Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 8.4. Інформатизація суспільства – визначальний фактор сучасного стану розвитку людства
Трансформація суспільного ладу в країнах Центральної і Східної Європи в останні десятиліття зумовила серйозну увагу та науковий інтерес з погляду як загальних підсумків процесу становлення посткомуністичного суспільства, так і в плані аналізу окремих компонентів демократичних перетворень. Однією з найважливіших характеристик могутності сучасних країн є їх інформаційний потенціал. Ще на початку 70-х років минулого століття філософи, політологи, соціологи та фахівці інших гуманітарних і технічних наук стали пов’язувати стрімкий розвиток економіки країн Західної Європи та Північної Америки з комунікативною, інформаційною природою суспільства, суспільства у якому основним джерелом інновацій та формування політики стають знання, інформація. Теорія переходу постіндустріального суспільства до інформаційного підкріплювалася, зокрема, і тим, що саме в цей період у більшості високорозвинених країн кількість службовців уперше перевищила кількість робітників.
У грудні 2003 р. учасники Світового саміту з питань інформаційного суспільства задекларували спільне прагнення до побудови суспільства, орієнтованого на інтереси людей, відкритого для всіх, у якому кожен міг би мати доступ до інформації, користуватися нею з метою реалізації свого потенціалу та створення нових знань і нової інформації на основі цілей та принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй. У затвердженому учасниками саміту проекті “Декларації принципів” було окреслено основні напрями розвитку світового інформаційного суспільства, серед яких важлива роль належить засобам масової інформації, передусім телебаченню та радіомовленню, які в другій половині XX ст. постали на перші місця серед найважливіших інститутів демократичного суспільства і не лише визначали загальний рівень демократії, а й безпосередньо впливали на її розвиток. У свою чергу на газетно-журнальній та телерадіомовній сферах суттєво позначилися процеси, які відбулися у сфері економіки, політики, культури, та безпосередній вплив на них владних структур і політичних сил. Особливо важливим період був для розвитку національних систем телебачення і радіомовлення в постсоціалістичних країнах, для безпосереднього формування українського телебачення та радіомовлення в процесі становлення Української держави і трансформації суспільних відносин.
Надзвичайно бурхливого розвитку засоби масової інформації, особливо електронні, набули в США, де вже з кінця 70-х років минулого століття активно почали використовувати супутники як засіб передавання телевізійних сигналів і до індивідуальних споживачів, і до телерадіомереж. Процес трансформації телебачення і радіомовлення у країнах Центральної і Східної Європи, після розпаду. Радянського Союзу та так званого “соціалістичного табору”, супроводжувався масштабними процесами роздержавлення та приватизації, які могутньою хвилею прокотилися тут у 90-х роках минулого століття і суттєво вплинули на ситуацію в засобах масової інформації в цілому, зокрема в телебаченні та радіомовленні.
Частка державних телерадіомовних структур у цій сфері в Польщі, Румунії, Болгарії, країнах Прибалтики та СНД різко скоротилася. Водночас реальна дійсність не лише не дала однозначної відповіді стосовно переваг якоїсь однієї форми власності, а в багатьох випадках показала історичну доцільність існування та розвитку державного телебачення і радіомовлення, які реально можуть забезпечити справжню цілісність загальнодержавного
Інформаційного простору. Передусім саме з огляду на цю важливу обставину під час об’єднання Німеччини влада заборонила приватизацію радіо у Східній Німеччині – його зробили державним, тобто, по суті суспільним. Телебачення в Японії “Ен-еч-кей” теж є одночасно і державним, і суспільним. Наявність у країні приватного телебачення і радіомовлення ніколи не була тут причиною приватизації “Ен-еч-кей”. В Італії теж не дозволили ліквідувати три державні телеканали, а приватна телеімперія С. Берлусконі не заважає пресі піддавати його критиці за спроби маніпулювати суспільною свідомістю.
Стрімкий розвиток електронних засобів масової інформації негативно вплинув на ситуацію в пресі. Дуже багато громадсько-політичних і особливо економічних та культурологічних видань катастрофічно втратили тиражі. В деяких високорозвинених країнах, де ринок періодичних видань стабілізувався ще в 70- 80-ті роки минулого століття, суттєво скоротилась кількість газет. Скажімо, в США було приблизно 1700 щоденних газет, а залишилось близько 1500. Тільки наприкінці 90-х років газетно-журнальний ринок, повною мірою стабілізувався, а в Україні спостерігалося навіть зростання передплатних тиражів періодичних видань. Станом на 1 січня 2000 р. передплатні тиражі національної періодики із загальнодержавною і зарубіжною сферою розповсюдження зросли більш ніж на 1,5 млн примірників (порівняно з 1999 р.) і досягли 5 861 тис. примірників.
