Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 7.2. Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття
Після Другої світової війни внаслідок глобальної боротьби різних політичних, економічних і соціальних альтернатив вибір у більшості європейських країн було зроблено на користь подальшого прогресу людства. Наслідком цього стало посилення демократичних, гуманістичних сил і широке визнання цінностей модернізації.
Поступове подолання наслідків Другої світової війни в країнах Західної Європи дало змогу стабілізувати демократичні режими, відтіснити різні екстремістські течії на периферію суспільного життя.
За цих умов сама західна демократія набула якісно нового рівня розвитку. Це була демократія з яскраво вираженим соціальним змістом, яка базувалася на складному балансі інтересів різних верств суспільства. її міцну базу становило громадянське суспільство – сукупність добровільних асоціацій громадян. Стабільність демократичних режимів країн Західної Європи і Північної Америки досягалася завдяки консенсусу головних сил на суспільній арені, відсутності принципових розходжень у поглядах на подальшу еволюцію цивілізаційної системи. Це було характерне для таких течій, як ліберал-реформістська, соціал-демократична і консервативна. Вони визнали як базові цінності ідейно-політичний і духовний плюралізм, права людини, демократію і необхідність державного втручання в соціально-економічне життя.
Важливе місце в житті країн Європи другої половини XX століття займали реформи державно-адміністративної системи, які являють собою цікавий досвід розв’язання болючих національно-регіональних проблем.
У вересні 1946 р. Установчі збори Франції прийняли новий проект Конституції, який було схвалено на референдумі. Франція оголошувалася парламентською республікою з двопалатним парламентом і президентом, якого обирали на 7 років. Складна внутрішньополітична ситуація, боротьба різних політичних партій ускладнювалася намаганням Франції утримати свої позиції в колоніальному світі. Загострювалися суперечності між прихильниками західноєвропейської інтеграції і націоналістами, провідниками нової колоніальної політики. Актуальною для правих партій залишалась боротьба з впливом Французької компартії, яка в 1956 р. разом із соціалістичною партією отримала на виборах 11 млн голосів, а праві партії – лише 9 млн. Національно-визвольна боротьба в Алжирі (1954-1962 рр.) наклала суттєвий відбиток на життя французького суспільства, викликала до життя неофашистські угруповання. Участь Франції у війні проти Єгипту, воєнні дії 500-тисячної армії в Алжирі дестабілізували ситуацію в країні. У травні 1958 р. реакційні сили спровокували заколот з метою створити режим військової диктатури для нової інтеграції Алжиру з Францією.
За цих обставин до влади прийшов генерал Ш. де Голль. Він отримав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Конституційні норми заснованої ним П’ятої республіки діють вже більш як чотири десятиріччя.
Ш. де Голль мав практично нічим не обмежену владу, хоч у другій половині 80-х – першій половині 90-х років у межах трьох законодавчих норм співвідношення реальної влади змінювалося на користь парламенту.
Реформування державно-адміністративної системи зачепило і таку невелику країну Європи, як Бельгія. Його мета полягала у розв’язанні національно-регіональних проблем країни, де проживає дві етнолінгвістичні спільноти — франкомовна Валлонія та фламандськомовна Фландрія. Внаслідок цих реформ Бельгія з унітарної держави перетворилася у федеративну. У середині 50-х – на початку 60-х років нове економічне зростання і демографічні зрушення були на користь Фландрії, що спричинило зростання фламандської національної свідомості. У 1962 р. було зафіксовано лінгвістичний кордон, але загальне гальмування розв’язання національних проблем привело спочатку до розподілу партій за регіональною та лінгвіністичною ознакою. Наприкінці 80-х років гаслом націоналістичних сил став сепаратизм аж до ліквідації єдиної держави. Правлячі кола Бельгії у 1970 р. пішли на перегляд конституції і сформували країну з трьома етнолінгвістичними общинами: франкомовною, фламандськомовною і німецькомовною. На місцях було створено органи місцевого управління економікою, у 1981 р. виникли фламандська і франкомовна законодавчі асамблеї, органи регіональної виконавчої влади. Таким чином, поступово, з 1962 до 1993 р., Бельгія змогла подолати складні проблеми, що накопичилися майже за півтора століття.
