Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 2.5. Позаєвропейський світ: основні тенденції суспільного розвитку
Європейські країни, які твердо стали на шлях капіталістичного розвитку, здобули величезні переваги порівняно з рештою світу, в якому традиціоналізм не уступав своїх позицій. Ці переваги, природно, відбивались і на військовому потенціалі, і на можливостях тієї чи іншої країни до експансії.
У XVIII ст. європейська цивілізація продовжувала поширюватися практично на всі континенти.
Порівняно з епохою Великих географічних відкриттів її проникнення на інші території стало більш глибинним. Європейці активно закладали основи колоніальної системи.
Водночас європейці не втручались у політичні структури своїх колоній. Це відбувалося лише в тих випадках, коли державності або не було взагалі, або вона знаходилась на досить низькому рівні (наприклад, у Новому світі або в Австралії). Стикаючись зі стародавніми цивілізаціями Сходу, які давно виробили власні традиції культури і державності, завойовники добивались перш за все їх економічного підкорення. Колоніальна політика європейських країн неминуче призводила до їх зіткнення в різних регіонах світу.
У суперництві європейських країн перемогу здобували найпередовіші в економічному плані, найбільш модернізовані країни. Не дивно, що до XVIII ст. лідерство в колоніальних загарбаннях перейшло до Англії. Англо-французькі війни, які розпочалися наприкінці XVII ст., зі зростаючою силою йшли як на континенті, так і в колоніях протягом всього XVIII ст. Англія витіснила свою суперницю з Індії. До 1763 р. їй вдалося відвоювати французькі колоніальні володіння в Канаді.
Ослаблені Іспанія і Португалія відійшли на другий план і в економічному плані, і як морські держави. Колоніальні володіння іспанців і португальців у Новому світі, як і раніше, були величезні. Але Англія і Голландія активно займалися контрабандною торгівлею, витісняючи їх з ринків.
Світ було поділено між європейськими країнами приблизно так. Англія безперервно розширювала свої володіння в Індії. Починаючи з 1757 р. англійська Ост-Індська компанія протягом приблизно ста років захопила майже весь Індостан. Крім того, Англія мала великі колонії у Північній Америці й володіла деякими островами Вест-Індії, освоювала Австралію. Голландська Ост-Індська компанія завойовувала Індонезію. Франція мала колонії на островах Вест-Індії, у Канаді (до 1763 p.), прагнула закріпитися в Індії, де змушена була відступити під натиском англійців і зберегла лише декілька приморських міст. Колоніальна імперія іспанців охоплювала майже всю Південну Америку (крім Бразилії, яка належала португальцям), а також Центральну (за винятком Гондурасу і Москітного берега), частину Сан-Домінго (Гаїті) і Кубу. Велике за чисельністю населення Південної Америки – близько 12-13 млн осіб – було дуже строкатим. До нього належали індіанці, негри – раби, креоли – нащадки осілих у Новому світі переселенців, метиси і мулати, які походили від змішаних шлюбів.
Африканський континент використовувався в основному для работоргівлі. Колоністи там ще не осідали, за винятком Південної Африки, де проживали голландські й французькі емігранти.
Звичайно, на Сході збереглись країни, які зуміли протистояти європейській експансії й уникли вторгнення іноземців. Уряди Китаю, Японії, Кореї і В’єтнаму оголосили свої держави закритими. Але Захід прагнув проникнути туди непрямим шляхом. У важкій ситуації опинився Китай. Через єдиний відкритий порт – Кантон – Ост-Індська компанія постачала в країну опіум, вивезений з Бенгалії. Незважаючи на усі заборони китайських властей, торгівля наркотиком в обмін на срібло і цінні експортні товари йшла дуже активно, перетворюючись на справжнє національне лихо. До рук європейців майже повністю перейшла зовнішня торгівля Османської імперії, але остання не втратила ні своєї політичної самостійності, ні військової сили.
