Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 3.1. Еволюція товарного виробництва: виникнення й суть монополій
Еволюція капіталізму останньої третини XIX – початку XX ст. позначена небаченим доти динамізмом. Особливо це стосується європейських капіталістичних країн. Європа як потужний локомотив із шаленою швидкістю неслася на вершини технічного прогресу, виявляючи фантастичні, проте реальні, технічні можливості, економічну могутність, культурний злет та непохитну й жорстку владу над іншими континентами Землі. Саме в ній протягом XIX ст. сформувались нові потенційні сили, що визначали перспективу економічного, соціального і суспільно-політичного поступу не лише для європейців, а й для усього людства.
У Європі склались нові соціальні сили, що висунули маси на передній край суспільного життя, нові політичні сили, що здобували й здійснювали реальну владу над світом, нові культурні сили, що породжували “духовні рухи” з участю в них численних прихильників, нові мілітаристські сили, спроможні швидко мобілізувати мільйони людей та масу військової техніки.
Об’єктивна зумовленість якісних змін в економіці, у соціальній сфері, політиці, ідеології, культурі капіталістичних країн Європи та всього світу, який, незважаючи на строкатість існуючих укладів, нерівномірність розвитку як різних держав, так і всередині окремих країн, був єдиною капіталістичною системою, яка еволюціонувала у свою вищу стадію розвитку – імперіалізм, що відбувалося на зламі XIX-XX ст., становлячи об’єкт здивування та надії для людства. Поняття “імперіалізм” у XX ст. набуло яскраво вираженого негативного відтінку. Проте наприкінці XIX – на початку XX ст. воно сприймалося інакше, як намагання окремих держав максимально зміцнити й поширити свою владу, піднести свій авторитет у світовій політиці. Шляхи й засоби досягнення цієї мети були різними, часом утопічними, хоча в найближчій перспективі й не завжди безуспішними.
3.1. Еволюція товарного виробництва: виникнення й суть монополій
В останні десятиліття XIX ст. капіталізм вступив у нову добу свого історичного розвитку. Внаслідок перемоги буржуазних революцій у країнах Західної Європи і США протягом століття (із 70-х років ХУЛІ ст. до 70-х років XIX ст.) утвердилося політичне панування фінансово-промислової буржуазії, а це у свою чергу відкрило широкі можливості ;;ля швидкого розвитку продуктивних сил. Промислова революція, яка відбулася в умовах вільної конкуренції, викликала небачений вибух технічного прогресу. А він у свою чергу докорінно змінив структуру капіталістичного господарства та його організаційні форми. У контексті зазначеного слід мати на увазі, що технічний прогрес охопив передусім важку промисловість, змінивши співвідношення між двома основними підрозділами економіки, а саме: виробництвом засобів виробництва й виробництвом предметів споживання. Переважати стали металургія й машинобудування. Бурхливо йшло зростання продуктивності праці, зумовлене науково-технічними відкриттями, принциповими змінами в технології виробництва, а також виникненням нових, високопродуктивних галузей індустрії. Капіталізм у повному розумінні цього слова вступив у “вік електрики” і у “вік сталі”. Перехід до масового виробництва сталі забезпечив значне зростання машинобудування, усіх видів транспорту, особливо залізничного й морського. Довжина залізничної мережі у світі між 1875-1914 рр. зросла в чотири рази, а тоннаж флоту збільшився у 7 разів і становив 33 млн т. Значно активізувалася світова торгівля, обсяг якої збільшився майже у 3 рази.
У ході такого стрімкого розвитку промисловості, транспорту й торгівлі завершився промисловий переворот у Німеччині – в 70-х роках, Австро-Угорщині, Росії та Італії – у 90-х роках XIX ст. (у Великобританії, США і Франції він відбувся раніше).
