Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 2.4. Соціально-економічні трансформації країн Європи і США. Становлення парламентаризму
Нідерландська, Англійська і Французька революції XVI – XVIII ст. та Американська війна за незалежність начебто визначили швидке торжество капіталізму на всьому Європейському континенті. Проте розвиток капіталізму в XIX ст., адекватних йому соціальних структур і суспільно-політичних систем, як і раніше, йшов нерівномірно, несинхронно в різних регіонах Європи. У конкурентній боротьбі європейських держав (а також ціннісних парадигм) постійно змінювалась розстановка сил. На світову арену вийшло “друге покоління” капіталістичних країн, які відтісняли на задній план держави, де капіталізм і промисловий переворот почались начебто раніше.
Складні економічні процеси, які визначали місце тієї чи іншої країни у світі, були нерозривно пов’язані з політичним життям, суб’єктами якого були окремі індивіди, громадські організації, політичні партії, державні установи та яскраві державні й політичні діячі, наділені політичною волею, що керувались певними, ціннісно зумовленими суспільно-політичними ідеалами та доцільністю, що випливала з розуміння розстановки політичних сил і потреб суспільств.
У більшості країн Європи суспільно-політичну модернізацію – цей складний комплексний процес – ще не було завершено, і ліквідація залишків феодалізму або самої феодальної системи залишалась невідкладним завданням.
XIX ст. було бурхливою епохою революцій, які слідували одна за одною і перетворилися у свого роду норму західноєвропейського життя. Саме в XIX ст. стало очевидним, що революції далеко не завжди вирішують усі проблеми одномоментно, а тому можуть повторюватися, проводячи все нові й нові корекції соціально-політичних і економічних структур. Франція після Великої буржуазної революції 1789 р. пережила ще три – у 1830, 1848 і 1871 рр.
У роки кожної з названих революцій було прийнято конституційні акти, які відображали стан соціально-політичних сил, ціннісні орієнтації та прагнення учасників революційно-контрреволюційних подій. Реставрація Бурбонів знаменувала появу відносно консервативної, але не реакційної Конституційної хартії 1814 р. Липнева революція 1830 р. закінчилась прийняттям нової Хартії короля Луї Філіппа Орлеанського, що відображала фінансово-ринкові, капіталістичні тенденції розвитку суспільства. У лютому 1848 р. у Франції в результаті революційних подій було встановлено Другу Республіку та прийнято демократичну конституцію, яка передбачала принцип поділу влади та президентську республіку. Проте внаслідок певних обставин республіка переросла в 1852 р. у Другу імперію, на чолі з колишнім президентом Луї Бонапартом, а після перевороту – імператором Наполеоном Ш (1852-1870). Після поразки у війні з Пруссією, що перетворилась на Німецьку імперію, Вересневої революції 1870 р. та Паризької комуни (березень – травень 1871 р.) почалось утвердження Третьої Республіки. Цього разу не було створено єдиної конституції, а у 1875 р. ухвалили три конституційні закони: “Про організацію державної влади”, “Про організацію Сенату”, “Про відносини державних інституцій (властей)”. Під час тривалої боротьби за владу у Франції сформувались різні політичні течії: прихильники Бурбонів, “орлеаністи”, бонапартисти, республіканці, соціалісти, прудоністи, бланкісти, неоякобінці та ін. Вони виражали або намагались виражати соціальні позиції певних прошарків населення країни, її соціально-економічні та модернізаційні потреби. Після встановлення Третьої Республіки (1871-1940) Франція позбулася революційних форм вирішення проблем суспільного життя.
У 1820-1821 рр. і 1848 р. революції відбулися в Італії. Ціла серія революційних вибухів аж до 70-х років потрясала Іспанію.
Проте в цій країні, як і раніше, залишалось багато інститутів “традиційного суспільства”.
Революція 1848-1849 рр. серйозно змінила ситуацію в німецьких землях. Проте зміни, які відбулися, значно поступалися завоюванням класичних буржуазних революцій 1648 р. в Англії і 1789 р. у Франції. Прусська революція у березні 1848 р,, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, “не була навіть національною, німецькою, вона з самого початку була провінціально-Прусською”. Революція в німецьких князівствах, а тим більше визвольний рух пригноблених народів Габсбурзької монархії, мали тією чи іншою мірою антифеодальну спрямованість. Але значну, а інколи й вирішальну роль в них відіграло прагнення якщо не до ліквідації, то до відчутного ослаблення національного гніту. Те саме можна зазначати про охоплені революційним бродінням частини Російської і Османської імперій.
