Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 8.2. Глобалізація та її вплив на соціально-політичний та етнодержавний розвиток світу
Розпад біполярного світу наприкінці XX століття характеризувався появою нових економічних сил, ліквідацією соціалістичного блоку, демократизацією суспільних відносин. У період між 1974 та 1990 р. понад 30 країн Західної Європи, Латинської Америки та Східної Азії здійснили перехід від авторитарних режимів до демократичних форм правління. Фактично створено передумови для глобальної демократизації суспільного розвитку. Для 90-х років це найзначиміша в загально-цивілізаційному вимірі тенденція.
Розвиток цього процесу яскраво продемонстрував взаємозалежність між демократією та зростанням економічної могутності держав. Чим більше нація розвинута економічно, тим швидше вона стане демократичною. За підрахунками С. Хантінгтона, у 1989 р. з 24 країн із рівнем доходу на душу населення понад 6 тис. дол. США не мали демократичних режимів лише 3 країни (Саудівська Аравія, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати), а із 42 найбідніших країн лише 2 (Індія та Шрі-Ланка) мали демократичні режими. Із 53 країн із середнім рівнем доходів 23 мали демократичні режими, 25 – тоталітарні, 5 перебували на стадії трансформації до демократичного устрою.
Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної інтеграції на функціонування І розвиток держави як суспільного інституту. Під тиском дії світових економічних механізмів відбувається загострення суперечностей між державою і суспільством, і цей конфлікт все більше набуває рис глобального. Вплив міжнародних економічних і політичних інститутів з кожним роком зростає, примушуючи владні структури поступатися частиною своїх повноважень, що веде до обмеження суверенітету держави взагалі. Характерною особливістю кінця XX ст. є “деградація” і “девальвація” статусу суверенної держави.
Транснаціональні корпорації (ТНК) загальною кількістю у світі до 40 тис. становлять серйозну конкуренцію могутнім традиційним інститутам влади, контролюючи майже половину світового промислового виробництва і ще більший відсоток світової торгівлі, впливаючи не тільки на економічну ситуацію в окремих державах, а й на соціально-політичну. За таких обставин держава може втратити значення гаранта збереження демократичних засад суспільства, коли життєво важливі рішення приймаються не демократично обраними інститутами, а групами осіб зі своїми корпоративними інтересами.
Негативним наслідком процесу глобалізації для держави є суперечність між взаємозалежністю країн і народів у сучасному світі й збереженням за державою права самостійно розв’язувати внутрішні проблеми. Для координації діяльності в різних галузях економіки і політики створено такі впливові міжнародні організації, як Європейський Союз (ЄС), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та ін. Якщо до 1909 р. було створено 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці XX ст. – 260. Держави – члени ЄС частину своїх суверенних прав передали наднаціональним органам управління, поступово долаючи різницю між внутрішньою і зовнішньою політикою окремої держави. В межах ЄС все більшої популярності набувають заклики відмовитись від національних інтересів на користь глобальної зовнішньої політики.
Поступово на зміну уявленню про роль держави як виразника інтересів суспільства, особливо характерному для 60- 70-х років XX ст., приходить розуміння того, що державний контроль і монополія в усіх сферах життя (особливо в країнах Центральної і Східної Європи, Азії) є надмірними і нерідко суперечать інтересам громадян. Державний суверенітет суттєво обмежується діяльністю міждержавних громадських організацій і асоціацій. У 1909 р. їх налічувалося 176, а на кінець XX ст. – 5472. Це певною мірою свідчить про те, що громадські організації, а не державні інститути дедалі більше претендують на роль виразника інтересів громадян, і сьогодні прийняття рішень з життєво важливих питань у більшості країн вже неможливе без участі громадських організацій і політичних партій.
