Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 1.8. Формування нових світоглядних цінностей
Прогресивні зміни, які відбувалися в соціально-економічному устрої європейських країн XVI-XVII ст., позитивно вплинули і на розвиток культурного життя на континенті. Цей період увійшов в історію під назвою Ренесанс, що в перекладі з французької мови означає Відродження.
За досить короткий проміжок часу культура епохи Відродження заклала міцну основу для нового етапу історії світової культури. її головний зміст полягав у реалістичному і гуманістичному баченні та відображенні світу й людського життя. Видатні постаті європейського Відродження в центр мистецтва, філософії, літератури тощо замість богів, міфічних героїв ставлять людину, її характер, психологію, роздуми, поведінку. Відображають прагнення людей до здобуття особистої свободи, свободи духу, помислів. Культура Відродження насамперед починає цікавитися земним призначенням людини і суспільства, її правами, мораллю, внутрішньо-суспільними взаємовідносинами, боротьбою класів, станів, участю громадян у суспільному й культурному житті, матеріальному виробництві та ін. Природно, що ця ідеологія відображала ідеологію нового, передового суспільства, яке зароджувалося в надрах феодальної системи.
Перші паростки культури Відродження з’явилися у вільних містах Італії наприкінці XIV ст. У другій половині XV – протягом XVI ст. Відродження вступає у найвищу стадію розвитку і домінує в європейських країнах, позитивно впливає на формування нових культур країн Азії й Америки. Італія дала світу багатьох видатних художників, які у своїй творчості поряд з гуманістичними ідеями вперше почали відтворювати образи велично, монументально, узагальнено. Створені художниками Італії картини епохи Відродження стали неперевершеними у своїй досконалості не тільки передачею образів, а й техніки малювання картин, яку до сьогодні нікому не вдалося перевершити, і лише невеликій групі художників за століття вдалося наблизитися до їх рівня.
Найбільш яскравим представником епохи Відродження став Леонардо да Вінчі (1452-1519) – геніальний художник, скульптор, гуманіст-мислитель, математик, інженер. Йому належить ряд важливих відкриттів у фізиці, хімії.
Серед найвидатніших творів Леонардо да Вінчі – картини “Мадонна з квіткою”, “Мадонна у гроті”, “Тайна вечеря”, “Кінна статуя батька герцога Людовика Мора Франческо Сфорца” та ін. Особливе місце серед творів Леонардо да Вінчі посідає прославлений у всьому світі портрет Мони Лізи (1503 р.), або Джоконди. При написанні картини Леонардо застосував новаторські підходи у портретному живописі, заклавши школу цього жанру, і досяг найвищої вершини портретного живопису.
Видатним представником мистецтва Відродження був Рафаель Санті Молодший (1482-1520). Він, як і Леонардо, синтезував усе передове, що було зроблено до нього в галузі мистецтва, і створив свій новий ідеал прекрасного, показав гармонійно розвинуту людину (особливо жіночі образи). Здебільшого ці образи зображалися на фоні архітектурних споруд або напівфантастичних пейзажів. У його мистецтві наявні ліричні мотиви, обожнюється світла любов матері до дитини, символізується під образом матері природа, а дитини – людство. До найвідоміших картин Рафаеля належать “Мадонна Конестабле”, “Мадонна в зелені”, “Сикстинська мадонна”, “Мадонна у кріслі”, “Мадонна із щигликом”, “Прекрасна садівниця”.
Третім титаном Відродження був Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Його творчість, навіть порівняно з Леонардо да Вінчі та Рафаелем Санті, вражає своєю талановитістю, різноманітністю й художньою досконалістю. Мікеланджело в кожному з жанрів мистецтва (живопису, архітектурі, скульптурі) створив геніальні твори, які увійшли до скарбниці світового мистецтва. Окрім мистецької діяльності, він був талановитим інженером, поетом, завжди обстоював високі гуманістичні ідеали, право людини на свободу і навіть зі зброєю в руках захищав незалежність Італії. До відомих художніх творів Мікеланджело належать розписи Сикстинської капели у Ватикані площею 600 м2, на яких зображено дев’ять величних композицій із Біблії – від створення світу і до життя перших людей. Це “Відокремлення світла від темряви”, “Створення Адама”, “Оп’яніння Ноя”, “Страшний суд”.
У скульптурному жанрі Мікеланджело створив такі твори, як мармурова групова композиція П’єта, статуя Давида (борець за свободу), гробниця Джуліано Медічі.
