Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – 2.3. Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму

Європейські мислителі XIX століття, навіть якщо вони належали до зовсім різних напрямів, були єдині в одному – у прагненні безпощадного критичного аналізу цінностей, які вважалися непорушними і для попереднього покоління, і для більшості сучасників.

Однією з яскравих сторінок в історії такого заперечення була творчість видатного німецького мислителя А. Шопенгауера (1788-1860). Його знаменитий твір “Світ як воля і уявлення” був виданий ще в 1819 р. (перший том), але в той час залишився практично непоміченим. Лише в 1850-ті роки, незадовго до смерті філософа, до нього прийшла довгоочікувана слава. Пізніше популярність його ідей продовжувала зростати. Таке запізніле визнання було не випадковим: вселенський песимізм Шопенгауера органічно вписувався в атмосферу розчарованості, яка панувала в суспільстві після революцій 1848 р., і в загальний хід розвитку філософської думки, яка в пошуках нової системи цінностей скидала кумирів попередніх часів.

Одним із головних об’єктів критики Шопенгауера був сліпий, беззастережний оптимізм, притаманний філософам минулого, і почасти – його сучасника. Особливе обурення у Шопенгауера викликав Гегель з його ідеєю прогресу, яка надавала світу в цілому й історії людства доцільність.

Теорія Шопенгауера повністю протиставлена філософським системам Гегеля, просвітителів, взагалі усім спробам знайти в світобудові розумність і гармонію. На думку Шопенгауера, в основі світу, під покриттям строкатої різнорідності його явищ, лежить не загальний Розум або Дух, а Світова Воля, або Воля до життя.

Який же вихід для людини пропонує Шопенгауер? По-перше, потрібно відмовитися від попередніх ілюзорних уявлень і навчитися бачити життя таким, яким воно є. Усвідомлювати, що світ – це переплетення добра і зла, причому зла в ньому набагато більше. Прояви зла філософ знаходить скрізь: у суспільстві, яке вважає себе цивілізованим і гуманним, панують жорстокість, вульгарність, заздрість; за релігійними поривами ховається святенність; за любов’ю і, здається, щирою турботою про ближніх приховується холодний егоїзм.

По-друге, зрозумівши все це, людині варто відійти від оманливого світу як від ілюзій і помилки, “вбити” в собі волю до життя, яка залучає людей у водограй зла, відмовитися від свого егоїстичного “Я”.

Отже, руйнуючи віру в гармонію світу, Шопенгауер вимагав від людини вміння зберегти внутрішню гармонію. До морального світогляду особи ставились високі моральні вимоги.

Але незабаром і сама мораль перетворилася в “ідола”, якого стали відкидати філософи. На грунті розчарування в просвітницькій ідеї загального блага виростали егоїзм, індивідуалізм і анархізм.

Одним із перших на цей шлях став Макс Штирнер (1806- 1856) – німецький літератор, теоретик анархізму, який залишив помітний слід у духовному житті XIX ст. своєю книгою “Єдиний і його власність” (1844 р.). їй давались найсуперечливіші оцінки: і різко заперечні, і похвальні. Але так чи інакше, книга стала сенсацією і викликала значний інтерес, у тому числі й у Росії.

Головною причиною цієї сенсаційності було те, що книга містила відкритий, нічим не замаскований апофеоз егоїстичної анархічної особи.

Макс Штирнер бунтував проти святенницької моралі сучасного суспільства, яке недостатньо сильне, щоб справді служити добру, і не досить безпощадне, щоб жити зовсім егоїстично. Але одночасно відкидалась і мораль у цілому. Не тільки державу і релігію, а й совість Макс Штирнер вважав “тиранами”, які роблять людину рабом.

Єдина цінність для Штирнера – це абсолютно вільна особистість, яка усвідомлює себе центром світобудови: “для мене немає нічого вище мене”. Німецький філософ пропонував вилучити зі вжитку поняття гріха і зла, стати над поняттями добра і зла: “бо і те, і інше не мають для мене сенсу”. Людина повинна сама вирішувати, на що вона має право – Адже права і обов’язки, які нав’язуються суспільством або церквою – це лише обман, прояв деспотичної влади над особистістю.