Розвиток подій у світі наприкінці XX ст. підтвердив, що державні інститути (особливо в таких нестабільних регіонах, як Чечня, Афганістан, Македонія та ін.) поступово втрачають контроль над використанням насилля та зброї, є загальна загроза того, що різні кримінальні, релігійні, етнічні угруповання за підтримки міжнародних екстремістських організацій зможуть претендувати на реальну владу над окремими територіями. Ці процеси вже характерні для таких країн Африки, як Сомалі, Ліберія, Руанда, де в умовах нестабільної політичної та економічної ситуації широко використовуються кримінально-терористичні технології. Виникають своєрідні зони, не контрольовані центральними урядами: “зона племен” у Пакистані, Шанська держава у М’янмі, держави з “локальним суверенітетом” – Абхазія, Карабах, Південна Осетія, а також ряд країн з “обмеженим суверенітетом”, в яких присутні сили міжнародної безпеки і контролю, – Ірак, Сьєрра-Леоне, Боснія та ін. Саме в державах такого типу є небезпека появи механізмів так званої деструктивної параекономіки, що характеризується привласненням державного господарського потенціалу, пануванням тіньової економіки, домінуванням кланових угруповань. їх існування є частковим проявом загальносвітової кризи державності на зламі тисячоліть.
Важливою особливістю історичного процесу у XX ст. є загальне зростання кількості держав: від 57 у 1900 р. до 202 у 1997 р. (відповідно, в Європі 14 держав у 1871 р. і 54 – у 1998 р.).
Певною мірою це є наслідком реалізації народами принципу національного самовизначення, проголошеного ще американським президентом В. Вільсоном. Проте не може не турбувати послаблення керованості світу загалом, слабкість впливу діючих міжнародних організацій, адже 12 держав ігнорують Монреальську декларацію про припинення виробництва субстанцій, що руйнують озоновий шар, 24 держави відмовилися підтримати програму ООН щодо планування сім’ї та ін. Держава як цілісність наприкінці XX ст. втрачає свої позиції. Поступово все більшого значення набувають регіональні та міжрегіональні інтереси.
Сучасне людство поступово відходить від організації за формаційними ознаками, дедалі більше домінують загальноцивілізаційні або загальнолюдські цінності. Це відбивається в наповненні соціально-економічної системи провідних країн Заходу соціальним змістом. Виробничий процес, розвиток приватного капіталу все більше відповідають інтересам людини. Ефективно діюча демократія, як правило, збігається з такими важливими показниками стандартів життя, як рівень урбанізації, споживання енергії, відсоток внутрішнього національного продукту, що виділяється на охорону здоров’я, освіту, науку та ін. Державна власність у провідних капіталістичних країнах все більше використовується в загальнонаціональних інтересах.
Демократизація власності здійснюється також на основі розвитку страхових і пенсійних фондів. На початку 90-х років на частку компаній зі страхування життя та пенсійних фондів припадало близько 10 трлн дол. СІНА. Вони тримали майже 50 % акцій 100 найбільших корпорацій США і приблизно таку ж частку акціонерного капіталу корпорацій середнього бізнесу. В Швеції в руках держави концентрується всього 4 % основних фондів, водночас витрати держави на соціальні цілі, пов’язані з задоволенням потреб людини, становлять понад третину національного продукту.
В науковому середовищі поширена думка про те, що сучасні провідні демократичні держави вступають у нову – екологічну
– стадію розвитку, для якої характерною є першочергова увага до забезпечення екологічної безпеки, екологічних прав людини, виживання всього людства.
