Інформаційна безпека – Остроухов В. В. – 2.4.2. Спеціальна пропаганда СРСР в Афганістані у 1979-1989 роках
Перші радянські військові підрозділи з’явилися на території Афганістану у першій половині 1979 року, а у вересні був введений “обмежений контингент радянських військ, що разом, з іншими помилками і прорахунками радянського керівництва призвело до тривалої, виснажливої, руйнівної війни, зі всіма лихами, які вона спричинила.
Досвід спецпропагандистської діяльності радянських збройних сил у Республіці Афганістан ще до сьогодні не отримав належного осмислення й адекватної оцінки. Значною мірою це сталося через традиційну на той час неуважність і поверхове ставлення до інформаційно-психологічної зброї, ігнорування спецпропаганди високими урядовими і військовими посадовцями, а також недостатній рівень підготовки командирів і штабів в аспекті організації інформаційно-психологічної боротьби в бойових умовах.
З історичної ретроспективи сьогодні видно, що виведення радянських військ з Афганістану було зумовлене, з одного боку, загальною поразкою Радянського Союзу в “холодній війні”, а з другого – абсолютною непідготовленістю вищого військово-політичного керівництва, всіх державних структур, включаючи Збройні сили СРСР, до подібних операцій, до дій у нестандартних ситуаціях інформаційно-психологічного протиборства.
На всіх рівнях посилались на те, що спецпропаганда – це політична робота серед військ і населення противника у бойових умовах.
У мирний час спецпропаганда не проводилась, а тільки вивчала ймовірного противника й готувалась до дій у бойових умовах.
Зрозуміти афганську військову кампанію, оцінити дії воєначальників та особового складу, роль і місце СП можна тільки через загальну оцінку “холодної” війни, яку не сприймали всерйоз, як справжню війну ні партійно-політичне, ані військове керівництво країни. Догматизм мислення вищих партійно-державних керівників, у тому числі й військових, не дозволив їм вчасно розпізнати сутність ” холодної війни” як війни нового типу. Що стосується готовності апарату і формувань СП до розгортання політичної роботи в Афганістані, то вона теж виявилася невисокою.
Досвід СП в Афганістані з усією очевидністю засвідчив, що перебування її апарату й формувань у складі політорганів е непродуктивним і невиправданим. Начальники політорганів найчастіше не знали, що таке спецпропаганда, і були не здатні поставити завдання з її організації та ведення.
Труднощі з розгортанням СП в Афганістані були пов’язані не тільки з дефіцитом досвідчених офіцерів і сучасної техніки, але й з недосконалістю її нормативної бази, з відсутністю ряду найважливіших теоретичних положень. Посібник із спецпропаганди, затверджений у 1960 p., визначав її призначення як ведення політичної роботи серед військ і населення противника в бойових умовах. Афганістан же був дружньою, союзницькою країною і ніяк не “вписувався” в цю “формулу”.
Установка для спецпропаганди на роботу винятково у бойових умовах була не тільки неправильною, але і злочинною. Орієнтація СП на підготовку до роботи в бойових умовах майже повністю виводила цей механізм із протиборства в “холодній війні”, в якій ідеологічна боротьба, психологічна стратегія, соціальні дії, таємні операції були головною і досить ефективною зброєю США. Зневажлива ставлення до спецпропаганди переконливо свідчить, що вище керівництво СРСР не мало ані стратегії “холодної” війни, ані планів її ведення.
Певним проривом в організації СП в Афганістані стало створення спочатку позаштатних бойових агітаційно-пропагандистських загонів (БАПЗ) багатоцільового призначення (перший із них був сформований у 108-й мед і провів перший успішний рейд улітку 1981 р. протягом ЗО діб на піку дорожньої війни), а потім і штатних загонів пропаганди й агітації (ЗПА). Кожен загін мав броньовану й полегшену гучномовні станції, похідний автоклуб, медичну машину, бойову охорону. Як правило, в ЗПА працювали афганські офіцери, місцеві керівники, мулли, концертні групи. Нерідко до них підключалися розвідники, сапери, радники. Вони могли проводити комплексні пропагандистські заходи, одночасно надаючи всілякі види допомоги – від медичної й продовольчої до розмінування й буріння колодязів. До 1988 року їх кількість збільшилася до 13. Загони перетворилися на основний засіб спецпропагандистської діяльності в Афганістані. Плануванням їх дій займалися штаби.
Новою віхою для спецпропаганди в Афганістані стала поява в 40-ій армії середньохвильової радіостанції “Буря” і створення спільної радянсько-афганської редакції “Афгангак” (“Голос афганця”).