Штирнер (до речі, дуже порядний і скромний чоловік, який прожив тихе і спокійне життя), звичайно, не закликав скоювати аморальних вчинків. Але в його ідеях приховувалась величезна небезпека, катастрофічні наслідки якої відчували і західноєвропейські, і російські мислителі. Так, Ф. Достоєвський, який завжди уважно ставився до ідей, які висіли в повітрі, у романі “Злочин і кара” (1866 р.) показав трагедію саморуйнування особистості індивідуаліста Раскольникова, який побажав переступити межу між добром і злом.

Ідеї Штирнера стали основою однієї з течій анархізму. В основі анархічного мислення лежить ідея згубності для людини будь-якого уряду та влади. Участь у легальних формах громадського руху часто оцінювалась як визнання панівних з погляду урядових кіл систем цінностей, тобто фактична підтримка влади. Тому один з ідеологів анархізму П.-Ж. Пру дон та його учень Бельгарія, автор крилатого анархістського девізу “Анархія – це порядок”, вважали, що робітники мають уникати участі в парламентських установах і самостійно діяти на вулицях та підприємствах, спираючись на класову солідарність та взаємодопомогу. Саме у Франції сформувався так званий анархо-синдикалізм, що поширився згодом в Італії та особливо в Іспанії.

Більшим попитом анархістські ідеї користувались у відсталіших регіонах Європи, наприклад, в Іспанії, Росії, Україні, де був поширений “селянський анархізм”. Ідеологами анархізму були росіяни-емігранти Михайло Бакунін, прихильник колективістського варіанта анархізму, та Петро Кропоткін, який вважав, що майбутнє комуністичне суспільство буде вільним від усякого центрального уряду. Елементи “анархічної парадигми” можна побачити в ідейній доктрині українського історика та публіциста – Михайла Драгоманова (1841-1895), який певний час пропагував ідеї “безначальства” та громадського начала в управлінні суспільства. Але Драгоманов не був рабом своїх ідей і разом з тим визнавав прогресивну роль національної держави, а також цінності лібералізму.

Поняття лібералізм увійшло до європейського лексикону на початку XIX ст. Спочатку воно використовувалось в Іспанії, де в 1812 р. лібералами називали групу делегатів-націоналістів у кортесах (парламенті). Потім воно увійшло до англійської, французької та інших європейських мов.

Своїми коренями ліберальний світогляд сягає Ренесансу, Реформації, ньютонівської наукової революції. Біля його витоків стояли такі різні особистості, як Дж. Локк, Л. Ш, Монтеск’є, І. Кант, А. Сміт, В. Гумбольдт, Т. Джефферсон, Дж. Медісон, Б. Констан, А. де Токвіль та інші представники західної суспільно-політичної думки. Істотний внесок у формування ліберального світогляду зробили представники європейського й американського просвітництва, французькі фізіократи, прихильники англійської манчестерської школи, представники німецької класичної філософії, європейської класичної політекономії.

За всіх відмінностей загальним для цих мислителів було те, що кожний з них по-своєму, відповідно до реалій свого часу висловлювався за перегляд усталених, але застарілих цінностей і підходів до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем відповідно до зміненої ситуації в суспільстві, до нових тенденцій суспільно-історичного розвитку. Учасники Англійської буржуазної революції середини XVII ст., англійської Славної революції 1688 р., Війни за незалежність США (або Американської революції) керувались багатьма з тих ідеалів і принципів, які пізніше стали складовою ліберального світогляду.

Усе ж поворотним пунктом у формуванні лібералізму варто вважати Велику французьку революцію. У другій статті “Декларація прав людини і громадянина” записано: “Метою усякого політичного об’єднання є збереження природних невід’ємних прав людини. Ці права суть свобода, власність, безпека і опір пригнобленню”.

