Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 4.5. Кампанії 1917-1918 рр. Вступ у війну США та вихід з неї Росії
На початок 1917 р. стратегічна перевага у світовій війні належала країнам Антанти. Успіхи військово-промислового виробництва й американська допомога дали їм змогу домогтися переваги над противником у технічному оснащенні військ, а багатство людських ресурсів – наростити чисельність збройних сил. Станом на січень 1917 р. Антанта на всіх фронтах мала 21 млн осіб, німецька коаліція – 10 млн.
Становище країн Антанти зміцнилося ще більше зі вступом у війну США.
Як уже зазначалося, напередодні світової війни США дотримувалися нейтралітету. На практиці ж вони активно підтримували країни Антанти.
Для дедалі міцніючих американських монополій світова війна стала “золотою жилою”. Уже в жовтні 1914 р. їм було дозволено продавати воюючим країнам будь-які товари, включаючи озброєння. Протягом трьох років США нарощували військово-економічний потенціал, готуючи тим самим країну до вступу у війну в той час, коли обидві воюючі коаліції будуть виснажені, внаслідок чого США зможуть відіграти престижну роль світового арбітра та здійснити свої, розраховані на дальшу перспективу, плани.
Країни Антанти почали масові закупівлі американської сировини для військової промисловості, продовольства й озброєння, що сприяло піднесенню економіки США. Прибутки монополій зросли в кілька разів. Через нейтральні країни США не гребували й торгівлею з країнами Четверного союзу. Збільшився американський торговельний флот, почалася реалізація широкомасштабної програми будівництва могутнього військового флоту. За час війни американські капіталовкладення за кордоном зросли з
3,5 млрд до 6,5 млрд дол. Уряд США надав державам Антанти значні кредити.
Сполучені Штати мали намір закріпити свою економічну експансію, ставши лідером у міжнародних відносинах у повоєнній Європі. Приводом стала розв’язана Німеччиною підводна війна. Загибель уже згадуваного лайнера “Лузітанія”, серед 1000 пасажирів якого було 128 американців, а згодом і пароплавів “Ара-бік” і “Сассекс”, на яких також були американські громадяни, ще більше розпалювала атмосферу. І коли німці 1 лютого 1917 р. оголосили тотальну підводну війну в світовому океані, президент Вільсон ухвалив рішення про розрив дипломатичних відносин з Німеччиною, що зробив уряд уже 2 лютого. Кульмінаційний момент у підготовці американської громадської думки до необхідності війни з Німеччиною настав завдяки незграбності дій німецької дипломатії. Коли міністр закордонних справ Німеччини Ціммерман направив своєму посланнику в Мексиці доручення запропонувати мексиканському урядові спільний виступ проти США, цю телеграму було перехоплено, розшифровано й опубліковано в американській пресі.
Формально за всіма канонами демократії “під тиском громадської думки”, а фактично – за наперед обдуманим планом США вступили у війну. Це сталося 6 квітня 1917 р., коли звістку про повалення російського царизму вже було оцінено в США як передвістя можливого виходу Росії з війни, як свідчення того, що наближається пора розподілу “світового пирога”.
У лютому 1917 р. внаслідок потужного вибуху страйкового руху в Петрограді з наступним приєднанням до робітників частини столичного гарнізону, царське самодержавство в Росії впало. Тимчасовий комітет Державної думи, діяльність якої напередодні призупинив цар, 2 березня прийняв акт про зречення Миколи П і сформував Тимчасовий уряд. У Росії перемогла Лютнева революція. Ця подія, зрозуміло, справила свій вплив на хід світової війни. Тимчасовий уряд, переобтяжений розв’язанням внутрішньо-російських проблем, на перших порах активного впливу на розвиток подій на фронтах фактично не мав. Уряд заявив про свою вірність союзницьким угодам і готовність виконувати передбачені ними зобов’язання Роси.
Лютневі події в Петрограді викликали бурхливий розвиток антивоєнних революційних настроїв серед солдатів. Російська армія поступово розвалювалася. Воєнні дії на східноєвропейському театрі мали в першій половині 1917 р. локальний, місцевий характер.
