Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 1.4. Природа юридично обов’язкової сили міжнародного права
Право є одним із тих елементів, які покликані поєднувати всіх членів суспільства та створити єдину систему загальних цінностей та норм. Воно одночасно створює передумови для самостійної діяльності суб’єктів (наприклад, надає можливість укладати ті чи інші угоди) і передбачає певні негативні наслідки за порушення його обов’язкових приписів. Таким чином, право як регулятор суспільних відносив складається з досить великої кількості норм, які регулюють діяльність усіх членів суспільства, а також містить перелік дій, що, на думку більшості, є небажаними, а тому забороненими, і їх вчинення повинно мати негативні наслідки. Міжнародне право, попри деякі особливості, має схожу природу6.
Тому немає нічого дивного в тому, що виникає питання про юридичну природу обов’язкової сили міжнародного права. Однак, враховуючи особливості такої системи, варто зазначити, що це питання е одним із найдавніших у теорії цієї галузі права. Досить часто його зводять до питання, яке колись поставив Т. Гоббс: “Чи є міжнародне право “правом” у вузькому розумінні цього терміна?”. Г. Гроцій, розглядаючи питання міжнародного права як права універсальної спільноти, зауважував, що воно наділене всіма необхідними ознаками позитивного права, серед них йому притаманна система санкцій за недобросовісне виконання міжнародних зобов’язань. Хоча, як справедливо зазначає Р. Каламкарян, єдиною дієвою санкцією на той час була війна.
Проте можна навести, як мінімум, три групи вчених, які заперечували юридичну обов’язковість міжнародного права. Перша група посилалася на позицію Д. Остіна, який вивів ознаки притаманні праву як явищу. На його думку, право ототожнюють із нормами, які встановлені однією мислячою істотою для іншої, над якою перша має владу і ця влада є суверенною. Аналізуючи право на відповідність цим та іншим ознакам, названим Д. Остіном, можна дійти висновку, що міжнародне право не відповідає їм принаймні у такому: відсутній єдиний суверенний орган правотворчості; відсутня єдина суверенна виконавча влада; сфера правового регулювання є обмеженою; відсутній єдиний орган, наділений універсальною юрисдикцією; норми права не завжди реалізуються повною мірою. Другу групу представляє вчення X. Харта, який у своїй праці робить спробу критично проаналізувати концепцію Д. Остіна. І хоча його заперечення юридичної обов’язковості міжнародного права є менш радикальними порівняно з попередником, однак і він наводить ознаки, властиві праву загалом, яким міжнародне право не відповідає. До них передусім потрібно віднести відсутність судових органів з обов’язковою юрисдикцією та єдиною системою санкцій. Третю групу представляє Ф” Цорн, який стверджував, що оскільки у міжнародному праві немає верховної влади, то виконання його приписів не забезпечується силою, а отже, його норми мають швидше моральний, а не юридичний характер.
Загалом, можна навести досить багато аргументів для заперечення висловлених вище позицій. Зупинімося лише на одній, а саме на тому, що всі згадані автори аналізують міжнародне право з позицій вимог до національного права, без урахування його особливостей. Уже цей факт засвідчує, що такі погляди були хибними.
Досить цікаву позицію в питанні обов’язкової юридичної сили міжнародного права займали радянські вчені. На їхню думку, міжнародне право є юридично обов’язковим, оскільки держави дали на це свою згоду. При цьому більшість науковців нічого не говорили про те, в якому документі чи яким чином було висловлено таку згоду, хоча були і такі, які відсилали до Статуту ООН. Цікавою, але не надто оригінальною є позиція І. Лукашука, який стверджував, що при укладенні будь-якої угоди насправді укладають дві угоди, одна з яких стосується юридичної обов’язковості. З іншого боку, як справедливо зазначає Г, Тункін, пояснити обов’язкову силу міжнародного права, як і права взагалі, можна лише історично. Щоб це зробити, потрібно зрозуміти, чому з’явилося право як специфічний соціальний феномен. На його думку, міжнародне право обов’язкове тому, що це – право.
Отже, на відміну від національного права, у міжнародному праві немає вищої влади за самих суб’єктів. Тобто міжнародному праву не притаманна верховна влада, воно не нав’язується зверху яким-небудь органом влади, що є вищим за держави. Такого органу тут просто не може бути. Звідси випливає ще одна особливість міжнародного права, а саме: на відміну від національного права, воно є горизонтальною, а не вертикальною системою, тобто покликане координувати діяльність суб’єктів, а не забезпечувати їх субординацію.
При цьому кількість суб’єктів є досить малою (тепер існує близько двохсот держав). Така обставина дає можливість значну частину рішень приймати шляхом консенсусу. Нині більшість норм міжнародного права створена саме таким чином. Однак такий консенсус полягає не тільки у висловленні прямої згоди на дійсність для держави міжнародного договору. Набагато частіше він проявляється в підтримці державою тих чи інших взірців (стандартів) поведінки суб’єктів, які при багаторазовому повторенні стають юридично обов’язковими. Більшість держав підтримують існуючу систему міжнародного права, оскільки без цього жодна подібна система не могла б існувати.
