Соціологія – Кузьменко Т. М. – Розуміюча соціологія М. Вебера
Німецький соціолог МАКС ВЕБЕР (1864-1920 рр.) “Протестантська етика і дух капіталізму” (1904 р.) Засновник “розуміючої соціології” (метод розуміння діючих у суспільстві людей); Закладає основи “економічної соціології”, “соціології релігії” | ||
– | Найважливішим у соціології є логічне розуміння соціальних процесів і їх наукове осмислення. Завдання – розібратися в суб’єктивних мотивах діяльності, зрозуміти зміст духовного світу суб’єкта соціальної дії. Зрозуміти і пояснити: (об’єднує “пояснення” і “розуміння”): – за допомогою яких осмислених дій люди здійснюють свої прагнення; – які зрозумілі наслідки мали їх прагнення для “осмислено зіставленої поведінки інших людей”. | |
– | Суспільство утворюють соціальні дії окремих індивідів. | |
– | Основна категорія “соціальна дія”, яка передбачає: O суб’єктивну мотивацію (чому?) O та орієнтацію на інших (очікування) “експектацію”. | |
– | До соціальної дії не належать: – дії індивіда, якщо вони не є результатом його творчого волевиявлення, але здійснюються під впливом імпульсів, не осмислених у термінах раціональної мети; – одноманітна поведінка багатьох людей, якщо вона не є результатом свідомої орієнтації один на одного, не заснована на взаємних очікуваннях. | |
– | Без мотивації і експектації не може бути факту соціальної дії. | |
– | Чотири типи соціальної дії: – традиційна (визначається звичкою); – афективна (емоціями, несвідомими психологічними імпульсами, відчуттями); – ціннісно-раціональна (свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну цінність поведінки незалежно від успіху); – цілераціональна (людина чітко уявляє мету і засоби її досягнення і виникає у відповідь на реакцію інших людей на свої дії. Критерій раціональності – успіх). | |
– | Відповідно до цих чотирьох видів дії розглядаються і форми культури, аналізуються історичні процеси. | |
– | Суспільний прогрес здійснюється в міру зростання ролі і місця раціональності. На ранніх етапах – у “традиційному суспільстві” – переважають “традиційний” (“звичний”) і “афективний” (“заснований на почуттях”) види соціальної дії. На пізніх, і особливо в сучасному “індустріальному” суспільстві, визначальні – “цілераціональний” і “ціннісно-раціональний” види соціальної дії. | |
– | Загальним напрямком розвитку суспільства є поширення у всіх сферах його життя раціональності, яка набуває вигляду капіталізму, професіоналізму, етики відповідальності, демократії, протестантських релігій тощо. | |
– | Як рушійні сили людської історії розглядав не тільки матеріальне виробництво, а й духовність (передусім релігію). | |
– | Соціологія релігії. Вчення про роль протестантської етики (існує тотожність духу капіталізму та духу протестантського віровчення: кропітка щоденна праця заради слави Божої, скерована на одержання прибутку та аскетичне, позбавлене розкошів життя) як одного з основних факторів розвитку капіталістичного господарства. | |
– | Почавши з вивчення проблеми, яку роль зіграла зміна релігійної етики у зв’ язку з переходом до протестантизму у формуванні сучасного капіталізму з його культом раціональності, Вебер згодом переходить до вивчення соціальних умов виникнення таких великих релігій, як буддизм, індуїзм, конфуціанство, даосизм. Емпірично простежує, де і за яких умов, серед яких соціальних прошарків переважає в релігії ритуалістично-культові основи, де – аскетично-діяльні, де – містико-споглядальні, де – інтелектуально-догматичні. | |
– | Поняття ідеального типу – зразка і умоглядної конструкції, яка насправді не існує, але до якої слід прагнути (“економічна людина”, “церква”, “християнство”, “економічний обмін”, “капітал”, “ремесло”, “капіталізм”). Завданням соціології є встановлення відповідності реальності ідеальним типам. Ідеальний тип – “інтерес епохи, виражений у вигляді теоретичної конструкції”, Ідеальна модель для того, що відповідає інтересам людини в сучасній епосі. У суспільстві, як і в природі, немає чистих форм. Однак для того, щоб пізнати зміст поведінки і дій людей, необхідно виробити такі методологічні конструкції, що дозволяли б певним чином орієнтуватися в нескінченному розмаїтті соціальних форм людської діяльності. Таку пізнавальну функцію покликані виконати “ідеальні типи”. | |