Складною була доля німецьких земель, які у другій половині XX ст. перебували під контролем окупаційних держав – Англії, Франції, США, СРСР. В умовах утворення федеративного устрою в Західній Німеччині орієнтувались перш за все на зручності управління, ніж на історичні кордони, які зберегла лише Баварія (і то не в повному обсязі). Землі мають досить високий ступінь незалежності, свої конституції, парламенти, уряди. У сфері впливу місцевих органів знаходяться головним чином культурна, комунальна сфери, бюджетне господарство, поліція. Зміцненню єдності земель сприяла діюча у ФРН система “федералізму співробітництва” – неформальна взаємодія земель на всіх рівнях. Кожен рік у ФРН проходило до п’яти конференцій прем’єр-міністрів земель і 10-13 конференцій голів міністерств. Хоча прийняті постанови юридично були не обов’язкові, але до 70-х років вони ретельно виконувалися.
Саме наприкінці 70-х років у суспільно-політичному житті ФРН більш яскраво позначилися земельна специфіка і партійні уподобання. У землях, якими керували соціал-демократи, не діяла постанова про заборону на професії (1972 р.), на підставі якої в Західній Німеччині було звільнено з державної служби тисячі представників лівих поглядів, перш за все комуністів.
Федеративний устрій ФРН ще раз продемонстрував свою гнучкість у зв’язку з об’єднанням Німеччини. “Старі землі” заявили про свою рівну з федерацією відповідальність за цей процес. Згідно з договором про союз від 18 травня 1990 р. і єдність від 31 серпня 1990 р. для “нових земель” передбачався порядок “фінансового вирівнювання”.
Складні процеси у формуванні суспільства і нації відбувалися в Австрії. їх своєрідність полягала в тому, що наявність загальних культурних та історичних традицій, значна етнокультурна спільності тісно об’єднали німецькомовні нації Європи й ускладнили етнонаціональну ідентифікацію австрійця. Етнонім “австрієць” несе більше державно-політичне навантаження, ніж етнічне. У 1955 р. Австрія здобула повний державний суверенітет, але суспільство дуже важко долало минуле, особливо розуміння, що австрійці – це нація, а не уламок великої німецької нації. Процес формування національної свідомості був повільним, демократизація суспільства йшла набагато швидше. До середини 60-х років в університетській науці та шкільній освіті побутувала прихильність до великонімецької ідеї і німецького націоналізму. Проте вже у 1976 р. було прийнято закон про “етнічні групи”, згідно з яким етнічну групу утворюють громадяни республіки з німецькою рідною мовою і власною народністю, які проживають на території країни.
У другій половині XX ст. західноєвропейська політико-економічна модель стала прийнятною для Іспанії – країни, яка змогла здійснити мирний перехід від диктаторського режиму Франко до демократії. Своєрідність цього процесу полягала у відновленні інституту монархії і в розбудові багатонаціональної держави. У 1977 р. згідно з конституцією в країні створено 17 автономних спільнот. Серед них Каталонія, Країна Басків і Галісія мають свої парламент, верховний суд, раду міністрів, бо саме ці землі мали автономію до 1939 р. У зв’язку з піднесенням національних рухів держава намагається обмежити вплив автономії на прийняття загальнонаціональних рішень, хоч при цьому робить поступки сильним Каталонії і Країні Басків і досить жорстоко ставиться до слабких в економічному і політичному відношеннях (наприклад Андалусія). В іспанській конституції немає положення про право націй на самовизначення, тому в 1977 р. Країна Басків відмовилася підтримати цей документ.
Великою проблемою для країни є вимоги регіонів про фінансову автономію, багаті регіони з високим рівнем прибутку на душу населення бажають меншою мірою залежати від фінансування державою. Для Країни Басків, наприклад, діє пільгова фінансова система, внаслідок чого кожен її громадян отримує із системи фінансування автономії удвічі більше, ніж громадяни інших автономних співтовариств. Розпад СРСР, СФРЮ надихнув націоналістичні сили країни і підтвердив думку про те, що в сучасній Європі можлива і зміна наявних кордонів і утворення нових держав. Такі тенденції викликають сильне занепокоєння центральної влади. Проте лідери націоналістичних сил вважають, що безпосередня боротьба за незалежність була характерною для XIX ст., а вони розглядають процес автономізації з більш прогресивних позицій – як інтеграцію і рівність всіх суб’єктів. За результатами соціологічних досліджень, за незалежність Каталонії висловилося 39 % опитаних” 62 % каталонців і 48 % басків бажають досягти незалежності поступово, шляхом розширення автономії.