Певною реакцією на глобалізацію є антиглобалістський рух
– сукупність величезної кількості рухів з усіх країн світу, що борються за збереження національної ідентичності країн. Вони виступають проти пропагування в Євросоюзі ідей “цілісності Європи”, “відкритих кордонів”, “спільної історії” та ін., борються проти уніфікації багатьох сфер життя і тих організацій, які, на думку антиглобалістів, цьому сприяють, наприклад ЛМ (“Федерація музикальної молоді”), (“Служба інформації про держави та професії”), “Університет світу”, “Четвертий світ”, “Міжвузівська конфедерація” та ін. Однією з найбільших антиглобалістських організацій є американський “Інтернешнл екшен центр”, у лавах якого нараховується від 20 до 35 млн членів із понад 50 країн. Цей рух класифікується як лівий, молодіжний, досить суперечливий, подібний до молодіжних рухів 60-х років, що несли на собі протесний потенціал проти несправедливо організованого суспільного життя. Дещо інший характер мають проблеми в постсоціалістичних країнах. Стрімкий стрибок цих держав до капіталізму і демократії відбувся ціною значних соціальних витрат. Лібералізм породив високі рівні безробіття, падіння життєвого рівня приблизно на 1/3, значне зубожіння і зростання рівнів смертності у більшості цих країн. Висновок фахівців Інституту світового розвитку полягає в тому, що перехідний процес, наприклад у Росії, поки що породив досить суперечливі економічні результати. Тоді, коли майже всі політичні та економічні інститути комуністичних режимів протягом перших п’яти років перехідного періоду зазнавали змін, реформи системи соціальної політики є нижчими від показника реформ правової, банківської систем тощо. Показово, що перший етап реформи в Китаї вивів із цілковитої бідності майже 200 млн осіб, що є величезним досягненням.
Якщо до 1992 р. Світовий банк, головним чином, фінансував програми боротьби з бідністю в країнах Африки та Латинської Америки, то в середині 90-х років основний акцент перемістили на країни СНД та Східної Європи – фактично розвинуті промислові країни. Перша позика Світового банку Угорщині сягала 200 млн дол., позика Болгарії у 1994 р. – 421 млн дол.
Майже всі посткомуністичні країни пережили період боротьби між ринковим лібералізмом і посткомуністичним консерватизмом. За проблемою вкрай низьких темпів реформ в економіці України, наприклад, стояло питання про президентський чи парламентський контроль над урядом, бо були складні ідеологічні розбіжності між парламентським лівим блоком і президентською командою та її прихильниками у парламенті. Проте це було не розмежування між капіталізмом і соціалізмом (комунізмом) як довготривала проблема перехідного періоду, а скоріше вибір одного з можливих шляхів України до світового ринку.
Протягом історичного розвитку демократія продемонструвала здатність пристосовуватися до найрізноманітніших національно-культурних умов. Особливо важливим це є при посиленні децентралізації і партикуляризації, значного етнічного забарвлення сучасного світового політичного процесу. Піднесення націоналізму наприкінці XX століття відбувалося в умовах, коли практично не було національно однорідних держав. Кількість потенційних націй набагато більша, ніж кількість потенційних держав. За деякими даними, у світі налічується близько 8000 мов, при цьому кількість потенційних держав може бути кілька десятків, але не сотень. З цього випливає, що неможливо задовольнити державні прагнення всіх без винятку етносів у повному обсязі та одночасно.
Новий світовий устрій, що формується наприкінці XX століття, характеризується відродженням місцевої ідентичності, тенденцій до децентралізації та партикуляризації. Ще виразнішими стали невидимі, але не знищені етнічні кордони в Європі. Сепаратистські рухи поширюються навіть у таких країнах стабільності, як Швеція. Наприкінці XX ст. тут зародився рух “майбутньої Скані” (область, яка до середини ХУП ст. належала Данії) з вимогами конституційних гарантій національно-культурної автономії. Він вже представлений в ІЖРО (Організації націй, які не мають власної держави). За створення Паданії – країни на півночі Італії – бореться “Ліга Півночі”, яка на виборах 1996 р. отримала 20 % голосів виборців. Однією з причин поширення подібних течій у демократичній Європі можна вважати певну кризу сучасного інституту державності, досить складної і корумпованої структури, на зміну якій приходять структури Європейського Союзу. Це об’єктивно посилює відчуття етнічної належності й культурної окремішності. Відкриттям кінця XX ст. став висновок про те, що соціальний прогрес, високий рівень життя, спільність політичних інтересів в Європі не знімають проблем, пов’язаних з розвитком європейських етносів та їх самосвідомості.