На становлення й розвиток періодичної преси, телебачення і радіомовлення впливала низка факторів, серед яких вирішальне значення мали основоположні засади державної інформаційної політики кожної країни і, зокрема, державної політики безпосередньо у сфері телебачення та радіомовлення. Внаслідок своєї специфіки діяльність усіх засобів масової інформації безпосередньо стосується і економічної, і гуманітарної, і соціальної, і національної, і міжнародної політики держав, які у свою чергу утворюють основні засади їх внутрішньої і зовнішньої політики.
Відповідно до Конституції України (ст. 85) засади внутрішньої і зовнішньої політики держави визначаються Верховною Радою. Але оскільки абсолютна більшість державних інститутів формувалася не за один день (а в багатьох випадках і не за один рік), становлення й розвиток основоположних засад державної політики у сфері періодичної преси, телебачення і радіомовлення теж відбувалися поступово. На жаль, формальне перенесення у вітчизняні реалії тези про те, що в демократичному суспільстві преса має бути в опозиції, було не лише передчасним, а й шкідливим. Необгрунтована і безпідставна опозиційність до власної держави й амбітна незалежність негативно позначилася і на розвитку самих засобів масової інформації, оскільки на певному етапі природно послабилася увага і держави, і суспільства до актуальних проблем їх трансформації та забезпечення фінансово-економічних засад реальної незалежності періодичних видань та телерадіокомпаній.
Складність періоду трансформації засобів масової інформації України в 1991-2000 рр. була зумовлена не лише прорахунками суб’єктів інформаційної діяльності, а й об’єктивними причинами, породженими особливостями перехідного періоду. Незалежні від державно-партійних структур та комуністичної ідеології телерадіокомпанії виникли в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років як закономірний наслідок політики гласності й перебудови, яка була проголошена в Радянському Союзі ще в 1985 р. Зміни, що відбулися в офіційній політиці вищого державного і партійного керівництва, значно розширили свободу творчих дій як окремих журналістів, так і засобів масової інформації в цілому. Якщо наприкінці 80-х років у країні діяло всього близько 30 телерадіомовних структур, то на 1 жовтня 2007 р. до Державного реєстру було внесено 1492 телерадіоорганізації та інших суб’єктів інформаційної діяльності.
На першому етапі розбудови суверенної демократичної держави діяльність суб’єктів інформаційної сфери в цілому і телебачення, і радіомовлення, зокрема, регулювалася в Україні законодавчими актами колишнього Радянського Союзу. Це було цілком виправдано з урахуванням і об’єктивних причин відсутності власного законодавства, і природної логіки наявності певної інерції у функціонуванні різних інституцій суспільства й держави. Саме на початку 90-х років у колишньому Радянському Союзі почав діяти Закон “Про пресу та інші засоби масової інформації”, прийнятий Верховною Радою СРСР 12 червня 1990 р. Як зазначали деякі дослідники, це був, по суті, перший закон в умовах тоталітарного режиму, який безпосередньо торкався тієї сфери суспільно-політичного життя країни, яка до того регулювалася переважно постановами ЦК та Політбюро ЦК КПРС і рішеннями з’їздів Комуністичної партії.
Логіка законодавчого процесу продиктувала необхідність розробки та прийняття насамперед базового закону у сфері інформації – Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. Він визначив загальні правові основи одержання, використання, поширення та забезпечення інформації, закріпив право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначив статус учасників інформаційних відносин, урегулював порядок доступу до інформації та забезпечив її охорону і захист особи й суспільства.
Закон визначив також основні принципи інформаційних відносин, головні напрями державної інформаційної політики, відповідальність за порушення законодавства про інформацію, гарантії інформаційного суверенітету України.