У XVIII ст. різко зросли експансія Росії й одночасно її престиж у міжнародній політиці. Наймасштабнішим було просування на Схід. Протягом XVII-ХУЛІ ст. служилі люди, козаки і селяни, поступово освоювали Сибір, а в 1784 р. перші російські поселення з’явились вже на Алясці. На Амурі експансію Росії зупинив Китай. Колонізація Сибіру майже вдвічі збільшила територію Росії. Одночасно кордони країни відсувались на захід і на південь. До кінця XVIII ст. до Росії було приєднано практично усі землі східних слов’ян (Україна і Білорусь), а також Литву, Латвію, частину Карели, Естонії. Росія оволоділа виходами до Балтійського, Чорного й Азовського морів.
Що ж являв собою новий, колоніальний світ?
Спочатку європейські країни, як правило, не привносили до колоній властивих їм політичної культури і соціально-економічних відносин.
В іспанських і португальських володіннях широко використовувалась рабська праця. Рабовласницька плантація стала основною формою господарської діяльності. Охоче реанімували рабство не тільки відсталі за європейськими мірками Іспанія і Португалія, а й передові Англія, Франція і Голландія. В Індонезії голландці застосовували кріпосну систему примусу, примушуючи селян вирощувати каву, прянощі, тростинний цукор, які перепродувалися за високими цінами на європейських ринках. Англійці в Індії, особливо не втручаючись до місцевого політичного життя, прагнули зробити князів своїми васалами. їм нав’язували кабальні позики, пропонувалась військова допомога в міжусобній боротьбі в обмін на велику данину, що, природно, відбивалось на добробуті общин.
Від порядків, насаджуваних у колоніях, насамперед страждало, звичайно, місцеве населення. Але у важкому стані опинились і певні прошарки колоністів. У Південній Африці, наприклад, торговельні компанії, віддаючи поселенцям землю в оренду, жорстоко експлуатували їх. Іспанія, Португалія, Франція переносили до своїх колоніальних володінь феодальні структури. Так, у Канаді зберігались феодальні повинності залежних селян. Зростання місцевої промисловості штучно обмежувалося. Це пов’язано з тим, що метрополіям було набагато вигідніше продавати там за завищеними цінами привізні товари.
Виділялись на цьому загальному фоні лише північноамериканські англійські колонії. Вони майже від самого початку свого існування вирізнялись особливим варіантом розвитку і незабаром утворили новий потужний цивілізований центр, який перетворився з часом у силу, яка суперничала з Європою. Економічний розвиток північних штатів практично відразу пішов капіталістичним шляхом. Кращі традиції демократизму, вироблені в Англії, знайшли там сприятливий грунт. Боротьба за політичні свободи, яка переросла до 1774 р. у війну за незалежність від метрополії (Американську революцію), привела до утворення самостійної держави – Сполучених Штатів Америки. Це був перший приклад нестійкості колоніальної системи.
У XIX ст. у гігантській колоніальній системі, створеній Заходом, теж проходили складні суперечливі процеси. З одного боку, вона зміцнювалася і навіть розширювалась територіально, а з іншого – у ній стали виявлятися ознаки розпаду. Першою слабкою ланкою в цьому процесі стала Латинська Америка.
Рух за відокремлення від метрополії розпочався у Венесуелі в 10-х роках XIX ст. Найважливішу роль у ньому відіграли креоли – нащадки знатних іспанських родів, які осіли в Новому світі. До них належав і знаменитий Симон Болівар (1783-1830), який очолив національно-визвольний рух, що швидко перекинувся з Венесуели в Колумбію, Перу, Чилі та інші колонії. До 1826 р. від всієї величезної колоніальної імперії в Іспанії залишились тільки Куба і Пуерто-Рико.
На території колишніх колоній утворились держави, в яких, як правило, встановлювався режим військової диктатури. Повстання, перевороти, заколоти стали звичним явищем у латиноамериканських країнах майже від самого початку їх існування. Відсталість у політичному устрої та в економічному розвитку (ці країни вивозили в основному сільськогосподарську продукцію), яка виявлялася ще в часи іспанського колоніального володарювання, надовго визначила долю Латинської Америки.
Визволення іспанських колоній з багатомільйонним населенням звичайно зробило значну пробоїну в колоніальній системі. Проте це зовсім не означало її ослаблення в цілому. Колоніальна система була цілком життєздатна й активна. Експансія на Схід продовжувалась.
