Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 5.3. Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації

Перша світова війна за трагічністю своїх наслідків не мала рівних у всій попередній історії. Головні переможці в Європі – Великобританія, Франція, Італія, як і Росія, втратили близько половини свого національного багатства, одержали в спадок не тільки економічні труднощі, а й соціальну невлаштованість суспільства, яке в перші п’ять повоєнних років то тут, то там вибухало революційними конфліктами. Зазначене ще більшою мірою стосувалося переможених держав.

З учасників світової бойні виграли лише Японія, чия участь у війні обмежилася захопленням німецьких колоній на Тихому океані та проникненням у Китай, і ще в більшій мірі – США. Вони не тільки здобули воєнну перемогу над ворогом, а й економічну перемогу над своїми союзниками.

Шляхи виходу із соціально-економічної кризи були різними (якщо брати країни-переможниці й переможені), а то й діаметрально протилежними до названих (у Радянській Росії, пізніше в СРСР). Проте на середину 20-х років відбудову економіки у всіх воюючих країнах в основному було завершено. Зауважимо, що стосовно Росії та інших радянських республік, які виникли на території колишньої Російської імперії, термін “відбудова” можна вживати лише у значенні досягнення довоєнних фізичних обсягів виробництва, оскільки у всьому іншому – виробничі відносини, соціальна інфраструктура тощо, будь-які довоєнні орієнтири втрачали свій сенс.

Потік американського капіталу в Європу сприяв швидкій стабілізації економіки і соціальних відносин у провідних європейських країнах. Як і в США, в них відбувалися суттєві зміни у способах виробництва. Широко запроваджувалися його стандартизація, раціональні методи організації праці, що відкривало можливості значного поширення конвеєрного, отже, масового, виробництва. Швидкими темпами розвивалося автомобілебудування, нарощувалося виробництво електроенергії, предметів електротехнічної і хімічної промисловості. У зв’язку з цим суттєві зміни відбулися і в повсякденному житті людей, у побут яких масово входили такі блага цивілізації, як телефон, телеграф, радіо, кінематограф, автомобіль тощо.

Політики і теоретики капіталістичної моделі організації суспільства святкували перемогу. Проте дещо передчасно. Попереду ще була важка економічна криза 1929-1933 рр. Вона охопила практично всі країни капіталістичного світу, тривала майже 4 роки і, як результат, призвела до скорочення промислового виробництва в середньому на 38 %. З високорозвинених країн найбільших витрат зазнали США і Німеччина, промислове виробництво в яких скоротилося відповідно на 46,2 і 40,2 %. Економічний спад мав важкі соціальні наслідки: за 1929-1932 рр. безробіття в країнах, охоплених кризою, зросло з 5,9 млн до 26,4 млн осіб, що у свою чергу зумовлювало соціальні протести. І не тільки у вигляді страйків. Політичні катаклізми, як, наприклад, у Німеччині, мали у своїй основі саме соціальну невлаштованість суспільства.

До небаченої раніше соціально-економічної депресії капіталістичний світ призвели гіпертрофована монополізація капіталу, засобів виробництва, стихія вільного ринку. В післявоєнний період фактично було відкинуто державне регулювання економіки, що практикувалося у воєнні роки. Монополії Форда, Моргана, Дюпона, Рокфеллера, Крупна та ін. підпорядкували собі цілі галузі виробництва.

Доктрина “невтручання” держави в економічне життя, заснована на концепції вільного ринкового саморегулювання, виявилася нежиттєздатною. Можна зазначити, що причини й уроки цієї кризи в певному розумінні підтверджували ленінський висновок про те, що надмірна монополізація економіки веде до регресу, застою, економічної анархії. Не меншою мірою це підтвердила і радянська система господарювання, з доведеною до абсурду монополізацією (одержавленням) засобів виробництва. Як і постсоціалістична практика абсолютної лібералізації товарно-грошових відносин.

У зв’язку з кризою почався перегляд окремих базових принципів класичного лібералізму як провідної ідеології соціально-економічної моделі західного суспільства, передусім в англосаксонських країнах. Новий, або соціальний, лібералізм почав утверджуватися також під впливом марксизму і соціал-демократії, зокрема щодо позитивної ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів.

