Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 7.3. Світова система соціалізму в другій половині 40-х – наприкінці 80-х років
Після перемоги над фашизмом у країнах Східної Європи до влади прийшли комуністичні партії, що було як результатом їхнього внеску в справу перемоги, так і підтримки з боку СРСР. Вони почали будувати тоталітарне суспільство на зразок сталінського соціалізму. У такий спосіб ця модель вийшла за межі однієї країни і була поширена на Південно-Східну Європу і Азію (Китай, 1949 р”). Згодом до її складу потрапили Куба (1959 р.), Лаос (1975 р.) і В’єтнам (1976 р.).
Під назвою “світова система соціалізму” така політична й економічна організація країн функціонувала 40 років.
Новий етап післявоєнного життя в країнах Східної Європи розпочався з масової депортації населення, насамперед німців, що розумілось як засіб покарання за злочини гітлерівського режиму. Згідно зі статтею 13 Потсдамського договору країни-переможниці визнавали неминучість переміщення в Німеччину населення з Польщі, Чехословаччини і Угорщини, здійснюючи його “організовано і гуманно”. Загалом з території Східної Пруссії, Кенігсберга, Польщі, Чехословаччини, Югославії в Німеччину та Австрію було переселено, за різними джерелами, від 10 млн до 14 млн німців. Згодом цей процес отримав назву “вихід німців зі Східної Європи”.
З позиції державотворення післявоєнного періоду ця акція розглядалась як можливість будувати національні держави, що планували еміграційні уряди ще в роки війни. Е. Бенеш говорив про бажання вирішити німецьке питання раз і назавжди, створивши слов’янську державу без німців і угорців. Наприклад, протягом переселення німців з Чехословаччини, яке супроводжувалося надзвичайним насиллям і злочинними діями, загинуло, за даними німецьких джерел, приблизно 272 тис. осіб; у чеських джерелах ці цифри в 10 разів менші. До 1 січня 1946 р. у західні окупаційні зони було вивезено 1 млн 239 тис. судетських німців, у Чехословаччині залишилося близько 200 тис. німців, здебільшого промислових робітників або тих, хто мав змішані шлюби. У наступні роки розпочалася “дегерманізація” країни – культурна, політична, економічна.
Ще репресивнішою була політика на німецьких землях, які за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій були передані Польщі для окупації і адміністрації, але до 1990 р. де-юре не були визнані її територією. Політика полонізації і дегерманізації полягала у виселенні німців і сприянні імміграції поляків. Після вигнання німецького населення, яке тривало до 1950 р., перейменовувалися міста й вулиці, руйнувалися пам’ятники і пам’ятки архітектури, знищувалися архіви та книги німецькою мовою, заборонялося розмовляти німецькою у громадських місцях і навіть удома. Імена й прізвища також підлягали полонізації.
Трансфер населення безпосередньо стосувався українців, які проживали у Польщі, і поляків, які проживали в Україні. Згідно з радянсько-польським договором про державний кордон від 16 серпня 1945 р. розподіл між Польщею і СРСР встановлювався по “лінії Керзона” з відхиленнями від неї в деяких місцях до 5-8 км на користь Польщі. Прорадянська політика польського керівництва сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кіломе-трове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі. За межами України опинилися українські етнічні землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, де проживало до 700 тис. українців. Домовленості про евакуацію польського населення з України в Польщу і українців з польських територій в Україну почали виконуватися ще в роки війни. Після визволення питання про співжиття з польською громадою набуло ще більшої актуальності, проте вирішено його було в цілому збройними і примусовими засобами.
До Польщі з України в цілому виїхало 746 993 особи польської національності, 30 406 євреїв і близько 13 000 представників інших національностей. Евакуація в основному тривала від травня 1945 р. до 1 вересня 1946 р.
Від вересня 1945 р. і до липня 1946 р. переселенню з території Польщі до УРСР підлягали українські родини, які також не виявляли бажання покидати домівки і землю своїх батьків. Для прискорення цього процесу польський уряд застосував проти них збройну силу. Приблизна кількість виселених українців з Жешувського, Люблінського і Краківського воєводств сягала 482 тис. осіб.