У цілому революції 1848-1849 рр. значно посилили позиції капіталізму в Європі, просунули на схід межі зони, сприятливої для його розвитку. Захисники феодальної формації востаннє продемонстрували свою силу і здатність до узгоджених дій під час придушення польських і угорських повстанців. Проте співвідношення сил було таким, що назрілі завдання соціально-політичного розвитку вирішувались у Центральній і Південно-Схід-ній Європі переважно не революційними, а реформістськими методами. Під знаком реформ, безпосередньо пов’язаних з революцією 1848-1849 рр. або з їх віддаленими наслідками, і йшов історичний процес в Європі протягом двох наступних десятиліть. Він включав низку селянських реформ, суспільно-політичні зіткнення і війни за визволення Італії і Німеччини, перетворення Габсбурзької монархії в дуалістичну Австро-Угорщину.
Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр., піднесення антикріпосницького руху селянства, бродіння в освіченому суспільстві Росії привели до революційної ситуації 1859-1861 рр. і до польського повстання 1863-1864 рр. До основ захитався якщо не останній, то найсильніший оплот реакції в Європі. Це зумовило соціально-економічні й політичні перетворення (аграрна, земська, судова, міська, військова, фінансова та освітня реформи 60-70-х років) які відкривали шлях розвиткові капіталізму і в Російській імперії. Епіцентр процесу переходу від феодалізму до капіталізму просувався у східному напрямку. Причому не лише на сході, а й центрі та в південно-східній частині Європи соціальний аспект цього процесу найтіснішим чином переплітався з національним.
Завершальний етап цього періоду пов’язаний з франко-прусською війною і Паризькою Комуною.
Події 1870-1871 рр. відобразили істотні зміни не лише в міжнародній, а й у соціально-політичній ситуації в Європі.
Капіталістичний світ у цілому зміцнив своє становище, але внутрішнє співвідношення в ньому відчутно змінилось на користь Німецької імперії.
У 1870-1880 рр. за “залізного канцлера” Отто фон Бісмарка (1815-1898) остаточно сформувався німецький, або прусський, варіант капіталізму, який визначив розвиток Німеччини у XX ст. Суть його полягала в тому, що для промислового зростання було створено сприятливі умови, але при цьому буржуазія фактично не дістала доступу до політичної влади. Рейхстаг (парламент) мав дуже обмежені повноваження, а система виборів порушувала принцип рівноправності.
На селі ще в 1850 р. було проведено реформи, але вони знищили лише другорядні феодальні повинності. Інші ж, найдохідніші для поміщиків (наприклад панщина), підлягали викупу. Таким чином, у Німеччині йшов довгий і болісний процес розорення селянства, яке не могло відразу позбавитись напівфеодальної залежності та втрачало землю.
Водночас поміщики, які зберегли за собою більшу частину землі, створювали на ній великі капіталістичні господарства, в яких застосовувались машини, хімічні та інші новинки. Незважаючи на збережені пережитки кріпосництва на селі, юнкерські (поміщицькі) господарства капіталістичного зразка давали високу врожайність. У країні зростали гігантські монополістичні союзи, тісно зв’язані з величезними банками.
У зовнішній політиці прусський шлях виявився в активному мілітаризмі, який Бісмарк називав політикою “заліза і крові”. Величезні засоби із бюджету витрачались на переозброєння, значно збільшилась чисельність армії. У військових колах вже розроблялися плани одночасних операцій проти Франції і Росії. Для послаблення Росії в колах, близьких до Бісмарка, виникла ідея утворення “Київського королівства”. Але сам Бісмарк, на думку окремих дослідників, поєднував силу та стриманість, що вберегло його від долі Наполеоне. “З багнетами можна зробити геть усе, – говорив залізний канцлер, – от тільки на них не всидиш”.
За короткий строк Німеччина створила свою, щоправда, порівняно невелику, колоніальну імперію (до 1914 р. її колонії займали площу 2,9 млн км2). Одночасно вона розвивала економічну експансію до Османської імперії, Китаю, Південної Америки.
Отже, стрімкий ривок в економічному розвитку приблизно за півстоліття перетворив Німеччину в сильну капіталістичну державу. На початку XX ст. вона вийшла на перше місце в Європі за рівнем промислового виробництва. Німеччина перетворилася в грізну силу на Європейському континенті, залишаючись при цьому напівмодернізованою мілітаристською країною, в якій пробивалися слабкі паростки демократії, де життєвий рівень народу був набагато нижчим, ніж у більш економічно відсталій Англії.
Роздроблена Італія, як і раніше, помітно відставала від великих держав, але після 1870 р., коли було завершено її об’єднання, для модернізації відкрилися більш широкі можливості; темп розвитку прискорився. У Північній Італії створювались великі капіталістичні господарства, зростала промисловість. Аграрний Південь відставав через слабку промислову базу й у зв’язку з тривалим збереженням поміщицьких господарств і напівфеодальних форм залежності селянства. Між тим до кінця XIX ст. Італія зміцніла настільки, що змогла взяти участь у боротьбі за колонії.