У 70-80-ті роки більшість індустріальних країн Заходу зазнали значного загострення етнорасових проблем.
Виникли нові групи суперечностей, пов’язані з посиленням міграційних процесів і збільшенням відсотка “кольорового населення”. У США до 60-х років у сфері міжетнічних відносин панували ідеї зверхності англосаксонських культурних цінностей, насаджувався 100-відсотковий американізм. Політику етноплюралізму було запроваджено як реакцію на боротьбу етнорасових груп. Відтоді США як держава асоціювалися з так званою клаптиковою ковдрою, тобто великою кількістю національних культур. У 80-х роках у коледжах і університетах США вже діяло 250 курсів з вивчення історико-культурної спадщини афроамериканців, іспаномовних американців, індіанців, азіатів. Зросла кількість офіційно визначених свят етнічних меншостей.
Уряд Великобританії у 70-х роках пішов на значні поступки Шотландії і Уельсу. Проте найважче тривало подолання північноірландського конфлікту, який за часом виникнення є одним із найдавніших в Європі. Він вирізняється тривалістю (перші повстання на грунті дискримінації місцевого населення почалися у середині XVII ст.), релігійним фактором (поділ ірландців на католиків і протестантів), прагненням ірландської католицької меншини Ольстеру об’єднатися з Ірландією, проти чого виступають ірландці-протестанти, етнокультурним несприйняттям різнорелігійними ірландцями одне одного, а також англійців, яке переростає у збройне протистояння. Один з етапів цієї боротьби завершився у 1949 р. проголошенням незалежної республіки Ірландія, при цьому Північна Ірландія до 1972 р. мала у складі Великобританії автономію з власним парламентом і урядом. Унаслідок серйозного загострення внутрішньополітичної ситуації в Північній Ірландії ці інститути влади було ліквідовано і введено пряме правління з Лондона. Розпочався новий етап боротьби. 21 жовтня 1972 р., відомий як “Кривава п’ятниця”, коли у Белфасті Ірландська республіканська армія (ІРА) організувала одночасно 22 вибухи. Загострення ситуації посилювало пошуки врегулювання конфліктної ситуації, створення різних політичних інститутів (Асамблея з 80 осіб – республіканців і уніоністів, 1973-1974, 1982-1983 рр.). Окрім того, проводилися систематичні переговори про мирне врегулювання, ухвалювалися угоди про припинення вогню, укладалися нетривалі перемир’я з ІРА.
Певним прогресом у врегулюванні ситуації в Північній Ірландії стала Угода Страсної п’ятниці 10 квітня 1998 р., якою констатувалося перебування Ольстеру у складі Сполученого Королівства, відновлення Північно-ірландської асамблеї як частково самоврядного органу, створення у майбутньому Ради Британських островів, до складу якого мали увійти представники парламентів Північного Уельсу, Північної Ірландії, Шотландії та Британії, дотримання переговорного процесу і роззброєння та ін. Низкою наступних угод передбачалося роззброєння екстремістських організацій до 2007 р. Соціалісти Франції також прийняли концепцію культурного плюралізму, задекларувавши у 1980 р. свою готовність “сприяти розквіту регіональних мов і культур, що являють собою здобутки французької “культурної спадщини”. Значно було розширено права франкомовної меншини у Квебеці (Канада). Проте ці заходи не дали помітних наслідків. Лідери етнорасових рухів розцінили їх як недостатні, а якісно новий культурний і освітній рівень етнорасових меншостей змінив і підвищив їхні вимоги. Поряд з цим економічне піднесення відсталих регіонів змінило усталений традиційний життєвий устрій. З’явилися прагнення до створення власної держави.