До середини XIX ст. Англія остаточно завоювала Індію. Китай, який зазнав поразки в опіумних війнах, став втрачати колишню самостійність. Колись могутня держава не перетворилась у колонію, але в її політичні справи тепер активно втручались іноземні держави, передусім Англія, Франція, Росія.
Майже повністю було колонізовано Африку. Якщо в XVII – XVIII ст. європейці освоювали лише побережжя, то в XIX ст. вони проникли далеко в глибину і міцно там осіли. Винятком були тільки дві країни: християнська Ефіопія, яка стійко протистояла Італії, і Ліберія – перша негритянська республіка, створена в 1857 р. колишніми рабами – переселенцями зі США.
Основна частина Африканського континенту стала об’єктом боротьби Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії та інших європейських держав.
Османська імперія, яка зовсім недавно становила реальну загрозу для Європи, переживала занепад. У середині XIX ст. її потрясали політичні й економічні кризи; катастрофічно швидко зростав зовнішній борг. Імперія не втратила своєї політичної самостійності, проте уряд був вимушений давати західному капіталові великі права і пільги, особливо після 1879 р., коли довелось оголосити країну банкрутом.
Ірак, Сирія, Ліван і Палестина, які офіційно вважались частиною Османської імперії, у середині XIX ст. стали зоною активного економічного та політичного проникнення західних держав (Франції, Англії і Німеччини) і ареною їх жорстокої боротьби одна з одною.
Іран, на відміну від Османської імперії, швидко втрачав не лише економічну, а й політичну самостійність. Наприкінці XIX ст. його поділили на сфери впливу Росія і Англія.
У Південно-Східній Азії до кінця століття французи завершили завоювання “закритого” В’єтнаму, англійці захопили Бірму. В Індокитаї відносну самостійність зберіг тільки Сіам (Таїланд), але і йому довелось поступитись великими територіями. Корея, Тайвань і деякі провінції Китаю опинились під владою Японії. Це була перша капіталістична країна на Сході, яка брала участь у боротьбі за колонії.
Отже, практично усі країни Сходу потрапили в ту чи іншу форму залежності від найбільш сильних капіталістичних країн, перетворюючись у колонії чи напівколонії.
Проте в XIX ст. колоніальна система не лише розширювалась, а й змінювалась якісно. Схід піддався потужній атаці промислового капіталізму, який гостро потребував сировини, коштовних металів, а також ринків збуту. Стародавні східні цивілізації дедалі більше втягувались у світову економічну систему, що формувалася, все більше піддаючись її впливу. Захід вже не просто грабував колонії – тепер він укорінювався в самі основи їх життя. Це стосувалось не лише економіки, а й політичних структур і культури.
Наслідки колонізації багато в чому були негативними. Але одночасно колонізація давала й інші плоди. Чим глибше проникали на Схід європейські країни, тим активніше діяли механізми включення колоній до нової системи світових зв’язків і їх підтягування до західної моделі. Руйнування і грабування йшли поруч з формуванням на Сході капіталістичної інфраструктури.
Звичайно, цей процес, який у XX ст. відіграв величезну роль у житті колишніх колоній, не скрізь ішов однаково інтенсивно. Найяскравіший приклад дає історія Індії, яка опинилася у повній владі англійців. Підкорити роздроблену Індію було справою не дуже складною. Набагато важче було вирішити проблеми управління гігантською колонією. Особливо гостро постало це питання після 1858 р., коли було ліквідовано Ост-Індську компанію, яка прославилася своїми грабіжницькими діями, і Індія стала частиною Британської імперії.
З цього часу реформи стали проводитись особливо активно і швидко. Адміністрація, вдаючись до позик у англійських банкірів, будувала залізниці, іригаційні споруди, підприємства з переробки сировини. Грошові вкладення були величезні: до 1900 р. державна позика сягнула 133 млн фунтів стерлінгів. Крім того, в Індії зростав і приватний капітал, який відігравав велику роль у розвитку бавовняної і джутової промисловості, у банківській справі, у виробництві чаю, кави і цукру. Власниками підприємств були не тільки англійці, а й індійці. 1/3 акціонерного капіталу була в руках молодої національної буржуазії.