Одночасно цей період всесвітньої історії став одним із найтривожніших і трагічних для долі людства. У найцинічніших формах виявились всі негативні риси капіталістичного ладу: а) принизлива й безжалісна експлуатація людини людиною; б) колоніальний і національний гніт; в) абсурдна розкіш незначної жменьки багатіїв і зростаюча бідність трудящих; г) загарбницькі війни тощо. Таким чином, розвиток продуктивних сил, концентрації виробництва і капіталу, конкуренції наприкінці XIX – на початку XX ст. підготували перехід до нового типу капіталістичного господарства – монополії.
Історія монополії сягає сивої давнини. Першу згадку про неї знаходимо у найвидатнішого давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 рр. до н. е.). У своїй “Політиці” він розповідав про Фалеса Мілетського, який, передбачивши щедрий врожай маслин, завчасно найняв усіх робітників і потім із великою вигодою переуступав їх хазяям, що потребували робітників. Арістотель добавляв до цього оповідання, що цим спекулятивним прийомом користувалися деякі грецькі держави, які мали потреби у грошах. Взагалі він відносить монополію до “мистецтва наживати майно”, при цьому пояснюючи, що “вигідно в розумінні наживання майна, якщо хтось зуміє захопити будь-яку монополію” на зразок Фалеса Мілетського. Страбон (64/63 рр. до н. е. – 23/24 рр. н. е.) у своїй “Географії” уже загальніше розповідає про торгову монополію Александрії. У добу середньовіччя, не визнаючи принципу вільної конкуренції, діяли численні монополії, у тому числі й фіскальні. Монопольний, у широкому розумінні, характер мали і цехові обмеження й привілеї Середніх віків і пізнішого часу. Виключні сеньйоральні права млинарства, хлібопечення, пивоваріння, гончарства тощо також належать до явища монополії. Характеристику монополії, створеної феодальною системою для прибутковості торгівлі, особливо зовнішньої, дав англійський філософ То мас Гоббс (1588-1679). У нього монополія називається корпорацією, метою якої є “збільшення прибутків шляхом монопольного права у купівлі й продажу як удома, так і за кордоном”.
Отже, історія свідчить, що монополістичні тенденції мали місце протягом усіх етапів процесу розвитку товарного виробництва. Проте їх новітня історія, тобто панування монополії в економіці, починається з останньої третини XIX ст. у зв’язку з економічною кризою 1873 р.
З урахуванням викладеного варто зазначити, що спостерігається певна взаємопов’язаність явищ – криз і монополій. Цей зв’язок показує одну з причин монополізації економіки, а саме: спроби знайти оптимальний вихід із кризового стану в монополістичній діяльності.
Теорія монополії є досить молодою. Першу спробу створити її зробив англійський економіст А. Пігу (1877-1959) у праці “Економічна теорія добробуту” (1912 р.). Наступний крок у розвитку теорії монополії пов’язаний із книгою В. І. Леніна (1870- 1924) – “Імперіалізм як найвища стадія капіталізму” (1916 р.), в якій він узагальнив численні праці зарубіжних економістів та обгрунтував нові теоретичні положення щодо утворення різних форм монополістичного капіталу (промислового, фінансового, транснаціонального тощо), їх поєднання з економічною силою держави, підпорядкування інших форм капіталу та некапіталістичної власності, економічного й територіального поділів світу, що становить суть імперіалізму.
Перші монополії утворились у Німеччині в 70-х роках XIX ст. Проте пожвавлення їх діяльності припало у Великобританії, Німеччині, Франції, США, Росії та інших країнах на 90-ті роки XIX ст. Саме в цей час у капіталістичному світі, як гриби після дощу, зростають національні й міжнародні монополії. Бурхливо розвивається кредитно-банківська система, що полегшувало й прискорювало різноманітні альянси великого капіталу, за допомогою яких здійснювався тиск на уряди з метою одержання вигідних замовлень, різного роду пільг і привілеїв. Форми монополій, породжених конкуренцією, були найрізноманітніші.