Проте в різних країнах ступінь втручання держави в економіку був різним і обумовлювався, крім іншого, особливостями їх історичного розвитку. При цьому чітко окреслилися три напрямки:

O ліберально-реформістський, що увійшов в історію як хрестоматійно відомий “новий курс” президента США Ф. Рузвельта;

O соціал-реформістський, характерний перш за все для країн Скандинавії, Франції, республіканської Іспанії та деяких інших;

O тоталітарний варіант державного регулювання, який серед країн, охоплених кризою, найбільше виявився в Німеччині.

Ліберальний реформізм (соціальний лібералізм), ідеї якого найбільш грунтовно виклав Дж. М. Кейнс, став однією з найважливіших реформаторських течій у 30-ті роки, практичною основою виходу з економічної кризи.

Він відкидав постулати класичного лібералізму про необмеженість економічної свободи, вільної конкуренції. Суть кейнсіанства полягала в необхідності доповнення традиційних для лібералізму принципів індивідуалізму, вільної конкуренції, ринку принципами державного регулювання економіки, соціальної сфери.

Вперше і найбільш дієво ці принципи було реалізовано в діях президента-реформатора ФД. Рузвельта, а потім у тих чи інших масштабах і формах запроваджено і в інших індустріально розвинутих країнах. “Новий курс” Рузвельта – це система широкомасштабних заходів щодо виходу з кризової ситуації на шляхах глибокої структурної перебудови соціально-економічної сфери, всього суспільно-політичного життя. Перш за все створювалися ефективні механізми державного регулювання інфляції, зайнятості й безробіття, підтримання високої ділової активності. Важливими складовими “нового курсу” Рузвельта стали створення націоналізованого сектору в економіці, включення виробника у відносини власності через систему акцій та інші форми участі в розподілі певної частини капіталістичного прибутку. На цій основі долалося відчуження працівника від виробництва, включалися матеріальні стимули виробництва, поліпшувався добробут виробника. На державному рівні створювалася система соціального захисту трудящих, зокрема страхування у зв’язку з безробіттям.

Оптимальні темпи економічного зростання забезпечувалися ефективною бюджетною і кредитною політикою держави, зокрема великими інвестиціями у виробництво. Державне фінансування доповнювалося комплексом правових актів, умілим регулюванням податкової системи, протекціоністськими заходами щодо національного виробника тощо.

Названі заходи здійснювалися паралельно з політичним реформуванням, демократизацією суспільного життя в цілому, що створювало правові механізми, які до певної міри нейтралізували всевладдя монополій. Недаремно адепти вільної ринкової конкуренції кваліфікували таку модель соціально-економічного і політичного суспільства як “повзучий соціалізм”.

Проте Ф. Рузвельт, не боячись звинувачень у соціалістичному характері запроваджуваних ним реформ, за допомогою системи названих заходів фактично урятував американський капіталізм, поклав початок його докорінному реформуванню. За сучасними визначеннями, то був початок кінця епохи так званого дикого капіталізму. Далекоглядні політики зробили належні висновки з історичних уроків, світової економічної кризи, посиливши акценти на соціальні пріоритети в процесі реформування капіталізму.

Американська модель реформування соціально-економічних відносин, як уже зазначалося, прижилася і в інших країнах. Хоча, заради об’єктивності, варто зазначити, що Рузвельтівський курс соціально-економічних реформ багато в чому повторював і апробував на практиці концепції соціального устрою західноєвропейської соціал-демократії, які починали реалізовуватися в окремих країнах ще в докризовий період.

Один із лідерів європейської соціал-демократії Р. Гільфердінг у 1927 р. писав: “Ми знаходимося в такому періоді капіталізму, коли останній в основному подолав еру вільної конкуренції і коливань сліпого закону ринку і підходить до організованої економіки”. Заява дещо поспішна, проте суть основних тенденцій на майбутнє передбачена досить правильно.