Водночас в суспільстві зростало побоювання, що справа йде до розпаду великих національних утворень, обмеження інтересів домінуючих націй. Однією з причин цього були демографічні проблеми 60-70-х років, коли чисельність корінного населення західноєвропейських держав перестала зростати, а в деяких країнах (ФРН, Бельгія, Швеція, Люксембург) почався процес депопуляції. У 80-х роках збільшилася частка етнорасових меншостей: у Бельгії вона становила 9 %, Великобританії – 4,4, ФРН – 7, Люксембурзі – 25 % загальної чисельності населення. За деякими прогнозами, до 2030 р. кожен четвертий у ФРН буде іноземцем за походженням. Тому у 80-х роках неоконсервативні партії (республіканці США, консерватори Великобританії, ХДС – ХСС) виступили за посилення імміграційного законодавства. Це, на думку М. Тетчер, мало запобігти “затопленню” країни “людьми чужої культури”. Жорстка система візового контролю супроводжувалася принизливими допитами і перевірками із застосуванням сучасних методів генетики і біохімії для визначення ступеня спорідненості. Тому на засіданні комітету Євро-парламенту з розслідування расизму і фашизму в 1985 р. підкреслювалося, що у Великобританії склалася несприятлива ситуація. У масовій свідомості глибокі коріння має уявлення про “зверхність білих”: культ “британської самобутності”, відчуття національної зверхності та власної винятковості, яке походить ще від часів існування імперії. Ще у 50-х роках у Великобританії 71 % англійців негативно ставилися до змішаних шлюбів, 61 % були готові змінити місце проживання, якщо поруч оселяться “чорні”, 54 % були проти рівних прав з кольоровим населенням.
На посилення ксенофобії серед білих жителів впливає також той факт, що кількість носіїв вірусу СНІДу в іммігрантів із далеких країн Африки вища, ніж серед білих. У Швеції, наприклад, діє близько сотні правоекстремістських угруповань, які звинувачують іммігрантів у розповсюдженні СНІДу. Подібний ідейний клімат створює небезпеку зростання впливу формувань типу Національного фронту у Франції, який виступає з гаслами депортації іммігрантів і має підтримку приблизно 10 % електорату. Тому етнорасові меншості не підтримали неоконсерваторів, що стало однією з причин їхньої поразки. Щоб стабілізувати ситуацію, ФРН, Франція і Нідерланди виступили ініціаторами політики стимулювання добровільної репатріації (реемігрантам сплачувалися витрати на повернення і додаткова премія).
Незважаючи на реалізацію багатьох програм і заходів щодо розв’язання національних проблем, кінець XX ст. ознаменував ся ренесансом національного піднесення, і від належного здійснення цієї політики багато в чому залежить стабільність найрозвиненішого регіону світу.
Одним із важливих стабілізуючих факторів, що сприяють консолідації європейських держав, є діяльність сучасних механізмів політичного впливу католицької церкви.
В Європі 40 % населення є католиками, церква має тут найбільший контингент духовенства пропорційно до кількості віруючих, саме в Європі вона спирається на численні політичні партії, організації і рухи світських католиків.
Після Другої світової війни послаблення релігійного впливу було характерним для багатьох європейських країн. Враховуючи, що саме тут була найбільша напруженість у протистоянні Сходу і Заходу, католицька церква потребувала більш динамічного керівництва. Відкритий антикомунізм Ватикану в період холодної війни було замінено більш гнучкою і динамічною політикою Іоанна Павла II. Перемога партій консервативного спрямування, в тому числі католицької орієнтації, також сприяла більш тісним контактам провідних європейських держав з Ватиканом. Іоанну Павлу II вдалося розв’язати багато проблем у відносинах з державами, дипломатичних відносин з якими з різних історичних причин не було: з Великобританією, Данією, Швецією, Норвегією та ін. З Великобританією, наприклад, цих відносин не було від 1543 р., зі Швецією – від 1527 р.
