Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 6.2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції

Два диктатори – Гітлер і Сталін – ніколи не довіряли один одному. Новий етап у взаємовідносинах із Москвою, започаткований договором про ненапад від 23 серпня 1939 р., Гітлер у колі своїх наближених одного разу назвав “шлюбом із розрахунку”. Обидві сторони керувались корисливими цілями, кожний партнер розумів, що “дружба, скріплена кров’ю”, рано чи пізно закінчиться сутичкою не на життя, а на смерть.

Вже влітку 1940 р. радянському керівництву стало ясно, що безпечний етап “дружби” із Німеччиною доходить кінця: надходили відомості про переміщення частин вермахту із Західної Європи до радянського кордону. В жовтні 1940 р. в Москву прийшло перше повідомлення про розробку штабом німецького верховного командування планів війни проти СРСР. А 29 грудня 1940 р., на одинадцятий день після підписання Гітлером директиви 21 (план “Барбаросса”), про неї вже стало відомо в Москві. Надалі потік тривожної інформації ставав все ширшим. У Москві робили відповідні висновки і з кінця 1940 р. почали більш інтенсивно готуватись до війни, що не залишалось непоміченим і в Берліні.

Можливо, у зв’язку з цією обставиною Володимир Резун (псевдонім Віктор Суворов), колишній резидент Головного розвідувального управління СРСР, засуджений заочно на смерть за зраду, у своїх книгах “Криголам” та “День М” стверджує, що Сталін виношував плани превентивної війни проти Німеччини, намічаючи її початок на 6 липня 1941 р., і Гітлер 22 червня здійснив ніби справді превентивний удар, щоб відвести загрозу і позбутися конкурента в боротьбі за світове панування. До речі, аналогічної думки дотримуються і німецький історик Вернер Мазер у своїй книзі “Порушене слово” та деякі інші дослідники. Автори цих книг вважають, що політичне рішення про превентивну війну було прийнято на засіданні Політбюро ще 19 серпня 1939 р. Більшість російських, німецьких і українських істориків виступають із критикою ідеї превентивної війни з боку СРСР, адже в протоколах Політбюро за серпень 1939 р. такого рішення не виявлено. Але якщо врахувати, що деякі плани Сталіна широко не обговорювались, за протоколами Політбюро не проходили, окремі питання розв’язувались у дуже вузькому колі осіб, то названа та деякі інші проблеми передісторії й історії Великої Вітчизняної війни як складової Другої світової війни ще знаходяться в епіцентрі дискусій світової історіографії. А різниця поглядів українських вчених, безперечно, відображає стан нашого суспільства і вітчизняної історичної науки.

Правда, як свідчать німецькі архіви, готуючись до війни з Німеччиною, радянське керівництво все-таки намагалось її уникнути. Причини: слабкість керівництва Червоної Армії, вибитого “чистками”, незавершеність переозброєння, незадовільна виучка військ,1 їх неготовність користуватися сучасною технікою. У керівництві “третього рейху” вважали також, що боязнь війни з Німеччиною мала для радянського керівництва і внутрішньополітичні причини: невдала для Москви війна могла призвести до політичної дестабілізації СРСР, краху комуністичної системи.

Ні сам автор версії так званої превентивної війни проти СРСР А. Гітлер, ні нацистські воєначальники ніколи не вірили в те, що Радянський Союз першим виступить проти Німеччини. Так, на нараді з вищим військовим командуванням 9 січня 1941 р. фюрер твердив: “Сталін, хазяїн Росії, – розумний хлопець. Він не стане відкрито виступати проти Німеччини…” І наполягав на тому, що оскільки війна із СРСР неминуча, то Німеччина зобов’язана вдарити саме тепер, поки на її боці перевага.

Показові визнання зробив на Нюрнберзькому процесі керівник преси Третього рейху Г. Фріче. Зокрема, в бесіді з одним зі співробітників Міжнародного трибуналу він сказав буквально таке: “Я завжди говорив, що наша вина у розв’язанні війни проти західних держав – приблизно 50 відсотків, тому що вони все-таки були авторами Версальського договору. Але наша вина у війні проти Сходу – стовідсоткова. Це була потужна і неспровокована агресія”.

