Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 6.1. Початок Другої світової війни: від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу
Друга світова війна – рубіжна й найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В неї було втягнуто 67 держав, 80 % населення земної кулі і тривала довгих б років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопив простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто безвісти пропав. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні.
Уже більше ніж півстоліття відділяє нас із того часу, коли людство відсвяткувало велику перемогу над фашизмом і мілітаризмом. За ці роки світова історіографія Другої світової війни нагромадила багато тисяч книг, статей, документальних публікацій, мемуарів. Віддаючи належне багатьом із цих праць, слід підкреслити, що в сучасних умовах все-таки виникає бажання, навіть необхідність, дещо по-новому підійти до висвітлення окремих подій передісторії й історії Другої світової війни, її підсумків, наслідків і уроків. Це пов’язано, по-перше, з відкриттям нових архівів, і, по-друге, із необхідністю відмовитись від ідеологічних нашарувань, штампів і стереотипів, які нагромадились як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. З іншого боку, ще не припинилися спроби відкинути загальновизнані істини або ж викривити історичну правду зокрема, про Велику Вітчизняну війну – складову Другої світової війни.
6.1. Початок Другої світової війни: від нападу гітлерівської Німеччини на Польщу до агресії проти Радянського Союзу
Друга світова війна почалася з реалізації секретного протоколу до пакту Молотова – Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. Відомо, що в ході переговорів у Москві Ріббентроп повідомив Сталіна про намір Гітлера напасти на Польщу 1 вересня 1939 р.
Незважаючи на радянсько-польський договір про ненапад, чинний до кінця 1945 р., Сталін фактично висловив згоду приєднатися до агресії. Як бачимо, безпосередніми паліями війни є обидва союзники: Гітлер і Сталін, гітлерівський рейх і сталінська імперія.
Як і Першу світову війну, Німеччина почала її під приводом, що вражає зухвальством і цинізмом з боку тих, кому не вистачало “життєвого простору”. Так, увечері 31 серпня 1939 р. група есесівців, переодягнута у форму польських військових, захопила будинок радіостанції прикордонного з Польщею міста Глейвіц й інсценувала напад на німецьку територію. Зробивши кілька пострілів перед мікрофоном, фашисти зачитали польською мовою те, “що прийшов час війни Польщі проти Німеччини”. Ця іскра перетворилася у світову пожежу. Провокацію в Глейвіці гітлерівці використали як привід для вторгнення в Польщу.
Отже, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. З вересня 1939 р.
Великобританія й Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов’язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію “невоюючого союзника” Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.
Радянський Союз трохи “запізнився”, і вже не нападав на Польщу, а “захищав” західних українців і білорусів. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, а 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про “дружбу й кордони”, до якого теж додавалися секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовження змови Гітлера й Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР, крім Західної Білорусії, Західної України, Бессарабії, Фінляндії, Естонії та Латвії, потрапляла і Литовська держава, а до сфери Німеччини – Люблінське й Варшавське воєводства, тобто межа німецьких володінь у Польщі пересувалась на схід до р. Буг (на відміну від пакту Молотова – Ріббентропа). Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по “лінії Керзона”. Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв’язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень – липень 1940 р.).
Водночас пакт Молотова – Ріббентропа та договір про “дружбу й кордони” мали серйозні негативні наслідки. Польську державу фактично було викреслено з карти Європи. Уряд Радянського Союзу ще більше втратив довір’я і викликав невдоволення керівних кіл Заходу і прогресивної громадськості. СРСР опинився в політичній ізоляції.
Причини цього були такі. По-перше, після підписання договорів керівники СРСР стали називати ворогом номер один Великобританію й Францію, а Польщу навіть фашистською державою. Молотов на засіданні Верховної ради СРСР 31 жовтня 1939 р. захищав агресивну політику фашистської Німеччини. Він заявив: “… Злочинно вести таку війну, як війна на знищення гітлеризму, прикриту фальшивим прапором боротьби за “демократію”. Це дезорієнтувало громадськість у СРСР і за кордоном, внесло сум’яття у свідомість багатьох людей.
