втягування людства у війну. В сучасних умовах, коли скінчилася “холодна війна”, є всі умови для будівництва не тільки європейського, а й світового дому, в якому б не було місця не лише тотальній, а й малим війнам, тероризму і т. д.
Третій урок – досвід війни показує, що політика Мюнхена, тобто “умиротворення” агресора, безпринципних угод і секретних протоколів, нерозуміння різниці між демократією і фашизмом ні до чого доброго не приводить. Навпаки – створює умови для виникнення війни.
Четвертий урок – це урок політики сталінського керівництва і політики західних країн стосовно сусідніх держав. Він вчить: не можна гарантувати свою безпеку за рахунок інших країн. Необхідно постійно враховувати зв’язок політики і моралі.
П’ятий урок – наявність тоталітарних режимів з їх ідеологією і практикою та мілітаризмом, імперські амбіції, формування агресивних військових блоків можуть призвести до великої світової пожежі, як це сталося в 1939-1945 рр. Війна є продовженням лише тієї політики, яка спрямована на її підготовку.
Можна було б назвати й інші уроки, але і цього досить, щоб зробити загальний висновок: людство не може більше допустити такого колективного самогубства, як світова війна. Тим більше, що трагічний досвід світових війн переконує: глобальні проблеми людства, у тому числі збереження миру, можна вирішувати лише об’єднаними зусиллями, навіть за наявності серйозних суперечностей, які й дотепер існують у сучасному світі.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)