Соціал-реформістська модель більшою мірою, ніж ліберально-реформістська, характеризувалася поєднанням регулюючої ролі держави і соціалізації економіки – аж до переходу окремих підприємств і галузей господарства в руки держави. У результаті в країнах Скандинавії (Швеції, Данії, Норвегії) значно зріс державний сектор в економіці. Соціал-демократичні уряди цих країн поставили під контроль держави зовнішню торгівлю, вивіз капіталу, фінансували капітальне будівництво та інші капітальні економічні проекти, сільськогосподарське виробництво.

Рішучі реформаторські заходи в економіці поєднувалися із сильною соціальною політикою: поліпшенням пенсійного забезпечення, створенням системи державного страхування, заходами щодо допомоги багатодітним сім’ям, інвалідам.

Соціал-реформістська політика проводилася в країнах, де були сильні позиції лівих партій соціал-демократичного спрямування. Саме тоді й за таких обставин сформувався феномен “шведського соціалізму”.

Отже, “соціальний лібералізм”, як і соціал-реформізм, стали основою реформування капіталістичного суспільства, завдяки чому було не тільки подолано кризу 1929-1933 рр., а й закладено стійкі тенденції соціально-економічного розвитку на майбутнє. Більш стабільно вони виявилися після Другої світової війни, що дало можливість країнам Заходу запобігти серйозним потрясінням за всіх змін світової політичної кон’юнктури.

Драма італійського і німецького лібералізму полягала в тому, що він не оцінив специфіки соціального і політичного розвитку своїх країн у післявоєнний період, сприйнявши фашизм як силу, здатну “регулювати” соціально-економічні процеси в умовах глибокої структурної кризи суспільства. Тобто утвердження фашизму при владі, у принципі, також було результатом пошуку шляхів виходу з кризи, відновлення порядку і ліберальних цінностей. Фашизм покликаний був зробити те, з чим не змогли справитися традиційні європейські партії: пристосувати політичну систему влади до нових економічних і соціальних реалій.

Дійсність, як відомо, виявилася зовсім іншою. Якщо “новий курс” Рузвельта і його європейські аналоги означали демократизацію всього суспільного життя, і насамперед соціально-економічних відносин, то вихід із кризи за фашистським “рецептом” призвів до глибокої кризи буржуазної демократії. Соціальний мир досягався на основі спотворених соціальних цінностей, за допомогою крайніх засобів. Регулювання суспільних процесів здійснювалося засобами тоталітарного втручання політичної влади. Фашизм (нацизм) ліквідував й ідеологічний плюралізм – основні завоювання буржуазної демократії, тримав під жорстким контролем соціально-економічну сферу суспільного життя.

Тоталітарна модель господарювання сковувала ринкові відносини, натомість практикувала жорстку надцентралізацію. Антикризова політика в Німеччині, Італії, Японії, а пізніше й у франкістській Іспанії спиралася на тотальну мілітаризацію економіки, всього соціально-економічного комплексу. На відміну від ринкових економік, там практикувалося не опосередковане, а пряме втручання в господарське життя.

Суто економічна ефективність такої політики (якщо абстрагуватися від методів її здійснення) давала свої позитивні наслідки. Так, у Німеччині вже через рік було ліквідовано безробіття, чим не могли похвалитися країни, які обрали інший шлях виходу з економічної кризи. Показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловості, які забезпечували нарощування військового потенціалу, теж стрімко пішли вгору. І хоча ці показники не були незаперечним доказом переваг тоталітарної економіки, проте фактом було те, що фашистським політикам вдалося схилити на свій бік населення не тільки репресивними заходами.

Отже, міжвоєнний період світової історії утвердив різні тенденції суспільного розвитку як в окремих країнах, так і в соціально-політичних системах взагалі. Звичайно, можна помітити і їх деяку односпрямованість, навіть закономірність, як-от: вихід з глибокої структурної кризи здійснювався, як правило, шляхом посилення державного втручання в ринкову стихію економічного розвитку. Щоправда, на практиці зовні односпрямовані тенденції вели до протилежних соціально-економічних і суспільно-політичних наслідків. В одному випадку державне втручання стало дієвим засобом демонополізації виробництва, в іншому (радянський варіант) воно призвело фактично до утвердження державної монополії на всю виробничу сферу, до тоталітаризму як абсолютної регламентації всієї життєдіяльності суспільства.

