Національна економіка – Мельникова В. І. – 2.2. Інституціоналізм і його роль у вивченні національної економіки
У сучасній економічній науці використовуються два основних підходи до розгляду процесів розвитку економіки: класичний (неокласичний) та інституціональний (неоінституціональний) [16].
Інституціоналізм як теорія спочатку розвивався у межах класичної економічної теорії з використанням принципів соціології й еволюції. Це відображено в роботах А. Сміта, К. Маркса, Дж. Кейнса, тому некоректно протиставляти класичну економіку інституціоналізму – одному з напрямів сучасної економічної теорії індустріального й постіндустріального потенціалу. Прихильниками класичного, або “старого” інституціоналізму були такі економісти, як Т. Веблен, Дж. Р. Коммонс, У. Гамільтон, Дж. А. Гобсон, Дж. Гелбрейт, В. Арон, Ян Тінберген, які до інститутів відносили конкуренцію, профспілки, податки, монополії, юридичні норми.
Представники неоінституціоналізму (Д. Норт, О. Уільямсон, М. Олсон, Р. Познер, Р. Нельсон, С. Уінтер) вважають інститути не стільки культурним або психологічним феноменом, скільки набором правових норм, неформальних правил, що жорстко спрямовують економічну поведінку індивіда і організації. Як відмічає Д. Норт, інститути являють собою структуру, яку люди накладають на свої взаємовідносини, визначаючи таким чином стимули, поряд з іншими організаціями (бюджетними, технологічними), що обумовлюють межі вибору, а вони, в свою чергу, задають межі функціонування економіки й суспільства впродовж того або іншого часу.
Наукові дослідження інституціоналістів виходять за межі звичних функціонально-обмежених рамок “ресурси-результати” з природним розширеним підходом до понять ефективності, зростання, розвитку, будь-якому відчуженню й присвоєнню прав власності, а також захисту прийнятих у суспільстві свобод.
Як відомо, предметом пізнання класичної економічної теорії є створення багатств народів, марксистської – виробничі відносини та їх взаємодія з продуктивними силами, неокласичної – обмежені ресурси й шлях їхнього ефективного використання. Теоретики маржиналізму відходять від досліджень об’єктивних процесів й акцентують увагу на суб’єктивно-психологічних процесах та явищах.
Переваги інституціональної теорії полягають у тому, що предмет її пізнання – інститути, які є в економіці, соціальній сфері, сферах права, моралі, релігії. Важливість у визначенні інституту як предмета дослідження виявляється в тому, що, з одного боку, забезпечує широкий погляд на розвиток економіки й суспільства, аналіз економічної системи й суспільства як цілосності при взаємодії з іншими інститутами, такими як держава, а з другого – потребує глибокого й конкретного розуміння суті й особливостей самих інститутів. З точки зору представників інституціоналізму інститути – це спосіб мислення й дії, що втілюється в соціальних звичаях, установах, правилах. Проте інститути – це не просто сукупність формальних і неформальних правил, що визначають поведінку людей. Це конструкції, які інтерпретують сферу інформації і роблять світ більш зрозумілим. Роблячи світ більш зрозумілим, можна розробити систему стереотипних реакцій відносно нього. Сприйняття світу й свого місця в ньому буде породжувати у певних людських суспільствах набори формальних і неформальних інститутів, що покликані надати стійкості цим суспільствам.
На відміну від традиційного інституціонального підходу в межах неінституціонального напряму інститути розглядаються як чинники впливу на рішення, що приймають економічні агенти. Тут інститути являють собою також чинники, які обмежують набір альтернатив, з яких індивід може вибрати необхідні згідно зі своїми перевагами, а не з набору правил і норм, які цілком визначають поведінку людини. Крім того, в рамках неоінституціонального підходу самі інститути є результатом раціонального вибору індивідів, тоді як у традиційному інституціоналізмі була відсутня як об’єкт аналізу робоча модель вибору й прийнятті рішення.