Ліберальні принципи знайшли практичне втілення в обмеженому конституційному ладі, встановленому у Франції після Липневої революції 1830 р., а також у Третій республіці в 1870 р. Відчутних успіхів ліберали добились у Швейцарії, Голландії, Скандинавських країнах. Важливу роль вони відіграли в об’єднанні Італії і Німеччини та формуванні державної системи цих країн. Своєрідним полігоном, на якому ліберальні ідеї проходили головну перевірку і випробування, стали Великобританія і США. У Росії у зв’язку з комплексом причин ліберальний світогляд укоренився пізніше (кінець XIX – початок XX ст.).

Лібералізм формувався, розвивався й утверджувався в різних соціально-історичних і національно-культурних умовах. У різні періоди і в різних суспільно-політичних і національно-культурних умовах він виступав у різних формах. Можна виділити дві ліберальні традиції, які історично склалися: англосаксонську і континентально-європейську. У XIX ст. англосаксонська традиція асоціювалася з вільною торгівлею, інтернаціоналізмом, розвитком конституційних норм і зміцненням демократичних цінностей. На політичній арені носієм найважливіших цінностей і принципів цієї традиції стала ліберальна партія Великобританії, яка в другій половині XIX ст. стала однією з двох провідних політичних партій країни. Послідовно виступаючи за вільну ринкову економіку і реформу політичної системи, в якій розширення виборчого права посідало центральне місце, ліберали добились істотних успіхів з прийняттям виборчих законів у 1867 і 1884 рр. і в 1918 р., коли було прийнято закон про загальне виборче право. Проте з висуненням на політичну авансцену лейбористської партії, яка залучила на свій бік робітничий клас, ліберали поступово втратили свої позиції.

У континентально-європейській традиції велика увага приділялася процесам національної консолідації і відмові від усіх форм економічного, політичного й інтелектуального авторитаризму. У зв’язку з великою різноманітністю історичних умов лібералізм набув власного забарвлення в різних країнах. Поступово в ньому відокремились дві течії, які суперечили одна одній – поміркованих і прогресистів. Останні, у свою чергу, також характеризувались різноманітністю ідеологічних позицій. Це, зокрема, виявилось у назвах цих партій – від лібералів до радикалів.

Різнорідність як самого лібералізму – особливої течії суспільно-політичної думки, так і ліберальних партій пояснювалась, головним чином, тим, що в різних країнах з різним ступенем гостроти поставали проблеми забезпечення економічних свобод, конституційних реформ або секуляризації держави. Додатковим фактором, який визначив відмінність ідеологічного відтінку ліберальних партій, стала проблема національного відродження і об’єднання, як це було, наприклад, в Італії і Німеччині. Тут лібералізм перетворився в одну з мобілізуючих сил національно-державного об’єднання.

Недоліки в соціально-економічному і політичному житті болісно відчувались в усіх країнах Заходу. І це спонукало знову, як і у XVIII столітті, звернутись до питання про те, як досягти соціального ідеалу. Свого роду реакцією на ринкову економіку і капіталістичну конкуренцію, на різко означені соціальні контрасти було відродження колективістських ідеалів. їх проголосили соціалісти-утопісти Клод Акрі Сен-Сімон (1760-1825), Шарль Фур’є (1772-1837) і Роберт Оуен (1771-1858), з якими пов’язують початок формування ідеології соціалізму.

Сен-Сімон, французький аристократ, незадоволений результатами революції 1789 р., вважав, що головне – позбавити суспільство “баласту”, тобто аристократії, чиновників і духовенства, які нічого не створюють.

У сучасному світі життя, стверджував Сен-Сімон, визначається людьми праці, і влада має належати вченим і промисловцям (до них філософ зараховував робітників і буржуазію). Лише після цього суспільство, що грунтується на принципі асоціації, перетвориться в єдиний колектив, і для управління ним буде не потрібне насильство влади. Адже насильство потрібне лише в тому випадку, якщо в суспільстві є незадоволені.