По-друге, радянський уряд восени 1939 р. приступив до реалізації секретних протоколів щодо країн Прибалтики. В результаті було підписано пакти про взаємодопомогу з Радянським Союзом, який дістав право будувати на території прибалтійських держав військово-повітряні бази і розміщувати там свої гарнізони. Усе це закінчилось відновленням радянської влади в Прибалтиці влітку 1940 р. і приєднанням цих держав до СРСР. Невипадково ці дії радянського уряду кваліфікуються як протизаконні, бо то була звичайна анексія, яку, до речі, США та інші країни Заходу ніколи не визнавали.
По-третє, радянські лідери хотіли домогтися восени 1939 р. від Фінляндії того ж, що вони одержали від Литви, Латвії та Естонії. Зустрівши рішучу відмову Фінляндії, Сталін взяв курс на воєнне розв’язання суперечностей. І це незважаючи на те, що 29 листопада 1939 р. уряд Фінляндії передав ноту в Народний комісаріат закордонних справ СРСР, в якій вказувалося, що враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, уряд готовий домовитися про відведення своїх військ “на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста”.
Стався воєнний конфлікт між СРСР і Фінляндією. Війна продовжувалася 105 днів (листопад 1939 р. – березень 1940 р.) і мала для СРСР негативні наслідки: Червона армія зазнала у два рази більших втрат, ніж фінська; війну справедливо засудила світова громадськість, і Ліга Націй, звинувативши СРСР в агресії, прийняла 14 грудня 1939 р. резолюцію про виключення СРСР із Ліги Націй; Фінляндія, незважаючи на мирний договір від 12 березня 1940 р., у червні 1941 р. виступила на боці Німеччини.
Треба звернути увагу на те, що події в Європі в перший період Другої світової війни стали розвиватися не так, як передбачали правлячі кола західних держав. Уже 27 вересня 1939 р. на нараді головнокомандувачів збройних сил Німеччини Гітлер наказав негайно готуватися до наступу на Заході: “Мета війни: поставити Англію на коліна, розгромити Францію”.
Але в той час, коли фашистська армія громила Польщу (28 вересня взято Варшаву, а в жовтні завершено окупацію Польщі), на Західному фронті велась “дивна”, або “сидяча”, війна. Пізніше начальник штабу оперативного керівництва німецького верховного командування генерал Йодль визнавав: “Якщо ми ще в 1939 р. не зазнали поразки, то це тільки тому, що приблизно 110 французьких і англійських дивізій, які стояли під час нашої війни з Польщею проти 23 німецьких дивізій на Заході, залишалися цілком бездіяльними”.
Продовжувалась “дивна війна” і після поразки Польщі. Це пояснюється тим, що уряди Великобританії й Франції вважали оборонну тактику більш вигідною. Вони сподівались, що панування англо-французького флоту на морі й могутня укріплена “лінія Мажіно” на сухопутному франко-німецькому кордоні зроблять неможливим німецький наступ. Англо-французьке командування розраховувало вести затяжну війну на виснаження, планувало встановити морську блокаду Німеччини, створити нові театри воєнних дій на її кордонах і поступово домогтися переваги; також, очевидно, західні держави ще не втратили надії на те, щоб каналізувати агресію Німеччини і далі у східному напрямку.
Саме під час “дивної” війни Німеччина завершила підготовку до наступу на Францію й захоплення інших західноєвропейських країн. На західному фронті відповідно до плану “Гельб” було розгорнуто величезні військові сили. Жертвами фашистської агресії стали у квітні – травні 1940 р. Данія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди. Це викликало урядову кризу в Англії. Уряд Н. Чемберлена був вимушений піти у відставку, і 10 травня 1940 р. прем’єр-міністром Великобританії став один із лідерів консервативної партії Уїнстон Черчілль, енергійний і далекоглядний політичний діяч, активний прихильник боротьби проти Німеччини.
Обійшовши “лінію Мажіно”, ударне угруповання німецьких військ завдало нищівного удару через Люксембург на Седан, і в ході операції у районі Дюнкерка (травень 1940 р.) англо-французькі війська зазнали поразки.
Уряд Франції, фактично не організувавши оборони Парижа, 10 червня 1940 р. утік зі столиці в м. Бордо. В той же день фашистська Італія оголосила війну Франції. 16 червня пост прем’єр-міністра Франції зайняв глава капітулянтів маршал Петен, який звернувся до Німеччини із пропозицією про негайне перемир’я. 22 червня 1940 р. в Комп’єнському лісі відбулося підписання франко-німецького, а 25 червня в Римі – франко-італійського перемир’я. Німеччина окупувала 2/3 території Франції, включаючи Париж. Південна частина Франції і французькі колонії не підлягали окупації. Резиденцією уряду Петена стало невелике місто Віші. Французька армія роззброювалась і розпускалась. Фактично умови перемир’я робили Францію повністю залежною від фашистської Німеччини.