Католицька церква намагалася подолати скорочення числа віруючих і дехристиянізацію в багатьох європейських країнах. Так, у кризовому стані був католицизм у Франції, де 55 % католиків вважали за можливе не погоджуватися з настановами папи. Сильну конкуренцію у ФРН Ватикану становили протестантські церкви (48 % населення – протестанти і 48 % – католики). У Нідерландах на прийомі Папі Римському було заявлено, що “при нагадуванні на Рим будь-який голландець відчуває недовіру”. Тому для зміцнення свого авторитету католицька церква сприяла розвиткові громадських міжнародних католицьких організацій. На кінець 80-х років їх діяло близько 70, переважно європейських. Ще у 1953 р. Ватикан затвердив статут Конференції міжнародних католицьких організацій, активними є організації католицької інтелігенції, студентів-католиків. Деякі з них (“Опус Деї” наприклад) мають особливе становище в церковно-правовій ієрархії. Стабільний електорат мають такі партії, як Християнсько-демократичний союз у ФРН, Народна партія (колишні християнські демократи) в Італії.
Важливе місце в політичній системі провідних держав світу займають політичні партії
Хоч у таких країнах, як Великобританія, Швейцарія, Австралія і Канада немає спеціальних законів про партії і вони діють у межах конституції або закону про спілки. У сучасних ліберально демократичних системах партії виступають як носії конкуруючих політичних курсів, які при цьому не ставлять під сумнів законність чинного конституційного ладу.
Довгий час провід на політичній арені країн західної демократії тримали партії консервативного спрямування, Ідеологія і практика цих партій знайшли підтримку на виборах у США в 1980 і 1984 рр. (перемога Р. Рейгана), під гаслами консерватизму тричі перемогла М. Тетчер, на користь консервативних партій відбулися вибори у ФРН, Італії та Франції. У 1983 р. було створено Міжнародний демократичний союз, який об’єднав консервативні партії Західної Європи і до якого увійшли Республіканська партія США, Ліберально-демократична партія Японії, австралійські консерватори.
Ці партії не є прихильниками державного втручання в економіку, проповідують індивідуалізм, постійно критикують соціальні програми як такі, що виховують споживчі настрої у населення. Більшість консерваторів виступає за розвиток консервативної держави загального добробуту. За президентства Р. Рейгана ставки на оподаткування було знижено з 50 до 28 %, постійно обмежувався рівень державного втручання в економіку, надавалися пільги для розвитку приватного сектору. В результаті США і Великобританія зміцнили свої позиції у світовій економіці й вийшли на нові рубежі соціально-економічного розвитку.
Особливість консерватизму 70-80-х років полягає в тому, що в науково-технічній революції вони вбачають початок “революції XXI століття, яка об’єднає давню духовну спадщину з найсучаснішою технологією”. Ф. Й. Штраус на з’їзді ХСС заявив, що бути консерватором означає “крокувати на чолі прогресу”. Ці партії є прихильниками соціокультурного та релігійного традиціоналізму. Відмова від фундаментальних духовних цінностей, на їхню думку, є однією з головних причин негативних явищ у сучасному суспільстві. Акценти роблять на значенні родини, церкви. Неоконсерватори (нові праві) ФРН і Франції, наприклад, бачили своє завдання у відродженні “духу старої Європи”, де переплелися коріння грецької, латинської, кельтської, германської і слов’янської культур.
Особливістю ідейно-політичних позицій нових правих є використання ідеї про глибокі відмінності між расами. Внаслідок цього у світі не може бути загальних універсальних ідей, кожна цивілізація має власну, неповторну логіку розвитку. Недарма причини багатьох конфліктів неоконсерватори вбачають у сфері культури. Виступи студентів Парижа на підтримку реформи освіти в 1968 р. на фоні політичної кризи спричинили страйкування 10 млн осіб.
Потужною і впливовою на світовій політичній арені залишається соціал-демократична течія, представлена в Соцінтерні 42 соціалістичними і соціал-демократичними європейськими і неєвропейськими партіями. За час свого існування ця течія набула національних і регіональних варіантів (“латинський соціалізм”, “середземноморський соціалізм”, скандинавська і шведська моделі, інтегральний соціалізм та ін.).