Першим виявом тотального втручання держави у всі сфери суспільного життя стала політика так званого воєнного комунізму. Даним терміном прийнято було визначати сукупність всіх соціальних і економічних заходів періоду громадянської війни в Радянській Росії. Його основні складові – реквізиція продовольчих запасів у їх виробників (продрозкладка), тотальна націоналізація промисловості, фактична ліквідація товарно-грошових, ринкових відносин і їх заміна прямим натуральним продуктообміном” загальна мілітаризація праці тощо.

До сьогодні триває спір, якою мірою “воєнний комунізм” був зумовлений потребами воєнного часу (в роки Першої світової війни деякі з названих заходів – продрозкладка, мілітаризація праці та ін. здійснювалися і в інших воюючих країнах), а якою відображав цілеспрямовану програму прискореного перетворення суспільства на комуністичних засадах (політику “комуністичного штурму”). Відповідь навряд чи може бути однозначною: було і те, й інше. Самі більшовики теж не мали чіткого уявлення, де закінчуються заходи, зумовлені надзвичайними обставинами воєнного часу, і де починається планомірна робота з будівництва нового суспільства.

Політика воєнно-комуністичного штурму була, крім усього, ще й орієнтована на “світову революцію”. Проте реальність початку 20-х років перекреслила ці сподівання. Тому радянське керівництво змушене було шукати соціальну опору всередині країни. А це означало відмову від найбільш непопулярних принципів політики “воєнного комунізму”, що й було зроблено із взяттям на початку 1921 р. курсу на нову економічну політику.

Неп правомірно розглядати як першу спробу більшовиків організувати соціально-економічні відносини в країні на ринковій основі. Цьому мали сприяти такі його складові, як заміна продрозкладки продовольчим податком, поновлення торгівлі, товарно-грошових відносин взагалі, призупинення націоналізації і навіть певна денаціоналізація виробництва (оренда, концесії тощо). Отже, розпочалася широкомасштабна структурна перебудова економіки, суть і наслідки якої до кінця не усвідомлювало навіть вище радянське керівництво. Так, В. Ленін розцінював неп то як “реформістський метод дій” у питаннях господарювання, як “перший крок до соціалізму”, то як “відступ від соціалізму”, протиставляючи Росію “непівську” і “соціалістичну”.

Економічні успіхи непу були незаперечні, щоправда, не стільки в реально досягнутих вимірах, скільки в позитивних тенденціях на майбутнє. Проте закладені в непі прогресивні тенденції соціально-економічного розвитку суспільства не були реалізовані, не втілилися ні в гармонію виробничих відносин, ні в матеріальний достаток. Ножиці цін, товарний голод, продовольчі картки, безробіття – все це реалії непу. Реалії, які породжували соціальну напруженість у суспільстві, отже, готували загибель непу.

Неп не було сприйнято маргінальною свідомістю абсолютної більшості робітничого класу, яка бачила в ньому перешкоду на шляху до “соціалістичного раю для всіх”. Ця маса, по суті, люмпен-пролетарів у принципі була готова до “великого стрибка в соціалізм”, до демонтажу непівських економічних механізмів, готова була за мінімальний, проте гарантований державою пайок, віддати себе в опіку адміністративно-бюрократичній системі. Незадоволення непівськими методами господарювання виявляли і сільські люмпени, прошарок яких постійно зростав. Нарешті, непівська економіка, яка в принципі заперечувала командні методи керівництва, не тільки позбавляла адміністративно-управлінський апарат командно-розподільчих функцій, а й поповнювала за їх рахунок лави безробітних.

За таких умов неп був фактично приречений. Перелом кінця 20-х років у соціально-політичних орієнтаціях радянського суспільства спирався на досить широку, по-своєму активну, якщо не сказати агресивну, соціальну базу. На хвилі антинепівських настроїв у політичному керівництві СРСР перемогла сталінська більшість. Ця перемога, по-перше, була не тільки політичною, по-друге, у певному розумінні вона стала закономірною, хоча й не бажаною.