За даними ООН, після падіння Берлінської стіни у світі відбулося 82 конфлікти. Проте лише третина з них мали міждержавний характер, а 79 були громадянськими війнами. У 1993 р. локальні конфлікти були в 42 країнах, а ситуацію в 26 з них (з населенням 59 млн осіб) ООН характеризує як “складну”. При цьому боснійський та нагірнокарабаський конфлікти класифікують як громадянські війни.
Проблема посилення етнізованого націоналізму досить виразно виявляється у посткомуністичних країнах Центральної та Східної Європи і в країнах колишнього СРСР. Тут із процесами лібералізації та часткової демократизації відродився етнічний та національний антагонізм, і наростає тенденція до розпаду багатонаціональних країн на менші, одноетнічні (чи з виразним домінуванням одного етносу) країни. Етнізований націоналізм – це всі ті рухи, які утверджують етнічні особливості як первинну базу для побудови державності. Таке визначення відразу ж висвітлює явну суперечність етнічних проблем та проблем національних меншин. Діапазон ситуацій, в яких перебувають національні меншини, дуже складний, проте можна виділити п’ять типів:
O спільноти, не пов’язані з певною національною державою (циганські спільноти, розташовані повсюди в регіоні);
O спільноти, котрі підтримують культурні, мовні та інші зв’язки з певною національною державою, що з неї вони походять (німецька меншина в колишньому СРСР);
O спільноти, що живуть близько до держави їхньої нації, але не на кордоні з цією державою (угорці в Румунії);
O спільноти, які живуть близько до держави їхньої нації (албанці в Косово, угорці в Словаччині);
O спільноти, які внаслідок формування нових держав перестали бути більшістю у великій державі і стали меншістю у новоутвореній (росіяни у прибалтійських країнах, серби в Хорватії).
Розпад СРСР та СФРЮ підтвердив, що криваві наслідки національного протистояння перекривають всі можливі майбутні здобутки. В ході боснійсько-сербського конфлікту в 1993 р. 40 тис. мусульман покинули свої домівки, у 1995 р. в ході штурму Крайни хорватською армією виїжджають майже 200 тис. сербів, у 1992 р. Хорватія надала притулок 700 тис. вимушеним мігрантам, а в 1995 р. – ще 380 тис. осіб.
Каталізатором розпаду Югославії була проблема Косово і Метохії, територій, що в далекі історичні часи становили центр формування сербської державності та проживання сербів у VIII-XVIII ст. Поступово зміна етнічного складу населення, особливо у XX ст., призвела до кількісного домінування албанців: у 1999 р. у краї проживало 2 млн населення, з них 300 тис. сербів. Після воєнних дій НАТО і посилення протистояння на етнічному та релігійному грунті з краю виїхало 200 тис. сербів. Один із варіантів врегулювання кризи в Косово передбачав створення парламенту і введення посади президента Косова, проте виборна система передбачала поділ 120 місць у парламенті за етнічною ознакою: албанцям – 100, етнічнім меншинам – 20, зокрема сербам – 10. Політика, яку проводила світова спільнота для врегулювання конфлікту” не була ефективною. У 2004 р. протистояння в краю спалахнуло з новою силою. У 2006 р. за участю міністрів закордонних справ Росії, США, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, представників ЄС і НАТО були визначені принципи врегулювання ситуації: Косово не може бути передане під управління Сербії, не може бути розділене або приєднане до іншої держави. Косовські серби вимагали в місцях компактного проживання надання самоврядування, зокрема в питаннях охорони здоров’я, освіти, соціального захисту і безпеки. 17 лютого 2008 р. парламент краю в односторонньому порядку оголосив незалежність Косова від Сербії.