Слід відзначити особливості інституційного напряму в економічній науці [1]:
– методологічний холізм, який означає, що вихідним пунктом аналізу є не індивіди, а інститути, які виступають як форми організації поведінки економічних суб’єктів;
– міждисциплінарний підхід, що передбачає необхідність вивчення всіх чинників, які формують соціально-культурне середовище, в якому протікають економічні процеси;
– принцип історизму, тобто генетичний підхід до вивчення реальних економічних структур, до виявлення рушійних сил і чинників суспільної еволюції. На відміну від неокласичної теорії, де економіка в межах статичної моделі розглядається через призму загальної рівноваги, ідея історизму є базовим методологічним принципом.
Традиційно близька економістам частина інституціональної структури (що зветься господарським механізмом) не є життєздатною без опори на соціальні інститути більш глибокого рівня. Отже, інститути можна класифікувати як щодо об’єктів, так і глибини охоплення регульованих відносин.
Наведемо класифікацію інститутів: формальні й неформальні, системоутворювальні й похідні, основні й другорядні, економічні й політичні, соціальні й етнічні, традиційні й створені штучно, ті, що зароджуються, та помираючі, запозичені та створені на власних національних традиціях.
Перш за все слід розрізняти формальні й неформальні інститути. Формальні інститути закріплюються в законотворчих та інших нормативних актах, перш за все в Конституції. В ній як основному законі визначаються найбільш загальні норми й правила, на базі яких грунтується багатогранна система норм і правил, що регулює їх дію на найнижчих рівнях економічної й суспільної системи.
Неформальні інститути – це сукупність норм і правил, що відображають соціально-культурну й соціально-психологічну сторони економіки й суспільства. Вони містять також норми й правила, що регулюють поведінку людей у процесі господарської діяльності. В системі неформальних інститутів значну роль відіграють історичні й етнічні традиції, рівень правознавства, ціннісні чинники.
Між різними видами інститутів існують протиріччя, й тому важливо забезпечити відповідність між формальними й неформальними інститутами, яку має підтримувати держава.
Інститути – це така риса економіки, яка являє собою особливу форму або структуру й нерозривно пов’язана з системою виробничих, суспільних відносин.
Як справедливо вважає А. Чухно, виробничі відносини, їх структурні елементи – форми власності, розподіл праці та його форми, а також взаємний обмін діяльністю – складають остов суспільного устрою, а інститути, або норми, правила, звичаї й традиції є тими елементами, що наповнюють цей остов, надають йому досконалу життєву форму [13]. Форм власності, наприклад, існує декілька, а прав власності – більше тисячі. З цього видно, наскільки інститути збагачують і конкретизують уявлення про суспільство, його економіку, виробничі відносини.
Співвідношення виробничих відносин та інститутів сприяє подоланню спрощених підходів до трактовки складних соціально-економічних проблем, дозволяє розкрити багатогранність зв’язків і залежностей, що дає змогу виявити механізми реалізації системи виробничих відносин, усвідомити функціонування та розвиток економіки й суспільства. Разом з тим інститути створюють інституціональну структуру економіки, що характеризується певною самостійністю. На основі досвіду ринкових перетворень доведено, що концентрація уваги тільки на соціально-економічних ринкових реформах призвела до недооцінки інституціональних перетворень, що зумовило появу низки негативних явищ і процесів. Послідовні ринкові перетворення потребують глибокого поєднання з соціально-економічними й інституціональними перетвореннями.
Сучасний інституціоналізм поділяють на два напрямки:
– сучасний інституціоналізм класичного напрямку;
– інституціоналізм неокласичного напрямку, або неоінституціоналізм.
Базуючись на загальній методології й генезисі, “старі” інституціоналісти й неоінституціоналісти мають такі суттєві відмінности:
1. “Старі” інституціоналісти (Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Міт-челл) рухались від права й політики до економіки. Неоінституціоналісти вивчають політичні, правові й інші проблеми суспільних наук за допомогою методів неокласичної економічної теорії, й перш за все – з використовуванням апарату сучасної мікроекономіки й теорії ігор.