Фур’є був близький до Сен-Сімона у критиці суспільного ладу сучасності, називаючи його “антиподом розуму”, “світом навиворіт”. Проте спосіб зміни цього абсурдного світу він уявляв собі інакше. Фур’є вважав необхідним у першу чергу змінити самий принцип виробництва, яке є стрижнем життя суспільства. Приватному виробництву, яке панувало за капіталізму, він протиставляв комуну-фаланстер, в якій наука і промисловість будуть органічно поєднуватися із сільським господарством. Плоди колективної праці будуть ділитися між членами фаланстеру, до якого можуть входити найрізноманітніші люди: вчені, бідняки, багаті капіталісти.

Фур’є не був прихильником повної “зрівнялівки” і вбачав мету не в тому, щоб відняти усе в одних і передати іншим. Він мріяв про суспільство, в якому для загального добробуту буде використовуватись усе, що мають люди: талант, знання, багатства, вміння працювати, в якому різноманітні пристрасті будуть спрямовані у потрібне русло. Фур’є вважав, що плоди такого розумно влаштованого життя, уміло скоординованої колективної праці перевершать усі найсміливіші думки мислителів минулого.

Спроби втілити у життя ідеал комуни не вдалися нікому із соціалістів-утопістів, у тому числі й Р. Оуену, справжньому подвижнику соціалістичних ідей. Найбільшим успіхом увінчались тільки його прагнення поліпшити життя й умови праці робітників на текстильній фабриці в Нью-Ланарці (Англія), де Оуен був управителем. Але справжня комуна (“Нова гармонія”), створена ним у США, проіснувала недовго.

Проте ці невдачі не змогли похитнути колективістський ідеал. У 1830-ті – 1840-ві роки з’явились нові теорії соціалізму, причому тепер їх висували представники не тільки інтелектуальної еліти, а й масової свідомості. Французький історик Луї Блан закликав створювати кооперації, сподіваючись, що вони витіснять приватні підприємства. П.-Ж. Прудон, типографський складач, якому належала знаменита фраза: “Власність – це крадіжка”, пропонував повернутися до дрібнотоварного виробництва і натурального обміну. Етьєн Кабе, автор утопії “Мандрівка в Ікарію”, змалював процвітаюче комуністичне суспільство, в якому зовсім немає приватної власності. Виникали і теорії християнського соціалізму.

Подібно до Сен-Сімона і Фур’є, соціалісти 1830-1840-х років, як правило, були прихильниками мирних шляхів переходу до гармонійного суспільства. Основою для цього була просвітницька віра у людину, яка здатна удосконалювати і себе, і навколишній світ. Гуманістичний пафос звучить у словах Кабе: “Багаті такі ж люди, як і бідняки. Вони наші брати…”. Але при цьому від просвітителів було засвоєно й іншу ідею: усі проблеми гармонізації світу і особи вирішувались лише за рахунок зміни соціальних відносин. Уявлення про людину практично у всіх прихильників соціалізму було плоским і одностороннім.

У переоцінку цінностей свій внесок зробили і природничі науки. Насамперед це стосувалося системи традиційних уявлень про людину як істоту розумну, яка вміє “володіти собою” і свідомо направляє свою волю на досягнення певних цілей. Така людина з’явилася в культурі Заходу далеко не відразу, а в результаті довгого і болісного процесу становлення цивілізації манер. Під впливом церкви і держави людина ставала цивілізованішою, і це все більше віддаляло її від далеких предків і від природи. У XVIII-XIX ст. цивілізація манер досягла свого апогею. Тому не дивно, що книги Ч. Дарвіна (1809-1882) “Походження видів” (1859 р.) і “Походження людини” (1871 р.), в яких викладалась теорія еволюції, мали такий глибокий вплив на сучасників. Це було свого роду потрясінням основ: Дарвін показав зв’язок людини з тваринами, із силами природи. Це була вже не та поетична і таємнича природа, до злиття з якою закликали романтики. Це була природа, в якій панують інстинкти і йде безпощадна боротьба за існування.