Паралельно з підготовкою базового закону у сфері інформаційних відносин тривала робота над законопроектами “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та “Про телебачення і радіомовлення”. 17 грудня 1992 р. з доповіддю “Про проект Закону України “Про телебачення і радіомовлення” на сесійному засіданні Верховної Ради України виступив президент Укртелерадіокомпанії М. Охмакевич. Він, зокрема, зазначив, що під час підготовки законопроекту було використано досвід світової законодавчої практики, але основну частину матеріалу до статей майбутнього закону автори формулювали самі, беручи з союзного законодавства і світового досвіду хіба що загальні конструктивні принципи. На користь такого твердження свідчить і аналіз текстових частин українського закону та аналогічних законів європейських держав, які з’явилися до 1992 р., і той факт, що в багатьох країнах Європи законодавчі акти, які регулюють діяльність телебачення і радіомовлення, розроблялися або одночасно з українським, або пізніше. Так, Закон “Про теле – і радіомовлення” в Румунії було прийнято в 1992 р., Закон “Про мовлення” в Естонії набрав чинності в 1994 р. Закон “Про мовлення” в Польщі було прийнято в 1992 р., Закон “Про радіо – і телевізійне мовлення” Чехословацької Федеративної Республіки набрав чинності в 1992 р., а Закон “Про радіо і телебачення” Словенії – в 1994 р.
У грудні 1993 р. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” був схвалений Верховною Радою України і набрав чинності, а в цілому впродовж 1990-2008 рр. в Україні було прийнято більше десяти законодавчих актів, які стосуються діяльності засобів масової інформації. Зокрема, “Про авторське і суміжні права” (1993), “Про державну таємницю” (1994), “Про інформаційні агентства” (1995), “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” (1997), “Про державну підтримку засобів масової інформації” (1997), “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення” (1997), “Про телекомунікації” (2003), “Про захист суспільної моралі” (2003).
Дослідники інформаційного простору виокремлюють кілька найбільш характерних ознак процесу його розвитку на зламі двох тисячоліть. Передусім це зростання розуміння державними структурами, соціальними групами та окремими індивідуумами важливості інформації. Інформація за всіх часів існування людського суспільства була основою прийняття рішень від сфери найпростіших буденних потреб людини до таких, які позначилися на долі багатьох країн і народів. Новизна проблем побудови демократичного суспільства в країнах колишнього соціалістичного табору ще більше актуалізувала її значення.
За даними дослідження громадської думки, проведеного компанією “Socis Gallup”, 62 % жителів України одержують інформацію про соціальні та політичні події з телевізійних програм, 38 – з радіо і 18 % – з газет. Згідно з результатами дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень та Центром соціального моніторингу, 55 % населення довіряють телевізійним репортажам і 51 % – друкованим засобам масової інформації. Те, що засобам масової інформації довіряє абсолютна більшість громадян, підтверджують і дані Інституту соціології HAH України. Згідно з ними, індекс довіри громадськості до українських ЗМІ становить у середньому 2,7 за п’ятибальною шкалою. Вищий рівень довіри серед суспільних інститутів лише у церкви (3,03).
З огляду на ці обставини в абсолютній більшості країн суттєво посилилася увага керівних органів до питань законодавчого забезпечення діяльності засобів масової інформації, вдосконалення системи управління інформаційною сферою. Поряд з урядовими управлінськими структурами практично в усіх розвинутих країнах у 80-х – першій половині 90-х років були створені позавідомчі державні органі, які стали опікуватися питаннями телебачення і радіомовлення, зокрема в Україні 15 грудня 1994 р. Верховна Рада обрала Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, на яку було покладено виконання тих функцій і завдань, які не могли виконати ні Держтелерадіо, ні Міністерство інформації, ні Держкомзв’язку внаслідок своєї відомчої заангажованості.
Зростання розуміння значимості інформації в житті суспільства та держави І посилення уваги до них з боку владних структур та бізнес-кіл, у свою чергу, сприяли інтенсивному розвитку сучасних комунікативних технологій, котрі безпосередньо впливають на природу, обсяг, зміст і результативність інформації. Важливою передумовою цього стало залучення до сфери інформації значних коштів.
Завдяки законодавчому забезпеченню захисту іноземних інвестицій в галузі телебачення І радіомовлення в Україні протягом 1995-2000 рр. було не лише збережено перший загальнонаціональний телеканал і три програми національного радіо, а й створено ще два загальнонаціональні телеканали (“Інтер”, “1+1”) та загальнонаціональну радіомережу “Наше радіо”, кілька регіональних і сотні місцевих телерадіоканалів.
У 2000-2008 рр. мережа телерадіомовних структур в Україні стрімко розвивалася. На територію майже всієї країни розпочали мовлення телекомпанії ЗАТ “Міжнародний медіа центр “СТБ”, ЗАТ “Новий канал”, TOB ТРК “НБМ”, ВАТ “ТОШС”, TOB “Міжнародна комерційна ТРК “ICTV” та інші теле – і радіокомпанії. При цьому слід зазначити, що вони створювали свої мережі практично з нуля, встановлюючи нові власні передавачі в обласних центрах та великих промислових містах.