2. “Старий” інституціоналізм базувався на індуктивному методі, рухався від індивідуального до загального, в результаті чого інституційна теорія так і не склалася. У сучасному інституціоналізмі використовується дедуктивний метод – від загальних принципів неокласичної теорії до роз’яснення конкретних явищ суспільного життя. Зроблено спробу аналізувати інститути на базі єдиної теорії й всередині неї.
3.”Старий” інституціоналізм як течія радикальної економічної думки звертав увагу на діяльність колективів (профспілок, уряду), які захищають інтереси індивіда. Для неоінституціоналістів головне – незалежний індивід, який сам, згідно зі своїми інтересами, вирішує, членом якого колективу йому вигідно бути.
Предметом дослідження класичного інституціоналізму є не частина економіки (наприклад, обмін в неоінституціоналізмі), а цілісна економічна система, яку вивчають не в статиці, як в неоінституціоналізмі, а в динаміці, в розвитку, переході до більш досконалих форм.
Якщо коротко сформулювати основну методологічну відмінність неокласичної економічної теорії від неоінституціоналізму, то можна зазначити, що неокласики вчать, “як потрібно робити”, неоінституціоналізм же відповідає на запитання “що буде, якщо?”
У неоінституціоналізмі відсутня побудова ідеальних економічних систем, а існуючі інститути порівнюються за своїми діями не з ідеалом, а один з одним.
Сучасний інституціоналізм можна уявити лише як поєднання класичного інституціоналізму й неоінституціоналізму, що збагачує науку методологічно й теоретично. Сучасний інституціоналізм розкриває динаміку суспільно-економічного прогресу, послідовний рух по його закономірних ступенях: доіндустріальне, індустріальне й інформаційне постіндустріальне суспільство. Замість класового підходу, що господарював протягом двох століть, утверджується цивілізований підхід, що базується на загальнолюдських цінностях. Методологія сучасного інституціоналізму спирається на об’єктивний процес зростання науково-технологічного чинника в розвитку економіки й суспільства.
Заслуга інституціональної теорії полягає в тому, що вона, спираючись на наукове пізнання НТП, структуризацію його розвитку як технологічних укладів, технологічних способів виробництва, ввела їх в економічну теорію й перевела на якісно новий рівень, коли технологічні процеси розглядаються в єдності з економічним прогресом, з розвитком і вдосконаленням виробничих і суспільних відносин. Це якісно новий рівень економічної теорії й методології, який не тільки відображає сучасний рівень пізнання, але й нерозривно пов’язаний зі становленням нової, постіндустріальної парадигми економічної теорії.
Інститути впливають на економічну діяльність, визначаючи (поряд з технологією) трансакційні й виробничі (трансформаційні) витрати. Інститути – це правила гри, організації – це гравці.
Інституціональна економічна теорія визнає, що економічні агенти діють у світі великих трансакційних витрат, погано або недостатньо визначених прав власності, а також жорстких інституційних реальностей, повних ризику і невизначеності.
Відповідно до сучасного наукового уявлення економіка розглядається як еволюційна відкрита система, на яку постійно впливає зовнішнє середовище (культура, політика, природа) й реагує на них. Тому інституціоналізм заперечує важливий постулат неокласичної теорії – рух економіки до рівноваги, розглядаючи її як нетипове й короткочасне явище. Вплив чинників, що сприяє наближенню системи до рівноваги, перекривається більш могутніми зовнішніми впливами і, що важливо, ендогенними силами, які породжують в системі стан напруги, нескінченний процес змін і розвитку. В процесі діяльності змінюється і людина (організація), і мета, до якої вона прагне.
Оскільки існуючі інститути не відповідають рівню економічного й соціального розвитку підприємництва, розвивається тіньова економіка. Вона може бути виведена з теперішнього стану в результаті перетворень формальних і неформальних інститутів. Перемога над нею неможлива шляхом адміністративних методів, боротьби силових структур без приведення ринкових інститутів у відповідність до потреб ринкових трансформацій, розвитку сучасних відносин праці й капіталу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)