Значний вплив на дальший розвиток теорії соціалізму здійснив позитивізм – новий напрямок філософської думки, який сформувався значною мірою під впливом успіхів природничих наук. Він зародився в 1840-1850 рр., його основоположником був Огюст Конт (1798-1857). Позитивісти багато уваги приділяли вивченню суспільства. У ньому вони побачили систему, яка складалася з багатьох взаємопов’язаних елементів. Не випадково Конт і його послідовники порівнювали суспільство з організмом, який можна розкласти на мільярди клітинок, але кожна з них є частиною цілого.

Позитивісти прагнули охопити історичний процес як ціле, знайти закономірності в його розвитку. При цьому велика увага зверталась на матеріальне виробництво, на успіхи в науці й техніці, на роль мас, а не тільки окремих “героїв”. Відстоюючи єдність наукових методів, позитивісти стверджували, що історична наука може бути такою ж точною, як і математика. А це означало, що можна знайти формулу історичного процесу, розклавши його на складові.

До кінця XIX ст. позитивізм пройшов помітну еволюцію. Послідовники О. Конта вбачали своє завдання в описанні й систематизації позитивних фактів, вважаючи безглуздим дошукуватись до причин явищ, процесів.

На хвилі інтересу до соціології, а також політекономії в соціалістичній думці з’явився новий напрямок – марксизм, що сформувався шляхом переосмислення німецької класичної філософії, англійської політичної економії та політичної доктрини французьких “соціалістів-утопістів”, тобто ідейно це був варіант “наукового соціалізму” чи “комунізму”. Перші роботи К. Маркса і Ф. Енгельса було написано ще на початку 1840-х років, але остаточно марксизм оформився в 1847 р., коли було видано “Маніфест комуністичної партії”. На відміну від позитивістів, які вважали, що на розвиток суспільства впливають найрізноманітніші фактори, основоположники марксизму бачили одну домінанту – соціально-економічний розвиток. Уся історія уявлялась як процес зміни способів виробництва, починаючи з первіснообщинного і рабовласницького і закінчуючи комуністичним, який відбувався (після епохи первісного) через гостру класову боротьбу.

Марксизм зробив істотний внесок у вивчення закономірностей історичного процесу, його етапності та динаміки, в розробку політекономії соціалізму. Але при цьому історія розглядалась однобічно – вона перетворилася в історію економічного розвитку і політичної боротьби. Людина – головний герой історії – постає в марксизмі перш за все як представник того чи іншого класу, тієї чи іншої соціально-економічної структури. У цьому сенсі людина в марксизмі є свого роду абстракцією. Таке абстрагування в принципі природне, якщо мова йде про соціологію. Але марксизм претендував на роль універсальної, всеохоплюючої системи знань, яка пояснювала закони світу в цілому.

У цьому аспекті марксизм не був винятком: позитивісти також дуже високо ставили соціологію, перетворюючи її в “царицю наук”. Проте в марксизмі усе це накладалось на дуже своєрідну систему цінностей, яка спеціально не розглядалась Марксом і Енгельсом, не виділялась як особлива частина їх вчення, але незримо була в їхніх творах.

Що стоїть за відомою ідеєю про класову боротьбу як шлях до прогресу? Противники Маркса, перш за все російські філософи

С. Франк, М. Бердяєв, письменник Ф. Достоєвський, вважали її людиноненависницькою. Більше того, теорію класової боротьби нерідко зіставляли з теорією Дарвіна про боротьбу видів за існування як рушійну силу еволюції у тваринному царстві. Звичайно, це зіставлення поверхове, і прямого людиноненависництва у марксизмі немає.

Класики марксизму виходили з реального історичного досвіду минулого і сучасного, адже історія не дала жодного прикладу гармонічного суспільства, в якому дотримувалися б інтереси кожного. Крім того, вони орієнтувались на суто практичну мету – консолідацію робітничого класу в ім’я здійснення революції. Але виходило, що марксизм звертався не до людини взагалі, а до її класової свідомості, підміняючи тим самим загальногуманні цінності, вже давно вироблені західною філософією. Класовою свідомістю пояснювались поведінка людини (точніше капіталіста або робітника), його життєві цілі.