Демонтаж непу докорінно змінив соціально-економічну політику в країні. Це був не просто “поворот кінця 20-х”, фактично це був розворот на 180 градусів – до воєнно-комуністичних методів організації суспільного життя. Це було друге видання “воєнного комунізму”. Вся практика соціально-економічних перетворень підпорядковувалася політиці, політика – утвердженню режиму авторитарної, тоталітарної влади.

Неп “не вписувався” в сталінську модель суспільних перетворень.

У принципі його основу мали становити багатоукладна економіка, господарська незалежність виробників від держави і її політичних інститутів. Неприйнятною для тоталітарного режиму була й ідея саморегульованої економіки на основі товарно-грошових, ринкових відносин – такою економікою неможливо управляти з одного центру, за єдиним народногосподарським планом.

З ліквідацією непу усувалася головна економічна перешкода на шляху глобального впровадження адміністративно-командних методів управління в усі структури радянського суспільства. Адже держава перетворювалася у верховного власника всіх засобів виробництва. В 30-ті роки державна виробнича монополія стала стрижнем всієї господарської системи. Як і централізований, здійснюваний “по вертикалі” позаекономічними методами перерозподіл доданої вартості.

Отже, якщо здійснювані на ліберал-реформістській чи соціал-реформістській основі трансформації західних суспільств наближали їх до громадянських стандартів – так званої “європейської” моделі суспільного розвитку, то сталінський поворот кінця 20-х років знаменував утвердження тоталітаризму – “азіатську” модель суспільного розвитку (див. схему).

Звичайно, названі критерії не варто абсолютизувати, діапазон їх практичного втілення не завжди збігається з теоретичними викладками. Щодо “азіатської” моделі, то, ясна річ, вона накладалась не тільки на радянську, а й на інші форми тоталітаризму.

Соціально-політичні трансформації капіталізму і радянського суспільства, незважаючи на їх докорінну відмінність, все ж відбувалися в рамках єдиного історичного процесу, отже, не виключали і певної взаємодії. Один із таких прикладів – розширення торгових зв’язків у період економічної кризи 1929- 1933 рр. Так, за цей період із загального промислового експорту США на частку Радянського Союзу припадало 65 % верстатів, 67 % сільськогосподарських машин, 74 % ливарного устаткування. У світовому імпорті машин частка СРСР у 1931 р. становила понад 30 %, у 1932 р. – 50 %.

Домінантою політики “соціалістичного штурму” з кінця 20-х років стала форсована індустріалізація.

Безумовно, прискорені темпи її здійснення були об’єктивно необхідні – як в аспекті внутрішніх, так і зовнішніх обставин. Інша річ, що в ім’я надіндустріалізації було знехтувано імперативами здорового глузду щодо оптимального співвідношення в пропорціях розвитку промисловості й сільського господарства, важкої і легкої галузей індустрії, усуспільненої й індивідуальної праці, прискорення економічного зростання і підвищення життєвого рівня трудящих. Засобами політичного й ідеологічного тиску суспільству було нав’язано догму, що паралельне розв’язання цих завдань неможливе, як і тривале існування багатоукладної економіки.

Ціною неймовірних зусиль у довоєнний період у СРСР було розв’язано основоположні завдання індустріалізації. Фактично заново було створено важку індустрію, включаючи галузі, яких не знала дореволюційна Росія. За всіма історичними мірками це був видатний результат. Інша річ – ціна, яку заплатив радянський народ за більшовицькі методи форсованої індустріалізації. Однією з трагічних сторінок індустріалізації було те, що здійснювалася вона переважно за рахунок селянства. Саме в цьому контексті необхідно розглядати основні аспекти колективізації сільського господарства і пов’язані з нею соціальні катаклізми кінця 20-30-х років.

Узагальнений висновок з усього викладеного зводиться до того, що ліворадикальна ідеологія більшовизму (до того жуй сталінській інтерпретації), втілена у відповідній політиці та суспільній практиці, не створила належних умов ні для стабільного розвитку економіки, ні для підтримання громадянського миру в радянському суспільстві.

