Механізм економічної політики – Уманців Ю. М. – 7.3. Економічні важелі регулювання структури економіки та напрямки економічної політики держави
Державне регулювання структури економіки здійснюється за допомогою методів прямого та непрямого впливу. До першої групи належать система державних замовлень і закупівель; цільове фінансування окремих сфер діяльності та господарюючих суб’єктів; централізовано встановлені ціни, дотації, субсидії, субвенції; методи правового регулювання. Друга група методів впливу містить податкове регулювання; відсоткові ставки; прискорену амортизацію тощо.
До економічних важелів (інструментів) регулювання структури економіки належать:
O різноманітні кредитні пільги, мета яких полягає у тому, щоб зробити більш доступними кредитні ресурси через зниження відсоткових ставок;
O фінансування у формі дотацій, субсидій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок тощо. У багатьох країнах вони використовуються для заохочення створення нових високотехнологічних виробництв. У ряді країн введена спеціальна надбавка за новостворені робочі місця (Німеччина, Франція). Часто держава надає субсидії й позики за цільовим призначенням;
O пільгове оподаткування, стимулюючий вплив якого можна розглядати як і особливий вид субсидій (фінансової допомоги). Заохочення вкладень у відсталі галузі та регіони здійснюється через звільнення від податків частини інвестиційних ресурсів;
O прискорена амортизація, за допомогою якої держава підвищує норми списання основного капіталу, що сприяє його технічному оновленню (терміни амортизації окремих елементів – науково-дослідного обладнання тощо – скорочуються до трьох років);
O митна політика, яка виступає і як форма регулювання закордонних джерел та залучення іноземних додаткових коштів для здійснення структурної перебудови.
У практиці розвинених країн до таких інструментів держави належать адміністративні й правові інструменти, які використовуються лише для “окреслення загальних меж” діяльності суб’єктів господарювання, а у виняткових випадках вони виступають правовою основою створення сприятливих умов для окремих виробництв і регіонів.
Нарешті, як інструмент структурної політики може виступати державне підприємництво, насамперед, створення об’єктів виробничої, соціальної та ринкової інфраструктури. Для здійснення структурної політики держава може використовувати методи прямого регулювання – надавати фінансову допомогу у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів, або непрямого регулювання – надавати податкові і кредитні пільги з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами. Перелік інструментів структурного регулювання зображено на рисунку (рис. 7.5).
Рис. 7.5. Інструменти структурної політики
Залежно від мети впливу, методи економічного регулювання можуть бути спрямовані: на протидію економічному циклу, стимулювання Інвестицій і досягнення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями; забезпечення повної зайнятості; регулювання грошового обігу; заохочення науково-технічних та дослідницько-конструкторських розробок; підтримку стабільного економічного зростання; регулювання галузевої та регіональної структури господарства, соціальних відносин та соціального забезпечення, перерозподіл доходів тощо.
Реалізація цих методів здійснюється перш за все за допомогою бюджетно-податкової, грошово-кредитної та соціальної політики держави. Слід підкреслити, що роль цих інструментів у розвинених країнах є нерівнозначною.
Про це можна скласти уявлення, скориставшись досвідом економічних перетворень та теоретичними дискусіями, що мали місце в свій час у Західній Німеччині, “соціально-ринкове господарство” якої розглядається багатьма нашими радикальними економістами як зразок для наслідування. Справді, тут є деяка спільність у висхідних засадах реформування економіки, і насамперед, – це високий рівень її концентрації, у тому числі й одержавлення.
Як відомо, в тогочасній Німеччині (ФРН) реформи розпочалися із скасування розпоряджень, які регулювали ціни, умови купівлі-продажу, пов’язані з частковими обмеженнями у сфері міжнародного руху капіталу та ін. Але вже в середині 50-х років реформаторам стало зрозуміло, що необхідно створити особливі умови для таких галузей, як сільське господарство, вугільна промисловість, металургія, транспорт, засоби зв’язку, а також будівництво. В подальшому кількість таких галузей постійно зростала. За оцінками спеціалістів, на початку 80-х років понад 50% ВВП Німеччини створювались у тих галузях, де держава більш-менш втручалася як у процеси виробництва, так і розподілу. Ці умови були зафіксовані в спеціальних положеннях (статтях) Закону проти обмеження конкуренції.
У той же час, коли класичний лібералізм повністю відкидав ідею державного втручання в економіку, то неоліберали допускали таке втручання за відповідних обставин. Ці обставини на перших порах визначалися дуже розмито: “Втручання держави повинно бути сумісним з ринком”. Згодом цей постулат було конкретизовано.57
Нині неоліберали стосовно інструментів структурної політики держави визнають чотири випадки їх сумісності (чи несумісності) з ринковим господарством, коли вони: 1) сумісні як з метою економічної політики, що проводиться в рамках ринкового господарства, так і з самою її системою; 2) несумісні з метою, але сумісні з системою; 3) сумісні з метою, але несумісні з системою; 4) несумісні ні з метою, ні з системою.