Масштаб етнічного протистояння в післявоєнні роки розширився в результаті проведення операції “Вісла” (1947 р.). Виселенню підлягали українські родини з південно-східних регіонів Польщі на спустошені колишні німецькі північні та західні землі, звідки перед цим було вигнане німецьке населення. У проведені операції “Вісла” був зацікавлений і СРСР, адже українські села в Польщі надавали допомогу УПА і їх знищення підривало можливості збройної боротьби українського національно-визвольного руху. Українці-переселенці потрапили на розорені та спустошені колишні німецькі західні та північні землі, де розселювали також поляків – переселенців з України, нерідко тих, хто потерпів від жорстокої національної боротьби в роки війни. Розпочалася нова хвиля міжетнічного протистояння і терору. Але події 1947 р. були не останньою сторінкою етнічних переселень на польсько-українському кордоні. 15 лютого 1951 р. згідно з договором про кордони між СРСР і ПНР 42 населені пункти перейшли до Польщі, у зв’язку з цим було примусово відселено 32 тис. українців. їх нерухоме майно було передане польській адміністрації, в тому числі нафтопромисел у кількості 105 нафтосвердловин. Польща отримала, за цим договором, 480 кв. км. До СРСР відійшла територія, на якій проживало 14 385 поляків, відселених згідно із домовленостями до 9 листопада 1951 р. Згодом на цій території було утворено Забузький район Львівської області, куди переселили селян із Львівської, Дрогобицької і Станіславської областей.
Ліберальніше було здійснено обмін населенням між Україною і Чехословаччиною. Згідно з договором про Закарпатську Україну остаточно вирішувалися питання про кордон між державами, набуття до 1 січня 1946 р. громадянства, якого забажають мешканці краю, і наступне переселення (українців – до України, чехів і словаків – до Чехословаччини). У травні 1946 р. на виїзд до Чехословаччини було визначено 34 122 осіб (виїхало 33 077 осіб). Водночас із Чехословаччини прибуло 11 672 осіб українців і росіян, яких розселили переважно у Волинській та Рівненській областях. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. було утворено Закарпатську область.
Сталінська модель утвердилися після встановлення монополії компартій східноєвропейських країн (Румунія, Польща, Угорщина – 1947 р., Чехословаччина – 1948 р., Східна Німеччина – 1949 р.) До цього протягом кількох післявоєнних років у цих країнах здійснювалися заходи, що відновлювали буржуазно-демократичні форми державності (наявність багатопартійності, аграрні реформи без націоналізації земель, збереження приватної власності у дрібній та середній промисловості та ін.).
У 50-ті роки “нове соціалістичне суспільство” в цих країнах будувалося за зразком СРСР. Наслідком цього стали періодичні суспільно-політичні й економічні кризи. Виступи польських робітників у Познані в червні 1956 р. завершилися збройним придушенням і загибеллю близько 100 осіб. У жовтні 1956 р. мітинги і демонстрації охопили Будапешт. Повстанці вимагали виведення радянських військ, встановлення демократичного режиму, розпуску партійних організацій і органів безпеки. Відбулося відкрите збройне протистояння. До столиці було введено радянські війська. Партійно-адміністративна система відреагувала на це значним посиленням репресивної політики. 28 тис. активних учасників цих подій було заарештовано, 3 тис. – вбито, десятки тисяч виїхали в еміграцію. Таким чином, у 50-х роках європейські соціалістичні країни не змогли позбавитися ні радянської присутності, ні неефективної економічної політики. Недемократичною залишалася політична система цих країн.
Незважаючи на поразки у відкритому протистоянні з СРСР, у соціалістичних країнах розроблялися варіанти створення альтернативних моделей, особливо після XX з’їзду КПРС. Частково цьому сприяло визнання радянським керівництвом тези про те, що можливі різні шляхи побудови соціалізму.
Найбільш активно пошуки специфічних шляхів розвитку відбувалися в Югославії (“югославська модель соціалізму”), в Угорщині, а також у Чехословаччині (набули узагальнюючої назви “празька весна”).