У галузі архітектури Мікеланджело збудував шедевр світової архітектури – собор Св. Петра в Римі. У цій архітектурній споруді, поряд зі свідченням великої могутності католицизму, простежується й вплив прогресивних гуманістичних ідеалів, які виявляються у самій формі будівлі, поєднанні світла й тіні, внутрішньому інтер’єрі приміщення, введенням у композиції людських образів.
Видатними митцями італійського Відродження були Джорджоне (1477-1510), Тиціан (1477-1576), Тінторетто (1518-1594).
Епоха італійського Відродження подарувала світу напрямок мистецтва під назвою бароко (дивний, химерний, розкішний). Центром цього стилю на рубежі XVI-XVII ст. став Рим. Спочатку бароко з’явилось в архітектурі, поширившись пізніше і на інші види мистецтва. Архітектурне бароко визначалось побудовою розкішних споруд: палаців, вілл, церков, храмів з колонами, скульптурами, фонтанами. Будівлі зводились у чіткому плануванні вулиць, які променями сходились до площі. Майдани також прикрашались колонами, статуями, фонтанами. До відомих архітекторів цього стилю належить Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680) – добудова собору Св. Петра в Римі та площі з колонами й статуями біля собору. У живописі представником бароко був Караваджо (1573-1610) – полотна “Хлопець з лютнею”, “Звернення Павла”.
Мистецтво італійського Відродження поширилося в Європі.
На початку XVI ст. Відродження розпочало проникати в Німеччину. Благотворний грунт для цього дала німецька Реформація. Мистецтво німецького Відродження багато в чому було схоже на нідерландське, в якому також відбивалися елементи реалізму, індивідуальності показаних образів, їх тісний зв’язок з навколишнім світом. До відомих німецьких і західноєвропейських художників цього періоду належить художник-мислитель Альбрехт Дюрер (1471-1528). Узагальнивши реалістичні пошуки своїх попередників, він створив цілісну систему мистецьких і філософських поглядів. Це поставило його в один ряд з Леонардо да Вінчі, Рафаелем, Мікеланджело. Дюрер у своїх полотнах прагнув відобразити ідеал гармонійної краси людини та світу, раціональні закони природи і розвитку людства. До заслуг Дюрера слід віднести започаткування німецької національної школи живопису. Йому належать такі шедеври, як “Битва архангела Гаврила з драконом”, “Чотири вершники”, “Життя Марії”, “Свято чоток”, “Рицар, смерть і диявол”, “Меланхолія”, “Чотири апостоли”.
До відомих німецьких художників епохи Відродження належать також Лукас Кранах Старший (1472-1553), Матіас Груневальд (1475-1528), Ганс Гольбейн Молодший (1497- 1543).
Кінець XVI ст. – початок XVII ст. стали періодом створення національної школи живопису Фландрії – південних провінцій
Нідерландів, які боролися за свою незалежність проти іспанського поневолення, але зазнали поразки і ще деякий час залишалися під іспанським протекторатом. Проте, незважаючи на поразку, пробуджена в ході визвольної революції духовна енергія народу дала можливість створити чудову фламандську школу культури, особливо живопису.
Серед фламандських художників цього періоду слід виділити Пітера Пауля Рубенса (1577-1640). Його пензлю належать картини “Воздвижения хреста”, “Зняття з Хреста”, “Вакханалія”, “Полювання на кабана”, “Викрадення дочок Левкіна”, “Персей і Андромеда”, “Життя Марії Медичі”, “Селянський танець”. До відомих фламандських художників Відродження також належать Антоніс Бан Дейк (1599-1641), Якоб Йордане (1593-1678), Франс Снайдерс (1579-1657), Андріан Браувер (1606-1638).
Перемога буржуазної революції у Північних Нідерландах, утворення суверенної держави, визволення від гніту іспанського абсолютизму й католицизму, ліквідація залишків феодалізму відкрили голландському суспільству широкий шлях до піднесення його культури. Природно, що й мистецтво Голландії цього періоду зазнало докорінних змін і піднялося на більш високий рівень у своєму розвитку. Голландія в цей час дарує світові видатного художника Рембрандта Харменса ван Рейна (1606- 1669).