Саме в міжвоєнний період суспільством прокотилися три хвилі масових політичних репресій: періоду “червоногвардійської атаки на капітал” і громадянської війни; у процесі колективізації (розкуркулювання, голодомор); політичні репресії кінця 30-х років. Якщо перші дві хвилі мали певну логіку (“класової боротьби”) і були пов’язані з ліквідацією класу власників, мали запобігти “російській Вандеї”, то третя хвиля масових політичних репресій була зумовлена вже логікою боротьби за владу безпосередньо в політичному керівництві, жертвою якої стали і широкі кола інтелігенції, всі ті, хто, на думку тоталітарної влади, становив для неї небезпеку.

Жорстка централізація всіх сфер суспільного життя, адміністративно-бюрократична система управління звели нанівець національний суверенітет республік, декларований Союзним договором 1922 р. Центр подбав про арсенал правових та інших засобів, які крок за кроком звужували сутність радянської федерації, у результаті чого вже в 30-ті роки від неї залишився фактично декоративний фасад. Чіткого визначення набула тенденція перетворення республік у національні регіони фактично унітарної держави.

Зазначене аж ніяк не заперечує того, що в питаннях національного розвитку, особливо в соціально-культурній сфері, як і міжнаціональних відносин, у радянський період відбулися значні позитивні зміни порівняно з дореволюційною Росією. Тому оцінювати радянську національну політику 20-30-х років лише зі знаком “мінус” було б історично несправедливо.

У цьому плані варто згадати хоча б феномен українського культурного відродження 20-х років. З різних причин (переважно політичного характеру) радянська влада стала на шлях національно-культурної лібералізації. За цих умов українська культура у 20-ті роки набула такого злету, який справедливо було названо українським культурним ренесансом.

Він тривав близько 10 років і був найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.

Доречно зауважити, що це стосувалося української культури не лише в її етнонаціональному (етнолінгвістичному) сприйнятті, а всієї системи культури в Україні, включно з культурою національних меншин.

Національно-культурне відродження в Україні не означало її “відрубності”, “випадання” з контексту світової культури. Хоча з різних причин процес входження української культури в культуротворчі процеси тогочасного світу мав досить суперечливий характер. Це виявилося, зокрема, в ході культурної (літературної) дискусії 1925-1928 рр. Вона була природною реакцією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура і мала дати відповідь на низку гостросоціальних питань. Зокрема, якими мають бути мистецтво, література – глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистськими, політизованими; як краще зберегти українську самобутність культури: через її “масовізм” чи “олімпійство”, тобто творити для масового “споживача культурних благ” чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; зберігати самобутність національної культури в органічному поєднанні зі світовою чи перетворитися на культурну провінцію.

Далі питання ще більше загострювалися, набуваючи конкретики не тільки практичної” а й політичної: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до ізоляції від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі.

Ваплітяни (М. Хвильовий, О. Досвітній, П. Тичина, Ю. Яновський та ін.), як і неокласики (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), відстоювали гасло орієнтації на “психологічну Європу”, вважаючи європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. “Освоюймо джерела європейської культури, щоб не залишитися назавжди провінціалами”, – таким було їх кредо.

Українська національно-культурна еліта розглядала світову культуру як суму національних культур. Все істинно національне в культурі, якщо воно сягає світового рівня, стає надбанням культури всього людства. Найбільш знакові постаті українського культурного відродження були далекі від ідеалізації тогочасного культурного стану української нації, засуджували тенденції консервації традицій минулого в їх абсолютизованих формах. Так, відомий академік А. Кримський застерігав: спроби реставрувати національно-культурне будівництво в стилі старого козацького бароко є “культурним назадництвом” щодо сучасної світової культури. М. Хвильовий у своїх полемічних статтях висловлював різке несприйняття “провінціального просвітянства”, яке “відгороджує нас від культурної Європи”.

Які ж найбільш характерні тенденції розвитку виявила світова культура в міжвоєнний період?