Марксизм відіграв важливу роль у розвитку соціал-демократичного і робітничого руху. Це була нова соціальна сила, яка, починаючи з 1840-х років, заявляла про себе дедалі активніше. Важливим кроком було створення І Інтернаціоналу – Міжнародної співдружності робітників (І конгрес відбувся в 1866 р.). Проте лідируючого становища в соціал-демократії марксизм не зайняв. Рух в основному пішов шляхом реформ, боротьби парламентськими засобами в рамках панівного ладу. Найменший успіх вчення Маркса мало в тих країнах, де здавна склалися можливості для діалогу влади і суспільства (Англія, США). І навпаки, у напівфеодальних Німеччині й Росії, де влада завжди була схильна до тоталітарної політики, марксизм знаходив сприятливий грунт.

Поряд з марксистською, але окремо від неї, розвивалась інша ідейно-політична система поглядів, пов’язана з основним соціальним конфліктом епохи і яка більш широко відображала інтереси більшості населення. Вона не відкидала в принципі соціалістичного ідеалу і революційних засобів боротьби, але виходила з того, що дуже багато можна добитися мирним шляхом – поступовими реформами економічного і політичного характеру. Зараз цей напрямок суспільної думки представляють соціал-демократичні партії й Соціалістичний Інтернаціонал, що їх об’єднує. У середині минулого століття, коли цей напрямок тільки зароджувався, його видатним представником став Ф. Лассаль (1825-1864).

Політична програма Лассаля і запропоновані ним практичні рекомендації відносно німецького робітничого руху знайшли відображення в його “Програмі працівників” (1862 р.). Він розглядав у ній значення робітничого класу в тодішньому суспільстві й довів, що в результаті змін в умовах виробництва, викликаних удосконаленням машинної технології, розвинувся такий суспільний клас, який самим своїм становищем поставлений у необхідність боротися за розуміння суспільства як єдиного цілого, за принцип повної рівності усіх його членів перед законом, за ліквідацію усіх привілеїв. Із цього, заявляв Лассаль, випливає вимога загального рівного і прямого виборчого права, на яке народ завжди повинен дивитись як на необхідний засіб боротьби, як на найосновнішу і найважливішу зі своїх вимог. Вважаючи, що реалізація такої програми вимагає надійного організаційного оформлення, Лассаль і його однодумці добилися створення у травні 1863 р. Загального німецького робітничого союзу.

Враховуючи відсутність революційного піднесення в країні й прагнення прусського уряду зміцнити свої внутріполітичні позиції, Лассаль вступив у переговори з Бісмарком. Він пообіцяв останньому певну підтримку робітничої партії в обмін на обіцянку загального виборчого права. У кінцевому підсумку, ця угода в тій чи іншій мірі здійснилася, у результаті чого німецький робітничий клас зміг поліпшити свої життєві умови і розширити можливості відкритої політичної боротьби за права трудящих. Маркс і Енгельс у принципі не оспорювали це, визнаючи, що в тодішній Німеччині не було можливості відстоювати їх погляди політично і полемічно.

В історичних реаліях Центральної і Східної Європи чітко зафіксована також наявність реальної революційно-демократичної альтернативи суспільного розвитку, яка втілилась у життя. її головною базою була антифеодальна боротьба основної маси населення цього регіону, тобто селян, ремісників, передпролетаріату. Вона включала також національні рухи, більшість яких представляли ті ж соціальні сили. Саме тут був значний набір революційно-демократичних планів суспільного перестрою, які істотно відрізнялися один від одного. Від буржуазно-демократичних програм вони відрізняються загальною орієнтацією на соціалістичне майбутнє, яке трактувалося найчастіше в утопічній формі. Від марксизму їх відділяє перш за все невіра у начебто “всерятівну” роль диктатури пролетаріату. Одну з найбільш відомих і детально розроблених доктрин революційно-демократичного характеру створив М. А. Бакунін (1814-1876). Він довгі роки пробував реалізувати її у боротьбі з життєвими обставинами і численними ідейними противниками, включаючи й основоположників марксизму.