Очевидно, Сталін розумів, яку величезну небезпеку криє в собі німецька агресія. Тим більше, що радянська дипломатія не зуміла домогтися ні перегляду Берліном своєї “східної” політики, ні зміни ставлення до СРСР деяких прикордонних із ним держав. Зазначимо лише два досягнення: Туреччина підтвердила радянсько-турецький договір про ненапад і нейтралітет (березень 1941 р.), а 13 квітня 1941 р. у Кремлі було підписано радянсько-японський пакт про нейтралітет.

Щоб відтягти війну, радянське керівництво в останній момент вирішило вплинути на Берлін за допомогою іншої тактики: продемонструвати свою готовність до пошуку політичних компромісів, з одного боку, і військову могутність СРСР – з іншого.

Це виявилось у тому, що починаючи з березня 1941 р. значно розширилися поставки в Німеччину нафтопродуктів, кольорових металів, зерна і бавовни; перевиконано план поставок у Німеччину, передбачений господарською угодою від 10 січня 1941 р.; радянський уряд підписав угоди про товарообіг і платежі з окупованими Німеччиною Бельгією, Норвегією й Данією.

Крім того, наприкінці квітня 1941 р. СРСР встановив дипломатичні відносини з урядом Віші, закрив дипломатичні представництва держав, окупованих Німеччиною. З радянської преси зникло все, що Берлін міг би кваліфікувати як прояв недружньої позиції щодо Німеччини. Як випливає з німецьких архівів, Москва дала зрозуміти Берліну в травні 1941 р., що для врегулювання радянсько-німецьких відносин і приєднання СРСР до Троїстого пакту Сталін був готовий навіть прибути в Берлін. Та й заяву ТАРС від 14 червня 1941 р., в якій чутки про майбутню німецько-радянську сутичку було проголошено пропагандою ворожих СРСР і Німеччині сил, можна розцінити як пропозицію Кремля німецькому урядові приступити до переговорів і готовність до певних поступок.

Ці та інші дипломатичні жести, як і демонстрація сили (концентрація військ у прикордонних районах, навчання повітрянодесантних сил, показ німецьким спеціалістам новітньої авіатехніки, розповсюдження інформації про можливий авіаудар відплати по Берліну та інших містах і навіть застосування хімічної й бактеріологічної зброї у випадку нападу Німеччини на СРСР), успіхів Радянському Союзу не принесли. Більше того, у період між 18 і 20 червня Молотову відмовили у візиті в Берлін. Як записав у своєму щоденнику вже згадуваний Вайцзекер, головна політична турбота Німеччини полягала в тому, щоб не дати можливості Сталіну за допомогою “якого-небудь люб’язного жесту переплутати в останній момент всі карти”.

Звичайно, сьогодні можна пред’явити цілий рахунок радянському керівництву за допущені промахи й помилки. Але не слід забувати, що напередодні нападу Німеччини на СРСР обстановка була вкрай заплутана. Ніхто не міг дати чіткої відповіді, чого хоче Гітлер від Радянського Союзу. Тим більше, що гітлерівці намагалися дезінформувати Москву, широко використовуючи для цього радянське посольство в Берліні, агентів-двійників тощо. До версії про можливу висадку німців у Великобританії весною або влітку 1941 р. і наступний удар на Близькому Сході радянське керівництво, як тепер відомо, ставилося з недовірою (особливо після польоту Р. Гесса в Шотландію 10 травня 1941 р.). І все ж у Сталіна, очевидно, була надія, що все можна уладнати миром або ж війні, якщо вона розпочнеться, будуть передувати переговори чи якісь претензії Німеччини.

Отже, політика Радянського Союзу в 1939-1941 рр. мало чим відрізнялася від західної політики “умиротворення” Мюнхена, що й призвело до трагічного фіналу.

Нарешті настав день, коли все прояснилося.

Вторгнення фашистських армій на територію Радянського Союзу почалося о 3 годині 30 хвилин 22 червня 1941 р. Разом з гітлерівською Німеччиною у війну проти СРСР вступили Фінляндія, Угорщина, Румунія й Італія. Допомогу Німеччині надавали царська Болгарія і франкістська Іспанія, Словаччина й Хорватія.

Гітлерівська кліка, розірвавши пакт про ненапад, здійснила небачений акт віроломства. Уже після вторгнення німецький посол у Москві Шуленбург прибув до наркома закордонних справ В. М. Молотова і заявив про рішення його уряду виступити проти СРСР. При цьому ніяких обгрунтованих причин нападу посол назвати не міг.