Основні воєнні дії розгорнулися на Західному й Італійському фронтах. Головний удар англо-французьких військ між Реймсом і Суассоном, старанно підготовлений і спланований, не відбувся. Німці, дізнавшись про підготовку операції, що загрожувала їм оточенням, спокійно відвели свої війська на 30 км і цим зірвали наступ. Проте країни Антанти від ідеї наступу у Франції не відмовилися, вважаючи його добре забезпеченим військовою технікою (на той час 11 тис гармат і мінометів, 1000 літаків і 200 танків справді становили собою велику силу!) і об’єднаною в 110 дивізій живою силою. У квітні ця армада прийшла в рух у рамках антантівської “Операції Нівеля” (за іменем французького головнокомандувача). Але бої, що тривали протягом місяця, суттєвих наслідків не дали, Антанта втратила більше 200 тис. осіб, у тому числі 5 тис росіян зі складу Російського експедиційного корпусу, направленого в обмін на французьке озброєння. Ця невдача, що майже збіглася в часі з Лютневою революцією в Росії, яка відбулася в тому числі й під антивоєнними гаслами, викликала ряд заворушень у французькій армії, рух російських солдатів у Франції за повернення на батьківщину.
З провалом весняного наступу командування військ Антанти змушене було відмовитися від рішучих дій на фронті. Влітку й восени 1917 р. англійці та французи здійснили обмежені операції в районах Іпра та Вердена, які також не дали позитивних наслідків. Не дала бажаного результату й спроба наступу під Камбре в листопаді 1917 р., де вперше було масово застосовано 378 танків.
Друга половина 1917 р. характеризувалася пожвавленням на східному напрямі.
Тимчасовий уряд Росії, дотримуючись позиції “війна до переможного завершення”, готував наступальну операцію на Південно-Західному фронті. Призначений на червень наступ російської армії було задумано швидше не як воєнну, а як політичну операцію, що мала на меті затримати розвиток революційних подій у Росії та, в разі успіху, зміцнити міжнародний авторитет Тимчасового уряду, а в разі провалу – посилити тиск на більшовиків, які виступали за припинення війни. Цей наступ не було підготовлено, і він завершився невдачею. Протягом 10 днів боїв армія втратила 60 тис. осіб, що викликало обурення трудящих, збройну демонстрацію в Петрограді. Внаслідок здійсненої німецькими військами у вересні Ризької операції росіяни здали Ригу.
Стрімке наростання загальнонаціональної кризи в Росії, що вилилося в масових страйках, демонстраціях та мітингах у багатьох регіонах країни, відкритий виступ Тимчасового уряду проти революції й розстріл 500-тисячної демонстрації в Петрограді до краю загострили ситуацію. Керований В. Леніним ЦК РСДРП(б) прийняв резолюцію про збройне повстання. У ніч з 7 на 8 листопада 1917 р. Тимчасовий уряд було заарештовано й проголошено перехід всієї влади в Росії до рад робітничих і солдатських депутатів. Другий Всеросійський з’їзд рад прийняв “Декрет про мир”.
Після Жовтневої революції радянський уряд запропонував воюючим країнам припинити воєнні дії й розпочати переговори про укладення миру без анексій і контрибуцій. Антанта не підтримала цю пропозицію. Тоді новий уряд Росії уклав перемир’я з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією.
Утримуючи оборону на Західному фронті, австро-німецькі війська в жовтні 1917 р. потужно атакували італійців у гірському районі Капоретто. Італійська армія зазнала нищівної поразки, втративши 130 тис. осіб убитими й пораненими та понад 335 тис. полоненими.
Загалом у ході кампанії 1917 р. стратегічних здобутків не досягла жодна з воюючих сторін. Проте становище Центральних держав значно погіршало – вичерпалися їхні сили, посилювалися антивоєнні настрої й прямі виступи народних мас проти війни.