Майже всі визначні буржуазні діячі Франції підтримали Петена. І лише колишній заступник військового міністра – генерал Шарль де Голль емігрував до Великобританії і закликав французів продовжити боротьбу. Під його керівництвом було створено патріотичний рух “Вільна Франція” і сформовано невеликі військові частини. Декілька французьких володінь в Екваторіальній Африці й у Тихому океані приєдналися до “Вільної Франції”.
Водночас уряд Віші дозволив Японії ввести війська до свого протекторату – Індокитаю (В’єтнам, Лаос, Камбоджа) і розірвав дипломатичні зв’язки з Великобританією після того, як уряд Черчілля вирішив знищити французький флот, щоб той не потрапив до рук Німеччини. Отже, поразка Франції призвела до розпаду англо-французької коаліції.
Нова воєнно-політична обстановка в Європі поставила перед Німеччиною дилему: продовжувати наступ на Заході чи напасти на Радянський Союз? 16 липня 1940 р. Гітлер підписав план “Морський лев”, що передбачав захоплення Великобританії. Німецькі повітряні сили почали жорстоке бомбардування англійських міст, а підводні човни – блокаду Британських островів. Зіткнувшися зі стійким опором Великобританії і переконавшись, що в 1940 р. німецький флот не зможе забезпечити вторгнення на Британські острови, Гітлер вирішив розпочати війну проти СРСР, виходячи з того, що “коли Росія буде розгромлена, Англія втратить останню надію”. Про це він заявив на нараді керівників фашистської Німеччини 31 липня 1940 р. і додав: “Росія повинна бути ліквідована. Термін – весна 1941 р.”
Поки йшла підготовка до нападу на СРСР, воєнні дії Німеччини обмежувались морськими й повітряними операціями проти Великобританії. Японія вела воєнні дії в Китаї. У Східній і Північній Африці перейшли в наступ італійські війська. Головна їх мета – захоплення Британського Сомалі і Єгипту. Далі жертвами фашистської агресії стали Греція і Югославія (капітулювали у квітні 1941 р.). У травні 1941 р. німецькі повітрянодесантні частини захопили острів Крит – важливу базу, що прикривала Балкани з півдня. Оволодівши Балканами, фашистська Німеччина спробувала проникнути і на Близький Схід, намагалась надати допомогу антианглійському перевороту в Іраці і т. д. Проте, зайнята підготовкою до нападу на СРСР, вона не змогла виділити належних сил для проведення операцій на близькосхідних театрах воєнних дій.
Зловіщу роль у подальшій ескалації війни відіграло остаточне оформлення воєнного блоку агресорів.
27 вересня 1940 р. до “Сталевого пакту” між Німеччиною й Італією (травень 1939 р.) приєдналася мілітаристська Японія. Так склався військовий союз під назвою “Пакт трьох держав”. За ним Японія визнавала керівну роль Німеччини й Італії у встановленні “нового порядку” в Європі. Німеччина й Італія, у свою чергу, визнавали керівну роль Японії у встановленні “нового порядку” у Великій Східній Азії. Оцінюючи Пакт трьох держав, статс-секретар німецького МЗС Вайцзекер наступного дня після його прийняття записав у своєму щоденнику: “Будь я на місці Сталіна і Молотова, то не радів би, що знову без проведення передбачених у німецько-російській угоді консультацій виник десятирічний німецько-японський союз”.
Щоб приспати пильність радянського керівництва, Ріббентроп ще напередодні повідомив його, що Пакт спрямований не проти СРСР, із яким Німеччина підтримує “сердечні відносини”, а “виключно проти американських паліїв війни”, і 17 жовтня 1940 р. навіть запросив Молотова для переговорів у Берлін. Радянському урядові пропонувалось підписати з державами Пакту угоду про політичне й економічне співробітництво і секретні протоколи про поділ світу, згідно з якими Радянському Союзу, зокрема, пропонувалось розширити свою “сферу інтересів” у південному напрямку в бік Індійського океану.