План війни проти СРСР під назвою “Барбаросса”, розроблений генштабом і затверджений Гітлером 18 грудня 1940 р., грунтувався на ідеї “блискавичної війни”. Він передбачав швидке просування танкових з’єднань, оточення й знищення радянських сухопутних військ у західних районах СРСР ще до того, як буде закінчено війну проти Англії1.

Бліцкриг, за розрахунками гітлерівців, мав зайняти 8- 10 тижнів до початку зими. Кінцева мета операції: вихід на лінію Волга – Архангельськ. Уральську промисловість передбачалось “паралізувати за допомогою авіації”.

Отже, на фронті між Балтійським і Чорним морями вглиб радянської землі розгорнули наступ три угруповання німецько-фашистських армій.

Група армій “Північ” зі Східної Пруссії через Прибалтику наступала на Ленінград. її наступ підтримували німецькі й фінські війська з території Фінляндії.

Група армій “Центр” розгорнула наступ у напрямку Мінськ – Смоленськ – Москва.

На Україну наступала група армій “Південь”. Головний напрям удару – Київ.

Почався один із найтрагічніших періодів Другої світової війни. Уже до 10 липня 1941 р. німецькі війська просунулися на північно-західному напрямку до 500 км, на західному – 350 км. Вони захопили Прибалтику, Білорусію і значну частину України. Тяжких втрат зазнали більше 100 дивізій.

Наслідки прикордонних боїв змінили співвідношення сил на користь ворога. Склалася катастрофічна обстановка для Радянського Союзу. Радянські війська відходили з боями, зазнавали величезних втрат. Героїчним опором радянські воїни затримували наступ гітлерівців, але зупинити його не могли.

Як тоді, у страшні й гіркі дні та місяці війни, так і сьогодні люди задають собі питання: у чому ж причини того надзвичайно тяжкого становища, в якому опинилася країна? Які фактори вплинули на величезні втрати і поразки Червоної армії уже в перші дні та місяці війни? Чому ціна перемоги СРСР стала надзвичайно високою?

У пошуках відповідей на ці непрості запитання історики тривалий час звертали увагу на такі чинники:

O Німеччина мала величезний військово-економічний потенціал, який спирався на ресурси майже всієї захопленої гітлерівцями Європи і перевищував радянський у 2,5 раза;

O німецька армія мала дворічний досвід сучасної війни, була озброєна за останнім словом техніки, а Червона армія цього досвіду й озброєння не мала;

O вказували на фактор раптовості нападу на Радянський Союз, всебічну розвідувальну й ідеологічну підготовку до війни з боку фашистської Німеччини;

O дискутувалось питання про ступінь готовності СРСР до війни, про некомпетентність Сталіна у воєнних питаннях, його невміння оцінити воєнно-стратегічну обстановку і наміри фашистського керівництва Німеччини (наприклад, напрямок головного удару) тощо.

Як бачимо, наголос робився на об’єктивних причинах поразок Червоної армії, що, звичайно, мали місце. Сучасний рівень історичної науки дає можливість повніше й об’єктивніше висвітлити цю проблему, дещо відійти від старих стереотипів, уточнити окремі положення. Зокрема, можна зробити такі узагальнення.

Перше. Утворення і зміцнення командно-адміністративної системи управління в 30-ті роки не дало бажаного результату в зміцненні економічних основ обороноздатності СРСР. Хоч витрати на оборону країни зростали, проте ефективність їх реалізації була недостатньою. Про це свідчать дані: на 1 листопада 1940 р. по восьми промислових наркоматах не було встановлено 33 тис. металоріжучих верстатів, а між тим за весь 1940 р. їх виробили 58 тис. У 1938-1941 рр. прийнято ряд урядових рішень: “Про заходи з упорядкування трудової дисципліни…”, “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону робітникам і службовцям покидати підприємства й установи”. Кожний робітник або службовець, який самовільно залишив роботу, міг бути покараний тюремним ув’язненням до 4 місяців. Через місяць після прийняття указу було порушено більше 100 тис. кримінальних справ, а за півтора наступних місяці – 900 тис. Це призвело до ще більшого безладдя, безвідповідальності та деморалізації кадрів. Прогули робітників зменшилися, але і приріст промислової продукції теж зменшився. Так, у 1939 р. приріст промислової продукції становив 14,7 %, а в 1940 р. зменшився до 11 %.