При переході до монополістичного капіталізму переважати стали акціонерні товариства, капітал яких утворюється об’єднанням індивідуальних капіталів шляхом випуску акцій, цінних паперів, що дають право на отримання певного доходу (дивіденду) як частини прибутку. Незалежно від розмірів такі товариства одержали назву корпорацій. На початку монополістичного капіталізму переважають галузеві монополії. Вони мали різні форми: картель, учасники якого домовляються про поділ ринків збуту, ціни, обсяги вироблюваної продукції, хоча підприємства залишаються самостійними; синдикат, де об’єднується збутова діяльність, створюється спільний торговельний апарат, хоча виробництво здійснюється самостійно; трест, де власність на всі підприємства об’єднана, а їх колишні власники стають пановинами, власниками акцій, за якими отримують дивіденди; концерн – об’єднання трестів або підприємств різних галузей промисловості, банків, торгових, страхових і транспортних компаній на основі спільної фінансової залежності; конгломерат – монополістичне об’єднання, що утворюється шляхом поглиблення прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої та технічної спільності, з метою привласнення прибутків рентабельних підприємств й уникнення різких коливань кон’юнктури під час криз.
Форма монополістичного об’єднання визначається рівнем концентрації виробництва й централізації капіталу, умовами розвитку монополій у різних країнах. Наприклад, у Німеччині картелі посідали провідне місце, на кінець XIX ст. їх налічувалось 250. У Великобританії і США монополії переважно мали форму трестів. На початок XX ст. у США їх налічувалось 185. У Франції і Росії поширеною формою монополій були синдикати, яких, зокрема, в Росії на рубежі XIX-XX ст. було більше 30, а на початок 1914 р. – 140-150. Досить потужні синдикати в російській економіці діяли в Україні. Вони почали організовуватись ще наприкінці XIX ст. У 1887 p. у Києві утворилося об’єднання цукрозаводчиків, що забезпечувало щорічно 81 % загальноросійського виробництва цукру. У 1902 р. підприємці створили синдикат “Продамет” – товариство для реалізації виробів металургійних заводів. Ядро цього об’єднання становили підприємства півдня Росії. “Продамет” давав 75 % листового заліза Росії. Діяли синдикати “Трубопродаж”, “Продвагон”. 60 % видобутку вугілля Донбасу контролював синдикат “Продвугілля”, створений у 1904 р. В Одесі в 1913 р. було створено синдикат сільськогосподарського машинобудування “Урожай” тощо. Завдяки цим монополістичним об’єднанням Росія не відставала в економічному розвитку від розвинутих країн капіталістичного світу.
Перехід капіталізму від вільної конкуренції до панування монополій не означає зникнення конкуренції. Навпаки, монополія існує разом із конкуренцією, оскільки вони становлять діалектичну єдність.
Так само, як конкуренція неминуче породжує монополію, так і монополія немислима без конкуренції, хоча цілком зрозуміло, що конкуренція між великими монополіями має нові риси. На базі наукових досліджень і прогнозів визначається стратегія виробництва, капіталовкладень, враховуються стан ринків збуту джерел сировини, ресурсів капіталу та робочої сили, що дає змогу певною мірою усунути випадковість.
Надзвичайно гострою стає боротьба монополій на світовому ринку. Наприклад, німецькі фірми, незважаючи на протидію англійського і французького урядів та монополій, проникали на англійський і французький ринок із товарами машинобудівної, електротехнічної та оптичної промисловості, де, безперечно, англійські й французькі фірми утримували сильні позиції. Змінюються також форми конкурентної боротьби. Якщо в умовах домонополістичного капіталізму переважала конкуренція у сфері встановлення цін товарів (хто дешевше запропонує товар), то концерни зберігають відносну стійкість цін, маніпулюючи потужностями, розмірами партій вироблюваного товару, підвищуючи його якість. Водночас процес монополізації виробництва виявив нову роль банків. Розширюється їх кредитна діяльність, посилюється концентрація банківського капіталу, створюються банківські монополії. Все це приводить до того, що банки здобувають величезну економічну владу над усією економікою. Адже зі скромних посередників у платежах, якими вони були раніше, банки перетворюються у всемогутні фінансові центри, що ще більше посилює концентрацію капіталу.