Трансформувалось і політичне життя Індії. У 1861 р. було прийнято закон про створення Індійських рад (законодавчих органів) і в 1860-х роках про місцеве самоврядування. Рівень демократи, звичайно, був невисокий: члени Індійських рад призначалися зверху, система виборів до органів місцевого самоврядування охоплювала лише 1 % населення. Але все-таки було покладено початок зовсім новому явищу, невідомому індійській цивілізації – виборам органів представництва. У 1885 р. з’явилася загально-індійська політична партія – Індійський національний конгрес. Вона висунула програму національної рівноправності й вимагала надати Індії самоуправління.
Англійська влада в 1840-х роках поставила завдання створити нову національну інтелігенцію – “індійську по крові і кольору шкіри, але англійську за смаком моралі і складом розуму”, розраховуючи включити її в роботу адміністративного апарату. Така інтелігенція формувалася в коледжах і університетах, відкритих у Калькутті, Мадрасі, Бомбеї, а потім і в інших містах.
Нова інтелектуальна еліта, яка прекрасно володіла англійською мовою, вихована на західних ідеях, виступила за трансформацію традиційних норм індійського життя. Але засвоювання західних цінностей зовсім не відміняло любові до власної культури. Створена англійцями інтелігенція стала в кінцевому підсумку найбільш небезпечною для колоніального режиму. Із її лав виходили люди типу М. Ганді, Дж. Неру або Р. Тагора – переконані й активні прибічники визволення своєї країни.
Процеси, які відбувалися в Індії, не були чимось винятковим. Засвоювання західних ідей і політичних інститутів відбувалося і в тих східних країнах, які не пережили прямого втручання європейських держав – в Османській імперії, Японії і Китаї. Усі вони тією чи іншою мірою зазнавали на собі тиску Заходу. Але не так, щоб можна було насаджувати, як в Індії, нові політичні інститути й економічні структури. Традиційні цивілізації Сходу потребували реформування для засвоєння у найбільш сильних державах східного світу західних цінностей, але по-різному і з різними результатами.
В Османській імперії реформи почалися ще в 1840-х роках. Скасовувались цехові регламенти, перетворювались адміністративна система і суд, засновувались цивільні школи, немусульманські общини (єврейську, грецьку, вірменську) було нарешті визнано, а їх члени одержали допуск до державної служби. В імперії зростав громадянський рух, який вимагав конституції. У 1876 р. було створено двопалатний парламент, який трохи обмежив владу султана; в конституції проголошувались основні права і свободи громадян.
Звичайно, демократизація східної деспотії виявилась дуже нетривкою, а важке економічне становище, зростаючий зовнішній борг, поразка у війні з Росією в 1876-1878 рр. ще більше ускладнили ситуацію. Після державного перевороту в 1878 р. в імперії встановилася деспотія (зулюм); парламент розпустили, і всі завоювання демократії фактично було зведено нанівець. Деспотичний режим, природно, теж не зумів зупинити економічної катастрофи: у 1879 р. імперія оголосила себе банкрутом.
Отже, питання про модернізацію Туреччини, по суті, залишалося відкритим.
У величезному ісламському світі тенденція до пристосування, до засвоєння нових стандартів життя виявилась лише в декількох країнах. Крім Туреччини, до них слід віднести Єгипет та Іран – найбільш європеїзовані країни. Проте і там розвиток капіталізму набув в основному державного характеру, тобто традиційних для Сходу форм, за яких величезну роль в економіці відіграє держава (“азіатська” модель суспільного розвитку).
У тих країнах, які меншою мірою зазнали впливу Заходу або просто були більш відсталими, життя залишалося практично незмінним. Так було в Аравії, в Афганістані, у деяких арабських країнах Африки.
Усвідомлення того, що тільки модернізація може допомогти протистояти Заходу, прийшло і до Китаю. Починаючи з 1860-х років там теж стала популярною політика “самопосилення”. Вона проводилась під гаслом: “Китайська наука – основа, західна – прикладна”. Уряд, а значною мірою впливові сановники будували підприємства, суднобудівні заводи, арсенали для переозброєння армії.
