Механізм економічної політики – Уманців Ю. М. – 8.5. Сутність і основні методи національної інноваційної політики
Науково-технічна політика – це політика держави щодо формування умов, сприятливих для ефективного науково-технічного розвитку країни, зокрема цілі, форми та методи діяльності держави у науково-технічній сфері (рис. 8.4).
Умови ефективного науково-технічного розвитку країни:
> раціональна мотивація використання НТП у виробництві;
> соціальна ефективність впровадження результатів НТП (забезпечення соціалізації економіки, поліпшення умов праці, захист навколишнього середовища тощо);
> конкуренція у науково-технічній сфері й захист авторських прав;
> забезпечення інтеграції науково-дослідних, виробничих та фінансових структур;
> державна підтримка розвитку НТП, інноваційних процесів.
Рис. 8.4. Складові науково-технічної політики
Основні напрямки (цілі) науково-технічної політики:
O розвиток і підтримка фундаментальної і прикладної науки, науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт;
O стимулювання НТП, розповсюдження прогресивних науково-технічних тенденцій і процесів;
O стратегічний, науковий і технологічний прорив;
O підтримка інноваційної діяльності в економіці;
O раціональне використання науково-технічного потенціалу країни;
O зосередження інвестиційних ресурсів на формуванні національних технологічних лідерів (цільове інвестування “точок зростання”);
O суспільна мотивація та підтримка Інтелектуальної праці. Інноваційна політика держави має на меті об’єднання науково-технічної та інвестиційної політики (рис. 8.5). Державна інноваційна політика – це комплекс економічних, організаційно-правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання і підтримку інноваційних процесів в економіці.
Основні принципи державної науково-технічної та інноваційної політики:
1) демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;
2) орієнтація на створення ринкової (підприємницької) економіки;
3) забезпечення соціалізації економіки на основі використання досягнень НТП;
4) дотримання вимог екологічної безпеки;
5) визначення пріоритетності й селективної підтримки науково-дослідних робіт, здатних забезпечити прогресивні зрушення в економіці країни, підвищення ефективності виробництва та конкурентноздатності економіки;
6) збалансований розвиток фундаментальних і прикладних досліджень;
7) принцип реалістичності – економіко-організаційне та правове забезпечення державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності з використанням адекватних важелів (форм, методів, інструментів) та організаційної структури.
Рис. 8.5. Мета державної інноваційної політики
Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інноваційної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки І реалізації державної інноваційної політики.
Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стимулювання досліджень; максимальне стимулювання малого інноваційного підприємства та підтримку його.
Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політики, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сектора інноваційної діяльності. Сучасне високо розвинуте суспільство стимулює розвиток технологій, що грунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливішим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного І виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є головним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов’язана з науково-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удосконаленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.
Інноваційна політика держави спрямована на господарське використання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутрішніх зв’язків у науково-технічному комплексі. Формування інноваційної політики пов’язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.
Набір методів І засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання передавання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестовського законодавства; різні форми підтримки між організаційної кооперації та малого інноваційного бізнесу.
Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промисловості, особливо в періоди економічних піднесень, є податкові пільги. Так, Конгрес США ще в 1954 р. ухвалив 174-й розділ “Кодексу прибуткового оподаткування”, відповідно до якого витрати на науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) дозволялось відносити до поточних витрат на виробництво. їх вираховували з оподатковуваного прибутку.
Під час формування та функціонування національних інноваційних систем розвинених країн спостерігаються такі закономірності:
– держава відіграє в цьому процесі активну роль під час формування та функціонування НІС, до того ж у міру становлення Інноваційної економіки здійснюється перехід від прямого управління до індикативного;
– збільшення обсягу нових знань, розвиток технологій, насамперед інформаційних і телекомунікаційних мереж, мініатюризація виробництва сприяють створенню мережевих структур, в основу управління якими покладено принципи самоорганізації (синергетичні принципи);
– підвищується роль регіонів у розвитку інноваційних процесів, при цьому інноваційна система розглядається як один з інструментів територіального розвитку;
– у міру розвитку національних інноваційних систем відбувається їхня інтеграція в наднаціональні інноваційні системи.
Інноваційна система формується під впливом безлічі об’єктивних для країни чинників, зокрема її території, наявності природних і трудових ресурсів, особливостей історичного розвитку інститутів держави й форм підприємницької діяльності. Ці чинники є довгостроковими детермінантами напряму й швидкості еволюції інноваційної активності. Крім того, кожна національна інноваційна система характеризується певною структурою й деякою мірою впорядкованістю, що припускають достатню стабільність інституційної взаємодії (при цьому в кожній країні складається національна конфігурація інституційних елементів).
Таким чином, досвід розвинених країн свідчить, що прискорення соціально-економічного розвитку найефективніше відбувається в результаті реалізації інноваційної моделі. Тому створення національної інноваційної системи розглядається як одне зі стратегічних завдань держав, що динамічно розвиваються.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)