Соціологічні дослідження свідчать, що діяльність українських телерадіокомпаній сприяла формуванню конструктивного ставлення населення і до діяльності конкретних державних органів, і до держави в цілому.
Ще однією визначальною ознакою інформаційної сфери дослідники називають зростання інтересу до порівняльних досліджень, вивчення громадської думки та рейтингів. Ця обставина зумовлена низкою факторів. Передусім самою новизною науково-теоретичної роботи у цьому напрямі й необхідністю напрацювання пропозицій та рекомендацій стосовно забезпечення політико-правового грунту для діяльності засобів масової інформації, забезпечення їх фінансової стабільності. Особливо актуальними в умовах плюралізму та багатопартійності стали дані про реальний вплив окремих періодичних видань і телерадіокомпаній на формування суспільної свідомості та іміджу політичних і державних діячів, громадських організацій і виробничо-фінансових структур, товарів та послуг.
Оскільки потребу в цих дослідженнях відчували представники багатьох організацій від керівних державних структур до рядового рекламодавця, це зумовило появу значної кількості таких установ та дослідних центрів, які нерідко працювали не на пошук об’єктивної істини, а на “замовлений результат” того, хто фінансував дослідження. Особливо це було характерно для дослідних центрів у постсоціалістичних країнах.
І все ж, незважаючи на певну політичну та комерційну заангажованість окремих наукових та соціологічних досліджень і спеціальних науково-практичних заходів, в 1991-2008 рр. було виконано великий обсяг корисної роботи з вивчення та осмислення процесів у сфері ЗМІ, накопичено значний фактичний матеріал для майбутніх узагальнень.
Характерною особливістю цієї роботи в Україні було те, що її ініціював і проводив не якийсь ідеологічний центр, як за часів диктату КПРС, а безпосередньо зацікавлені структури: парламентські комітети, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна Спілка журналістів України, Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Суттєвою ознакою розвитку міжнародного інформаційного простору наприкінці минулого та на початку нинішнього століття було зростання кількості міжнародних і транснаціональних учасників процесу циркуляції інформації у світі, що безпосередньо позначилося на її політичному, соціально-економічному й культурно-освітньому розмаїтті. Саме протягом 1991-2008 рр. для українського глядача і радіослухача стали доступними програми не лише провідних російських телерадіокомпаній (ОРТ, РТР, НТВ, ТВ-6, ТВ-ЦЕНТ, “Русское радио”, “Європа+”, Радіо “Ностальжи”), а й десятків телерадіокомпаній Центральної і Західної Європи, Америки, Азії (“Дойче велле”, “Дискавері”, Бі-Ві-Сі). Попри явну позитивність цього явища не можна не бачити і того, що саме в його масштабності приховується серйозна загроза національно-культурному суверенітету України.
Усвідомлення загрози іноземної культурної експансії (передусім з боку США) спонукало уряди Франції, Німеччини, Норвегії та інших країн Європи вжити заходи, спрямовані на посилення контролю за кількістю зарубіжних відео – та аудіопрограм. На жаль, в Україні системної роботи в цьому напрямі ні в 90-х роках минулого століття, ні у 2000-2008 рр. не проводилось. Недосконалість чинного законодавства, разові заходи по боротьбі з відеопіратством Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та адміністративних органів дозволили лише актуалізувати проблему. її вирішення залежить і від послідовності законодавців і від підвищення рівня системності та узгодженості дій всіх державних структур, причетних до наведення ладу й законності в національному телерадіопросторі.
І, нарешті, слід виокремити таку особливість розвитку системи національних ЗМІ, як формування відношень між суб’єктами інформаційної сфери відповідно до чинних міжнародних норм і правил. 15 травня 1989 р. країни – члени Ради Європи та інші країни – учасниці Європейської угоди з культури підписали “Європейську угоду про телебачення без кордонів”. Розробка і прийняття цього документа були продиктовані передусім необхідністю зближення європейських країн, збереженням і розвитком ідеалів та принципів, які є загальним надбанням людства. При цьому малося на увазі те, що свобода висловлення думок та розповсюдження інформації, закріплена в статті 10 Конвенції по захисту прав людини, в одним із найсуттєвіших принципів демократичного суспільства і однією з важливих передумов його прогресу та розвитку кожної людини.