Більш сумною та невизначеною була доля Іспанії. Незважаючи на цілу серію революцій, абсолютистська монархія не здавала своїх позицій; сила опору модернізації була дуже велика. Тому, як правило, ліберальні завоювання або взагалі скасовувались під час реставрації, або зберігались у дуже усіченому вигляді.
Втративши більшу частину своєї величезної колоніальної імперії, Іспанія залишалася напівфеодальною країною. Промисловість розвивалась дуже повільно. Ключові позиції в економіці посідав іноземний капітал: найбагатші рудники контролювали англійці, залізниці – бельгійці й французи, хімічну промисловість – німці. Іспанія, по суті, перетворилася в сировинний придаток великих капіталістичних держав (головним предметом експорту була руда).
Завоювання незалежності США було лише першим кроком, який полегшував шлях до модернізації. Минуло лише кілька десятиліть після Американської революції, як з’явилась нова проблема. Вона загрожувала країні зруйнуванням державної єдності або відходом від завоювань демократії. Цю проблему створювала зростаюча суперечність між міською, індустріальною, демократичною Північчю і Півднем, який, як і раніше залишався рабовласницьким і сільськогосподарським. Після революції багато політичних діячів, у тому числі й Дж. Вашингтон, думали, що рабство, заборонене у північних штатах, поступово, само по собі зникатиме і на Півдні. Проте хід подій був зовсім іншим.
У XIX ст. рабство одержало новий стимул до процвітання, ставши ще більш вигідним. Південь, набагато відсталіший порівняно з Північчю, переживав не економічний спад (як можна було чекати), а навпаки, піднесення. Це пояснювалося тим, що в південних штатах вирощували бавовну, цукрову тростину, тютюн – цінні сільськогосподарські культури. Вони вимагали організованої праці великої кількості людей. Рабовласницькі плантації, по суті, були великими капіталістичними господарствами, які працювали – і дуже успішно – на ринок, але з використанням найгрубішої форми позаекономічної залежності. Рабовласництво було ознакою відсталості, воно надавало розвиткові капіталізму на Півдні викривленого вигляду.
Економічний розквіт південних штатів посилював їх позиції в країні. У міру того як США розширювали свої кордони, приєднуючи або освоюючи нові території, Південь ставив питання про поширення рабства на новоутворені штати. Між Північчю і Півднем спалахували гострі конфлікти у зв’язку зі штатами Міссурі, Канзас, Каліфорнія і Нью-Мехіко. Поступово все більш реальною ставала можливість політичного відокремлення південних штатів. Північним штатам не менш реальною здавалась небезпека поширення рабства по всій країні.
Президентство А. Лінкольна (1860-1865) – непримиренного противника рабства взагалі і його поширення на нові території зокрема – ознаменувало початок громадянської війни, яка давно назрівала. Воєнні дії тривали з 1861 по 1865 р. і принесли країні величезні збитки. Крім людських втрат, були втрати економічні. Особливо сильно постраждав Південь. Штати збереглись як єдина держава, але взаємна ненависть на довгі роки роз’єднала людей Півночі й Півдня, які не забували про недавні кровопролиття. Рабство було знищено, але расові проблеми не втратили гостроти.
І все ж перемога модернізації принесла свої плоди. США дістали стимул для могутнього стрибка вперед. Найбільше піднесення переживала Північ: за 10 років, з 1860 по 1870 р., число промислових підприємств зросло на 80 %, а загальна вартість продукції – на 100 %. За цей час було прокладено 20 тис. км залізниць. До початку XX ст. США йшли попереду всіх інших держав за рівнем промислового виробництва.
Що створювало основу для такого швидкого розквіту? Причин було багато. Американські історики вважають, що важливу роль відіграли багаті сировинні ресурси; великий приплив емігрантів, які забезпечили зростаючу промисловість робочою силою; добре налагоджена система водного і залізничного транспорту, на яку уряд давав величезні субсидії; протекціоністські мита, які захищали американську промисловість від іноземної конкуренції. Істотне значення мав і бурхливий розвиток науки і сільського господарства, знову-таки пов’язаний з політикою уряду.
Але крім усіх цих причин, які впливали на швидкі темпи зростання, потрібно назвати ще одну. Це демократична система США, яка викликала подив і захоплення в Старому світі. її основи закладалися ще до завоювання незалежності. У XIX ст. американська демократія посилювалась і удосконалювалась. Демократія давала широкий простір для ініціативи особи і разом з тим дозволяла цю свободу контролювати.
Демократична система виборів у США давала більшій частиш населення можливість брати участь у політичному житті країни. А це, зрозуміло, визначало політику тих, хто прийшов до влади. Для XIX ст. американська демократія була – без перебільшення – явищем унікальним.