Основу югославського досвіду соціалістичного будівництва становила концепція, що проголошувала найголовнішими принципами державного устрою такі положення: постійне поглиблення демократії за керівної ролі комуністичної партії, перетворення державного соціалізму в асоціацію вільних виробників, поступове відмирання держави, контроль трудящих над використанням додаткового продукту і його розподілом. При розробці концепції уряд велику увагу приділяв оптимальному поєднанню самоврядування і державного управління, раціональному розподілу повноважень між федеральними і республіканськими органами, нейтралізації впливу закономірностей товарного виробництва на соціальну захищеність трудящих.
Подальший розвиток цієї концепції було здійснено на VIII з’їзді Союзу комуністів Югославії (1964 р.). Концепція соціалістичного самоврядування набула збагачення у вигляді проголошеної з’їздом суспільно-політичної реформи. Вона передбачала такі кардинальні зміни, як ліквідація державних централізованих інвестиційних фондів (право розпоряджатися ними було передано в республіканські й місцеві банки); на самофінансування із місцевих джерел переводилася система охорони здоров’я, освіти, культури; підприємствам було надано право залишати собі 52 % чистого суспільного продукту. Для прискореного розвитку слаборозвинутих в економічному відношенні регіонів створювався Фонд федерації.
Згідно з конституцією 1974 р. великі повноваження надавались общинам країв і республік, для подальшого розвитку демократичних засад було прийнято рішення про розподіл і несуміщення партійних і державних функцій. Законодавчо підтверджувалося, що одна особа не може бути двічі підряд обрана на одну і ту ж посаду. Хоч того ж року Скупщина Югославії обрала Йосипа Броз-Тіто президентом СФРЮ без обмеження строку мандату. Тоді ж він був обраний довічним головою СКЮ.
Реалізація цих політичних і економічних заходів дала плідні результати. Протягом післявоєнних років країна розвивалася досить високими темпами. За 1947-1980 рр. промислове виробництво зросло у 23 рази, а сільськогосподарське – у 3 рази. У певному розумінні Югославія відчинила двері на Захід, на відміну від усіх країн радянської сфери впливу. Велика кількість туристів відвідували Хорватію і словенське узбережжя, населення користувалося фактично необмеженою можливістю працювати в країнах Західної Європи (лише в 1971 р. близько мільйона югославів перебували там на заробітках). Проте вже на початку 80-х років почали зростати труднощі в суспільно-політичному житті, економічних відносинах. З’ясувалося, що до цього часу так і не вдалося створити інтегрований загальнодержавний ринок, внаслідок чого господарська діяльність була дуже регіоналізована. Через податки у підприємств відбиралися майже всі прибутки. У 1987 р. в країні налічувалося більше 1 млн безробітних (у 1952 р. їх було лише 45 тис).
З березня 1982 р. центром напруженості в міжнаціональних відносинах став край Косово. Близько 30 тис. сербів і чорногорців покинули цей регіон за 1981-1988 рр. Залишалися невирішеними проблеми релігійного характеру. З моменту заснування в 1918 р. Югославія об’єднала прихильників різних релігій: католиків, православних і мусульман. Країна була мультиетнічною державою, в якій кожна національна група була меншиною. Під час Другої світової війни країну розчленували партизани Тіто, які виграли визвольну війну та громадянські війни проти сербських і хорватських націоналістів великою ціною: близько 1,7 млн людей загинуло і близько 300 тис. були вигнані чи змушені емігрувати.
На цьому фоні нерівномірність розвитку в межах Югославії з надзвичайно великою різницею у прибутку на душу населення ще більше посилювалася тим, що ця диференціація мала тенденцію до збігу з етнічними кордонами (найбільші прибутки мало населення Словенії, Хорватії, Воєводини, Сербії, найменші – Косово, Македонії, Боснії і Герцеговини, Чорногорії).