Друге. Проводячи лінію на зміцнення авторитарного режиму в країні та партії, на усунення всіх “небажаних”, Сталін і його підручні, насамперед Л. П. Берія, К. Є. Ворошилов, В. В. Ульріх, Л. З. Мехліс та ін., ще із травня 1937 р. розпочали надзвичайно жорстокі, нічим не виправдані репресії проти командного складу Збройних сил (М. Н. Тухачевський, І. П. Уборевич, А. І. Корк, Р. П. Ейдерман, В. М. Примаков, командувач військами Київського військового округу І. Є. Якір та ін.).

Армія втратила більш як 40 тис. досвідчених і кваліфікованих воєначальників, командирів та політпрацівників. (Щоправда, понад 13 тис. тих, хто вцілів, зрештою випустили з таборів і тюрем і повернули до армії.) Частка воєначальників із вищою військовою освітою на 1941 р. порівняно з 1936 р. скоротилася вдвоє і становила лише 7 % командного складу Червоної армії.

Різке зниження професійного рівня командного складу не могло бути непоміченим майбутнім ворогом і було однією із причин невдач на першому етапі війни.

У своїх мемуарах Маршал Радянського Союзу А. М. Василевський висловив думку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії), можливо, не було б і війни в 1941 р.

Третє. Некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва з боку Сталіна. Саме вона, наприклад у серпні 1941 р., стала причиною трагедії 6-ї та 12-ї армій Південного фронту в так званому “уманському котлі”. Трагічні наслідки для Південно-Західного фронту мала заборона Верховного Головнокомандувача залишити напівоточений гітлерівцями Київ. Унаслідок цього в оточенні опинилися чотири армії.

Через переоцінку Ставкою, очолюваною Сталіним, власних сил і недооцінки можливостей ворога під Харковом та Керчю у травні 1942 р. були оточені й зазнали поразки шість армій. Дорого коштували ці полководницькі амбіції “вождя народів”: лише в названих операціях було втрачено полоненими 12 армій (1,2 млн бійців і командирів), тобто одна третина усієї кількості воїнів діючої армії потрапили у ворожий полон у 1941-1942 рр.1

Четверте. У стратегічному плані на випадок війни не було передбачено оборонної операції. Війська ідеологічно були спрямовані на війну, якщо вона виникне, на чужій території. А фактор раптовості нападу Німеччини на Радянський Союз та його вплив на поразки Червоної армії на початку війни знадобився Сталіну для виправдання своїх помилок і прорахунків в організації відсічі агресору.

Яка ж тут була раптовість нападу, коли з 25 травня 1941 р. вермахт перекидав до західного кордону нашої країни 100 ешелонів на добу з військовою технікою й озброєнням? Все частіше спостерігалися порушення радянського кордону. За 11 місяців до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких лазутчиків. За шість місяців перед війною німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Крім того, агентурна розвідка Радянського Союзу інформувала уряд про час фашистського наступу на СРСР. Але ж була сувора вказівка Сталіна: не йти на “провокації”, вогню не відкривати ні в якому разі. Він заборонив елементарні заходи з приведення військ у бойову готовність, а Л. Берія твердо контролював цю заборону.

Такі основні, об’єктивні й суб’єктивні причини поразки Червоної армії на початку Великої Вітчизняної війни. Проте і сьогодні ще немає повного аналізу причин трагедії перших місяців війни, тому що вони складні, різнобічні й зумовлені багатьма політичними, економічними і військовими факторами. Лише останнім часом, наприклад крізь товщу пропагандистського туману, почала проступати більш-менш правдива картина того, що являли собою німецькі збройні сили періоду Другої світової війни. На наш погляд, краще за інших про армію противника у свій час сказав ГЖ. Жуков: “Треба оцінити гідно німецьку армію, із якою нам довелося зіткнутися з перших днів війни. Ми ж не перед дурниками відступали по тисячі кілометрів, а перед найсильнішою армією світу. Треба ясно сказати, що німецька армія на початок війни була краще нашої армії підготовленою, навченою, озброєною, психологічно більш готовою до війни… Треба також визнати, що німецький Генеральний штаб і взагалі німецькі штаби тоді краще працювали, ніж наш Генеральний штаб, і взагалі німецькі командувачі в той період краще й глибше думали, ніж наші командувачі”. Можливо, це і була одна з найголовніших причин невдач Червоної армії в 1941 р.

