Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 13.2. Юридична природа та склад державної території
Державна територія відіграє фундаментальне значення яку теорії, так і у практиці міжнародного права. Більшість юристів-міжнародників зазначають, що територія становить матеріальну основу функціонування держави. Разом із тим вона становить один із необхідних критеріїв, яким повинна відповідати держава як суб’єкт міжнародного права (Конвенція про права і обов’язки держав 1933 р.).
Доктринальне обгрунтування юридичної природи державної території знаходить свій вираз у кон’юнктурі конкретної історичної епохи. У період феодалізму домінувала об’єктна теорія (цивілістична), що трактувала державну територію як об’єкт власності держави76. У другій половині XIX ст. об’єктна теорія еволюціонувала в бік просторової теорії, котра розглядала територію як просторові межі влади держави77. Нарешті, відповідно до теорії компетенції, територіальний суверенітет обмежується місцевою компетенцією78. У сучасних умовах складно визначити домінування однієї із теорій, оскільки нині юридична природа державної території поєднує елементи як об’єктної та просторової теорії, так і теорії компетенції.
Дефініція “державна територія” розкривається за допомогою суверенітету та складових частин державної території. Суверенітет передбачає стан повноти влади держави в межах її території (територіальне верховенство), а також незалежність у зносинах з іншими державами. Наприклад, згідно з ст. 2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. Таким чином, реалізація суверенітету відбувається у двох площинах – внутрішній і зовнішній.
Повноту влади держави в межах її території забезпечують система законодавчих, виконавчих і судових органів, які наділені юрисдикцією щодо громадян, іноземців, юридичних осіб, що знаходяться на її території. Взаємна реалізація територіального верховенства і юрисдикції держави можлива лише в межах державної території. Відомо, що поширення територіального верховенства держави поза межі її території, з огляду на принцип суверенної рівності держав, суперечить нормам міжнародного права. Втім, юрисдикція держави не обмежується дією на території держави, а може поширюватись і за її межі. Так, існує категорія квазідержавної території (морські судна, повітряні та космічні судна, які здійснюють навігацію під прапором відповідної держави, приміщення дипломатичних представництв, підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з’єднують дві частини однієї держави)81, що допускає здійснення юрисдикції держави щодо цих об’єктів за межами її території.
До складу державної території входить сухопутна, морська та повітряна територія.
Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра. Держава наділена правом здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними кордонами. Правовий статус сухопутної території визначається нормами національного права. Водночас у міждержавній практиці поширеним явищем є укладення міжнародних договорів щодо транзиту через державну територію, оренди території, повітряних сполучень. Необхідність підписання такого роду договорів, приміром стосовно транзиту через державну територію, може бути зумовлена наявністю в держави анклаву – частини території держави, відокремленої від сухопутної частини території, оточеної територією однієї або декількох держав. Якщо така частина державної території має вихід до моря, то вона, відповідно, вважається напіванклавом. У подібних випадках постає низка проблем у забезпеченні вільного пересування громадян однієї держави через території третіх країн. Характерно, що способом вирішення таких проблем є спеціальні двосторонні договори між зацікавленими сторонами.
З точки зору міжнародного права не існує будь-яких обмежень стосовно розробки надр. Це питання регулюється в основному нормами внутрішньодержавного права. Так, відповідно до Кодексу України “Про надра” 1994 р.83, надра – це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Аналогічні за змістом положення присутні у законодавстві інших держав (Закон Російської Федерації “Про надра” 1992 р.).
Морська територія держав складається із внутрішніх вод, внутрішніх морських вод і територіального моря (територіальні води)84. Річки, озера, канали та інші водойми, які знаходяться в межах державної території, належать до внутрішніх вод держави. Натомість внутрішніми морськими водами є води портів, бухт, заливів, що прилягають до узбережжя держави. Нарешті територіальне море – це прибережна морська смуга, ширина якої за загальним правилом може сягати до 12 морських миль. Незважаючи на те, що морська територія перебуває під виключним суверенітетом держав, норми сучасного міжнародного права можуть встановлювати певні обмеження щодо реалізації державами цього права. Так, одна з резолюцій Ради Безпеки ООН, прийнята 2008 р., наділяє групу держав правом на здійснення боротьби із піратством у територіальних водах Сомалі. Очевидно, що вирішення проблеми піратства як однієї із загроз міжнародному співтовариству в такий спосіб є лише початком процесу відходу від концепції абсолютного суверенітету держав.
Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, ай – над внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2. Саме ця межа є умовним розмежуванням між повітряною територією держави і відкритим космосом, що вже належить до територій із міжнародним режимом.
Сухопутні, морські та повітряні простори є невід’ємними складовими частинами державної території. Юридичними гарантіями непорушності та неподільності території держави, а також її складових частин виступають основні принципи міжнародного права, зокрема принцип територіальної цілісності, принцип непорушності кордонів, принцип суверенної рівності держав. Утім, використання державної території на шкоду інших держав, як-от: транскордонне забруднення, розміщення на території терористичних баз, грубе порушення прав людини, боротьба із піратством тощо, не виключають можливості втручання з боку міжнародного співтовариства у внутрішні справи держави з метою обмеження реалізації суверенітету в межах її державної території.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)