На цій основі відбувається зрощування монополістичного банківського капіталу із промисловим, утворюється новий вид капіталу – фінансовий капітал, а разом із ним і фінансова олігархія, яка означає панування в економіці капіталістичних країн небагатьох фінансових груп. Наприклад, у США виділяються фінансові групи Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллона, Чиказька, Каліфорнійська та ін.
Для домонополістичного капіталізму головною формою зв’язків між країнами були зовнішня торгівля, вивіз товарів. В умовах монополістичного капіталізму поряд зі зростанням торгівлі дедалі більшого значення набуває вивіз капіталу. Справа в тому, що в найбільш розвинутих країнах утворюється “надлишок” капіталу, що й зумовлює його вивіз для одержання найбільших прибутків. Капітал вивозиться за кордон у двох формах – позичкового, тобто у вигляді позик іншим країнам, та продуктивного, призначеного для будівництва промислових підприємств, залізниць тощо. Усе це, з одного боку, розширює зв’язки між країнами, а з іншого – посилює систему панування монополій, розширює сферу їх експлуатації, призводить до економічного поділу світу на сфери впливу окремих монополій. Створюються міжнародні транснаціональні монополії.
Боротьба за економічний поділ світу породжує боротьбу за його територіальний поділ, захоплення колоній.
На початок XX ст. територіальний поділ світу було закінчено. Створилася колоніальна система імперіалізму. Колонії, напівколонії, залежні країни використовувались імперіалістичними державами як ринки збуту товарів, сфери прикладання капіталу, джерел дешевої сировини і дешевої робочої сили для здобуття монопольно високих прибутків. Завершення територіального поділу світу згодом зумовлює його перерозподіл. Щоб перерозподілити світ, імперіалісти розв’язують, як свідчить історія, війни, які коштують людству десятки мільйонів життів людей і колосальних матеріальних збитків.
Процеси концентрації, спеціалізації та комбінування виробництва на початок XX ст., поглиблення суспільного характеру виробництва зумовили перехід від приватного монополістичного до державно-монополістичного капіталізму. Поєднання могутності монополій і держави дає змогу усунути гостроту економічних суперечностей, забезпечити нормальне функціонування капіталістичної економіки шляхом обмеження стихійності в її розвитку, пом’якшення соціальних конфліктів.
Держава завжди виконувала певні економічні функції, наприклад, захист та регулювання буржуазного економічного ладу, фінансування загальнодержавних економічних та воєнних витрат тощо. Але в умовах державно-монополістичного капіталізму економічна роль держави істотно зростає. Вона регулює не окремі процеси, а розвиток економіки в цілому. Стихійно-ринкове регулювання доповнювалося монополістичним у вигляді внутрішньофірмової та міжфірмової координації й державним макроекономічним регулюванням. Державне регулювання економіки було покликане, по-перше, розв’язати основну суперечність капіталістичного ладу між суспільним характером виробництва та приватною формою привласнення, по-друге, захистити суспільство від негативних наслідків самого монопольного панування, по-третє, забезпечити безперервний процес суспільного відтворення й уникнення кризових явищ в економіці. Основний зміст державно-монополістичних заходів полягає у забезпеченні більшої планомірності регулювання суспільного виробництва і розподілу ресурсів. Створення великомасштабних об’єднань, експансія транснаціональних корпорацій, розвиток акціонерної форми власності звичайно сприяють вирішенню суперечності між подальшим усуспільненням виробництва й індивідуалістичною формою привласнення. Однак навіть найбільші монополістичні корпорації, найпотужніші фінансові групи та міжнародні картелі не в змозі охопити своїм контролем весь ринок, внести необхідні елементи планомірності у процеси виробництва та обігу на загальнонаціональному рівні. Без участі держави неможливо забезпечити хоча б відносну пропорційність і планомірність розвитку економіки загалом та її окремих сфер, сформувати пріоритети соціально-економічного розвитку. Існує глибока якісна відмінність державно-монополістичного регулювання і державного втручання в економіку, властивого домонополістичній стадії розвитку.