– | Розробляє оригінальну Концепцію соціального управління “панування”, – поділяючи його (залежно від наявності цілераціональної дії) на три види “легітимного” Панування, що передбачає знання панування з боку керованих чи підлеглих). | |
Традиційне | На традиції, автоматичному, “бездумному” підпорядкуванні, звичці. Засновано на вірі не тільки в законність, але навіть у святенність спрадавна існуючих порядків і властей. Чистим типом такого панування є патріархальна держава. Тип традиційного панування за структурою схожий із сім’єю. Саме ця обставина робить особливо міцним цей тип легітимності. Штаб правління тут складається з родичів, особистих друзів і васалів, а підставою призначення на посаду є саме особиста вірність. | |
Харизматичне | Вплив Харизматичної особистості “вождя”, “лідера”. Харизма – екстраординарна здатність, якість, що вирізняє людину; якість не стільки придбану, скільки подаровану Богом, долею (магічні здібності, пророчий дар, видатна сила духу і слова). Харизматичний тип є повною протилежністю традиційному. Вебер розглядає харизму як велику революційну силу. Джерелом особистої відданості є не визнання формального права, а віра і відданість харизмі. Вождь повинен піклуватися про збереження своєї харизми і постійно доводити її існування. Штаб управління формується на основі особистої відданості царю. |
При всій протилежності традиційного і ха-ризматичного типів правління між ними спільне: посилаються на особисті відносини між паном і підлеглим і протистоять формально-раціональному пануванню як безособовому. Харизматичний тип відрізняється тим, що тут немає встановлених (раціонально або за традицією) правил, і всі ухвали виносяться ірраціонально. Цей тип легітимності авторитарний, авторитет харизматичного лідера базується на силі – не грубій, фізичній, а на силі внутрішнього дару. | |
Легальне | В основі – “закон”. В державах із таким типом панування підкоряються не особам, а законам. Штаб управління складається З урядовців, які діють за раціональними правилами. Правові основи – принцип, що є в основі легальної держави. Цей принцип виявився, згідно з Вебером, однією з передумов розвитку сучасного капіталізму як системи формальної раціональності. Найчистішим видом легального панування є бюрократія, яка функціонує за допомогою знання, і в цьому полягає її раціональний характер. |
– | М. Вебер розробляє ” теорію сучасної бюрократії, “ідеальної бюрократичної організації”. В основі є: 1 – чіткий поділ і знання своїх функцій (принцип Функціональної компетенції), 2 – найсуворіше дотримання ієрархії (принцип бюрократичного авторитету), 3 – виняткове підпорядкування законам, правилам та інструкціям (принцип формалізму), 4 – виключення з роботи суб’єктивного ставлення, особистих почуттів, приватних інтересів (принцип “без гніву і пристрасті” – відоме твердження Тацита: sine ira et studio), 5 – професійна кваліфікація (принцип професіоналізму), 6 – “духовна близькість”, збіг поглядів, оцінок, психологічна спільність і т. д. (принцип Корпоратизму). |
– | Десять заповідей сучасної бюрократії (критерії оптимального функціонування): 1. Посадовці Особисто вільні І є суб’єктами влади завдяки знеособленим службовим обов’язкам. 2. Вони організовані в Ієрархію офісів. 3. Кожен офіс має сферу Компетенції В правовому значенні. 4. У кожному офісі існує Вільний відбір. 5. Кандидати призначаються (на основі технічних якостей), а не обираються. 6. Урядовці винагороджуються Фіксованою зарплатою. 7. Офіс розглядається як Головне Заняття посадовця. 8. Організація передбачає кар’єру. Існує система просування. 9. Урядовець працю є відокремленим від власності і без довічного привласнення посади; 10. Він підпорядкований суварій дисципліні і контролю за поведінкою. |
Німецька формальна соціологія (Георг Зіммель, Фердинанд Тьонніс) | |