Творчість Рембрандта торкається різних тем: історичної, релігійної, поетичної, міфологічної, пейзажної, побутової. Його картини і образи пронизані глибоким гуманізмом, високим демократизмом, пошуком найбільш виразних форм передачі композицій, що дало художнику можливість через образи передати глядачеві найбільш передові ідеї того часу. Пензлю Рембрандта належать такі полотна, як “Жертвопринесення Авраама”, “Уроки анатомії доктора Тюльпа”, “Нічна варта” (20 х 2 м), “Прощання Давида з Інофаном”, “Святе сімейство”, “Христос зцілює хворих”.
У Голландії у XVII ст. з’явилося чимало й інших знаменитих художників, таких як Франс Холе (1580-1666), Яи Стен (1626-1674), Герад Тербох (1617-1681), Емануель де Вітт (1617-1692), Пітер де Хорх (1629-1683).
Названий період був роками піднесення іспанської культури. У цій країні культурний розвиток розпочався дещо пізніше, ніж в Італії, Нідерландах і Німеччині, тому що на нього негативно впливали абсолютизм і католицька церква. Однак уже із середини XVI ст. в іспанську культуру почали проникати гуманістичні ідеї Відродження. У цей період у ній з’являється плеяда талановитих художників, імена яких входять до світової еліти. Це Ель Греко (1541-1614) – полотна “Поховання графа Оргаса”, “Толедо під час грози”, “Апостоли Петро і Павло”; Хусепе Рібера (1591-1652) – полотна: “Святий Онуфрій”, “Хромоножка”; Франсіско Сурбаран (1598-1664) – цикл картин із життя Св. Бонавентури.
Найбільші досягнення іспанського живопису пов’язані з іменем Дієго Родрігеса де Сільви Веласкеса (1599-1660), який вважається одним із найбільших реалістів європейського мистецтва. Вся його творчість пройнята ідеями гуманізму, вірності демократії, любові до простого народу і боротьби за його свободу. У своїй творчості Веласкес торкається різних жанрів, але особливий акцент робить на створення портретних образів у яких він прагне показати психологію людини, її характер, складність і суперечливість людської натури тощо. До відомих робіт Веласкеса належать: “Водонос”, “П’яниці”, “Здача Бреди”, “Портрет інфанта Фердінанда”, “Венера з дзеркалом”, “Фрейліни”, “Прядильниці”, “Хлопчик з собачкою”.
Поряд з високим розвитком мистецтва у XVI-XVII ст. позитивні зміни відбулися і в художній літературі, яка також відображала всі ті складні світоглядні процеси, що відбувалися в суспільстві у цей період. Епоха Відродження дала багато видатних письменників-гуманістів, твори яких увійшли до скарбниці світової літератури, і на них у наступні століття виховувалися й зростали цілі покоління письменників, поетів.
Необхідно зазначити, що як і мистецтво, література цього періоду мала багато жанрів: прозу, драму, поезію, лірику, сатиру, яким також були притаманні гуманізм, повернення літератури обличчям до простих людей, їх соціальних й духовних потреб.
Нікколо Макіавеллі (1469-1529) та Франческо Гвігардіні (1483-1540) у своїй літературній діяльності й філософському світогляді висунули на передній план людину. У працях Макіавеллі “Історія Флоренції”, “Государ”, Гвігардіні “Історія Італії”, “Замітках про справи політичні і цивільні” показано народ як основного творця в історії, автори виступають захисниками особистої свободи громадян.
Видатним гуманістом доби Відродження став великий мислитель, письменник, державний та політичний діяч англієць То-мас Мор (1478-1535). Випереджаючи на десятиліття гуманістів Реформації, ідеологів Нідерландської та Англійської революцій, він у своєму відомому творі “Історія Ричарда Ш” викладає цілу низку демократичних, політичних поглядів щодо побудови нового неантагоністичного державно-правового устрою. У дусі гуманістичних ідей Мор у цій праці ставить питання про зміну старої від жилої абсолютистської системи, розглядає проблеми співвідношення політики і моралі, тиранії і справедливості, абсолютизму і демократії. Засуджує не тільки короля як історичну особу, а всю панівну систему абсолютизму, засновану на свавіллі, демагогії, тиранії, насильстві й пригнобленні людини людиною.