В епоху капіталізму вільної конкуренції змістом такого втручання було прискорення процесу капіталістичного нагромадження, ініціювання колоніальних пограбувань, створення й підтримка державних мануфактур, надання державних субсидій і кредитів промисловцям, протекціонізм, але участь держави в економічному житті мала епізодичний характер. З виникненням монополій з’явилась необхідність активнішого втручання держави в економічне життя. Нагальною потребою стала не лише господарська координація на рівні окремих економічних суб’єктів у межах внутрішньо – та міжфірмових відносин (мікрорівень), а й здійснення узгодженої загальнонаціональної економічної політики (макрорівень економічної системи). В роки Першої світової війни монополістичний капіталізм почав переростати в державно-монополістичний, виник воєнний варіант його функціонування. В цей час посилився процес концентрації фінансового капіталу, зросла роль державних монополій, втручання держави в економіку ставало дедалі частішим. Відносини між державою та монополіями не є гармонійними, навпаки, вони досить складні. Хоча держава виражає інтереси монополістичного капіталу, одночасно вона змушена обмежувати свавілля монополістичних союзів, приймати антимонопольне законодавство, регулювати відносини між монополіями та приватним бізнесом, між буржуазією і робітничим класом, здійснювати певні соціальні програми. Внаслідок широкого втручання держави в економіку модифікуються відносини власності, насамперед зростають роль і значення державної власності. Як правило, держава бере у свої руки галузі, які потребують великих капіталовкладень (передусім галузі важкої та військової промисловості). Саме так було напередодні Першої світової війни у Великобританії, Німеччині, Франції, Росії.
Поряд із державною конкурують індивідуальна, акціонерна, кооперативна та інші форми капіталістичної власності. І коли, з одного боку, виявляється недостатньою ефективність державної власності, а з іншого – зростає могутність монополій, відбувається реприватизація власності, тобто перетворення її в акціонерну або просто приватну. Державно-монополістичний капіталізм впливає на відносини між найманою працею і капіталом, регламентуючи умови найму, оплати праці та соціального страхування, доповнює оплату праці державними фондами, для розвитку освіти, охорони здоров’я тощо.
Таким чином, характерною ознакою історичної епохи еволюції товарного виробництва є його активно зумовлена закономірність, яка констатує, що монополізм – це не просто модифікація суспільства вільної конкуренції, це відповідна форма капіталістичного способу виробництва, яка забезпечує технічний прогрес і розвиток продуктивних сил, водночас демонструючи здатність пристосування до нового часу. Модернізація товарного виробництва – це результат взаємодії усуспільнення й відособлення розв’язання основної суперечності капіталізму – між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення. Модернізація продуктивних сил на основі НТР означає посилення усуспільнення виробництва з набуттям нових якостей. Для розв’язання цієї суперечності виникає й поширюється акціонерна, колективна приватна власність, що забезпечує подальший рух економічної системи. Проте згодом і вона стає недостатньою. Отож, спочатку вона доповнюється монополістичною, а на наступному етапі – державно-монополістичною власністю. Нові форми власності адекватні новим масштабам і змісту усуспільнення та забезпечують певний час відповідність зростаючому суспільному характеру продуктивних сил, що сприяє їх перспективному розвитку, їх еволюції.
Перехід від вільної конкуренції до панування монополій супроводжувався значними змінами у світовій економіці й політиці, адже наприкінці XIX – на початку XX ст. почала формуватися світова капіталістична система господарювання, що викликало появу нових рис у міжнародних відносинах. Дедалі більше ці відносини стають конфліктними, наростає загроза світової війни. Вже наприкінці XIX ст. виникають військово-політичні союзи, які поклали початок формуванню військово-політичних блоків і розколу капіталістичного світу на два супротивних табори.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)