Ця подія може стати початком подальшої фрагментації держав у зонах політичної нестабільності. 19 лютого 2008 р. невизнана Придністровська Молдавська Республіка звернулася до світової громадськості з проханням про її визнання за зразком Косово і Метохії. Під впливом таких змін в Європі в результаті грузинсько-осетинського воєнного конфлікту в серпні 2008 р. Росія визнала незалежність республік Південна Осетія і Абхазія, проголошених ще у 1992 р.
На думку 3. Бжезінського, в 90-х роках для Росії сформував ся реальний спектр потенційного конфлікту з мусульманськими державами по всій лінії південного кордону (загальна чисельність населення яких разом і Туреччиною, Іраном і Пакистаном становить 300 млн осіб). Частковим його проявом є війна в Чечні, що розпочалася у грудні 1994 р. У листопаді 1990 р. Чечня першою з автономій Північного Кавказу проголосила суверенітет, створення власних збройних сил і розробку власної конституції. У жовтні 1991 р. в республіці було проголошено мобілізацію всього чоловічого населення від 15 до 55 років, а в жовтні 1991 р. Національний конгрес чеченського народу проголосив незалежність. В основі рішучих дій на цьому шляху був комплекс культурних та історичних факторів (повстання проти Росії в 1785-1791 рр., депортація в 1942 р. чеченців та інгушів до Казахстану, дозвіл на повернення в 1957 р. та відновлення автономії). При цьому національно-культурні проблеми чеченського народу стали фоном для боротьби центральних та місцевих кланів за нафту, контроль за транспортуванням наркотиків та зброєю. Багаторічне протистояння, нездатність Росії навіть засобами війни побороти прагнення чеченського народу до незалежності свідчать про те, що російське керівництво так і не змогло виробити конструктивної політики щодо Чечні та кавказького регіону в цілому.
Загалом Росії навряд чи загрожує нестабільність на національному грунті. Чисельність неросійських народів, які проживають у межах її території, сягає 27 млн (або 18,5 % загальної кількості населення). При цьому дві третини з них – це діаспорні меншості, які не претендують на створення будь-яких державних утворень у межах Російської Федерації: 4,3 млн українців, 1,2 млн білорусів, 636 тис. казахів, 532 тис. вірмен та ін. До того ж росіяни становлять більшість населення майже в усіх суб’єктах федерації.
“Євразійськими Балканами” називають дослідники групу країн (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменистан, Азербайджан та ін.), які мають природні запаси нафти та газу, що перевершують родовища Кувейту, Мексиканської затоки та Північного моря. Ці країни нестабільні в політичному та етнічному аспектах, мають територіальні претензії одна до одної не в останню чергу у зв’язку зі створенням у 20- 80-х роках кордонів без повного урахування етнічного розселення. До того ж у XX столітті в Казахстані, Киргизстані, Таджикистані значні зміни відбулися в етнічному складі населення. В Казахстані казахи становлять 41,9 % населення, росіяни – 37, українці – 5,2, німці – 4,7 %. У Киргизстані чисельність корінного населення (киргизів) сягає 52,4 %, росіян – 21,5, узбеків – 12,9, українців – 2,5, німців – 2,4 %. У Таджикистані чисельність таджиків – 64,9 %, узбеків – 25, росіян – 3,5 %. Корінні народи цих країн перебувають на етапі створення націй, у них традиційно сильними є племінні та етнічні зв’язки, тому протягом останнього десятиліття спостерігається значне погіршення внутрішньополітичної ситуації у зв’язку з боротьбою місцевих кланів, певною дискримінацією росіян, територіальними претензіями. При такому етнічному складі переважній більшості держав, особливо Казахстану, важко проводити внутрішню політику, спираючись тільки на етнічну та мовну основи.