Другою відомою працею Мора стала “Золота книга, така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія”. У ній Мор з наукових позицій аналізує соціально-політичний устрій Європи, засуджує паразитизм феодально-дворянського устрою, його жорстокість, міжусобні війни, висуває ідею побудови нового ідеального суспільного ладу, заснованого на соціальній рівності, демократії, свободі особи, де немає власності, експлуатації людини людиною. Щодо політичного устрою нового суспільства, то воно, на думку Мора, має грунтуватися на демократичних засадах виборності всіх керівних посад, рівності в соціально-політичних правах усіх членів суспільства, у тому числі чоловіків і жінок.
Серед західноєвропейських письменників XVI-XVII ст. чільне місце посідає творчість іспанського письменника Мігеля де Сервантеса Сааведра (1547-1616). У своїх новелах і лицарських романах він зображує життя селян, ремісників, жебраків, бродяг, лицарів, розкриває і критикує ті причини, які призвели людей до тяжкого соціального стану, захищає людське прагнення до свободи, їх патріотизм, любов до Батьківщини.
Вершиною творчості Сервантеса є геніальний і безсмертний роман “Дон Кіхот”, яким було покладено початок розвиткові реалістичного роману у світовій літературі. На перший погляд, роман “Дон Кіхот” написано нібито в сатиричному дусі. У ньому висміяно лицарство, його віджилий спосіб життя, побут, мораль. Однак, якщо проаналізувати твір глибше, то побачимо, що через різні образи тут правдиво зображено іспанську соціальну дійсність, критикується абсолютизм з його вадами.
Найвищим досягненням англійської і всієї європейської літератури епохи Відродження стала творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Літературна спадщина геніального літератора вже за його життя набула світового значення, наповнила новим змістом творчість багатьох письменників світу і не втратила своєї притягальної сили й до сьогодні. Літературний доробок Шекспіра становить 37 п’єс, близько 160 сонетів, чимало різних поем, драм-хронік, комедій тощо. Багато його творів з певними переробками приписано іншим авторам або не дійшли до нас зовсім.
Творчості Шекспіра притаманний як показ оптимізму, радісного сприйняття життя, так і розкриття темних негативних рис дійсності, соціальних бід, суспільних антагонізмів, заклик до боротьби за торжество добра, злагоди і справедливості. У його творчості сконцентровано і розвинено найкращі елементи духовної культури великої доби Відродження. Окрім того, Шекспір заснував реалістичний напрямок у драматургії, що стало переломним етапом у формуванні цього жанру у світовому сценічному мистецтві.
Доба Відродження стала важливим етапом у розвитку природознавства.
Причиною наукового піднесення стало зростання матеріального виробництва і продуктивності праці, які об’єктивно вимагали прискорення наукових розробок і втілення їх у виробництво у багатьох галузях економіки. На XVI-XVII ст. припадає створення таких раніше невідомих світові приладів, як телескоп, мікроскоп, термометр, барометр, гідрометр, винайдення книгодрукування тощо, які зробили революцію в техніці.
Особливо великі досягнення були в астрономії, незважаючи на те, що вивчення космосу було заборонено церквою і каралося інквізицією смертю.
Одним із перших учених, який зробив вирішальний прорив у цьому напрямку, став польський вчений Микола Коперник (1473-1543). Він у праці “Про рух небесних сфер” науково довів, що Земля та всі планети сонячної системи рухаються довкола своєї осі й навколо Сонця, й саме Сонце також постійно перебуває у русі. Це було геніальне відкриття в астрономії, яке звільнило науку від багатьох помилкових теорій і дало поштовх до її подальшого розвитку.
Другим великим ученим-астрономом тієї пори був італієць Джордано Бруно (1548-1600). Розвиваючи вчення Коперника, він вивів теорію, що Всесвіт є безкінечним та наповнений незчисленною кількістю небесних тіл, які складаються з єдиної за своєю природою матеріальної субстанції. За цю теорію інквізиція скарала Дж. Бруно на смерть (спалила на вогнищі).
У боротьбі з католицькою церквою формувалися наукові теорії іншого видатного італійського астронома, фізика, механіка
Галілео Галілея (1564-1642). Галілео опублікував ряд книг, зокрема “Діалог про дві головні системи світу”, “Бесіди і математичні докази”, у яких захищав розроблену його попередниками Коперником і Бруно теорію побудови Всесвіту. За це церква протримала його довгий час у в’язниці, а потім у вигнанні під наглядом інквізиції.