Цим документом країни, що його підписали, підтвердили відданість принципам вільного обміну інформацією та ідеями і незалежності телерадіомовників, які становлять обов’язкову основу політики у сфері телебачення і радіомовлення. Одночасно Європейська угода про телебачення без кордонів засвідчила визнання Радою Європи того великого значення і тієї ролі, яку відіграють телебачення і радіомовлення в культурному розвитку і вільному формуванні думок в умовах, які гарантують плюралізм і рівні можливості для всіх демократичних груп і політичних партій.
Країни-учасниці взяли зобов’язання забезпечити вільний прийом на своїй території будь-яких програм, які транслюються або ретранслюються за допомогою технічних засобів що знаходяться на території країн-учасниць. При цьому всі передачі будь-якої програми, з погляду їх змісту та виконання, мали виражати повагу до людської гідності і основних прав інших. Зокрема, вони не повинні бути аморальними і містити порнографію, не повинні стимулювати насильство і сприяти розпалюванню расової ненависті. Заборонялася і трансляція програм які б могли заподіяти шкоду тілесному, моральному та духовному вихованню дітей і молоді в той час, коли вони потенціально можуть бути переглянуті ними.
Низка статей Угоди стосувався порядку показу художніх кінофільмів, використання рекламного часу, спонсорства та взаємодії між країнами-учасницями.
Європейська угода про телебачення без кордонів стала базовим міжнародним юридичним документом, який був покладений в основу розробки та прийняття законів більшості європейських країн, які регулюють діяльність електронних мас-медіа.
У 90-х роках нові інформаційні технології з особливою гостротою виявили проблему величезного розриву, між різними кран нами світу в обсягах матеріально-технічних та фінансових ресурсів, якими володіють засоби масової інформації. За даними ЮНЕСКО, негативно оцінюється в цьому плані передусім ситуація в країнах Центральної та Східної Європи і вкрай негативно – в країнах колишнього Радянського Союзу. Одночасно з’явилися нові розрахунки рангів країн за рівнем інформаційного обслуговування, до яких включають кількість телевізорів, комп’ютерів, підключень до Інтернету, телефонів, стільникових телефонів на 1000 осіб. За цими показниками на першому місці – Сполучені Штати Америки, потім – Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія. Франція, Німеччина, Японія – в другій десятці. Україна – в середині першої сотні.
Науково-технічний прогрес у сфері засобів масової інформації в другій половині й особливо наприкінці XX ст. та на початку нового тисячоліття надав їм можливості практично безперешкодно долати кордони і відстані. Це спричинило нову хвилю інформаційної експансії. Сьогодні Британська радіомовна корпорація (Бі-Бі-Сі) здійснює мовлення сорока мовами, а її постійна аудиторія налічує понад 120 млн слухачів у всьому світі. Бі-Бі-Сі стала для Британії своєрідним національним символом, джерелом національної гордості. Такому успіху корпорація завдячує передусім способу фінансування: кожен, хто має кольоровий телевізор, сплачує державі “ліцензійний податок” у сумі 100 фунтів на рік.
Характерною ознакою інформаційної і особливо телевізійної експансії останнього десятиліття стало те, що вона більшою мірою підпорядкована комерційним, ніж державно-політичним інтересам. Саме можливість заробляти великі гроші на рекламі спонукала американського мільярдера Рональда Лаудера до вкладання коштів у розвиток телерадіомовлення країн Східної Європи: Чехії, Румунії, Словенії, Угорщини, Словаччини. Тільки в Чехії прибутки контрольованого ним концерну “Сі-Ем-Р” від реклами зросли з 6 млн дол. США у 1991 p., до 140 млн у 1995 р. А в цілому у Східній Європі прибутки концерну вже на кінець 2000 р. виросли до 2 млрд дол.
Стрімкий розвиток електронних ЗМІ зумовив виникнення національних та міжнародних організацій, які взяли на себе функції координації діяльності суб’єктів інформаційної сфери, захисту їх інтересів, надання фінансової та юридичної допомоги, проведення науково-методичних заходів.
Національна асоціація мовників США об’єднує понад 2000 членів: індивідуальних, колективних і зарубіжних мовників, виробників аудіовізуальної продукції та техніки. В складі Асоціації діють такі об’єднання й організації” як комітет з ліцензійної відеопродукції, радіомовлення і телебачення, комісія із сучасних технологій, комісія з освіти і постійно діюча конференція із законодавчого забезпечення телерадіомовлення та ін. Аналогічні організації діють у багатьох країнах Центральної і Східної Європи.