Основні заходи, яких вжив радянський уряд, щоб вистояти в жорстокій боротьбі з фашистськими загарбниками, спрямовані на майбутню перемогу, полягали в такому.

O Було створено надзвичайні органи влади й управління. 30 червня 1941 р. створено Державний комітет оборони, в руках якого зосередилася вся повнота влади. Його очолив Сталін. У 60 містах країни було створено міські комітети оборони, В екстремальних умовах централізована система управління відіграла свою роль. Крім того, було створено Ставку Головного командування Збройних сил, Радянське інформаційне бюро, Раду з евакуації та ін.

O У терміновому порядку було перебазовано на Схід 1523 промислових підприємства, у тому числі 1360 військових. У цілому Рада з евакуації провела значну роботу. Поступово економіку країни було перебудовано на воєнний лад.

O У ході війни всебічно зміцнювались Збройні сили СРСР, створювались нові види і роди військ, удосконалювалися стиль і методи управління. Вживались заходи щодо організації підпілля і партизанського руху.

Які ж головні віхи боротьби з агресорами до початку докорінного перелому в ході Другої світової війни?

На радянсько-німецькому фронті – це розгром фашистських військ під Москвою й оборонні бої під Сталінградом. Провал плану “Тайфун” на московському напрямку обійшовся військовому керівництву Німеччини покаранням 35 генералів, у тому числі було усунуто командувача групою армій “Центр” генерал-фельдмаршала фон Бока, головнокомандувача сухопутними військами генерал-фельдмаршала Браухіча. Головна заслуга в цій першій великій перемозі належить Західному фронту (із жовтня 1941 р. командувач Г. К. Жуков). Війська Німеччини зазнали воєнної і моральної поразки, було остаточно розвіяно міф про їх непереможність, зірвано план “блискавичної” війни, посилились антифашистські настрої у стані гітлерівців і їх сателітів. Японія і Туреччина не наважились вступити у війну проти СРСР. Посилився рух Опору в окупованих країнах. Це був початок докорінного повороту в ході Другої світової війни.

Розгромивши гітлерівців під Москвою, Червона армія продовжувала наступ до весни 1942 р. Але, скориставшись відсутністю другого фронту в Європі та прорахунками радянського командування, у травні ініціативу знову перехопила Німеччина. Б війська прорвали оборону під Курськом і Харковом і розгорнули наступ у двох напрямках: на Сталінград і Кавказ.

Водночас посилилась агресія Японії на Тихому океані та в Азії. Очікуючи слушного моменту, щоб напасти на СРСР, японські мілітаристи вирішили загарбати володіння США, Великобританії, Франції і Нідерландів у Тихому океані. Після бандитського нападу Японії на Тихоокеанський флот США, що базувався в бухті Перл-Харбор на Гавайських островах, полум’я Другої світової війни ще більше запалало. 8 грудня 1941 р. уряд США оголосив війну Японії. У війну з Японією вступили також Великобританія і її домініони, ряд держав Латинської Америки та ін.

11 грудня 1941 р. Німеччина й Італія оголосили війну США, звинувативши їх у порушенні нейтралітету. їх приклад наслідували Румунія, Угорщина, Болгарія, Словаччина і Хорватія. Отже, війна охопила всі великі держави і їх союзників.

Оголосивши війну США, Німеччина і Італія в той же день підписали договір із Японією про взаємодопомогу, а 18 січня 1942 р. – угоду про розмежування зон воєнних операцій. Японія у “своїй” зоні почала вторгнення до країн Південно-Східної Азії, прикриваючись лозунгами “Азія для азіатів”, “визволення від білого імперіалізму і колоніалізму”. Під владу Японії, крім раніше захоплених територій, потрапили Філіппіни, Таїланд, Малайя, Бірма, Індонезія, частково Нова Гвінея, багато тихоокеанських островів. Лише в травні – червні 1942 р. США і Англія, перекинувши частину свого флоту з Атлантики, зупинили наступ Японії. Війна в Тихому океані й Азії набула затяжного характеру.

