Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 5.2. Держава – основний суб’єкт міжнародного права
Тривалий час єдиним завданням міжнародного права було регулювання відносин виключно між державами. Власне, і міжнародне право виникло з об’єктивної необхідності врегулювати саме окремі аспекти взаємовідносин держав. Тому немає нічого дивного в тому, щодо Другої світової війни більшість науковців вважали, що єдиним суб’єктом міжнародного права є держава. І хоча зараз домінують зовсім інші думки, все-таки держава й надалі продовжує залишатися основним суб’єктом цієї галузі права.
Держава є первинним суб’єктом міжнародного права і її правосуб’єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб’єктність інших суб’єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з’являється в результаті їхньої волі.
Особливим елементом міжнародної правосуб’єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.
Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим, що п’ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть “право вето”. Іншим прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.
Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких є обов’язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування. Принцип рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність прав і обов’язків та жодним чином не стосується політичної рівності. Під незалежністю розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей процес інших суб’єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує обов’язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права. Стосовно мирного співіснування, то недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією. Серед інших обов’язків держав потрібно виокремити такі: поважати права та свободи людини; дотримуватися міжнародних зобов’язань, норм і принципів міжнародного права; не втручатися у внутрішні справи інших держав; утримуватися від погрози силою чи її застосування; нести відповідальність за порушення норм і принципів міжнародного права тощо.
Суверенітет передбачає можливість держав володіти певними правами. Як зазначено вище, держава володіє найширшим обсягом прав порівняно з іншими суб’єктами міжнародного права. Проте нині немає жодного документа, який би передбачав вичерпний перелік таких прав. Хоча варто зауважити, що Комісія з міжнародного права розробила спеціальний документ, який повинен був урегулювати це питання, однак він не знайшов достатньої підтримки держав. Відповідно до проекту, до основних прав держав пропонувалося віднести: право на незалежність і державний суверенітет, право на рівність і рівноправне співробітництво, право народів та держав на самовизначення; право на індивідуальну і колективну самооборону, право на міжнародне співробітництво й міжнародне спілкування; право на мир і мирне співіснування тощо. До основних обов’язків держав на лежало: утримуватися від втручання у внутрішні справи будь-якої іншої держави; вирішувати свої суперечки з іншими державами мир ними засобами; поважати незалежність і суверенітет інших держав, сумлінно виконувати свої міжнародні зобов’язання; утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності інших держав тощо. Формально, права та обов’язки держав закріплені в Статуті ООН (зокрема, преамбулі, гл. 1-11, ст. 51,55,73), у двосторонніх і багатосторонніх договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 p., у Заключному акті НБСЄ 1975 р. та в інших документах.
Із суверенітету випливає юрисдикція держав, яку розуміють як можливість держави розглядати та вирішувати питання відповідно до її компетенції. У міжнародному праві розрізняють територіальну й особисту юрисдикцію. Особиста юрисдикція держави – юрисдикція, що здійснює держава відносно своїх громадян, які перебувають за межами її території. У випадках, передбачених національним законодавством, юрисдикція держави може поширюватися на громадян цієї держави й тоді, коли вони перебувають на іноземній території. Так, наприклад, будь-який дипломат, що перебуває на території іноземної держави, продовжує знаходитися під виключною юрисдикцією своєї держави. Територіальна юрисдикція держави – юрисдикція, що здійснюють у межах її території. У межах своєї території держава здійснює повну юрисдикцію, за винятком тих випадків, коли відповідними міжнародними угодами передбачається інше. Так, наприклад, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає обмеження юрисдикції приймаючої держави стосовно дипломатичного представництва іноземної держави.
Усі держави можна розділити на унітарні та федеративні. Такий поділ є досить важливим з практичної позиції, оскільки іноді у федеративних державах правом представляти її у зовнішніх зносинах володіють не тільки центральні органи влади, а й органи суб’єктів федерації. Досить багато вчених стверджують, що з окремих питань (як правило, економічного характеру) суб’єкти федерацій Росії та землі ФРН можуть вступати у зовнішні зносини. Таким правом володіли і республіки колишнього СРСР, зокрема, Українська PCP була засновником ООН та здійснювала інші зовнішні функції. Однак навіть у таких випадках усі зовнішні функції суб’єкти федерацій здійснюють за згоди центральної влади. Варто виокремити такий тип держав, як конфедерації. У них ступінь об’єднання значно менший, а тому органи окремих частин мають більше зовнішньополітичних прав. Як приклад такої держави можна назвати Об’єднану Арабську Республіку (Об’єднання Єгипту та Сирії, яке існувало з 1958 по 1961 pp.)
(2 votes, average: 2,50 out of 5)