Виходячи з даної класифікації, особливі заперечення з боку прихильників ринкового регулювання можуть викликати інструменти, які безпосередньо впливають на умови конкуренції, на ціновий механізм, зберігають застарілі техніко-технологічні галузі, підприємства та гальмують у них прогресивні технологічні зрушення, тобто ті, які тимчасово підтримують окремі галузі і регіони в такому напрямі.
Значно менше заперечень можуть викликати ті інструменти, які спрямовані на стимулювання економічного зростання та ефективності виробництва, а також субсидії, які полегшують адаптацію господарюючих суб’єктів до зміни економічної ситуації: субсидії на раціоналізацію виробництва; на компенсацію втрат, зумовлених об’єктивними факторами тощо.
Конструктивність структурної політики полягає у передбаченні таких інструментів, котрі дають змогу домогтися найбільшої ефективності у процесі її здійснення.
У межах структурної політики поряд із визначенням пріоритетних напрямів розвитку економіки розробляється та реалізується система заходів державного впливу, яка включає:
O по-перше, заходи щодо стимулювання переливу праці та капіталу із одних галузей в інші (наприклад, із традиційних у сучасні);
O по-друге, заходи щодо згортання частини виробничого апарату депресуючих галузей та виробництв;
O по-третє, розробка на державному рівні довгострокових планів, цільові програми, національні проекти для вирішення актуальних проблем структурної перебудови, а також програми підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць та ін.;
O по-четверте, розв’язання державою завдань, пов’язаних з концентрацією капіталу в капіталомістких напрямах структурної перебудови національної економіки.
У галузевій структурній політиці виділяють два напрями державної підтримки галузей, а саме:
– економічна політика держави спрямована на захист та надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату шляхом надання субсидій, високих імпортних тарифів, податкових та кредитних піпьг тощо;
– економічна політика спрямована на стимулювання розвитку галузей, які або відповідають передовим напрямам, або мають велике експортне значення.
В останні роки більшість країн зосереджують свою увагу на таких галузях, в яких структурний ефект від розвитку наукомістких технологій полягає не тільки у формуванні та розвитку їх самих, а й у широкому освоєнні технологій та продуктів високої технологічної складності традиційними галузями.
Важливе значення в діяльності держави відіграє її структурна політика як форма довгострокового регулювання. Вона охоплює такі основні напрямки: а) стимулювання освоєння нових галузей і сфер, де немає визначеності з майбутніми прибутками, з метою створення виробничої інфраструктури, яка б відповідала вимогам НТП; б) подолання економічної відсталості деяких регіонів і видів виробництва; в) підвищення ефективності і конкурентоспроможність національної економіки на всіх рівнях бізнесу.
Структурна перебудова економіки здійснюється державою через інноваційну (сприяння впровадженню досягнень науки і техніки у виробництво) та інвестиційну політику. Особливу роль відіграє при цьому й активна науково-технічна політика, яка охоплює не лише стимулювання державою наукових досліджень та їх впровадження у виробництво, але й підготовку висококваліфікованих кадрів, рівень яких відповідав би сучасному виробництву.
Важливими інструментами структурного регулювання в короткостроковому періоді є: політика прискореної амортизації, субсидії, державна допомога окремим фірмам чи галузям, державне регулювання норми відсотка, державна закупівля продукції, податкова політика тощо. Зокрема, стимулюючу роль податкових пільг можна розглядати як особливий вид субсидій у підприємництво. У країнах заохочення інвестицій у відсталі галузі і регіони стимулюється через не оподаткування частини інвестиційних фондів.
Водночас ув’язка та координація різних форм централізованого і підприємницького структурного регулювання здійснюється через програмування ринкової економіки. Держава розробляє довготривалі програми розвитку окремих галузей виробництва, науково-технічних напрямків, соціальної сфери, що передбачають державне інвестування, залучення через систему пільг приватного капіталу тощо. Ці програми мають конкретну мету, реальні етапи і строки виконання. У міру реалізації одних програм розробляються і запроваджуються інші.
У європейських країнах, а також в Японії, Південній Кореї та інших набули поширення елементи програмування в масштабах всієї економіки. Відповідні програми опираються на індикативне (рекомендаційне) планування та прогнозування економічного розвитку.
Таким чином, на структурну політику покладається функція координації усіх інструментів і методів впливу на економіку, які використовуються державою в процесі регулювання ринкової системи. Незважаючи на те, що інструментарій державного регулювання традиційний, кожній країні притаманна власна система вибору засобів та пріоритетів відповідно до специфіки економічної ситуації, цілей соціально-економічного розвитку, прийнятої концепції державного втручання в економіку. Стандартної відповіді на запитання, як, де і з якою метою використовувати засоби державного регулювання щодо структурних перетворень національного господарства в тій чи іншій країні, бути не може.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)