Загострення національних і економічних проблем, смерть Йосипа Броз-Тіто дали драматичний ефект. Напруженість між конкуруючими націоналізмами, між “унітарним націоналізмом”, заснованим на ідеї “великої Сербії”, та автономними націоналізмами, які ставили вимогу більшої автономії Словенії та Хорватії і контролю над прибутками, досягли свого апогею за влади С. Мілошевича (став президентом у вересні 1987 р.), який скасував у вересні 1990 р. автономний статус Косова та Воєводини і збільшив вагу Сербії у федерації, що призвело, зрештою, Югославію до розпаду і великої війни.
У Чехословаччині в 1968 р. було здійснено спробу політичного повороту до розуміння соціалізму як дійсно демократичного устрою.
Наступ реформаторів почався з обрання в січні 1968 р. першим секретарем ЦК КПЧ О. Дубчека. На короткий час значно зросли політична активність населення, роль засобів масової інформації в боротьбі за демократичні засади існування суспільства.
Із січня по серпень 1968 р. реформаторським силам КПЧ вдалося усунути з партійних і державних посад тих, хто ніс найбільшу відповідальність за порушення законності та норм партійного життя. Багато надій покладали комуністи на XIV з’їзд КПЧ і з’їзд Компартії Словаччини, на яких мали бути закріплена лінія на демократизацію, піддані аналізу причини кризи в суспільстві, прийнято новий Статут і обрано новий склад керівних органів.
Але розвиток “празької весни” було перервано введенням 20 серпня 1968 р. у Чехословаччину військ Організації Варшавського договору у складі військових контингентів СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі. Приводом до цього було звернення “групи комуністів ЧССР” про наступ “контрреволюційних сил і загрозу завоюванням соціалізму”. Того ж дня Президія ЦК КПЧ звернулася до народу із заявою, в якій зазначалося, що війська ОВД введені до країни без відома президента, Президії Національних зборів, Президії уряду і першого секретаря ЦК КПЧ. Підкреслювалося, що Президія ЦК КПЧ розглядає це як акт, що суперечить основним принципам відносин між соціалістичними державами і зневажає елементарні норми міжнародного права.
За цих умов XIV з’їзд КПЧ був проведений на одному з підприємств і дістав назву Височанського. Комуністи засудили введення військ, підтвердили свій намір дотримуватися обраного курсу політичних реформ, закликали населення до годинного загального страйку. 23 серпня 1968 р. всі трудящі республіки взяли в ньому участь. Проте вистояти реформаторам у цей період не вдалося. Під тиском брежнєвського керівництва делегація ЧССР на переговорах у Москві вимушена була підписати радянсько-чехословацьке комюніке (пізніше назване “15 пунктів”). Цей документ став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Подальший розвиток подій призвів до падіння Дубчекового керівництва і припинення процесу демократизації. У квітні 1969 р. на Пленумі ЦК КПЧ було сформовано керівництво на чолі з Г. Гусаком, який здійснив поворот до централізованих форм управління. У 1970 р. було проведено широку чистку прибічників реформ і “празької весни”. Близько 0,5 млн комуністів було виключено з партії.
У 60-70-х роках складні суспільно-політичні процеси мали місце в Китаї. Доповідь М. С. Хрущова на XX з’їзді КПРС про культ особи китайське керівництво на чолі з Мао Цзедуном сприйняло як виклик. Під час “великого стрибка” китайська модель соціалізму зазнала подальшої канонізації. Висловлювалися претензії на одноосібне лідерство у комуністичному світі. В економіці було ліквідовано приватний сектор, одноосібні господарства, абсолютизувалася теза про загострення класової боротьби. Кульмінацією цього став період “культурної революції” (1966- 1976 рр.) своєрідного державного перевороту у вигляді серії масових політичних кампаній. Його жертвами стали близько 100 млн осіб.
Початок ліберального реформаційного процесу в Китаї пов’язаний з Ден Сяопіном. Особливість ситуації полягала в тому, що значне економічне піднесення у 80-90-х роках відбувалося за рахунок політичної свободи, шляхом керованого недемократичного впровадження ринкових перетворень. Вони відбувалися під гаслами зміцнення керівної ролі компартії, відданості марксизму-ленінізму та ідеям Мао, подальшого просування на шляху соціалізму.