У Північній Африці італо-німецькі війська під командуванням генерала Роммеля в травні – червні 1942 р. почали новий наступ на Єгипет із метою захопити важливу англійську військово-морську базу Александрію і Суецький канал. Вони просунулись на 300 км і досягли містечка Ель-Аламейн. Але, не отримавши достатніх підкріплень, Роммель не досяг Александрії.

В Атлантиці Німеччина намагалась розірвати комунікації, які зв’язували Великобританію, США і СРСР, і досягла значних результатів. У 1942 р. німецькі підводні човни потопили 1020 торгових суден. Ще 40 кораблів потопили італійські підводні човни.

Великобританія і США вимушені були направити на боротьбу з підводними човнами великі сили свого флоту й авіації. Крім того, а початку 1942 р. англійська авіація, а потім і літаки США, що базувались в Англії, стали систематично бомбардувати міста і промислові підприємства Німеччини (іноді одночасно вилітали 100-200 літаків). Але їм не вдалося завдати серйозної шкоди роботі німецької військової промисловості.

Отже, у другому періоді світової війни (22 червня 1941 р. – листопад 1942 р.) на боці агресора ще була значна перевага.

У тяжкі роки війни обставини вимусили лідерів великих держав всупереч ідеологічним розмежуванням об’єднати зусилля в інтересах перемоги над спільним ворогом. Недовір’я передвоєнних років було відкладено в сторону, адже доля Великобританії і США тепер залежала від того, чи вистоїть у цій війні СРСР.

Склалася антигітлерівська коаліція держав – унікальне політичне досягнення Другої світової війни. Які ж перші кроки й основні віхи її утворення?

По-перше, зміна воєнно-політичної обстановки в Європі після поразки Франції змусила США, зберігаючи офіційний нейтралітет, все більше втягуватись у боротьбу проти Німеччини. В липні 1940 р. за ініціативою уряду Рузвельта багато латиноамериканських країн спільно зі США підписали Гаванську декларацію, яка заявляла, що американські держави не допустять переходу американських володінь європейських держав (володіння Франції в Карибському морі) у руки якої-небудь іншої держави (тобто

Німеччини). У вересні 1940 р. США передали Великобританії 50 есмінців, необхідних для супроводу торгових суден і взамін дістали можливість створювати військові бази на англійських островах в Атлантичному океані. 11 березня 1941 р. за ініціативою Рузвельта (у листопаді 1940 р. вперше в історії США обраний президентом на третій термін) було прийнято закон про ленд-ліз1, тобто постачання зброї, спорядження і продовольства тим країнам, оборона яких, на думку президента, є важливою для інтересів США. Першою таку допомогу отримала Великобританія.

По-друге, уряди Великобританії (22 червня 1941 р.) і СІЛА (23 червня 1941 р.) проголосили, що вони підтримують Радянський Союз у його війні проти фашизму. “Це початок кінця для Гітлера”, – заявив міністр закордонних справ Великобританії А. Ідей. А прем’єр-міністр У. Черчілль, виступаючи по радіо 22 червня 1941 р. і визнаючи, що за останні 25 років не було більш послідовного противника комунізму, ніж він, все ж заявив, що все це блідне перед тим, що трапилось. Небезпеку, що загрожує Росії, прем’єр розцінив як небезпеку, що прямо загрожує Великобританії і США. Тому вже 12 липня 1941 р. СРСР і Великобританія підписали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. Уряди взяли взаємне зобов’язання надавати всебічну допомогу і підтримку, не допускати сепаратних переговорів про мир або перемир’я з агресором. Так було покладено початок утворенню антигітлерівської коаліції великих держав.

По-третє, 18 липня між СРСР і чехословацьким урядом укладено угоду про спільну боротьбу проти Німеччини і формування чехословацьких військових частин на території СРСР, а 30 липня аналогічну угоду підписано з польським урядом у Лондоні.

По-четверте, 30 липня – 1 серпня під час місії особистого представника президента США Г. Гопкінса до Москви було підписано документ про матеріальну допомогу США Радянському Союзу.