Але ці слабкі спроби удосконалень грунтувались на хиткій основі, оскільки влада не ставила завдання реформувати саме традиційне суспільство. У результаті в 1880-1890-ті роки Китай зазнав поразки у війнах з Францією (за Індокитай) і з Японією, втратив свої васальні держави – В’єтнам, Корею, Тайвань, і дедалі більше потрапляв у залежність від іноземних держав.
В особливому становищі серед усіх цивілізацій Сходу опинилась тільки Японія. Реформи, проведені в країні, поставили Японію в унікальне становище, забезпечивши вільний шлях до модернізації і розвитку капіталізму.
У першій половині XIX ст. Японію охопила системна криза. В 1868 р. у країні починається революція Мейдзі (тронне ім’я імператора Муцухіто та період його правління). Було скасовано систему сегунату, відновлено реальну, але згодом обмежену Конституцією 1889 р., владу імператора. Успіх японської революції був забезпечений використанням європейського (поміркованого) досвіду, зокрема у сфері конституціоналізму, економічних та соціальних реформ, за опори на традиційні національно-релігійні цінності. Офіційна ідеологія держави – “тенноїзм” (імператорський шлях) грунтувалась на стародавній релігії Японії – синтоїзмі, що була протиставлена релігії “ненависного” сегунату – буддизму. Створивши умови для функціонування демократичних інституцій імператор Муцухіто обмежив свої права, визначивши в Японії з 1890 р. парламентську форму правління. Водночас символіка імператорської влади відіграла важливу роль у подальшій модернізації Японії, головним чином у процесах соціальної стабілізації та національної консолідації.
На відміну від інших країн Сходу, які, йдучи в ногу з часом, лише намагалися реформуватись, Японія провела реформи досить швидко і послідовно. Вміло використовуючи досвід європейських країн, японці нарощували темпи економічного зростання, модернізували промисловість, дали країні нове право, громадянські свободи, змінили політичні структури і систему освіти. При цьому всі ці процеси проходили без болючої ломки давніх традицій, на основі цілком гармонійного синтезу свого і чужого.
Одним ударом в Японії було покінчено з феодалізмом: уряд ліквідував феодальні уділи і спадкові привілеї князів – дайме, перетворивши їх у чиновників, які очолювали губернії і префектури. Титули зберігалися, але станові відмінності було ліквідовано, тобто в соціальному плані князі й самураї, особливо ті, хто не мав високих постів, були прирівняні до інших станів.
Земля переходила у власність селян (за викуп), що відкривало шлях до розвитку капіталізму на селі. Багато дрібних землевласників втрачали свої ділянки, оскільки не могли заплатити за них оренду, податки або викуп, і змушені були йти в міста або перетворюватися в наймитів. Заможне селянство, звільнене від податку – ренти на користь князів, одержало можливість працювати на ринок.
Вступ Японії на шлях капіталізму пройшов без революційних бур і руйнівних громадянських воєн. Але це не означало, що країна не пережила ніяких соціальних змін, які неминуче виникають на етапі капіталізму, що розвивається. Як і в інших країнах, в Японії розорялась більша частина селянства, дуже важкими були становище робітників, умови їх праці. Але в Японії досить швидко з’явився сильний робітничий і профспілковий рух. Певну роль у виникненні міжкласового діалогу відіграв і східний патерналізм.
Результат усіх цих глибинних зрушень був приголомшуючий: через 30 років після початку перетворень, вже до рубежу XIX-XX ст., японський капіталізм став цілком конкурентоспроможним щодо великих західних країн.
Проте на цьому етапі Японія залишалась винятком, особливим феноменом і загадкою. Інші цивілізації не могли зробити такого стрибка, подолати опір своїх традицій. Звичайно, XIX ст. стало переломним для країн Сходу. Багато з них (хоч і не всі) вступили у свій “східний новий час”. Проте перехід до капіталізму, модернізація, включаючи і демократизацію, відбувалися під сильним тиском Західної Європи, в умовах експансії Заходу і формування світового ринку. За таких умов все важче стало зберігати економічну і політичну ізольованість. Інша справа, що вплив цей далеко не завжди був прямим і грубим, а засвоєння західної моделі – механічним. Цивілізацій на модель Сходу, з її особливою роллю держави в економічному житті, мало сприяла спонтанному розвиткові капіталізму західного зразка.