Національна асоціація телемовників (Росія) об’єднує близько 150 телекомпаній. Серед них – загальнонаціональні канали “Перший” (раніше Громадське російське телебачення), ВДТРК, НТВ, ТВ-б, “Петербург – 5 канал”, потужна мережа СТС та інші регіональні мережі і станції.
В Україні Міністерством юстиції офіційно зареєстровано кілька організацій подібного типу (Українська телевізійна спілка, Спілка кабельного телебачення, Асоціація працівників засобів масової інформації України), але жодна з них не вийшла на загальнодержавний рівень.
Бурхливий розвиток новітніх технологій сприяв виникненню наприкінці XX ст. нового всепроникного засобу масової інформації – Інтернету. Тоді як вчені різних країн сперечаються, чи варто відносити Інтернет до засоби масової інформації, глобальна комп’ютерна мережа планетарного масштабу швидко збирає, оперативно обробляє і майже одночасно розповсюджує надзвичайно великий обсяг найрізноманітнішої інформації на величезну територію практично безконтрольно. Інформація, передана через Інтернет, миттєво проходить тисячі кілометрів, долає державні кордони і забезпечує широке використання можливостей мультимедіа. Для багатьох вчених поява Інтернету стала підставою говорити про перехід суспільства від індустріальної до інформаційної стадії розвитку.
У цілому перебіг подій в інформаційній сфері в 90-х роках засвідчив посилення впливу преси та електронних засобів масової інформації на суспільство і державу. Найбільш загальні тенденції розвитку засобів масової інформації були такі:
O постійно виникають нові види засобів масової інформації, водночас ті, що виникли на попередніх етапах, не знищуються, а трансформуються і заповнюють певну нішу;
O нові види засобів масової інформації тим швидше посідають своє місце в інформаційному полі, чим вищий їх потенціал швидкості передачі та розповсюдження інформації;
O на кожному історичному етапі розвитку суспільства домінують певні види медіа. Якщо на початку століття це була преса, то 30-60-ті роки були “епохою радіо”, а потім запанувала ера телебачення, в яку стрімко увійшли комп’ютерні мережі;
O підвищувався інтерес до них з боку владних структур та політичних партій.
У процесі публічного вияву інтересів владних структур та політичних сил до ЗМІ сформувалося кілька чітко виражених суб’єктів боротьби за посилення свого впливу на інформаційну сферу: владні структури, найвпливовіші політичні партії і представники великого бізнесу.
В Україні основна боротьба за розподіл сфер впливу відбувалася між законодавчою та виконавчою гілками влади. При цьому їхні позиція та уявлення про шляхи розвитку електронних засобів масової інформації й форми їх взаємодії з державними структурами трансформувалися в закони України, укази Президента України та постанови Верховної Ради України. Передусім увага зацікавлених сторін була сконцентрована на державних засобах масової інформації, які на початку 90-х років мали найбільшу технічну базу, багатотисячні колективи творчих працівників, значний обсяг мовлення. Президентські структури намагалися забезпечити в діяльності організацій Держтелерадіо чітку державну лінію і підпорядкованість. Верховна Рада України неодноразово прагнула перебрати владні повноваження на себе і перетворити загальнонаціональні теле – та радіоканали на парламентську трибуну.
Основними факторами, які позначилися на позиціях тих чи інших державних, ділових і політичних сил у сфері телерадіомовлення, були безпосередньо владні повноваження, обсяги фінансових інвестицій у цю галузь та можливості впливу на законотворчу діяльність парламенту. Рівень ефективності використання владних повноважень державних виконавчих органів не відповідав вимогам ні керівництва держави, ні суспільства внаслідок частих кадрових змін в уряді, які, у свою чергу, були наслідком безперервного протистояння різних гілок влади.
На обсягах вкладень у телерадіомовну сферу негативно позначилися спад в економіці країни, особливо після падіння курсу російського рубля у серпні 1998 р. та початку світової економічної кризи з середини 2008 р.
Усвідомлення того, що в демократичній державі у сфері телерадіомовлення, як і в будь-якій інший сфері, відносини мають регулюватися виключно законами, активізувало процес підготовки і прийняття відповідних законодавчих актів, які створили необхідні умови для демократичного розвитку ЗМІ, цивілізованого входження України у світовий інформаційний простір.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)