Після Другої світової війни соціал-демократія остаточно відійшла від марксизму, наголошуючи на таких фундаментальних цінностях, як правова держава, демократичний плюралізм, підтримка інституту приватної власності. Вперше ці ідеї було задекларовано у Франкфуртській декларації Соцінтерну в 1951 р., потім – у програмі Соціалістичної партії Австрії (1958 р.), соціал-демократами Німеччини (1959 р.) та ін. За цей період соціалдемократія досягла великих політичних успіхів. У 1974 р. було утворено Союз соціал-демократичних партій Європейського Співтовариства, ці партії мають свої фракції в Європейському парламенті. Видатними представниками цих партій, були В. Брандт, У. Пальме, Ф. Міттеран та ін.
У другій половині XX ст. соціал-демократичні партії досягли вражаючих успіхів у впровадженні соціальних програм. З 30-х і до середини 70-х років у Швеції при владі була Соціал-демократична робітнича партія. У післявоєнний період частка ВВП, що йшла на соціальний захист, зросла з 10 % на початку 50-х років до 33 % у 70-ті. Було ліквідовано бідність, зріс рівень заробітної плати. Шведську модель називають також функціональним соціалізмом, бо демократична держава здійснює перерозподіл національного прибутку між багатими і бідними.
Проте не скрізь політика соціал-демократів мала лише позитивний результат. У 1981 р. на виборах у Франції переміг Ф. Міттеран. Згодом було проведено широкомасштабну націоналізацію, у державну власність перейшли майже всі банки. Уряд вжив серйозні заходи щодо соціального забезпечення – грошові виплати малозабезпеченим зросли майже в 10 разів. Негативні наслідки у вигляді інфляції примусили президента змінити політику, яка стала подібною до неоконсервативної.
Характерною особливістю політичного процесу другої половини XX ст. є зростання впливу об’єднань і угруповань підприємців, фермерів, вчителів, адвокатів, які створюються для реалізації досить специфічних професійних проблем.
У США, наприклад, інтереси підприємців представляє Торгова палата США (це 27 тис. штатних і місцевих палат, 200 тис. компаній-членів і 13 тис. підприємницьких асоціацій). 75 % всіх промислових компаній США входять до Національної асоціації промисловців, 500 тис. компаній об’єднує Національна асоціація малого бізнесу. У ФРН на регіональному і федеральному рівні створено близько 4-5 тис. об’єднань і організацій студентів, лікарів, діячів культури. Головна їх мета полягає в здійсненні впливу на формування політичної стратегії уряду. Такі об’єднання зростають у чисельному відношенні дуже швидко навіть порівняно зі зростанням членів політичних партій. Є навіть припущення, що організації такого типу можуть прийти на зміну політичним партіям.
Історичний досвід розвитку провідних країн Заходу в другій половині XX ст. довів, що існування суспільства на основі демократії як політичної реальності дає змогу вирішувати найболючіші питання сучасності. Стабільність цих держав забезпечується значною мірою високим рівнем політичної культури компромісу і консенсусу. Конфлікти в суспільстві розв’язуються мирними засобами, з визнанням всіма учасниками певних “правил гри”.
Демократична хвиля, породжена в середині 70-х років зміною диктаторських режимів у Греції, Іспанії і Португалії, збіглася з припиненням “холодної війни” кінця 80-х років і сприяла подальшому поширенню демократичної політичної системи. За даними організації “Фрідом Хауз”, яка постійно аналізує стан свободи у світі, якщо у 1972 р. у світі налічувалося 42 вільні країни, то в 1991 р. їх кількість зросла до 75. За підрахунками відомого американського політолога Р. Даля там, де демократія проіснувала більше двох десятиліть, вона збережеться і на довший строк, стане стабільною. Не перебільшуючи значення цього висновку, все ж треба мати на увазі, що процес формування політичної демократії тривав декілька століть (від Англійської буржуазної революції). Демократичні інститути Франції, наприклад, остаточно сформувалися наприкінці XIX ст., у ФРН та Італії – після Другої світової війни, у Східній Європі демократія почала утверджуватися внаслідок антитоталітарних революцій кінця 80-х – початку 90-х років. Тому проблема альтернатив політичного розвитку для великої частини людства стоїть ще дуже гостро.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)