Потяг китайського суспільства, особливо молоді, до демократизації суспільно-політичного життя, вимоги свободи слова і створення багатопартійності було придушено танками на площі Тяньаньминь 4 червня 1989 р.
“Соціалізм з китайською специфікою” демонстрував високі показники економічного і соціального розвитку. Темпи економічного розвитку у 80-х роках становили 12-18 %. У 1982- 1990 рр. реальні доходи на душу населення зросли на 40 %; рівень бідності у 1990-1992 рр. скоротився на 35; рівень дитячої смертності за 1978-1989 впав на 25; кількість учнів шкіл збільшилася на 29 % (у 1982-1990 рр,). Китай, таким чином, прямує шляхом ринкової лібералізації з урахуванням цивілізаційних особливостей і національних традицій.
Досвід соціально-політичного розвитку соціалістичних країн другої половини XX ст. показав, що найбільшим консерватизмом та ідеологічною негнучкістю характеризувалася діяльність КПРС.
Завершення Другої світової війни для багатьох громадян СРСР стало початком нових репресій та ідеологічного тиску. Під гаслом “боротьби з ворожим тиском Заходу” відбулися процеси проти творчої інтелігенції, від фахівців у галузі мистецтва і літератури до генетиків і кібернетиків. У жовтні 1945 р. 126 тис. радянських офіцерів, які потрапили в німецький полон, було позбавлено своїх звань і переправлено до радянських концтаборів.
У Прибалтиці й Західній Україні точилася боротьба “зелених братів”, Української повстанської армії та Організації українських націоналістів з радянським режимом. Лише з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. в Західній Україні було проведено 39 773 чекістсько-військових операцій, жертвами яких стали близько 450 тис. осіб. У 1946-1949 pp. було депортовано 400 тис. литовців, 150 тис. латишів, 50 тис. естонців, кількасот тисяч західних українців. У 1946 р. в Західній Україні було заборонено діяльність грек о-католицької церкви. Під тиском цих обставин у деяких регіонах (у Західній Україні зокрема) збройна боротьба продовжувалася до середини 50-х років.
Після смерті Сталіна радянське керівництво спромоглося лише на поверхове пояснення причин існування репресивної системи. Критика культу особи мала пасивний, абстрактний і однобічний характер. На противагу йому висувалася теза про необхідність зміцнення колективного керівництва. Розпочався перегляд справ з метою реабілітації комуністів, що зазнали репресій у 30-х – на початку 50-х років. За сучасними даними, в ці роки за звинуваченнями в контрреволюційній та антидержавній діяльності було засуджено З 778 234 осіб, з них 786 098 розстріляно. На січень 1953 р. у таборах знаходилося 465 тис. і у виправно-трудових колоніях – близько 80 тис. осіб, засуджених за політичними мотивами. Комітет партійного контролю при ЦК КПРС до 1956 р. реабілітував 5456 осіб, виключених з партії за політичними звинуваченнями. Реабілітації підлягали репресовані народи: відновлено автономії калмиків, балкарців, чеченців та інгушів, карачаївців.
Лише після XX з’їзду КПРС і доповіді М. С. Хрущова “Про культ особи та його наслідки” лінія на обмежену критику репресивного режиму набула офіційного політичного статусу” У 1954-1961 pp. було реабілітовано 737 182 особи. З 1962 р. реабілітацію жертв репресій поступово було згорнуто. Акцентування на культі особи Сталіна подовжило стагнацію радянської політичної системи, не дало змогу провести серйозні реформи в суспільному житті та економіці. Діяльність М. Хрущова дещо послабила тоталітарну систему, адже хоч і в зародковому стані, але було піддано критиці діяльність найвпливовішого лідера в партії і державі, припинилися “чистки”, розпочалося певне переосмислення реалій.