Перетворення США в найсильнішу індустріальну державу світу відбулося значною мірою завдяки результативному діалогу між державною владою і суспільством.
Витоки парламентаризму, що позитивно відобразився на процесах модернізації США, пов’язані все ж з Європою.
Парламенти функціонували в Європі впродовж усього періоду Середніх віків, але представництво в них було становим. Найбільш “демократичним” було Польське королівство, що стало з 1569 р. Річчю Посполитою. Там був представлений увесь “народ”, яким вважалася виключно шляхта. Роль парламентів, де були представлені ширші кола населення, потенційно могла зрости у зв’язку з розвитком міст, формуванням третього стану й обуржуазненням частини дворянства. Саме це передусім сталося в Англії.
Завдяки буржуазній революції вже в другій половині XVII ст. державну структуру Англії було кардинальним чином перебудовано в інтересах нової економіки. Відповідно до “Біллю про права” (1689 р.) Англія стала конституційною монархією. У ній влада концентрувалась переважно в руках парламенту. Король не міг без його згоди скасовувати чи приймати закони, призначати податки, мати своє постійне військо. Депутатам гарантувалася свобода слова; проголошувалася свобода виборів до парламенту. В Англії склалась традиційна для цієї країни двопартійна система: віги – торі, яка слабо піддавалась будь-яким змінам, як і парламент у цілому. Але загальне виборче право, що його вперше вимагали чартисти (від слова хартія) у 1838-1848 рр., не було насправді загальним. Феодальних привілеїв Палати лордів ніхто не зачіпав аж до 1911 р.
Проте чітка теорія та практика поділу влади, започаткована в Англії, поступово поширилась як в Європі, так і в Північній Америці. Ідейними натхненниками її в останній були пуритани-переселенці. Саме вони у другій половині XVII-XVIII ст. проповідували ідею суспільного договору, відстоювали право народу повстати проти тирана. Американська “Декларація незалежності” (1776 р.) – перша у світі декларація прав людини – була натхненна ідеями пуритан і філософією просвітників. У ній стверджувалось, що усі люди створені рівними, і тому мають право на життя, на свободу й на прагнення до щастя. Нове суспільство мало дати їм можливість реалізувати ці права.
З цими словами перегукується текст французької “Декларації прав людини і громадянина” (1789 р.), пронизаний ідеями “свободи, рівності і братерства”. Мета суспільства полягає в тому, щоб забезпечити “загальний добробут”.
Процес становлення парламентаризму пройшов через горнило Французької революції. Саме у Франції, особливо перших років революції, сформувались класичні зразки поділу депутатів парламенту на “правих”, “лівих” та “центристів”, парламент перетворився на головний суб’єкт суспільно-політичного життя, але разом з тим за відсутності противаг та в умовах радикалізації суспільної свідомості привів до встановлення якобінської диктатури. Однак політична думка, яку пов’язують з добою Французької революції, значною мірою сформувалась у стінах парламенту або у зв’язку з його діяльністю.
Неможливо переоцінити вплив Великої французької революції на розвиток політичної думки не лише в Західній Європі, а й у світі загалом. Вона інтегрувала в собі теоретичні надбання доби Відродження й Просвітництва та здобутки Американської революції, збагатила їх новими ідеями й концепціями та практичним досвідом.
Велика французька революція своєю “Декларацією прав людини і громадянина” проголосила: “Люди народжуються і лишаються вільними й рівними в правах”. Вона встановила правову державу, обгрунтувала пріоритет прав людини, зафіксувала гарантії цих прав, оголосила принципи розподілу влади, законності, відповідальності й підзвітності посадових осіб. Об’єднала ідеї гуманізму й справедливості з принципами демократії й народного суверенітету, заклала підвалини сучасної правосвідомості та політичної культури. Таким же величезним був її внесок у розвиток етнополітичних ідей і концепцій, зростання національної самосвідомості, формування етнополітичної культури тощо.
Події у Північній Америці, Франції, Латинській Америці, ці так звані “атлантичні” революції, підтверджують процес глобалізації історії, який розпочався.
Розвиток парламентаризму в Європі прискорюється після революцій середини XIX століття. Парламенти стають загальнонаціональними громадськими трибунами, результативність яких залежала від специфіки суспільно-політичного розвитку європейських країн. Особливу роль у пожвавленні суспільно-політичного життя відіграли парламенти та місцеві представницькі установи в поліетнічних країнах (наприклад в Австро-Угорщині), де парламентська діяльність стала однією з форм національно-визвольної боротьби недержавних народів або, “неісторичних націй”, зокрема південних слов’ян, словаків, чехів, українців та ін.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)