Національна економіка – Мельникова В. І. – ГЛАВА 7. ДЕРЖАВНІСТЬ І ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

7.1. Суть, мета й методи державного регулювання національної економіки

Завдяки розвитку інституціональної теорії установилося розуміння того, що соціальна система не може бути зведена до економічної системи, так само, як до політики, культури або моралі. Визнання взаємозалежності різних сторін життєдіяльності суспільства веде до розуміння його системної природи. Виходячи з цього, слід розглядати механізм регулювання національної економіки як такий, що формується під впливом певного набору інституціональних чинників.

Суспільство зустрічається з рядом економічних проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою економіки, тобто вирішення здійснюється виключно саморегулюванням.

Механізм регулювання національної економіки складається з певного співвідношення механізмів державного й громадського регулювання, а також саморегулювання. Вирішальна роль у цьому процесі відводиться державному регулюванню національної економіки.

Державу слід розглядати як суспільний інститут, який відображає й забезпечує реалізацію загальнонаціональних інтересів, не обмежуючись при цьому тільки сферою економіки.

Участь держави й максимально припустимі межі її втручання в економіку передбачають виконання нею певних функцій:

1. Протистояння так званим “хронічним хворобам ринку” а саме:

– зниження рівня циклічності розвитку економіки реалізацією антициклічної політики;

– зменшення інфляції за допомогою антиінфляційної політики;

– скорочення безробіття проведенням соціальної політики.

2. Здійснення діяльності як суб’єкта майнових відносин. Традиційно об’єктом державної власності є національне надбання, змішані корпорації й життєво важливі галузі інфраструктури ринку.

3. Стимулювання розвитку фундаментальних наукових досліджень, а також нових галузей і таких напрямів НТП, які потребують великих інвестицій. Цю функцію держава виконує через інвестиційну політику.

4. Створювання законів і правил, які регулюють економічну діяльність, а також контроль і відповідальність за їх виконання.

5. Реалізація національних інтересів у світовій економіці.

На основі викладеного вище можна навести визначення суті держави. Держава – це організація економічної, політичної, правової й ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється реалізація загальнолюдських і класових соціально-економічних функцій.

Однак існує також інший підхід у визначенні функцій держави, коли їх поділяють на внутрішні й зовнішні, тобто захист інтересів конкретної держави на міжнародній арені, реалізація національних інтересів світової економіки, забезпечення обороноздатності країни.

Звичайно виділяють три види засобів (регуляторів) впливу держави на економіку:

– економічні;

– адміністративні;

– правові.

Економічні регулятори Є основними в ринковій економіці. Тут немає прямого втручання держави в діяльність суб’єктів ринку. Цілі, які ставить перед собою держава, досягаються не примушенням, а створенням такого економічного середовища, що змушує підприємців діяти в бажаному для держави руслі.

Адміністративні регулятори Необхідно застосовувати в ринковій економіці, але вони є підпорядкованими порівняно з економічними регуляторами.

Правові регулятори Спрямовані на створення законодавчої бази (“правил гри”) й здійснення контролю за її виконанням. Особливе значення має правова основа підприємництва – рушійна сила розвитку ринкової економіки.

При цьому держава використовує певні методи.

Метод прямого втручання Означає, насамперед, існування державного сектора економіки. Пряме втручання держави видображається і у прийнятті законодавчих актів, покликаних упорядковувати відносини між ринковими суб’єктами. Сюди відносять закони, що обмежують ділову активність, Цивільний і Податковий кодекси та ін. До прямого втручання можна віднести також систему державних закупівель, що гарантують потрібним державі фірмам збут продукції й вигідну ціну. Держава може прямо й повністю фінансувати (цільове фінансування), наприклад, регіональні програми у депресивних районах, освоєння космосу та ін.

Метод непрямого втручання Припускає проведення державою певної економічної політики: бюджетно-податкової, грошово-кредитної, амортизаційної, валютної, митної та ін.