Свою оцінку ситуації, яка склалася в центрі й на сході Європи, Бакунін виклав у ряді статей, промов і відозв. Ще в 1846 р. він проголосив головною метою своєї діяльності російську революцію і створення після її перемоги республіканської федерації усіх слов’янських земель. Для здійснення цієї мети він добивався співробітництва між польськими і російськими революціонерами. Погляд Бакуніна на історичну роль слов’янських народів набув більш чітких обрисів у ході революції 1848 р. До цього часу належать його “Відозви до слов’ян”, “Основи нової слов’янської політики”, “Основи слов’янської федерації”, “Внутрішній устрій слов’янських народів”. У них Бакунін закликав до зруйнування російської, прусської, турецької й особливо австрійської монархій, на руїнах яких, за його переконанням, мала скластися “велика слов’янська федерація”.

На Слов’янському з’їзді 1848 р. у Празі Бакунін гаряче виступив за те, щоб його учасники менше займалися обговоренням сепаратних потреб окремих слов’янських народів, а зосередились на вирішенні загальнослов’янських завдань, пов’язуючи їх з прогресом усього людства.

Щодо Маркса і Енгельса, то вони ідею слов’янської єдності фактично ототожнювали з панславізмом, який вважали ідеологічною і політичною зброєю реакційних сил, і перш за все царизму. На початку 60-х років XIX ст. обставини змусили Бакуніна зосередити свої сили на лівому крилі організаторів польського повстання 1863-1864 рр., тобто партії “червоних”, а також на тих революційних силах у Росії, які склалися після арешту М. Г. Чернишевського в 1862 р. Розгром польського повстання, створення І Інтернаціоналу в 1864 р. суттєво вплинули на світогляд Бакуніна. При цьому питома вага національного аспекту в його соціально-політичній концепції на якийсь час помітно знизилась. Правда, прагнення до демократичного вирішення слов’янського питання залишалося однією з найважливіших складових його планів майбутнього суспільного перестрою.

У 1872 р. Бакунін підготував “Програму слов’янської секції Інтернаціоналу в Цюріху”. За його словами, програма створювалася зі спеціальною метою пропаганди принципів революційного соціалізму й організації народних сил у слов’янських країнах. У цій же програмі є і пряма незгода зі статутом І Інтернаціоналу: “Слов’янська секція не визнає ні офіційної істини, ні однобокої політичної програми, приписаної Головною радою або загальним Конгресом”. У деяких пунктах бакунінської програми анархістські ідеї проголошувались єдино рятівними для всіх народів Європи. Доводячи необхідність знищення усіх і будь-яких держав, Бакунін стверджував: “Для слов’янських народів в особливості це знищення є питанням життя і смерті, і у той же час єдиним способом примирення з народами чужих рас, наприклад, турецької, мадярської або німецької”.

Суперечки основоположників марксизму з Лассалем і Бакуніним були відображенням трьох реальних альтернатив історичного розвитку Європи на завершальному етапі її переходу від феодалізму до капіталізму: марксистської, реформістської і революційно-демократичної. Усі три альтернативи так чи інакше виражали інтереси трудящих прошарків населення, їх прагнення до ліквідації соціального і національного гноблення. Але розходились вони у виборі шляхів, які вели до бажаного перестрою чинного суспільного ладу. Відповідні альтернативам ідейно-політичні доктрини укорінювались у реальне життя. Кожна з них більшою чи меншою мірою спиралась на останні досягнення суспільствознавства і не без підстав претендувала на науковість.

