Теорія фінансів – Федосов В. М. – Монетаристські концепції регулювання економіки
Виходячи з теоретичних передумов, М. Фрідмен визначає грошову політику регулювання економіки. На його думку, грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші і їх пропозицією. З цією метою він пропонує встановити певний відсоток приросту грошей в обігу, що повинен відповідати середньому зростанню національного доходу, зайнятості, цін і сальдо платіжного балансу. М. Фрідмен визначив правило
(Friedman’s 4% rule) щорічного х-процентного приросту грошей в обігу. За його оцінкою середній щорічний приріст ВВП у США за столітній період склав 4%, тому щорічний приріст грошової маси в обігу повинен становити також 4%, що приведе до стабільності цін і зведе інфляцію до мінімуму. Оскільки в сучасній фінансовій практиці промислово розвинених країн випуск грошей в обіг прямо пов’ язаний із державним боргом, то монетаристи пропонують скоротити дефіцитність державного бюджету, державний борг і активно регулювати кредитну емісію. М. Фрідмен вважає, що головною причиною інфляції була фіскальна політика держави, спрямована на зростання державних видатків, що покриваються випуском позик.
Необхідно зазначити, що М. Фрідмен вважає за можливе встановлювати відсоток зростання грошей в обігу тільки в довгостроковому плані. На його думку, ні фіскальна, ні грошова політика не можуть регулювати короткочасні спади ділової активності. Він критикує кейнсіанську короткострокову фінансову політику “точного настроювання”, яка залежить від кон’ юнктурних обставин і змінюється в кожній фазі циклу. На практиці урядові заходи завжди запізнюються через тимчасові розриви (gaps) між датами їхнього прийняття й початок введення в дію. Тому, розраховані на кризову фазу, вони часто приводяться в життя у фазі піднесення або навпаки. Все це підсилює негативні соціально-економічні наслідки криз, збільшує коливання в обсязі національного доходу й зайнятості, утруднює можливості економіки “саморегулюватися”, “самонастроюватися”. М. Фрідмен вважає, що помірні спади ділової активності мають користь, бо призводять до ліквідації низькорентабельних, неконкурентоспроможних господарств, до того ж безробіття до певної міри стримує боротьбу за підвищення оплати праці.
М. Фрідмен вважає, що державні органи повинні уникати дуже різких стрибків у проведенні грошової політики, даючи можливість економіці пристосуватися до урядових заходів. Так, наприклад, суспільство повинно звикнути до постійного темпу зростання певного грошового агрегату. Він рекомендує “такий темп зростання грошей в обігу, який забезпечував би приблизну сталість цін кінцевих продуктів. При цьому він згодний із тим, що ці фіксовані темпи приросту грошової маси можуть викликати або помірну інфляцію, або дефляцію. Однак він вважає, що буде кращий вихід, аніж піддавати економіку непередбаченим і великомасштабним спадам або підйомам.
На думку М. Фрідмена, те, що можна жадати від монетарної політики при сучасному рівні наших знань для підтримки стабільності економічної системи – це постійне зростання грошової маси в певному відсотку для забезпечення сприятливої ситуації для прояву таких факторів, як “заповзятливість, винахідливість, завзятість, пошук, ощадливість, які є пружиною економічного розвитку”. Він вважає, що на монетарну політику необхідно накласти дві заборони. Перша – грошова політика не може підтримувати на фіксованому рівні дисконтні ставки на тривалому відрізку часу. Можлива їхня підтримка тільки в обмежений час. Друга – грошова політика не може підтримувати на фіксованому рівні безробіття на тривалі строки. Можливі підтримки тільки на короткий час.
М. Фрідмен негативно ставиться до зростання соціальних видатків держави, незважаючи на те, що він наголошує на необхідності свободи особи. Загальний рівень соціальних видатків, у т. ч. видатки на освіту, на створення суспільного житлового фонду, медичного обслуговування, треба знизити, вважає він. На його думку, такі видатки послаблюють стимули до праці, розвивають лінощі, є причиною добровільного безробіття й знижують можливості нагромадження капіталу. Зокрема зростання видатків на освіту призводить до неефективності витрат бюджетних коштів і зниження якості навчання.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)