Національна економіка – Мельникова В. І. – 2.3. Базисні інститути національної економіки
Основне призначення інституту – це інтеграція й рівновага відокремлених (локалізованих) елементів соціальної системи, єдність яких подана не в безпосередній формі, а існує як проблема.
Як суттєві характеристики інституціоналізації діяльності економісти відзначають спеціалізацію, стандартизацію й формалізацію. Ці властивості напрацьовуються протягом довгого часу завдяки повторюваності й локалізації певних видів діяльності. Таким чином, інститути – це актуальне матеріалізоване минуле суспільної системи, алгоритм, що забезпечує диференційовану активну позицію суб’єкта відносно зовнішніх умов цього існування.
Звідси випливають дві суттєві властивості інституційних форм: по-перше, вони забезпечують зв’язок і наступність історичних станів соціума; по-друге, інституційна форма завжди відносна й минуща. Інститут – це результат процесів, що відбулися в минулому, вони пристосувалися до обставин минулого, а значить, не знаходяться у повній згоді з вимогами сучасності, – так характеризував цю сторону інститутів Т. Веблен ( “Теорія бездіяльного класу”, 1899 р.)
Інститути можна розглядати як регулятори поведінки суспільства. Головна їх властивість – вони є інформаційними інструментами, які позбавляють від невизначеності (однак не ліквідуючи її повністю).
Суттєва для економіки різниця між функціональною й інституціональною сторонами господарської діяльності полягає в тому, що будь-яка процедура, існуюча в межах певної господарської функції, відособлюється від останньої та стає інститутом, коли для більшості суб’єктів стає безальтернативною, знімаючи з них тягар невизначеності, оцінки, вибору.
Завдяки інститутам будь-яка дія відносно інших людей не потребує досконалого обміркування, бо людина діє згідно з нормами, правилами, що існують у суспільному житті, незалежно від того, приймає їх кожний член суспільства або не приймає. Інститути дають можливість виконати цілеспрямовані дії, при цьому дії інших людей і організацій будуть більш передбаченими.
Інститути існують в суспільстві на всіх рівнях. На макрорівні вони можуть бути подані системою прав власності, монетарною й кредитною системою, конституцією держави. Держава може розглядатися як ряд інструментів, що визначають структуру політичної влади. На макрорівні інститути подані комунальним господарством, локальними відносинами між позичальником і позикодавцем, місцевими адміністративними органами, окремою сім’єю, що живе відповідно до сімейного законодавства. Саме інститути можуть стати основою для розуміння економічної системи як процесу змінень.
Ринкова економіка завжди інституціолізована, хоча співвідношення ролі й функцій державних і недержавних інститутів в різні епохи і у різних народів можуть суттєво відрізнятися. З цього випливає принцип первинності інституційних задач реформування української економіки. Поза межами системи інститутів ефективна економіка розвиватися не може. Це особливо виявляється під час економічної кризи, коли потрібні детальні рецепти державної корекції і реформ, посилення державного впливу на процеси приватизації, ціноутворення, формування доходів, функціонування ринку капіталів.
Ефективна економіка є можливою тільки тоді, коли доповнюється продуманим втручанням зрілої правової держави, тому в Україні перш за все слід навчити чиновників новим методам управління, що необхідно для створення інституційних основ ринкової економіки. У ринковій економіці існує сукупність інститутів, що сприяють економічному розвитку, в першу чергу, це інститут ринку, конкуренції, підприємництва, власності.
Інституціональні обмеження, що покладаються на господарську діяльність людини в процесі її взаємодії з іншими членами суспільства, є наслідком вичерпаності ресурсів. Чинник їх обмеженості відносно потреб обумовлює відпрацьовування механізмів і правил, що регулюють взаємодію людей в процесі їхньої господарської діяльності. В основі цієї системи знаходиться інститут власності, його стан визначає спрямованість всіх інших інститутів.
Власність можна розглядати двояко. З одного боку – як режим власності, найважливіший інститут, з іншого – як окремі права, що є елементами цілісної системи. У першому випадку власність визначається як правила гри, що регулюють відносини між людьми з приводу обмежених ресурсів. В іншому випадку власність трактується як “пучок” правомочностей, що є у того або іншого індивіда, як правило індивіда визначати всі можливі способи використання ресурсів.