Проте наукове підгрунтя соціально-політичної реформації існувало в межах моделювання “комуністичної перспективи”, про що свідчило прийняття чергової програми КПРС у 1961 р. Радянське суспільство пережило ще одну ейфорію у вигляді програми “догнати і перегнати Америку”, “комунізувати увесь світ”, що була влучно підтримана здобутками радянської космонавтики на рубежі 50-60-х років. Останнє розцінювалось як переконливий факт домінування соціалізму над капіталізмом. На XXII з’їзді КПРС радянське керівництво змоделювало початок “періоду розгорнутого будівництва комунізму”. Запропонована ідеологічна конструкція передбачала: в економічній галузі – побудову матеріально-технічної бази комунізму: догнати і перегнати в економічному відношенні найбільш розвинені капіталістичні країни Європи, Сполучені Штати Америки; знищити різницю між містом і селом, розумовою і фізичною працею та ін. У сфері політичних відносин – зміцнити соціалістичний устрій, радянську демократію, розширити функції суспільних організацій та ін. В ідеології – повна й остаточна перемога соціалізму в межах світової соціалістичної системи. Розв’язати ці питання потрібно було “протягом найближчого періоду часу” (до початку 80-х років).
Подальший розвиток СРСР довів, що програмові засади КПРС не відповідали стану суспільства, а відсутність реалізму в постановці стратегічних цілей розвитку держави перетворилася на компрометуючий фактор ідеології І політики партії.
“Відлига” Хрущова завершилася новими ідеологічними репресіями і каральними акціями. Внаслідок ускладнення соціально-економічної ситуації розпочалися виступи робітників індустріальних міст (Кривий Ріг, Олександрівськ). У червні 1962 р. було застосовано зброю проти робітників Новочеркаська.
У жовтні 1964 р. до влади прийшло консервативне керівництво на чолі з Л. І. Брежнєвим. Саме роки “застою” стали довершеною картиною бюрократичного соціалізму. Домінувати стали формалізм, ієрархічність відносин, закостенілість і особиста обмеженість. Ідеологічний контроль став панівним. Політичною опозицією до влади були дисидентський рух (справа А. Синявського і Ю. Даніеля), діяльність правозахисників, згодом – Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. У листопаді 1976 р. таку групу було створено в Україні.
Криза соціалістичних країн стала одним із проявів загальної кризи ідеології і практики лівих рухів, що охопила майже всі регіони світу.
Ідеологічний догматизм” нездатність адекватно реагувати на зміни в суспільно-політичному житті, боротьба “за чистоту” марксизму-ленінізму сприяли подальшій централізації, уніфікації й одержавленню системи. Соціалістична тоталітарна система, що склалася в СРСР, функціонувала завдяки майже повній економічній, політичній та ідеологічній автаркії – фактичній ізоляції більшості населення від процесів, що розгорталися у світі. З другої половини 70-х років у світі почала розгортатися інформаційно-телекомунікаційна революція, якій догматизований марксизм-ленінізм не зміг протистояти. Спочатку радянська система зазнала ідеологічної поразки, а згодом і державно-політичної.
У дусі тоталітаризму розпочалася й “перебудова” в межах СРСР.
Поразку цього курсу можна було передбачити хоча б з огляду на те, що за відсутності уявлень про сучасний стан суспільства, нехтуванні його реаліями, було знову використано авторитарно-тоталітарні методи керівництва. За законами соціальної інженери спрямування до демократії можливе лише при певному різні як економічного, так і соціально-політичного розвитку. До економічних показників належать: високий рівень індустріалізації, урбанізації, певний ступінь заможності населення, достатній розвиток засобів масової інформації. Політологи вважають, що чим нижчий рівень економічного розвитку, тим менші шанси демократизації.
До політичних передумов реформування тоталітарних систем у бік демократії належать активна участь громадян у політичному житті, визнання необхідності існування політичної опозиції, згода еліти та основної маси населення щодо головних принципів демократичного устрою. У СРСР на момент проголошення горбачовських ідей цих показників не було. Мета М. С. Горбачова полягала в тому, щоб перевести країну до “гуманістичного соціалізму”, при цьому демократизація” мала торкнутися найнижчих ешелонів влади. Перехід від адміністративно-командної системи до правової держави вимагав чіткого розмежування партії і держави. Для цього треба було створити основи громадянського суспільства і перетворити партію на один з його елементів. Це – завдання не одного покоління. Проте на практиці почалося об’єднання партійних і державних посад, М. С. Горбачова було обрано головою Верховної ради СРСР. Демократизація КПРС здійснювалася на рівні кадрових питань. Про посилення авторитаризму свідчило також обрання М. С, Горбачова на безальтернативній основі на посаду президента СРСР, потім – генеральним секретарем партії (а не ЦК).