Марксисти робили ставку на європейську соціалістичну революцію, яка орієнтувалась, головним чином, на політичну активність робітничого класу високорозвинутих країн Заходу, перш за все ставили лозунг “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” Перемога на цьому шляху мала завершитися революційною війною проти держав Священного союзу, встановленням марксистського варіанта соціальної справедливості та демократичних порядків. Бакуністи збиралися рухатись до соціалізму і демократії іншим шляхом – через буржуазно-демократичні й національні революції. Диктатура пролетаріату, як і будь-яка інша форма державності, здавалась їм чимось несприйнятним і шкідливим. Щодо лассальянців, то вони, не заперечуючи в принципі революційних методів боротьби робітничого класу проти буржуазії, орієнтувались, головним чином, на більш чи менш радикальні реформи. їх здійснення вони сподівались добитись у рамках парламентської держави за допомогою загального виборчого права.

Накопичений за півтора століття історичний матеріал дає змогу констатувати, що практично усі країни Європи з 1848 р. розвивались відповідно до різних варіантів реформістської або революційно-демократичної програми. 1917 рік ознаменувався різким поворотом у бік розпропагованої марксизмом альтернативи. Хоч всупереч первинним прогнозам Маркса і Енгельса активну участь у цьому повороті брала не західна, а східна половина Європи. Після 1945 р. у розпочатий Жовтневим переворотом експеримент було залучено країни Центральної і Пів-денно-Східної Європи. Проте до початку 90-х років стало очевидним, що ця модель суспільного устрою виявилася невдалою.

Одним із найважливіших суб’єктів політичних відносин у демократичному суспільстві є партії. Саме в них конкретно виявляються основоположні принципи демократії – політичний плюралізм, представництво, виборність посадових осіб. Партії пройшли тривалий шлях формування й еволюції, є продуктом соціально-економічного і суспільно-історичного розвитку кожної конкретної країни.

Цей процес зайняв багато десятиліть і в різних країнах проходив по-різному. Спочатку партії стали важливим елементом політичної системи ряду країн Заходу, а потім і всіх тих країн, які пізніше стали на шлях ліберальної демократії. Перші з цих країн – Великобританія і СІНА.

У Великобританії, наприклад, початок міжпартійної боротьби в сучасних її формах сягає ще періоду так званої Славної революції 1688 р. У центрі цієї боротьби стояло питання про розширення прерогатив парламенту за рахунок скорочення прерогатив королівської влади. Поступово протиборствуючи, політичні сили оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання, які одержали назви вігів і торі (а у XX ст. – лібералів і консерваторів).

Особливо боляче і важко процес формування партій ішов у континентальних європейських країнах. Цей процес, охопивши більшість країн Заходу, помітно посилився в XIX ст. Спостерігалася певна хронологія у виникненні партій залежно від ідейної орієнтації. Лібералізм і ліберальні партії виникли у боротьбі проти феодальних режимів. У Європі в середині XIX ст. ліберали першими створили свої організації з власною ідеологією і фракціями в парламенті. Першими такими організаціями стали Прогресивна партія в Німеччині, Бельгійська ліберальна партія та ін. За їх прикладом подібні організації створили і консерватори в Англії (Клуб консерваторів).

Своєрідною противагою ліворадикальним і ліберальним течіям громадської думки і відповідним партійно-політичним інститутам був консерватизм. Утворенню на Європейському континенті різнорідних консервативних угруповань дала сильний поштовх Велика французька революція. У другій половині XIX ст. – на початку XX ст. вони сформувались у консервативні партії.

Це була реакція і противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли у боротьбі з капіталістичною системою, аграрні партії – як реакція індустріального розвитку, християнські партії – у боротьбі проти секулярних, антиклерикальних рухів, комуністичні – проти капіталізму і соціал-демократії і т. д.

Отже, наслідком секуляризації суспільної свідомості, яку прискорила Велика французька революція, а також реакцією на результати реалізації революційних ідеалів було сформування широкого спектра ідейних течій, головними з яких були консерватизм, лібералізм, соціалізм і анархізм, що згодом інституювалися у відповідні громадські організації та політичні парти. Співвідношенням цих систем цінностей великою мірою визначалися тенденції соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку Європи в XIX столітті.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)