Насправді ж фашистська Німеччина турбувалась лише про те, щоб зміцнити й розширити свої позиції перед “походом на Росію”. 20 листопада 1940 р. протокол про приєднання до Пакту трьох держав підписала Угорщина, 23 листопада – Румунія, 24 листопада – Словаччина, 1 березня 1941 р. – Болгарія, 16 червня 1941 р. – так звана Незалежна держава Хорватія. Отже, формування агресивного воєнного блоку не було одночасним актом. Розпочавшись у середині 30-х років, воно завершилось в основному влітку 1941 р. Жодна з держав – фундаторів Пакту не ставила оборонної мети, а навпаки, вони самі собі присвоїли право перекроїти карту світу.
Отже, виникає питання про причини Другої світової війни. Хто ж винен у її розв’язанні?
Вивчення та аналіз міждержавних і соціально-класових відносин напередодні війни переконують, що вона виникла невипадково. Причини її – у глибоких суперечностях, які були між державами імперіалістичної системи, а також системою, яка щойно народилася.
Із суперечностей випливають і цілі війни:
O політичні – прагнення керівних кіл великих держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи;
O економічні – розширити сфери впливу застосування капіталу, отримати дешеві джерела сировини і робочої сили.
Безперечно, відповідальність за виникнення війни лежить на совісті урядів усіх великих країн, і перш за все фашистської Німеччини і мілітаристської Японії. Саме фашизм кинув виклик прогресу всього людства, його політичним і соціальним завоюванням, самому існуванню багатьох країн і народів. Але не можна замовчувати і те, що війна лежить також на совісті сталінського керівництва, його помилках, прорахунках у зовнішній політиці й великодержавних амбіціях та ін.
Який же характер мала Друга світова війна?
З боку країн фашистського блоку – Німеччини, Італії, Японії та її сателітів вона була несправедливою, загарбницькою. Щодо Великобританії, Франції, США та інших держав, то війна із самого початку набула об’єктивно справедливого, визвольного характеру. Уряди Великобританії і Франції оголосили війну Німеччині, тобто так чи інакше стали на бік Польщі, народ якої вів справедливу визвольну війну. І навпаки, СРСР у той час став фактично союзником Німеччини, дав “добро” на агресію проти Польщі й сам значно розширив свою територію, про що згадувалось вище.
Постає запитання: чи можна було запобігти війні? Так, якби вдалося створити систему колективної безпеки. Але цього не сталося. Основні причини: стратегічна недооцінка фашизму, неприязнь західних країн до СРСР, їх політика “умиротворення агресора”; відсутність єдиного антифашистського фронту, чому сприяли і помилки Сталіна; масові репресії й деформації соціалізму, що підірвало довір’я до Радянського Союзу з боку прогресивної громадськості західних країн та ін.
У результаті такої політики та ходу воєнних дій у перший період Другої світової війни до літа 1941 р. фашисти поширили своє панування майже на всю територію Західної й Центральної Європи. Перестала діяти Ліга Націй, розпалися Соціалістичний Інтернаціонал і Амстердамське об’єднання профспілок.
Частина європейських країн – Румунія, Угорщина, Болгарія, Фінляндія – стали сателітами фашистської Німеччини і потрапили в залежність від неї. Фактично лише три західноєвропейські держави – Швеція, Швейцарія й Ірландія зберегли повний нейтралітет.
В Азії Японія не лише утримувала Корею і захоплені території Китаю, а й контролювала французькі володіння в Індокитаї.
Юридичний статус країн, окупованих фашистами, теж був різний. Австрію гітлерівці включили до складу Німеччини як одну із “земель”, Чехословаччину розчленували (Судетські землі, “протекторат” Богемія й Моравія, “незалежна” Словаччина), західну частину Польщі приєднали до Німеччини, східну перетворили в “генерал-губернаторство”. Югославію теж було розчленовано, Грецію поділено на три зони окупації (німецьку, італійську, болгарську). В західноєвропейських країнах – Данії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах – окупанти посадили маріонеткові уряди. Люксембург було включено до складу Німеччини.
В особливому становищі була Франція – найбільша з окупованих Німеччиною країн. Щоб не допустити переходу французьких колоніальних володінь і залишків флоту на бік Великобританії, окупанти, як ми вже згадували, зберегли уряд Віші, який перебував у “вільній зоні”. Уряд Віші проводив політику співробітництва з окупантами: він ліквідував демократичні свободи, заборонив політичні партії, розпустив профспілки і встановив у Франції фашистські порядки.