У 1918 р. становище воюючих країн дедалі погіршувалося. Економічна криза охопила Німеччину: бракувало сировини, катастрофічно знизився випуск промислової та сільськогосподарської продукції, населення голодувало. Не в кращому становищі перебували й союзники Німеччини. Впевненіше почували себе країни Антанти, які користувалися економічною допомогою США. У військовому відношенні держави Антанти і Четверного союзу мали приблизно рівні сили. Але німецьке командування вже не могло розраховувати на продовження важкої війни, йому доводилося враховувати й те, що весною 1918 р. до Європи щодня прибувало 7 тис американських солдатів на допомогу Антанті.
Загальне виснаження ресурсів воюючих країн та зростаюче громадське невдоволення війною і, головним чином, відсутність у обох сторін рішучих переваг протягом усіх років воєнного протистояння все більше схиляли обидва воюючі угруповувався до пошуків шляху мирного врегулювання цього світового конфлікту.
В січні 1918 р. президент США В. Вільсон виступив у Конгресі з так званими “14 пунктами” програми миру. Його міркування про світ без переможців, скорочення озброєнь, створення союзу націй для надання “взаємних гарантій” політичної незалежності та територіальної цілісності великим і малим державам, хоч і сприймалися в умовах 1918 р. як декларативні, у подальшому набули свого розвитку і втілення в післявоєнній перебудові міжнародного життя та поступовому утвердженні американського панування у світовій політиці й економіці. Положення Вільсона щодо свободи торгівлі й зняття митних бар’єрів були відверто спрямовані на відкриття ринків для вторгнення товарів із США. Це знайшло своє практичне підтвердження відразу ж після перемоги над Німеччиною, коли США спільно з іншими державами зайнялися перебудовою світу.
Тим часом, після завершення 28-денного перемир’я на Східному фронті, у Бресті делегація Росії, очолювана Л. Троцьким, розпочала переговори з представниками німецької коаліції про укладення сепаратного миру.
Утворена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада (голова М. Грушевський), керуючись тим, що угода про мир може мати силу лише за умови, якщо її підпише Українська Народна Республіка, прийняла рішення взяти участь у мирних переговорах і направила свою делегацію до Бреста. Від імені держав Четверного союзу граф О. Чернін (міністр закордонних справ Австро-Угорщини) офіційно заявив про визнання цієї делегації “повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки”. Аналогічну заяву зробив і нарком закордонних справ РСФРР Л. Троцький. Показово, що це сталося в той час, коли радянські війська під командуванням колишнього царського полковника М. Муравйова вчинили криваву бойню в Києві. Про це, як і про вторгнення в Україну радянських військових частин і загонів червоногвардійців Р. Сіверса та В. Антонова-Овсієнка, нарком Радянської Росії Л. Троцький, зрозуміло, не знати не міг.
У ніч з 8 на 9 лютого 1918 р. мирний договір УНР з країнами німецької коаліції було підписано.
Договір засвідчив завершення стану війни, встановлював кордони в межах довоєнних кордонів Росії, не передбачав жодних анексій і контрибуцій. Але Україна змушена була погодитися з вимогою про поставки значної кількості продуктів харчування та “пропозицією” про німецько-австрійську допомогу в боротьбі з більшовиками. На ще тяжчих умовах (відторгнення понад 150 тис. км2 земель – Польща, Литва, частково Білорусія, Латвія, Естонія та виплата З млрд крб контрибуції) було підписано мирний договір майже на місяць пізніше (З березня) з РСФРР. Такою великою ціною довелося оплачувати вихід зі світової війни. Виснажені фізично і морально солдати поверталися в Росію, щоб бути втягнутими в нову, на цей раз громадянську, війну.
Після Брестського миру, внаслідок якого для австро-німецьких військ нарешті, здавалося б, відпала необхідність воювати на два фронти, німецький генштаб намітив завдати рішучої поразки Великобританії, вивести її з війни й домогтися вигідного миру. Проте розрахунки зосередити всю свою армію на Заході виявилися нездійсненними, оскільки Німеччині й Австро-Угорщині для реалізації своєї дипломатичної перемоги в Бресті довелося використовувати майже 500-тисячний військовий контингент в Україні, Прибалтиці та Білорусії. Фактично війна німецького блоку на двох фронтах тривала і, як підтвердили подальші події, це значною мірою зумовило невідворотність поразки країн Четверного союзу в умовах кризи, що охопила їх.