Катастрофічні наслідки Першої світової війни, соціальні катаклізми, що настали за нею, докорінно вплинули не тільки на світогляд мільйонів людей на всіх континентах, а й на культуросприйняття. Відбувся перегляд попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності, переоцінювалися деякі світоглядні стереотипи, орієнтації, започатковані ще епохами просвітництва, романтизму. Серйозну кризу переживав раціоналізм як спосіб змінювати світ шляхом звернення до розуму людини. Не перекреслюючи культурні надбання минулого, в міжвоєнний період стверджувалася культура, орієнтована на глибини індивідуальної психології.

Нове світосприйняття зумовлювало і пошуки нових художніх форм, здатних адекватно його втілити. Відтак на передній план у культурному житті виходили модерністські (авангардистські) течії, які, принаймні так вважалося, адекватно відтворювали загальні суперечності епохи, соціальну невлаштованість життя, хаотичне бродіння умів, нові уявлення про людину, про її нездатність контролювати свої вчинки, наслідки суспільного прогресу.

Найвпливовішими представниками естетики авангардизму в літературі 20-30-х років були Дж. Джойс, Г. Еліот, Д. Лоуренс (Великобританія), А. Жід, А Камю (Франція), Ф. Кафка (Австрія), У. Фолкнєр (США) та ін. Місце “маленької людини” в суспільстві, її вчинки, зумовлені усвідомленням своєї незахищеності, – центральна проблема літератури модернізму. В США в міжвоєнний період авангардна література не набула такого поширення, як в Європі. Проте реалістичні твори Т. Драйзера, С. Льюїса, Ю. О’Ніла, Е. Сінклера, Дж. Стейнбека, як і література “втраченого покоління” Е. Хемінгуея, набули світової популярності.

Радянська література, в умовах відносної ідеологічної розкутості 20-х років, розвивалася в безперервних пошуках і експериментах, у протиборстві реалістичних і модерністських тенденцій, класового екстремізму і загальнолюдського гуманізму. З помітним ухилом у бік модернізму писали М. Булгаков, І. Бабель, М. Зощенко, А. Платонов та ін.

Ще в більшій мірі, ніж літературу, авангард захопив світове образотворче мистецтво. У стилі абстракціонізму, експресіонізму в 20-30-ті роки творили відомі французькі митці Ж. Брак, М. Громер, німецькі – Г. Гросс і О. Дікс, австрієць О. Кокотка та багато інших. У середині 20-х років утвердився і через декілька років став чи не наймоднішою течією в мистецтві сюрреалізм (мистецтво надприродного, надреального). Його найбільш відомими представниками були іспанець С. Далі, бельгієць П. Дельво, французи М. Дюшані І. Таті та ін.

Найвідомішим представником авангардизму в образотворчому мистецтві міжвоєнного періоду був Л. Пікассо. “Крайній революціонер у мистецтві”, як його називали, він за свою творчу діяльність звертався чи не до всіх творчих напрямків – від сюрреалізму до стилів, близьких соцреалізму. Як і інші видатні художники-модерністи, він у своїй творчості в абстрактних формах відображав реальну дійсність тогочасного світу. Прикладом може бути його всесвітньо відома картина “Герніка”, яка в символічних формах передавала трагедію, пов’язану з громадянською війною в Іспанії (батьківщині художника), застерігала проти фашистської небезпеки.

Явищем світової культури став російський. (радянський) авангард 20-х років. Причому в творчості його представників (М. Ларіонов, К. Малевич, О. Родченко, В. Татлін, М. Шагал та ін.) авангардистські стилі вдало поєднувалися з виробничим дизайном, який тільки-но входив у світову практику. Так, у 1926 р. на Всесвітній виставці в Парижі радянські художники представили свою новаторську колекцію моделей одягу й завоювали найвищу нагороду – “Гран-прі”. Український авангард (сам термін стосовно 20-30-х років вперше з’явився лише в 70-ті роки) в образотворчому мистецтві представляли К. Малевич, який значний час працював в Україні, А Петрицький, О, Архипенко та ін. Доречно зазначити, що Україна стала останнім пристанищем російського авангарду. Українські журнали “Альманах-Авангард” і “Нова генерація” наприкінці 20-х ще продовжували друкувати твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді російських авангардистів.