Застосовуючи різні методи при виконанні своїх функцій, державі не слід забувати про вимоги, які ставить до цих методів ринкова система господарювання, а саме:

– виключати будь-які дії держави, що розривають ринкові зв’язки;

– впливати на ринок (краще економічними методами);

– економічні регулятори не слід заміняти або послабляти ринковими стимулами;

– необхідно постійно контролювати позитивні або негативні ефекти, що виникають у зв’язку з використанням державних методів ;

– слід ураховувати національну специфіку.

Для виконання зазначених функцій державі слід приймати до уваги теорію суспільного вибору, що вивчає різні способи й методи, за допомогою яких люди використовують урядові заклади у власних інтересах.

Суть цієї теорії полягає в тому, що сама політична сфера розглядається як різновид ринку. Звідси поведінка державного чиновника визначається законами ринку, й він не обов’язково буде керуватися міркуваннями про суспільне благополуччя своїх виборців.

При ринковій економіці споживача цікавить максимальна корисність товарів, що він придбав, бізнесмена – найбільший прибуток, представника державних органів – максимальна приватна вигода (бути переобраним, одержати при виборах більше голосів). Тому в процесі прийняття будь-яких політичних й економічних рішень державні чиновники неодмінно будуть враховувати свої приватні інтереси.

Особливість підходу теорії суспільного вибору до політичних процесів полягає в тому, що особистий інтерес розглядається як основний спонукальний мотив, і не тільки в повсякденному житті й бізнесі, але і у суспільному житті.

Значного поширення в умовах демократії набули процеси за назвою “логролінг”. Це торгівля голосами, коли одна партія (або особа) обіцяє підтримку другій у голосуванні з якого-небудь питання в обмін на підтримку при голосуванні з іншого питання.

Існує процес реалізації своїх економічних інтересів через офіційних осіб шляхом добре організованих груп тисків, або лобі. Лобісти прагнуть одержати політичну ренту, тобто отримати економічну ренту через політичні інструменти, наприклад, виграш від введення імпортних мит, виділення величезних коштів на закупівлю військової продукції.

Згідно з теорією суспільного вибору стверджується, що з економічних причин існують політична нерівність між окремими групами населення й можливе прийняття неефективних рішень, тобто “провали” держави. Тому “провали” ринку підсилюються іноді ще й “провалами” держави, до яких відносять:

– обмеженість необхідної для ухвалення рішення інформації (урядові рішення приймають за відсутності надійної статистики або при перекрученій інформації);

– недосконалість політичного процесу (лобізм, маніпулювання голосами, пошук політичної ренти);

– обмеженість контролю за бюрократією й стрімке зростання державного апарата;

– нездатність держави повністю передбачити й контролювати наслідки прийнятих рішень.

Незважаючи на все перелічене вище, будь-яка форма втручання з боку держави в цей час є більш сприятливою, ніж колись, тобто вдосконалювання державних установ, форм і методів роботи забезпечить їх доброчинне втручання в недосконалу ринкову систему господарювання.

Державне регулювання національної економіки (ДРНЕ) – це управління соціально-економічними і екологогосподарськими процесами у державі з метою їх збалансованого розвитку.

Фактори, що спричиняють необхідність державного регулювання національної економіки, є такими:

O наявність об’єктів власності, що не піддаються приватній експлуатації;

O перерозподіл доходів з метою зниження соціальної напруженості;

O забезпечення розвитку фундаментальної науки і освіти, а також стратегічних проривів на найважливіших напрямках НТП;

O існування найбільших інвестиційних проектів у новітніх галузях з неясними перспективами попиту;

O необхідність захисту середовища перебування людини;

O обов’язковість вирішення регіональних економічних проблем;

O захист національних інтересів на світовому ринку. Державне регулювання національної економіки – це система

Заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної, регулюючої діяльності держави, які спрямовані на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку й вирішення складних соціально-економічних проблем розвитку національної економіки.

Підтримуюча діяльність держави передбачає правове забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової й виробничої інфраструктури, підтримку конкурентного середовища.

Компенсаційна діяльність держави покликана врівноважувати недоліки або негативні наслідки ринку.

Регулююча діяльність держави передбачає упорядкування економічних і соціальних відносин з метою реалізації певних цілей, що стоять перед національною економікою.