Права власності можна розглядати як фактично діючу в суспільстві систему винятків з доступу до матеріальних і нематеріальних ресурсів. Вони закріплюються не тільки державною власністю (законами, судовими рішеннями), але й традиціями, нормами, й тому дійсно є “правилами гри”, прийнятими в суспільстві. Це означає, що власність як сукупність соціальних норм не обов’язково супроводжується їх фіксацією в законах і контрактах. Права власності ширше, ніж поняття юридичної концепції. Вони не зводяться виключно до формальних правових норм, діяльність яких підкріплюється каральною силою держави, а обумовлюються соціальними правилами поведінки. Видом соціальних правил є механізм формування прав власності на ресурси.
Ринок передбачає добровільне підкорення закону. Довіра між учасниками угоди підтримується ефективним захистом прав сторін державою. Зафіксоване державою право власності полегшує взаємне розуміння інтересів і намірів сторін, які укладають угоду. Права власності є одним з інститутів, що зменшує невизначеність у взаємовідносинах індивідів.
З позицій ринкових принципів взаємодії економічних агентів особливу увагу привертають дві правові традиції – загальне право й громадянське право. Саме ці правові традиції знаходилися у джерел формування ринку в європейських державах, загальне право – у Великобританії, США, громадянське право – в країнах континентальної Європи. Розбіжності між двома традиціями є суттєвими й стосуються багатьох аспектів. По-перше, розрізняють самі джерела права. В громадянському праві нові норми приймають на основі дедукції з існуючих законів: конституції, кодексів, простих законів, декретів. У загальному праві центральну роль відіграє прецедент, під яким розуміють традиції й попередні рішення судів зі схожого питання. Подруге, дві традиції відрізняються роллю, що відводиться в прийнятті юридичного рішення судді. В громадянському праві дія судді зводиться до пошуку й використання тієї правової норми, яка найкраще описує суперечливу ситуацію. Загальне право надає судді більшу свободу дії. Суддя має орієнтуватися на справедливе рішення, і в процесі його пошуку він може звернутися не тільки до існуючих норм, але й до суб’єктивних критерієв справедливості.
Найбільш значуща відмінність загального від громадянського права полягає в трактуванні права власності. В громадянському праві право власності розглядається як єдине, необмежене й неділиме. Це передбачає, що власником ресурсу може бути одна особа, яку наділено трьома повноваженнями – правом володіння, правом використання й правом розпорядження.
Загальне ж право виходить з концепції власності як складного “пучка” правочинностей, при цьому правочинність на один і той же ресурс можуть належати різним людям. Право власності передбачає: право володіння, право використання, право розпорядження, право присвоєння, право на залишкову вартість, право на безпеку, тобто гарантія від експроприації, право на перехід речі за заповітом, безстроковість, право на заборону шкідливого використання, відповідальність у вигляді стягнень.
Подібний підхід до специфікації права власності є більш гнучким, що робить його особливо ефективним при укладанні складних угод на ринку, при будь-яких складних відносинах між індивідами з приводу використання ресурсів. Складна конфігурація “пучка” правомочностей виникає при трастовому управлінні власністю, лізингу, франчайзінгу й інших складних формах організації комерційної діяльності.
Розглядаючи вплив зовнішніх ефектів на права власності, Р. Коуз висунув пропозицію, яка отримала назву “теорема Коуза”, згідно з якою, якби всі права власності були ясно визначені й предписані, а всі трансакційні витрати (витрати, пов’язані з обміном “пучка” пра-вочинностей) дорівнювали б нулю, і якщо люди погоджувалися б твердо дотримуватися результатів добровільного обміну, то не було б ніяких зовнішніх ефектів [1].
Шлях до подолання зовнішніх ефектів лежить у створенні нових прав власності в тих межах, де їх ще не було встановлено. В цьому й полягає роль держави.