Несправедливо мистецтво міжвоєнного періоду зводити лише до модерністських напрямків. Значна, якщо не більша, частина художників зі світовим ім’ям продовжували творити в традиційному реалістичному стилі чи на межі реалістичного і модерністського. Це стосується таких всесвітньо відомих творців як Е. Бурдель, А. Майоль, А Матісс (Франція), Д. Сікейрос, К. Ораско, Д. Рівера (Мексика), У. Зорак, Р, Кент (США) та багатьох інших. Не стало кроком назад і російське реалістичне мистецтво, яке наприкінці 20-х років потіснило авангард.

Докорінний перелом у міжвоєнний період відбувся і в архітектурі. Ф, Райт в Америці, В. Гропіус, Ф. Журден, Е. Саарінен і особливо Ле Корбюзьє в Європі поклали початок новому архітектурному стилю, що одержав назву “конструктивізм” і відповідав технічним можливостям тогочасної індустрії. Для нього характерні строга функціональність архітектурних форм, стандартизація й індустріалізація будівельних робіт. Архітектурна ідеологія 20-30-х років реалізується в численних новаторських творіннях. Конструктивізм того періоду завоював право називатися особливим художнім стилем. Його втіленням стали Рокфеллер-центр у Нью-Йорку, комплекс Держпрому в Харкові, перші станції Московського метрополітену.

Наука міжвоєнного періоду вирізнялася не тільки бурхливими темпами розвитку, а й різким зростанням її соціальної значимості. Найважливіші її досягнення пов’язані з відкриттями глобального значення в галузі атомної і ядерної фізики. В астрофізиці, хімії, біології та інших природничих науках стали широко застосовуватися поняття і методи, пов’язані з вивченням атома та атомного ядра. Утверджується релятивістська (заснована на загальній теорії відносності) космологія. Нові можливості, зокрема застосування теорії відносності до мікросвіту, відкрила квантова механіка – найбільш значне теоретичне узагальнення фізики 20-х років. Відкриття вслід за електронами, фотонами, протонами і позитронами електрично незаряджених частинок – нейтронів завершило фізичну інтерпретацію періодичної системи елементів.

З відкриттям у 1934 р. французькими фізиками Ірен і Фредеріком Жоліо-Кюрі штучної радіоактивності ядерна фізика впритул наблизилася до одержання енергії за рахунок поділу ядер урану. Почалося застосування радіоактивних ізотопів у техніці, біології, медицині. У галузі теоретичної фізики значних результатів досяг Український фізико-технічний інститут (Харків), у якому деякий час працювали вчені світового рівня І. Курчатов та Л. Ландау. В 1932 р. тут вперше в Радянському Союзі було успішно здійснено розщеплення атома літію, а написана Л. Ландау праця з кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях термоядерного синтезу.

Світове значення мали дослідження Ю. Кондратюка з теорії космічних польотів, які пізніше використовувались як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в американських програмах освоєння космосу. Велике майбутнє чекало і заснований Є. Патоном у 1932 р. Інститут електрозварювання (Київ).

З утвердженням тоталітарних режимів культура зазнала непоправних втрат. Сфера духовного життя належала до числа тих, які в першу чергу і в найбільшій мірі підлягали жорсткій ідеологічній регламентації. Все, що не вписувалося в ідеологічні стереотипи і політичні наміри тоталітарних режимів, зазнавало утисків, переслідувалося, нищилося. Нищилися не тільки надбання культури – духовної, матеріальної, а і її носії і творці – інтелігенція.

Передусім це стосувалося Радянського Союзу і фашистської Німеччини. В останній з приходом до влади націонал-соціалістів розвиток культури і науки значно уповільнився, що, крім іншого, було пов’язано і з вимушеною еміграцією багатьох представників інтелігенції, насамперед єврейського походження.

У переважній більшості вона емігрувала до США, значно посиливши потенціал американської науки.

Щ

(2 votes, average: 5,00 out of 5)