Економіку всіх поневолених країн було поставлено на службу загарбникам. Гітлерівці йменували встановлений лад “новим порядком”, який означав встановлення фашистського режиму пригнічення й пограбування окупованих країн. Підготовлені секретні плани передбачали, що частину населення Східної Європи буде онімечено, іншу – перетворено в рабів. Планувалось виселити або знищити значну частину слов’ян, а також усіх євреїв і циган.
У боротьбі з фашистським “новим порядком” виник патріотичний антифашистський рух Опору.
Його мета – визволення від фашистських окупантів. У Західній Європі найбільш поширеними формами боротьби руху були такі: замахи на окупантів, страйки, критика агресорів на сторінках підпільних газет. Активними учасниками руху були компартії Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Данії, Австрії, Чехословаччини та ін. Так, на заклик бельгійських комуністів спалахнули великий страйк у м. Льєж (восени 1940 р.), страйк шахтарів у вугільному басейні Борінаж (квітень – травень 1941 р.).
У країнах Східної та Південно-Східної Європи окупаційний режим був більш суворим. Тому рух Опору тут розвивався досить активно у формі партизанської боротьби. В Югославії, наприклад, 10 квітня 1941 р. на підпільному засіданні Центрального комітету компартії було прийнято рішення про підготовку до збройної боротьби і створено Військовий комітет на чолі з генеральним секретарем ЦК КПЮ Й. Броз-Тіто.
У русі Опору поруч із комуністами брали участь й інші політичні сили: соціал-демократи, соціалісти, члени профспілок, католики, деякі діячі буржуазних політичних партій та безпартійні. Внаслідок різноманітності політичних сил у русі Опору виділилися два напрямки: лівий, керований комуністами та лівими соціалістами, і правий, який відображав інтереси буржуазного населення.
Проти німецьких загарбників та їхніх сателітів вели також боротьбу уряди, які емігрували й діяли за межами своїх країн. Наприклад, до літа 1941 р. у Великобританії розмістились уряди Бельгії, Голландії, Данії, Греції, Люксембургу і Югославії. За підтримки уряду Великобританії вони (пізніше також уряди Польщі й Чехословаччини) формували свої збройні сили, шукали зв’язків із рухом Опору тощо.
Специфічний характер мав національно-визвольний рух у країнах Азії, окупованих Японією. Як правило, він спирався на селянські маси й іноді набував характеру партизанської війни. Особливого розмаху набула національно-визвольна війна в Китаї, де крім військ гомінданівського уряду Чан Кайші діяли сформовані під керівництвом компартії народно-визвольні армії. Активно діяли партизани в Кореї, Індокитаї. У травні 1941 р. учасники Опору в Індокитаї заснували Лігу боротьби за незалежність В’єтнаму.
У країнах фашистського блоку також діяв рух Опору в глибокому підпіллі, правда, в незначних масштабах. Учасники руху ставили своєю метою повалення фашистського режиму.
Масштаби руху Опору спочатку були обмеженими, але він поступово зростав і сприяв посиленню антифашистської тенденції Другої світової війни. Значних успіхів досягли учасники руху Опору в Югославії, Франції, Італії та інших країнах.
Отже, узагальнюючи викладене вище, можна зробити такі висновки.
O У розв’язанні війни винні перш за все фашистські держави – Німеччина й Італія, а також мілітаристська Японія.
O Друга світова війна з боку коаліції Німеччини, Італії і Японії була несправедливою і мала характер перерозподілу світу, боротьби за світове панування.
O 3 боку Великобританії, Франції та інших держав війна була справедливою, визвольною боротьбою проти фашистських загарбників. Але західні демократії несуть свою частку відповідальності за політику “умиротворення”, Мюнхен, що було прологом до війни.
O Певну відповідальність за розв’язання Другої світової війни несе і Радянський Союз із його імперськими амбіціями і фактично змовою з агресором у початковий період війни. Сталін не бачив моральних та ідейних перешкод для змови з Гітлером, був готовий взяти участь навіть у поділі світу. Очевидно, поділ Польщі, приєднання Прибалтики, спроба реалізувати своє “право” на Фінляндію були лише першими кроками в цьому напрямі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)