Помітні зрушення у XVI-XVII ст, відбулися в галузі фізики. Голландський вчений Сімок Стевін (1548-1620) розробив ряд важливих теорій у гідростатиці. Італієць Пікколо Тарталья (1500-1557) – ряд теорій з польоту штучно запущеного тіла (балістика). Багато цікавих ідей з фізики подав Леонардо да Вінчі. Блез Паскаль (1623-1662) сформулював ряд законів про передачу тиску в рідинах. Отто фон Геріке (1602-1686) сконструював повітряний насос. Швидко розвивалися наука оптика та інші наукові напрямки.
У галузі математичних наук Нікколо Тарталья і Джироламо Кордано (1501-1576) розробили спосіб розв’язання рівняння третього ступеня (формула Кордано). У 1614 р. Джон Непер (1550-1617) створив таблицю логарифмів. Ряд важливих теорем було виведено в алгебрі, геометрії, механіці математиками Ферма, Кавалері, Декартом, Каллером, Лейбніцем, Маріоттом, Бойлем. їхні здобутки дали можливість Ісаку Ньютону (1643-1727) наприкінці XVII ст. створити основи теоретичної механіки земних і небесних тіл.
Розвиток філософії в XVI-XVII ст. ознаменувався боротьбою із середньовічною схоластикою, подоланням хибних уявлень про природу, матерію, суспільство і обгрунтуванням нових теоретичних положень та концепцій щодо розвитку й будови Всесвіту.
Найбільш видатними філософами цього часу були англієць Френсіс Бекон (1561-1626) і француз Рене Декарт (1696- 1650).
Ф. Бекон розробив новий прогресивний емпіричний метод вивчення природи, який грунтувався на практичній діяльності й наукових знаннях. Р. Декарт розробив теорію раціоналізму, згідно з якою джерелом істини є розум, який сам у собі знаходить критерій для встановлення істини. Зразком для всіх наук, на думку Декарта, мала стати математика з її суворим логічним доказом.
Механіко-матеріалістичні погляди на природу Бекона і Декарта були революційними. Вони стали значним кроком вперед порівняно із середньовічною релігійно-схоластичною філософією.
Формування культури і світогляду народів Азії у XVI – XVII ст. проходило по-різному.
Вони розвивалися як на власній основі та культурно-світоглядних традиціях, почерпнутих із попередніх епох, так і поступово запозичували через колонізаторів, купців передову західноєвропейську культуру, науку, філософську думку.
Культура турецького народу до XVI ст. була під впливом іранської.
Але вже у XVI ст. в Османській імперії з’явилися поети й письменники, які принесли європейську славу турецькій літературі. Найбільш відомим поетом цього періоду був Молла Махмуд, псевдонім Абдуль-Баки (Раб Всебічного). Він створив багато ліричних творів, які було опубліковано в декількох томах. Чимало сатиричних творів, спрямованих на критику візирів, сановників, работоргівців написав Омера-Нефі, опублікувавши у збірці під загальною назвою “Стріли долі”. За викриваючий характер творчості щодо чинного державного устрою поета Нефі за наказом султана Мурада IV було знищено. Значних успіхів у названий період досягають турецькі архітектори. До основних архітектурних пам’яток цієї доби належать мечеті Фатіха, Баязіда, Селіма І, Сулеймана Кануні та ряд інших будов. Заборона ісламом зображувати на картинах людей і тварин привела до розвитку декоративного мистецтва, зображення рослинного світу, квітів, різних геометричних фігур. Наука, особливо філософія, в Османській імперії XVI ст. була на низькому рівні. Історична література в основному існувала як хроніко-літописна. У цілому ж освіта і література Туреччини у своєму розвитку помітно відставали від європейських країн.
У XVI – на початку XVIII ст. китайська культура залишалася феодальною, але завдяки впливу європейської культури в ній намітилися тенденції до позитивних зрушень.
Досить інтенсивно розвивалися природничі науки, зокрема хімія, фізика, математика. Наслідком цього стало створення китайськими ученими грунтовних праць і досліджень з багатьох галузей цих наук.
Відомий китайський медик Лі Шічжень (1518-1593) створив багатотомну працю з фармакології “Загальний огляд дерев і трав”, у якій описав близько двох тисяч рецептів приготування ліків рослинного, тваринного й мінерального походження. Цими рецептами і порадами лікарі світу успішно користуються донині. Учений-аграрник Сюй-Гуанці (середина XVI ст.) написав “Сільськогосподарську енциклопедію” з детальними описами методів землеробства і проведення агрокультури в Китаї і Європі.