У часи “перебудови” (1986-1991 рр.) не вдалося здійснити системних реформ. Але певним здобутком цього часу можна вважати зміну акцентів в ідеології. “Нове мислення” підготувало грунт і створило певний ідейний клімат у суспільстві, який сприяв падінню комуністичної тотальної ідеології. Важливим постулатом того періоду був висновок про пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, відмова від розв’язання міжнародних конфліктів воєнними засобами, сприяння консенсусу в суспільстві. Важливим інструментом на шляху до демократизації стали дозована “гласність” і відкриття “білих плям” в історії суспільства.
Політичного характеру набуло оприлюднення трагічних і болючих сторінок забороненої історії України: про демографічні втрати населення під час голодомору 1931-1933 рр., зміст пакту Ріббентропа – Молотова, реалії входження Західної України до СРСР і розвиток національно-визвольного руху на цих землях та ін.
Могутнім детонатором демократизації в Україні стала аварія на Чорнобильській АЕС. Екологічна катастрофа на теренах країни продемонструвала більше, ніж будь-яка реформа, реальний зміст відносин між центром і республіками, ступінь самостійності та самодостатності компартійного керівництва, нехтування і зверхнє ставлення до долі народу з боку радянської і партійної номенклатури. З усією гостротою постало питання про суверенні права народу і держави на власній території.
Екологічна проблема, питання захисту української мови і культури були головними в діяльності Народного руху, який від часу свого заснування (вересень 1989 р.) став відкритим опозиційним центром до КПРС, а згодом всієї радянської системи. Швидкими темпами в СРСР і в Україні створювалися незалежні громадські організації (“Меморіал”). Почалося відродження багатопартійності, у 1991 р. вже діяло 13 політичних партій.
Демократично орієнтовані комуністи, відчуваючи наближення політичного краху, намагалися реформувати партійні структури, сформувавши “Демократичну платформу Компартії України”, наголошували на необхідності реалізації курсу демократичних реформ. Проте ці плани реалізувати не вдалося. У вищих ешелонах влади з 1990 р. фактично розпочалася номенклатурна приватизація – розподіл нерухомості й партійних фінансів між комерційними партійними структурами і довіреними особами з членів КПРС. У країнах з пільговим оподаткуванням і в офшорних зонах створювалися акціонерні товариства, на які переводилися партійні фінанси і навіть гроші з бюджету СРСР. За короткий час виникло 1,5 тис. спільних підприємств та акціонерних товариств зі змішаним капіталом на суму 14 млрд крб і 5 млрд дол., США. На момент розпаду СРСР його борг становив 86 млрд дол., від золотого фонду країни залишилося лише 300 т.
Зрештою, “перебудова” М. Горбачова дала поштовх початку боротьби між старою партійною номенклатурою і новими, національними і периферійними угрупованнями. Непідготовлена економічна реформа викликала структурну кризу і соціальний розпад, набирав силу політичний екстремізм. Серпневий путч 1991 р. поклав початок розпаду СРСР, системи в цілому, відходу від влади правлячої еліти.
Крах СРСР, світової соціалістичної системи завершив одну з найдраматичніших сторінок історії.. Комуністичне правління супроводжувалося величезними втратами населення, нав’язуванням ортодоксальної доктрини, ізоляцією мільйонів людей від світового співтовариства. За висловом 3. Бжезінського, крах СРСР став заключним етапом поступового розпаду комуністичної імперії, яка на певних проміжках часу була більшою за імперію Чингісхана. 150 млн населення колишніх республік СРСР розпочали боротьбу за утвердження своїх прав на незалежність і суверенітет.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)