Георг Зіммель (1858-1918 рр.) | Соціологія – аналітична дисципліна, яка повинна сприяти дослідженню найбільш загальних рис соціального процесу, різних форм соціального існування, а також виробити систему загальних понять та типів, необхідних для опису та розуміння конкретних явищ. Суспільство складають соціальні відносини і між-особистісні взаємодії. На основі взаємодії виникають нові форми усуспільнення – соціації. Вирізняє для аналізу форми усуспільнення – “соціації”: – соціальні процеси (розподіл праці, утворення політичних партій, суперництво, підкорення, мода); – соціальні типи – Тобто людей, які набули певних соціальних якостей (аристократ, авантюрист, геній, керівник, підлеглий, відступник); – моделі розвитку (процес взаємозв’язку розширення соціальних груп (диференціація) з посиленням вияву індивідуальності; негативний бік – відчуження). |
Фердинанд Тьонніс (1855-1936рр.) | Вбачає специфіку соціології (порівняно з іншими суспільними науками) в: – абстрактному, – ідеалізованому, – а отже, формалізованому характері її об’єкта. Метод соціології базується на принципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються “чисті форми” соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому – “формальна соціологія”. Соціальні зв’язки, які грунтуються на волі до взаємності, можуть бути Двох типів: > реального, органічного (гемайншафту) – спільноти; > механічного, ідеального (гезельшафту) – суспільства. |
Соціологія другої половини ХХ ст.: характерні риси
*: {Черниш Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. Випуск 2. – Л., 1996. 2 Там само.}
ХАРАКТЕРНІ РИСИ | |
Інтерналізація | Зростання кількості праць з соціології в усіх цивілізованих країнах світу. |
Академізація | Перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. |
Експертизація | Ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи. |
Факто-графізація | Зростання її об’ єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних та якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення. |
Соціологізація інших наук | Дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічною тлумачать свої специфічні проблеми. |
Диференціація | Зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення внаслідок цього структури соціологічного вчення. |
Структурні парадигми – розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні.
Інтерпретативні – акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні поведінки людини на мікрорівні.
Емпірична соціологія – займається розв’язанням практичних завдань: керуванням суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.
ВИКОРИСТАНА ТА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. – М., 1993.
2. Білоус В. С. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посіб. – К., 2002.
3. ВеберМ. Избранные произведения. – М., 1990.
4. Волович В. Соціологічна освіта в Україні //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 1.
5. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. – М., 1991.
6. Западная социология / И. А. Громов, А. Ю. Мацкевич, В. А. Семенов и др. – СПб., 1997.
7. Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології (від античності до початку ХХ ст.). – К., 1993.
8. История теоретической социологии. В 4-х томах. / Ответ. ред. Ю. Н. Давыдов. – М., 2002.
9. Кравченко А. И. Социология: Учебник. – М., 2003.
10. Погорілий О. І. Соціологічна думка ХХ ст. – К., 1996.
11. Современная американская социология. – М., 1994.
12. Современная западная социология. – М., 1990.
13. Соціологія: короткий енциклопедичний словник / Під ред. В. І. Во-ловича – К., 1998.
14. Танчер В. Соціологічна думка України на тлі світової соціології // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. – 1998. – № 1.
15. Танчер В. В., Ручка А. О. Очерки истории социологической мысли. – К., 1992.
16. Ульяновський В. І. Проекти УСІ М. Грушевського // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 7.
17. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. Випуск 6. – Л., 1996.
18. Чорноволенко В. Соціологія як суспільна та гуманітарна наука // Соціологія: теорія, метод, маркетинг. – 1998. – № 1.