Ця комплексна діяльність держави має здійснюватися на принципах:

– наукової обгрунтованості, яка враховує вимоги об’єктивних економічних законів, реалії економічного, політичного й соціального життя, національні особливості;

– узгодженості інтересів (загальнодержавних, регіональних, групових);

– системності, обумовленої функціонуванням самої національної економіки як складної системи, що має різні рівні й містить множини елементів;

– цілеспрямованості на досягнення конкретних цілей;

– пріоритетності (у зв’язку з обмеженістю державних ресурсів необхідно визначити основні проблеми розвитку національної економіки, на яких слід зосередити свої зусилля);

– комплексності, тобто використання всього арсеналу засобів й інструментів, які є в розпорядженні держави (правові, економічні, адміністративні);

– мінімальної достатності (державі слід виконувати тільки ті функції, які не може забезпечити ринок);

– ефективного використання форм, методів та інструментів державного регулювання національної економіки, адекватних цілям і ситуації, що склалася в країні, тобто рівновазі витрат на утримання апарату державного управління й грошових результатів державного втручання в економіку.

Разом з тим вплив держави на економічні процеси припускає певну логіку державного регулювання національної економіки, що полягає в послідовності заходів держави, необхідних для управління соціально-економічним розвитком країни.

Ця послідовність має бути такою:

1. Аналіз вихідного рівня розвитку національної економіки, її проблем і можливостей.

2. Визначення цілей, пріоритетів і кінцевих результатів ДРНЕ.

3. Установлення способів виконання поставлених завдань і створення відповідних правових, економічних та організаційно-управлінських механізмів.

4. Формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелектуальних, трудових, інформаційних).

5. Передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень.

Основні функції державного регулювання національної економіки:

– цільова, що полягає у визначенні цілей і пріоритетів, а також основних напрямків розвитку національної економіки;

– стимулююча, яка передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність й інтереси суб’єктів господарювання, підтримування економічних процесів в бажаному для суспільства напрямку;

– нормативна (регламентуюча), коли держава за допомогою законодавчих і нормативних актів установлює певні правила господарської діяльності для суб’єктів економіки, тобто визначає правовий простір;

– розподільна (коригувальна), що зводиться до коректування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку прогресивних процесів й усунення негативних явищ;

– соціальна, яка передбачає регулювання державою соціально-економічних відносин, перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту, охорону навколишнього середовища;

– безпосереднє управління державним сектором економіки, його регулювання, створення суспільних товарів і послуг, робочих місць;

– контролююча, що означає державний контроль, нагляд за виконанням і дотриманням законів, нормативних актів, економічних, екологічних і соціальних стандартів.

Державне регулювання національної економіки – це свідомий вплив держави на об’єкти й процеси з метою додавання певної спрямованості й погодженості господарській діяльності всіх суб’єктів національної економіки.

Об’єктами державного регулювання національної економіки є:

– економічні підсистеми (економіка регіонів й областей, структура економіки, стадії відтворення);

– соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, НТП, екологія, умови конкуренції);

– соціально-економічні відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні);

– ринки або ринкова інфраструктура (ринки товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валютні, фондові, капіталу).

Суб’єкти державного регулювання національної економіки поділяють на суб’єкти виконання й суб’єкти впливу. Суб’єктом виконання є сама держава і її інституціональні органи, тобто законодавчі, виконавчі, судові органи різних рівнів. Суб’єкти впливу – це суспільні й політичні об’єднання, засоби масової інформації, окремі особистості.

Стратегічною, або основною, метою державного регулювання національної економіки є збереження й збільшення національного багатства в інтересах поколінь, що живуть зараз і майбутніх.

До основних цілей державного регулювання національної економіки можна віднести:

– забезпечення економічної безпеки країни;

– підвищення добробуту всього населення й боротьба з бідністю його певних шарів;

O підтримку безперервного техніко-технологічного прогресу;

O досягнення збалансованого зростання національної економіки й фінансової стабільності в країні;

O забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних товарів на світовому ринку.