Відносною стабільністю в політичному плані, яка забезпечується великим відсотком корінного населення, характеризуються Туркменистан та Узбекистан. Туркмени становлять 73,3 % населення своєї країни, а узбеки – 71,4 %. Саме Узбекистану відводиться роль потенційного лідера регіону, і вже зараз його політична еліта розглядає її в руслі державної традиції середньовічної імперії Тамерлана, підкреслюючи особливу історичну місію серед народів Середньої Азії.
Процес розбудови нових держав Середньої Азії супроводжується фактичним відродженням ісламу, який має великий грунт для свого зміцнення навіть у Росії (російські мусульмани становлять 20 млн, або 13 % населення). У світі налічується близько одного мільярда мусульман, і вони становлять більшість у 38 країнах світу. Те, що країни Середньої Азії належать до мусульманства і тюркомовної групи, зменшує вірогідність конфліктів на релігійному грунті. У жовтні 1996 р. під егідою Туреччини відбулася четверта зустріч представників тюркомовних держав регіону, яка сконцентрувала увагу на проблемах більш тісної взаємодії в галузі культури та освіти. Одним із наслідків переговорів стало те, що Туреччина запросила на навчання близько 10 тис. студентів із цих країн. Характерно, що іслам має великі можливості навернення у свою віру, оскільки не визнає етнорасових обмежень. До того ж для країн його поширення характерним був високий рівень народжуваності протягом всього XX ст. Якщо на початку століття мусульманином був кожен десятий житель планети, то наприкінці – майже кожен четвертий.
Особливістю східноєвропейського регіону 90-х років було те, що тут провідну роль у протистоянні комунізму відіграли націоналізм та організації, що його представляють (Рух, Саюдис та ін.). Націонал-демократичні настрої дуже виразно виявилися у Польщі, Угорщині, Україні, Балтійських країнах, Молдові. Тому основними політико-культурними конфліктами цих країн стали “декомунізація проти рекомунізації”, “націоналізм проти комунізму”, “націоналізм проти вестернізації”. З кінця 80-х років титульні нації в республіках СРСР почали відкидати радянську ідеологію та культуру, а російська мова розцінювалась як символ гноблення. Ця політика мала певний успіх, незважаючи на те, що 68 % латишів, 50 % естонців, 72 % українців, 80 % білорусів вільно володіли російською мовою. (При цьому лише 1-3 % росіян у національних республіках знали мову титульної нації, що ще раз підкреслює, що Радянський Союз розвивався як держава, де росіяни домінували як етнічна група.) З усіх пострадянських республік лише Білорусь і Киргизстан офіційно проголосили білінгвізм (російську та національну мови як державні).
Мовне питання протягом 90-х років було важливим компонентом у розгортанні конфліктів на національному грунті. Наприклад, коли в Грузії було прийнято рішення про ведення всієї офіційної документації грузинською мовою, то Абхазія і Південна Осетія прийняли рішення про офіційний трилінгвізм (грузинська – абхазька – російська і грузинська – осетинська – російська). Згодом це стало складовою у збройному протистоянні.
Протягом 90-х років у багатьох країнах національно-демократична течія перетворилася в потужну політичну силу. В Україні вона була представлена 11 партіями чисельністю до 134,5 тис. членів. Поки що найбільший пік їхньої популярності був продемонстрований на виборах 1994 р., де вони здобули до 45 % голосів виборців. Діяльність партій національно-демократичного спрямування об’єктивно збігалася із завданням визначення чіткої національної ідентичності населення України. У зв’язку з цим демократію передусім розглядали як самовизначення нації, а демократичний рух взагалі розгортався під гаслами національного відродження. Це відбулося в умовах, коли росіяни в десяти областях України становлять близько 20 % населення, а в 1993 р. 79 % західних українців вбачали неминучість конфлікту з Росією. Сфера культури, таким чином, перетворювалася в конфліктну базу міжнаціональних та міждержавних відносин України і Росії.