Таким чином, у XVIII-XIX ст. відбувся поворот в історії людства: почала формуватися цивілізація зовсім нового типу. її найважливіші риси і спрямованість розвитку, по суті, не зрозумілі до кінця і сьогодні. Перехід до індустріальної цивілізації відбувся поступово, його наслідки почали відчуватися зовсім не відразу. Тому в XIX ст. люди фактично не усвідомлювали, що живуть у зовсім новому світі, який не схожий на той, в якому жили їх предки. Тільки у XX ст. з’явились уявлення про те, що сучасна цивілізація перетворює усю структуру життя – починаючи з економічних і політичних структур і закінчуючи системою цінностей, побутом, сімейними відносинами.
Європеїзація світу, тісно пов’язана з процесом формування глобальної цивілізації, вже в XIX ст. пробуджувала поза Європою відповідну реакцію у вигляді національно-визвольних рухів, ідей суверенності та національної самобутності. У XX ст. це привело до розпаду величезних колоніальних імперій. Незважаючи на зростаючі зв’язки між окремими країнами, злиття цивілізацій не відбулося. Навпаки, зараз, як ніколи раніше, у свідомості людей на перший план виступають відмінності релігійно-культурних та історичних традицій.
Міграційні процеси, які помітно активізувались вже в епоху перших колоніальних загарбань, розширились у ХУЛІ-XIX ст. Протягом декількох століть європейці мігрували в Новий світ, а то й на Схід. Ще в XIX ст. почалося бездумне розтрачання природних багатств, які приносились у жертву зростаючому промисловому виробництву.
Незвичайний розквіт наук і технічної думки не тільки дав можливість розширити матеріальне виробництво, поліпшити життя людини, а й призвів до винайдення засобів масового знищення.
Отже, у XVIII-XIX століттях відбувся процес переходу народів Європи та Північної Америки від аграрного до індустріального суспільства, що позначилось на долі усіх народів світу. Сформувалось індустріальне суспільство, основними рисами якого були такі:
O істотне збільшення частки населення в промисловому виробництві та поступове розширення сфери економічних і громадських послуг;
O значне підвищення продуктивності праці порівняно з аграрним суспільством, а також постійне формування нових технологій та оновлення асортименту товарів;
O людські взаємовідносини дедалі більше набувають ділового характеру і грунтуються на угодах;
O у зв’язку з формуванням великомасштабного виробництва, розвитком сфери послуг відбувається урбанізація суспільства;
O посилюється тенденція до рівності усіх перед законом;
O формуються основи правових держав, суспільно-політичний лад яких формально грунтується на суверенітеті народів {тобто юридично влада належить усьому народові, а не одній особі);
O форми правління мають раціональну основу і лише в деяких випадках спираються на харизматичні чи традиційні начала;
O значно зростає роль бюрократії, яка забезпечує повсякденне функціонування влади;
O велику роль починає відігравати преса;
O формується раціонально обгрунтована система освіти. Загальними тенденціями суспільно-політичного розвитку
Були посилення ролі держави, активізація діяльності суб’єктів суспільного життя, “повстання мас”, формування раціонально обгрунтованих суспільно-політичних доктрин та реакція на них ідейно-політичних течій, що спираються на деякі традиційні цінності, завершення промислового перевороту, нова соціальна стратифікація суспільства, посилення віри в прогрес та поява фрустраційних (песимістично-алокаліптичних) настроїв, завершення формування колоніальних імперій, національне відродження “недержавних народів” та завершення об’єднання окремих європейських держав (Італії, Німеччини). Головними чинниками міждержавних відносин і надалі були Великобританія, Франція, Росія, Австро-Угорщина і об’єднана Німеччина (яка перетворювалась на гегемона Європи) суперечності між якими призведуть людство до Першої світової війни.
У XIX ст. у процесі руйнування традиційних суспільних інститутів стала гостро відчуватись криза цінностей, яка і в наш час залишається однією з найгостріших проблем сучасного духовного життя. Разом з тим ціннісні парадигми та відповідні їм філософські системи, народжені у XVIII-XIX ст., набули хоч і спотвореного, але реального втілення в історії, змінивши життя мільйонів людей.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)