По-п’яте, у серпні 1941 р. Рузвельт і Черчілль, зустрівшись в Атлантичному океані, біля берегів Канади, підписали так звану Атлантичну хартію, в якій зазначались офіційні цілі США і Великобританії у війні. Хартія стала одним із програмних документів антигітлерівської коаліції. У ній йшлося, що США і Великобританія поважають право всіх народів “обирати форму правління, за якою вони хочуть жити”, вважають за необхідне роззброїти агресорів і створити надійну основу загальної безпеки, закликають всі держави в майбутньому “відмовитися від застосування сили”. Хоч Атлантична хартія мала досить абстрактний характер, радянський уряд погодився з її основними принципами.

По-шосте, було встановлено зв’язки СРСР із Національним комітетом “Вільна Франція” і 27 вересня 1941 р. Радянський уряд визнав генерала де Голля керівником всіх вільних французів, обіцяючи надати їм всебічну допомогу і співробітництво у спільній боротьбі з гітлерівською Німеччиною та її союзниками. У відповідь генерал де Голль від імені вільних французів зобов’язався боротися на боці СРСР і його союзників до повної перемоги над спільним ворогом і надати СРСР у цій боротьбі всебічну допомогу і сприяння.

По-сьоме, 29 вересня – 1 жовтня 1941 р. відбулась Московська конференція представників СРСР, США і Великобританії про взаємні військові поставки. Західні держави зобов’язались передати Радянському Союзу значну кількість озброєнь, у тому числі більше 3500 літаків і 4500 танків, відповідну сировину, а Радянський Союз – сировину для військової промисловості союзників. Крім того, 7 листопада 1941 р. Рузвельт поширив дію закону про ленд-ліз і на Радянський Союз. Поставки американської й англійської зброї здійснювалися трьома шляхами: північним, через Північний Льодовитий океан у Мурманськ І Архангельськ; південним – через Іран; східним – через Владивосток. У загальній сумі радянського виробництва зброї за роки війни допомога за ленд-лізом, за підрахунками американських істориків, становила 7-10 % .Ось лише один показовий приклад: більшість “Катюш” у роки війни було встановлено саме на американських автомобілях (“Студебекер”, “Форд-Мармон”, “Шевроле” та ін.). США поставляли також необхідні компоненти для виробництва пороху, що використовувався в ракетних установках.

По-восьме, зростання масштабів війни і фашистської загрози вимагали розширення і зміцнення антигітлерівської коаліції, надання їй офіційно організованої форми. Тому 1 січня 1942 р. представники 26 держав, у тому числі СРСР, США, Великобританії, Китаю, Індії, Австралії та інших європейських і латиноамериканських країн, підписали спільну Декларацію Об’єднаних Націй. Поділяючи цілі та принципи Атлантичної хартії, вони зобов’язалися об’єднати свої військові й економічні ресурси для боротьби проти членів Троїстого пакту, співробітничати один з одним і не укладати сепаратного перемир’я.

По-дев’яте, після того, як США стали воюючою країною, з’явилась можливість тісніше координувати політику і воєнні плани трьох провідних держав антигітлерівської коаліції – Великобританії, США, СРСР. Зокрема, 26 травня 1942 р. було підписано англо-радянський договір, за яким підтверджувалась угода про спільні дії у післявоєнний період.

11 червня 1942 р. у Вашингтоні відбулось підписання радянсько-американської угоди “Про принципи, що застосовуються до взаємодопомоги у веденні війни проти агресії”. Сторони зобов’язалися сприяти обороні один одного і взаємно надавати для цього матеріали, обслуговування й інформацію. У післявоєнний період передбачалась можливість погоджених дій у дусі Атлантичної хартії. Підписанням цих угод завершилось оформлення союзу трьох великих держав. Крім того, 12 червня 1942 р. було опубліковано радянсько-англійське і радянсько-американське комюніке про домовленість відкрити другий фронт у Європі в 1942 р.

Так поступово склалася антифашистська, антигітлерівська коаліція, основу якої становило співробітництво трьох великих держав. Зауважимо, що взаємодія країн антигітлерівської коаліції іноді здійснювалася складно і суперечливо, із затримкою виконання угод. Наприклад, уряди західних держав затягували відкриття другого фронту. Але все-таки перемога у Другій світовій війні – це спільна заслуга і загальний капітал всіх держав і народів, які боролися проти сил агресії.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)