Намагаючись будь-що домогтися своїх стратегічних цілей, німецьке командування 21 березня – 4 квітня 1918 р. здійснило на Західному фронті велику наступальну операцію в Пікардії. її задум полягав у тому, щоб потужним ударом роз’єднати англійські та французькі сили, витіснити англійців до Ла-Маншу й знищити їх. Першого ж дня німці мали значний успіх. Командування військ Антанти оцінило ситуацію настільки серйозною, що французький уряд уже готувався покинути Париж і переїхати в Бордо, британські війська – до евакуації в Англію. Проте відчайдушний опір англійців французів і своєчасне введення в бій їхніх резервів дали змогу зупинити наступ німців, завдати їм значних втрат у живій силі. Не втрачаючи надії розгромити англо-французькі війська, німецьке командування, котре, як здавалося йому в березні – квітні, так наблизилося до перелому воєнної кампанії на свою користь, вирішило завдати ряд послідовних ударів на різних ділянках фронту. В деяких місцях вони істотно просунулися вперед, 30 травня навіть наблизилися на 70 км до Парижа. Але й на цей раз їхній наступ було зупинено.
Агонізуючи, німецька армія зробила відчайдушну спробу ще одного наступу. В ході Марнської битви в червні 1918 р. французькі війська здійснили контрнаступ і змусили противника відступити. Це був переломний момент усієї кампанії 1918 р. Німці перейшли до оборони на всьому Західному фронті, втративши в попередніх боях 800 тис. осіб. Важка поразка сильно підірвала моральний стан німців, які втратили будь-яку надію на перемогу. Верховне командування та уряд Німеччини вирішили домогтися миру дипломатичним шляхом.
Успішний загальний наступ англо-французьких військ з участю 1-ї американської армії наприкінці серпня 1918 р. на всьому західноєвропейському фронті викликав розгубленість німецького командування, яке оцінило становище своєї армії як безнадійне.
Враховуючи, що всі спроби домогтися перелому в ході воєнних дій на свою користь закінчилися повною поразкою, уряд Німеччини в ніч на 5 жовтня направив ноту президентові США Б. Вільсону з проханням про перемир’я на основі його “14 пунктів”. Одночасно розвалювався весь німецький блок. Протягом вересня – жовтня з війни вийшли Болгарія й Туреччина. В жовтні припинила своє Існування монархія Габсбургів. Слов’янські народи створювали свої держави – Чехословаччину, сербо-хорвато-словенську державу (Югославію). Проголосила свою незалежність Угорщина. З листопада в Падуї австро-у горське командування підписало угоду про перемир’я. За його умовами австро-угорська армія демобілізовувалася, флот роззброювався, половина військового майна передавалася країнам Антанти.
Окрім воєнної поразки та стрімкого виходу з війни союзників, становище Німеччини до краю ускладнилося наростаючими внутрішніми суперечностями, швидким назріванням революційної кризи. У перші дні листопада вибухнуло повстання робітників і військових моряків у Кілі. 9 листопада підняли збройне повстання робітники та солдати Берліна, які повалили монархію; 10 листопада було утворено тимчасовий уряд Німеччини – Раду народних уповноважених.
Новоутворений уряд Німеччини підписав 11 листопада 1918 р. Комп’єнське перемир’я. За вимогою Антанти Німеччина мала протягом 15 днів вивести свої війська з Бельгії, Франції, Люксембургу, Австро-Угорщини й Туреччини, покинути Ельзас, Лотарингію та Румунію, капітулювати в Східній Африці, звільнити лівий берег Рейну. Крім того, передбачалися роззброєння флоту, передача переможцям озброєнь, підводних човнів, залізничного транспорту та іншого майна.
Так закінчилася Перша світова війна. Це була повна поразка Німеччини та її союзників, які так і не домоглися здійснення своїх планів перерозподілу світу, утвердження свого панівного становища в міжнародних відносинах. 101 артилерійський залп “салюту націй”, що пролунав о 5-й годині ранку 11 листопада 1918 р. в Комп’енському лісі на честь довгоочікуваного миру, одночасно прозвучав як сигнал до перебудови світу за “сценарієм” переможців.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)