З теорії Р. Коуза виходить, що тільки при нульових трансакакційних витратах першочерговий розподіл прав власності не має ніякого впливу на процес виробництва. Однак у реальному житті трансакційні витрати є позитивними і в сучасному світі швидко зростають, оскільки права власності не бувають повністю визначені та надійно захищені, тобто існує певна розмитість прав власності.
Підхід, визначений в теорії Коуза, дав поштовх до розвитку “економічної теорії права”, що знаходиться у стані економічної й юридичної теорії.
Виходячи з припущення, що система законодавства має всебічно заохочувати обмін, представники “економіки права” предметом аналізу робили питання економічної ефективності законодавства, визначаючи, що важливим завданням законодавства є точна специфікація прав власності на всі ресурси, що супроводжує цей процес.
Держава може або розподіляти виключні права власності, або змінити схему прав власності з метою зниження трансакційних витрат і заохочення ринкового обміну.
У сучасних умовах визначеність, стабільність і передбачуваність прав власності є важливим чинником економічного зростання. При цьому роль чітко визначених прав власності може варіюватися залежно від розмірів організацій, форм власності, доступу до інформації.
Значення цього елемента інституціональних перетворень у перехідній економіці не може бути переоцінено, в тому числі й в контексті задач відповідного державного регулювання.
В Україні перерозподіл власності почався з 1991 року й характеризувався масовою приватизацією й “диким” перерозподілом власності. Зараз практично почався новий етап перерозподілу прав власності, що відбувається на фоні глобальної економічної кризи. Реорганізація великого бізнесу, за оцінками економістів, буде пов’язана з формуванням холдингових структур, створенням альянсів між компаніями, що входять до фінансово-промислових груп, перерозподілом власності в межах корпоративних структур з порушенням прав акціонерів шляхом випуску нових цінних паперів, а також проведенням реорганізації акціонерних товариств, що відбувається за рахунок витіснення окремих акціонерів у нові компанії з несприятливим фінансовим станом.
В Україні відбувається відродження інституту підприємництва, що є досить складним завданням, оскільки необхідно відновити конкуренцію, лібералізувати відносини власності, змінити систему господарських зв’язків і ділову культуру суб’єктів господарювання.
В економічній літературі підприємництво розглядається в трьох аспектах: як економічна категорія, як метод господарювання, як тип економічного мислення.
Згідно з Господарським кодексом України підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів й одержання прибутку. Підприємницька діяльність є надзвичайно різноманітною й передбачає існування і ефективну взаємодію великих, середніх і малих підприємств різних форм власності, коли створюються передумови для гармонійного розвитку різних галузей національної економіки.
За роки незалежності в Україні створено передумови для виникнення таких важливих елементів інфраструктури підприємництва, як інформаційно-консультативні центри, інститути спільного інвестування, технопарки, громадські об’єднання підприємців.
Для підприємництва як метода господарювання важливою умовою є самостійність і незалежність господарських суб’єктів, наявність у них певної сукупності прав і свобод щодо вибору виду підприємницької діяльності, формування виробничої програми, вибору джерел фінансування, доступу до ресурсів, збуту продукції.
Важливою умовою підприємництва є відповідальність за прийняті рішення й пов’язаний з цим ризик, а також орієнтація на досягнення комерційного успіху, отримання якнайбільшого прибутку.
Як особливий тип економічного мислення підприємництво характеризується сукупністю оригінальних підходів до прийняття рішень для їх реалізації. Підприємцям слід мати особливу уяву, передбачати ризики і уникати їх, діяти не в залежності від певних процесів, а самому визначати ці процеси.
Формування ринкових інститутів відбувається за допомогою інститутів державної влади у вигляді державних кодексів, законів, підзаконних актів. Необхідно також враховувати те, що процес інституціоналізації має характеризуватися позитивним ефектом заміни неформальних інститутів стабільними, формальними, які будуть забезпечувати зниження рівня невизначеності взаємодії економічних суб’єктів. Це дозволить позитивно й цілеспрямовано впливати на такі інституціональні складові макроекономічної політики, як рівень корупції, виконання урядом контрактних зобов’язань, влада закону, загроза дефолту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)