З початком кризи феодальної системи і зародження в ній паростків капіталістичних відносин у Китаї виникають прогресивні течії філософської думки, які називають раннім китайським просвітництвом. Особливо вони поширилися після селянської війни 1628-1645 рр. і повалення династії Мін. Філософи Ван Янмін (1472-1528), Лі Чжі (1527-1602), Гу Яньу (1613- 1682) у своїх творах різко критикують деспотизм, тиранію, феодалізм, насильство і проводять ідею боротьби за гуманізм, демократію, захист соціальних прав людини.
У китайській художній літературі важливим явищем цього періоду стала поява сатиричного роману. Представниками цієї течії були У Чен-єнь (кінець XVI ст.), твір “Подорож на захід”, У Цзін-цзи (початок XVIII ст.) – “Неофіційна історія конфуціанців”, в яких лунали гостра критика феодального суспільства, його аристократичної верхівки, заклики боротись як з імператорською владою, так і маньчжурським поневоленням. За революційність і вільнодумство літераторів жорстоко переслідували.
Образотворче мистецтво Китаю пізньофеодальної доби характеризувалося пануванням стилю і форм, які склалися у попередні віки. У малярстві продовжував розвиватися пейзажний живопис, школа якого склалася ще в XI ст. Проте китайські художники не змогли докорінно змінити загальної картини художнього життя і мислення на зразок європейського Відродження й залишилися на старих канонізованих художніх позиціях.
Більш успішно розвивалася китайська архітектура. У ній превалювало палацове і храмове будівництво з елементами буддизму, традиції якого виходили ще з періоду раннього середньовіччя.
Середньовічний Китай виділявся високим рівнем розвитку прикладного мистецтва. У світі цінувалися китайські вироби з фарфору, кольорових металів, вироби, виготовлені шляхом обробки каменю, різьблення по дереву. Особливо високої досконалості й художньої обробки досяг китайський фарфор, вироби з якого не втратили цінності й донині.
Культурні процеси в Індії XVII ст. проходили під певним впливом культури середньоазійських народів (туркменів, узбеків), які прийшли в цю країну як завойовники і були основою могольської знаті.
Закономірно, що це знаходило свій відбиток у літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві. Але, незважаючи на цей вплив, у культурі продовжували формуватися й індійські національні особливості. Зокрема, Тулсі Дас (1532- 1623) написав багато пісень, які виконувалися на всіх індуських святах. Він став дійсно всеіндійським поетом-піснярем.
Високого розвитку в Могольській імперії досягла архітектура. Вона поєднувала мусульманські мотиви з індійськими традиціями. За шаха Акбара було побудовано прекрасне місто Фатупур-Сікри з багатьма архітектурно вишуканими культовими і житловими спорудами.
На досить високий рівень в Індії була поставлена історична наука. її особливість полягала в тому, що індійські історики зберегли масу цінних архівних документів і використовували їх у своїх творах. Індійці зробили значний внесок у розвиток медицини, математики, музики, танців. Всі ці надбання увійшли до скарбниці світової культури та мистецтва.
Отже” у розвитку світової цивілізації XVI-XVII ст. відбулися докорінні зміни і в ній закладалися основи економічного, політичного й культурного розвитку сучасного світу,
В економіці на зміну феодалізму прийшло індустріально-капіталістичне виробництво. Криза феодальної системи у політичному плані привела до заміни абсолютистської влади парламентською і побудови суспільно-правових відносин на певних демократичних засадах. Відбулися релігійно-церковні реформи. Було порушено монополію Ватикану на формування духовного життя і з’явилися нові релігійні течії, які відображали інтереси різних суспільних категорій та класів населення.
Зміни в науково-культурному житті знаменувалися появою багатьох винаходів, які в майбутньому стали основою науково-технічного і промислового перевороту.
Розвиток капіталістичних відносин породив і новий великий суспільний експлуатований клас – пролетаріат. Він у наступні століття перетворився у вагому політичну силу в боротьбі за своє економічне і політичне визволення від гноблення й значною мірою впливав на зміну соціально-політичного обличчя суспільства.
У цей період утворилася колоніальна система, навколо якої розгорнулася боротьба європейських країн, а в самих колоніях зародився національно-визвольний рух.
Так закладались основи сучасного соціально-економічного і політичного устрою світу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)