Міжнародне право має свою особливу систему джерел права. Так, основними джерелами міжнародного права є договір і звичай, які створюються через узгодження волі суверенних суб’єктів, перш за все держав. Ці форми права відображають природу міжнародного права як права, покликаного регулювати відносини між суверенними суб’єктами, стосовно яких юридично обов’язковими можуть бути лише ті норми, котрі були прийняті з їхньої згоди чи стосовно яких вони висловили згоду на застосування, наприклад, самим фактом вступу в так зване міжнародне співтовариство (це стосується звичаєвих норм).
Враховуючи всі вищеназвані особливості міжнародного права, спробуємо навести основні аргументи, що засвідчують юридично обов’язкову силу міжнародного права:
1. Виконання норм міжнародного права забезпечується системою міжнародно-правових санкцій. Як і раніше, основним засобом гарантування виконання міжнародних зобов’язань є самозахист держав. Це суттєво відрізняє міжнародне право від національного, де самозахист дозволяється лише у виняткових випадках. У рамках самозахисту держави, як правило, застосовували реторсії і репресалії. Однак такі заходи не завжди є ефективними. Тому все частіше в міжнародному праві застосовують санкції в рамках міжнародних організацій.
Причому ця система настільки розвинена, що нині можна сміливо говорити про те, що в міжнародному праві є зовнішні відносно суб’єктів засоби забезпечення виконання міжнародних зобов’язань. Таку роль виконують міжнародні організації, передусім системи ООН. Особлива роль у цьому належить Раді Безпеки ООН та Міжнародному суду8. Крім того, система міжнародно-правової відповідальності за порушення норм міжнародного права продовжує розвиватися. Це ілюструє хоча б той факт, що Комісією міжнародного права розроблено Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння.
2. Довгий час одним із аргументів на користь заперечення юридично обов’язкового характеру міжнародного права була відсутність універсального органу вирішення міжнародних спорів. Проте це не так. З моменту створення Міжнародного суду ООН такий орган існує. Хоча юрисдикція Суду поширюється тільки на спори юридичного характеру, вона охоплює всі міжнародні спори, оскільки, крім політичного, в них завжди міститься і юридичний елемент. Суд як орган правосуддя не може відмовитися винести рішення при відсутності чи спірності норм, які підлягають застосуванню. Як зазначено в рішенні цього органу у справі про військову та напіввійськову діяльність у Нікарагуа і проти неї 1986 р., навіть такі делікатні питання для безпеки держави, як застосування сили чи колективна самооборона, можуть бути предметом розгляду Суду9. Це положення згодом було підтверджене у рішенні 1988 р. про прикордонні та транскордонні військові дії між Нікарагуа і Гондурасом. На думку Суду, за обставин, коли політичні аспекти можуть бути наявними в будь-якому юридичному спорі, переданому для розгляду Суду, ціллю звернення в Суд є мирне вирішення міжнародного спору. При цьому будь-яка політична мотивація сторін для Суду неважлива10. Таким чином, діяльність Суду покликана забезпечити верховенство права у міжнародних відносинах.
3. Важливу роль у забезпеченні дотримання норм міжнародного права відіграє взаємність. Так, наприклад, держави дотримуються норм про імунітети і привілеї дипломатів, оскільки їхнє недотримання спричинило б таку саму реакцію з боку інших держав, як наслідок – їхні власні дипломати опиняться без захисту.
4. Держави дотримуються норм міжнародного права, оскільки факти їх недотримання будуть засуджені міжнародною спільнотою і в кінцевому результаті держава-порушник може опинитися в міжнародній ізоляції. Нині таку ситуацію можна спостерігати щодо КНДР, яка порушила деякі міжнародні зобов’язання.
5. Юридичну обов’язковість норм міжнародного права засвідчує і той факт, що держави завжди, вчиняючи ті чи інші дії на міжнародній арені практично, намагаються аргументувати їх з точки зору міжнародного права. При цьому така аргументація, особливо у випадку міжнародного спору, є досить суперечливою. Як приклад можна назвати аргументацію США стосовно військових кампаній в Афганістані та Іраку, Росії та Грузії стосовно конфлікту в Південній Осетії та Абхазії.
6. Більшість конституцій, які прийняті впродовж останніх ЗО років, містять посилання на норми міжнародного права, що теж підтверджує юридично обов’язковий характер норм цієї галузі права. Не є винятком Конституція України. Так, у ст. 18 є згадка про “загальновизнані принципи і норми міжнародного права”.
Отже, підсумовуючи все вищенаведене, варто зазначити, що норми міжнародного права мають юридично обов’язковий характер. Однак у такому випадку юридична обов’язкова сила грунтується не стільки на примусі, скільки на правосвідомості його суб’єктів.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)