З проголошенням незалежності в Україні стало можливим розв’язання однієї з найболючіших проблем новітньої історії – повернення на свою історичну батьківщину депортованого кримськотатарського народу, а також болгар, вірмен, греків, німців. Близько 266 тис. кримських татар, 12 тис. греків, болгар, німців повернулися до Криму. Від 1995 р. мусульманським громадам було передано 54 мечеті й збудовано ще 15 нових, у класах з кримськотатарською мовою у 1999 р. навчалося 3020 дітей. Очікується, що з країн Середньої Азії повернеться ще 300 тис. кримських татар.
Значним процесом, який суттєво змінює етнічну карту світу, є міграції. Особливість сучасних міграцій полягає в тому, що вони відбуваються в рамках замкненої всепланетарної ойкумени. Якщо раніше основні потоки переселенців були спрямовані на малозаселені регіони земної кулі, то тепер ці потоки йдуть з менш розвинутих до більш багатих регіонів: з азійських і африканських країн – в Європу і Північну Америку, з Латинської Америки – до США, з країн СНД – до Росії та ін. Якщо раніше Європа була джерелом еміграції, то тепер – місцем імміграції. Кожен із п’яти французьких громадян має “іноземне походження”, тобто приблизно 10 млн французів є нащадками іммігрантів. Загалом у Західній Європі нині проживають близько 20 млн легальних іммігрантів. При цьому передбачається, що нове велике переселення народів ще попереду. Населення Австралії, яке налічувало у 1990 р. 16,7 млн осіб, до 2025 р. збільшиться до 22,7 млн. Населення США до 2025 р. зросте на 25 %. Ці процеси здатні внести значні корективи в політичні, демографічні, економічні та соціальні реалії сучасності. При збереженні таких тенденцій можлива зміна етнонаціального, расового та конфесійного ландшафту світу. За останні десятиліття ця тенденція особливо чітко простежується у США, де з розширенням імміграції з азійських та латиноамериканських країн помітно змінюється демографічна ситуація. Із десяти осіб, що отримали докторський ступінь в Америці, як мінімум один – виходець із КНР, Тайваню або Кореї. Ще вищим цей показник є для представників Південної та Східної Європи, а також колишнього СРСР. Тому в середині 90-х років 72 % американців пріоритет віддали скороченню і попередженню незаконної міграції в США. Адже, за висловом політологів, наприкінці століття Америка стала менш західною, менш білою та менш англосаксонською.
Великі маси мігрантів здатні викликати, з одного боку, демографічну агресію, а з другого – “расизм, що захищається”. Якщо у 1951 р. частка населення індустріально розвинених країн становила 1/5 чисельності населення планети, то у 1985 – 1/6, а на 2025 р. зменшиться, за прогнозами, до 1/10. При цьому лише США і Японія залишаться серед перших 20 найбільш заселених країн світу.
Великі міграції кінця XX ст. пов’язані з війною і воєнними конфліктами. Якщо у 1983 р. кількість біженців становила 11 млн осіб, то на 1992 р. – 18,2 млн, з яких майже чверть перебувала в Європі та в країнах колишнього СРСР. Саме цей регіон зумовив найбільший ступінь зростання міграцій за останнє десятиріччя. До того ж між 1990 та 1995 рр. кількість осіб, які перебували за кордонами власних держав, сягнула понад 25 млн.
Із завершенням XX століття проблем політичного, національно-культурного, економічного характеру не стало менше. Для багатьох країн світу поки що нездійсненною є мрія щодо організації внутрішнього життя на демократичних засадах, створення дієвої представницької демократії, продовження міжкласового демократичного суспільного діалогу, впровадження системи загального демократичного виховання для молоді, досягнення політичної та соціальної рівноправності чоловіків та жінок. Дійсним випробуванням на зрілість світової спільноти буде розв’язання національних конфліктів та створення системи їх попередження.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)