Для забезпечення поставлених цілей держава використовує певні методи. Методи державного регулювання національної економіки

– це сукупність способів, прийомів і засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Методи державного регулювання національної економіки класифікують за двома ознаками:

– формами впливу. Це методи прямого й непрямого впливу.

– способами впливу. Це методи правові, економічні, адміністративні, імперативні, індикативні, неформальні, специфічні.

Прямі методи державного регулювання національної економіки

– це методи безпосереднього втручання держави в економічні процеси. Як же це відбувається? Для цього використовуються певні інструменти.

Інструменти прямого втручання:

1. Держконтракт і держзамовлення – це договори між державою й суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару або виконання певного виду послуг з метою задоволення потреб споживача, стимулювання й розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових технологій, виконання міжнародних угод.

Держконтракт укладається з державними підприємствами й фінансується з держбюджету.

Держзамовлення реалізується на підприємствах недержавної форми власності й звичайно фінансується з власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції і пільги (в оподатковуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту та ін.).

2. Субсидії, субвенції й дотації.

Субсидія – це форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб’єктам економіки (областям, регіонам, фірмам, банкам, фізичним особам).

Субвенція – форма грошової або матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійні лиха, війна, економічні кризи та ін.).

Дотація – різновид субсидій, а саме: асигнування, доплата з держбюджету з метою збалансувати бюджети нижчих рівнів.

3. Ліцензування й квотування.

Ліцензування – видача державою дозволів на право займатися певним видом діяльності, у тому числі й експортно-імпортними операціями.

Квотування – встановлення державою розмірів, частки в загальному просторі продажу, збуту, експорту або імпорту.

4. Установлення фіксованих цін і валютних курсів, тобто певного рівня цін на ті або інші товари, тарифів на послуги.

5. Прийняття економічних, соціальних, екологічних стандартів. Державні стандарти й нормативи визначають однакові вимоги

Й норми відносної якості, хімічного складу, фізичних властивостей, маси, розмірів, кількості та ін.

Економічні стандарти втілені в показниках ефективності виробництва (наприклад, норма рентабельності, енерго-, матеріало-, трудомісткості та ін.)

Соціальні стандарти – це офіційно встановлені державою нормативи в сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість робочого тижня, відпустки й ін.).

Харчові стандарти припускають встановлення державою вимог щодо якості продуктів харчування.

Фармацевтичні стандарти – це нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, споживання й реалізація яких офіційно дозволена державою.

Непрямі методи державного регулювання – це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки (тобто це система правових та економічних методів).

Правові методи – це система законів і законодавчих актів, які регламентують діяльність суб’єктів господарювання, тобто визначають правовий простір.

Основні документи правового регулювання економіки в Україні:

– Конституція й закони України;

– укази й розпорядження Президента;

– постанови й інші акти Верховної Ради;

– постанови й розпорядження Кабінету Міністрів;

– нормативно-правові акти центральних органів (міністерств і відомств);

– нормативні акти місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Економічні методи державного регулювання національної економіки пов’язані зі створенням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання і обумовлювати їхню поведінку.

Економічне регулювання здійснюється за допомогою таких інструментів:

– бюджетно-податкового регулювання, що пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням держбюджету й державних витрат (установлення податкових ставок, мито);

– кредитно-грошового регулювання, тобто діяльність держави спрямована на забезпечення економіки повноцінною й стабільною національною валютою, а також на регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки (встановлення дисконтних ставок,%).

– амортизаційної політики, що встановлює норми амортизації.

Широко використовуються також адміністративні методи державного регулювання національної економіки, які базуються на використанні сили держави, і припускають заходи або засоби, що забороняють, дозволяють або примушують.

Застосування адміністративних методів є ефективним і необхідним у таких сферах:

– прямий контроль держави над монопольним ринком;

– охорона навколишнього середовища й здоров’я людей;

– соціальний захист населення;

– захист національних інтересів (державний контроль імпорту капіталу, робочої сили, товарів та ін.);

– реалізація державних програм і планів.

