Теорія фінансів – Федосов В. М. – Фінансові теорії неокласиків
Розробляючи фінансову концепцію, представники неоконсервативного напряму виходили зі загальної неокласичної теорії.
По-перше, на підставі концепції “економіки пропозиції” формується основна мета економічної та фінансової політики. Держава провадить фінансову політику на пом’ якшення податкового тягаря, що покладається на підприємців із метою формування заощаджень. У такий спосіб формуються внутрішні джерела для забезпечення інвестицій у приватному секторі;
По-друге, новим положенням, введеним у науковий обіг і фінансову практику, є підсилення ролі держави у забезпеченні довгострокових умов економічного зростання. З цією метою на державу та її фінансову систему покладається здійснення низки завдань зі структурної перебудови господарства, стимулювання науково-технічного прогресу, заохочення інновацій. Поряд із короткостроковою фінансовою політикою держава повинна формувати фінансову стратегію з метою довгострокового стимулювання економічного зростання. Пріоритет у методах державного регулювання неоконсерватори надають кредитно-грошовому маневруванню. На перший план висувається монетарна (грошова) політика з її основним завданням регулювання темпів зростання грошової маси в обігу, тобто пропозиції грошей. Фінансовій політиці неоконсерватори відводять другорядну роль;
По-третє, головним питанням є точне й чітке розмежування діяльності держави та приватного сектору. Діяльність держави, на думку неокласиків, має бути обмежена розробкою фінансової політики, пов’ язаної з формуванням економічних і соціальних програм розвитку, а їх виконання мають здійснювати приватні підприємці. Основним завданням фінансової політики є підтримання розвитку конкурентних сил приватного сектору, що сприяють зростанню виробництва та зайнятості. Американський економіст М. Уейденбаум (у свою бутність головою Ради економічних консультантів при адміністрації президента Р. Рейгана) зазначав, що розвиток економіки в США вже неможливо уявити без втручання урядових установ і організацій. Однак, на його думку, державні видатки є своєрідними “накладними витратами”, що збільшують виробничі витрати підприємців. За його підрахунками, державне регулювання, програмування, нагляд та інші заходи накладають додаткові витрати на приватний сектор, а кожен долар державних видатків породжує, як мінімум, 20 доларів додаткових витрат приватного сектору;
По-четверте, категорія державних видатків розглядається з точки зору співвідношення факторів виробництва. За допомогою держави можливо, зазначають неокласики, досягти раціонального співвідношення між факторами виробництва. Вони передбачають скоротити загальний обсяг державних видатків і змінити їхню структуру: збільшити питому вагу видатків, пов’ язаних із заохоченням науково-технічного прогресу, розвитком освіти, науки. Особлива увага приділяється питанням оновлення такого фактора виробництва, як праця. Технічне оновлення речових елементів виробництва об’ єктивно потребує підвищення кваліфікації праці. В 1979 р. американський економіст, лауреат Нобелівської премії (1979 р.) Т. Шульц висунув концепцію, згідно з якою необхідно враховувати якості “людського фактора” як дефіцитного ресурсу тривалого користування. На його думку, цей ресурс має економічну вартість, і його надбання пов’ язане з певними затратами, тому суттєво важливо враховувати співвідношення між прибутком, одержуваним завдяки новій якості, і затратами, пов’ язаними з його надбанням.
Ідея про збільшення “затрат у людину” з’явилася ще у ХУП ст. Її висували класики англійської політичної економії. Найвидатніший представник неокласичної теорії А. Маршалл (1842-1924) наприкінці Х1Х ст. розглядав державні витрати на освіту як національні інвестиції. Він зазначав, що ніщо так не сприятиме швидкому зростанню матеріального блага, як вдосконалення шкільної освіти. На його думку, економічна вигода від використання одного великого промислового відкриття буде достатньою для покриття витрат на освіту для цілого міста. Всі кошти, що протягом багатьох років витрачаються на забезпечення масам доступу до більш високих сходинок освіти, писав він, сповна окупляться, якщо вони призведуть до появи ще одного Ньютона або Дарвіна, Шекспіра або Бетховена.
По-п ‘яте, особливе місце у теоріях неоконсервативної школи посідають податкові проблеми. Згідно з кейнсіанською моделлю державного регулювання, головною сферою впливу на ефективний попит, розподіл і реалізацію національного продукту, є державні видатки. У неоконсервативній теорії державних фінансів пріоритет віддано податкам як засобу дії на формування заощаджень, які визначають розмір інвестицій у довгострокові та короткострокові пропозиції ресурсів.
Принцип неокласиків “залиште гроші у кишенях платників податків, вони ними розпорядяться краще, ніж держава” збігається з рікардівським “податки – неминуче зло”. Фактично, відбулося повернення до оцінки податків, що була дана англійською класичною політекономією: “будь-який податок – поганий”. Основна думка зводиться до того, що податки, які стягуються державою, призводять до непродуктивної витрати частини національного доходу. Податки, що стягуються з прибутку, знижують “схильність до інвестування”, податки на заробітну плату – “схильність до споживання”. Вимоги неокласичної школи про скорочення податків принципово відрізняються від кейнсіанських. Згідно з кейнсіанською моделлю регулювання економіки, податки є важелем економічної і фінансової стабілізації. Зміни у податках розглядалися як засіб проведення антициклі-чної політики та кон’юнктурного регулювання. Неоконсервативний напрям виходить з необхідності значного зниження загального рівня податків для підтримання високої норми заощаджень та інвестицій, активізації ринкового механізму.
Із критикою високого загального рівня податків, а також податку на прибуток виступали ще у 40-і – 50-і рр. економісти США, Великобританії, ФРН та інших країн. Так, у США У. Андерсон стверджував, що податкова політика має бути направлена на заохочення заощаджень і пропозиції фінансових ресурсів, які забезпечують економічне зростання. На думку західнонімецького професора Е. Шмаленбаха, податковий тягар мають нести ті групи населення, які не створюють капіталу, а споживають його. Ті, хто накопичує капітал, мають бути максимально звільнені від податків. Вкрай негативну оцінку загальному рівню податків давали англійські економісти Л. Емері, Д. Мідделтон. Л. Емері зазначав, що однією з головних причин повільного оновлення основного капіталу в Англії та більш низької продуктивності праці, порівнянно з США, є високі податки. На його думку, вилучення податками 40% національного продукту було цілком достатньо, щоби відбити бажання заощаджувати та інвестувати.
Зростання заощаджень, як результат зниження оподаткування, на думку неокласиків, сприяє розширенню інвестиційної діяльності. Інвестиції у довгострокові активи будуть збільшуватися навіть при скороченні споживання. Як зазначає американський економіст У. Андерсон, для підприємця бажана така податкова політика, яка не так сильно скорочувала б можливості заощаджень, а звідси і схильність до інвестування. Особливо велика увага приділяється податковим пільгам. Інвестиційні та амортизаційні податкові пільги розглядаються неокласиками не лише як засоби фінансової політики збільшення внутрішніх джерел фінансування, а й як економічна політика покращення структури промислового виробництва та економічного зростання. Пільги, що надаються корпораціям на розвиток НДДКР, сприяють підвищенню конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)