Інструменти адміністративного регулювання було наведено, коли мова йшла про методи й інструменти прямого впливу держави. Крім цього, до них варто додати:

– укази, декрети, постанови;

– контроль за дотриманням законності;

– штрафні санкції.

Держава також використовує індикативні методи, тобто методи непрямого, опосередкованого впливу, які мають орієнтовний, рекомендаційний характер (наприклад індикативні плани), та неформальні методи державного впливу на економіку, якими є переконання, пропаганда. Держава використовує для цього публічні програми на радіо й телебаченні, публікації в періодичній пресі, соціологічні дослідження і опитування, впливаючи так на формування суспільної думки, свідомості, економічного мислення.

Відповідно до конкретних об’єктів регулювання економіки держава проводить і необхідну економічну політику.

Економічна політика держави – це система соціально-економічних ідей і цілей розвитку країни; основні завдання згідно з цією політикою й засоби їхнього досягнення; функціонування органів державної влади й управління їх діяльністю.

Основні види економічної політики:

1. Антициклічна політика, яка спрямована на підтримку певних стабільних темпів економічного зростання.

2. Структурна політика, що передбачає формування сучасної прогресивної і ефективної структури національної економіки.

3. Амортизаційна політика, за допомогою якої здійснюється накопичення капіталу, що у майбутньому забезпечить розширення й відновлення виробництва.

4. Інвестиційна політика, що регулює капіталовкладення з метою структурної перебудови виробництва, його технічного й технологічного відновлення й модифікації.

5. Науково-технічна й інформаційна політика, тобто діяльність держави, спрямована на розвиток науки й техніки, забезпечення стратегічних наукових і технологічних проривів; впровадження результатів НТП у виробництво.

6. Фіскальна (бюджетно-податкова) політика, що визначає джерела створення державної скарбниці, забезпечує формування податкової системи й державного бюджету.

7 Монетарна (кредитно-грошова) політика, яка передбачає державне забезпечення економіки необхідною кількістю грошей, регулювання грошового й кредитного ринків.

8. Цінова політика, коли держава впливає на ціни й ціно-утворення з метою приборкання інфляції, стимулювання модернізації виробництва та ін.

9. Зовнішньоекономічна політика, яка охоплює різні аспекти зовнішньої торгівлі, контроль за міграцією капіталу й робочої сили, підтримку вітчизняного підприємництва за рубежем та ін. з метою усунення диспропорцій платіжного балансу і досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

10. Соціальна політика держави, що зосереджується на формуванні ефективних соціально-економічних умов життя суспільства, регулюванні відносин між соціальними групами, формуванні економічних стимулів для участі у виробництві, забезпеченні ефективної зайнятості населення, створенні соціальних гарантій та умов для підвищення добробуту членів суспільства.

11. Конкурентна політика держави, яка передбачає розроблення заходів щодо створення конкурентного середовища, підтримки й захисту сумлінної конкуренції, боротьби з монополізмом.

12. Регіональна політика, покликана забезпечити збалансований і комплексний розвиток окремих територій країни виходячи із загальнодержавних і регіональних інтересів, шляхом використання абсолютних і відносних переваг регіонів.

13. Екологічна політика, призначення якої – створення екологічної рівноваги, охорони навколишнього середовища, безпечних умов життя громадян.

Оскільки економічна політика держави формується в результаті взаємодії та боротьби різних економічних інтересів і є їх рівнодіючою, то завжди існує можливість тиску різних політичних сил на державні інститути.

За роки реформування в Україні виникли майже всі основні ринкові інститути, сформувались важелі державного макроекономічного регулювання, які дозволяють в певних межах впливати на економічну поведінку. Однак в Україні розвиток інститутів ще не завершено, що потребує відповідних змінювань функцій держави.

Держава під час перехідного етапу в економіці має бути сильною для того, щоб, виступаючи ініціатором реформ і створюючи демократичні інститути, могла запроваджувати в життя прийняті закони. Жодний інститут, окрім держави, не може сформувати ринкову систему господарювання з усіма її інститутами й забезпечити виконання ринкових правил.

(2 votes, average: 3,50 out of 5)