Аналіз підготовки і Проведення спеціальної пропаганди в Афганістані у 1979-1989 роках засвідчив, що і далі вдосконалювались форми і способи застосування сил і засобів спецпропаганди, які використовувались у період Другої світової війни, особливо на її завершальному етапі. Характерною особливістю цього етапу розвитку СП була поява нових за змістом термінів: спецпропагандистське забезпечення бойових дій, ідеологічні (агітаційні) рейди, ідеологічні акції, комплексні дії формувань спецпропаганди й військ, спецпропагандистські операції. Ці види спецпропагандистської діяльності відрізняються один від одного завданнями, що виконувались, силами та засобами, формами, методами, прийомами роботи, територіальним охопленням та іншими характеристиками. При цьому поєднувались відкриті, напіввідкриті й закриті форми і способи цієї діяльності.
Можна виділити три основні етапи спецпропаганди в Афганістані:
1) до літа 1980 року переважало роз’яснення причин уведення радянських військ в Афганістан; в агітаційно-пропагандистських документах і матеріалах найбільше уваги приділялось саме цьому аспекту;
2) до кінця 1986 року найголовнішими були питання стабілізації ситуації, розширення і зміцнення влади на місцях, забезпечення бойових дій;
3) з 1987 року і до лютого 1989 р. основним напрямком було роз’яснення політики національного примирення, мотивів, принципів і цілей її здійснення, а також обгрунтування необхідності майбутнього виведення радянських військ.
У змісті спецпропаганди було чимало цікавих знахідок, але й чимало помилок, пов’язаних насамперед із пропагандою ідей, що не відповідають життєвому досвіду і настановам тих, до кого зверталися радянські спецпропагандисти.
Вперше в СРСР були впроваджені спецпропагандистські операції, які стали невід’ємною частиною бойових дій. Вони стали найбільш виправданим та ефективним видом спецпропагандистської діяльності, коли важливі політичні цілі досягаються цілеспрямованим, потужним, тривалим, різностороннім психологічним впливом на супротивну сторону, а військова сила використовується як один із найсильніших засобів впливу на об’єкт спецпропаганди. В Афганістані застосовувалися різноманітні прийоми, форми й методи, вперше з’явилося поняття “види спецпропагандистської діяльності* за аналогією з видами бойової діяльності, що є виправданим з огляду на складний, комплексний характер проведених заходів. До них можна віднести планування і здійснення комплексних заходів із залученням політичних, економічних, ідеологічних, спеціальних і військових засобів (але без переважного застосування військової сили) із звільнення певних територій, залучення на свій бік вороже налаштованих племен тощо.
Так, за весь період перебування радянських військ в Афганістані було підготовлено й видано 233 найменування листівок, загальним тиражем 28 млн примірників, проведено майже 3,5 тисяч сеансів радіомовлення, загальним обсягом близько 4 тис. год. З урахуванням чисельності населення Афганістану (близько 19 млн осіб) в середньому за 10 років війни на кожну людину припадало по три листівки і одній передачі радіомовлення на добу по всій країні.
Аналіз спецпропагандистської діяльності в Афганістані дає підстави дійти висновку, що ІПВ загалом отримав безперечний розвиток. Водночас досвід показує шляхи подальшого вдосконалення цієї роботи.
Організація і ведення такого роду роботи не повинні обмежуватися управлінням спецпропаганди або навіть ГПУ РА і ВМФ, як це практикувалося раніше, а мають бути поставлені на державний рівень. Затверджувати плани великих інформаційно-психологічних акцій, операцій повинна Ставка Верховного Головнокомандувача або Рада оборони, вони ж повинні контролювати виконання цих планів. Для планування і безпосереднього керівництва такими акціями, операціями на період їх проведення можуть бути створені робочі групи і підгрупи за напрямами роботи, в які повинні бути включені представники всіх міністерств і відомств, що беруть участь у їх проведенні.
Інформаційно-психологічні акції, операції, які треба планувати на державному рівні, повинні мати довготривалу практичну мету, на їх виконання необхідно направляти скоординовану діяльність всіх міністерств і відомств, керованих з єдиного центру.
Література до розділу 2
1. Інформаційна безпека держави у контексті протидії інформаційним війнам: Навчальний посібник / Рось А. О., Явтушенко А. М., Жарков Я. М. та ін. / За ред. В. Б. Толубка. – К” 2004. – 176 с.
2. Інформаційна боротьба: теоретичні та воєнно-прикладні аспекти: Навчальний посібник. / Рось А. О., Явтушенко А. М., Жарков Я. М. та ін. / За ред. В. Б. Толубка. – К., 2003. – 218 с.
3. Сунь Цзы. О войне // Конрад Н. И. Синология. – М., 1994. – 417 с.
4. Волковский Н. Л. История информационных войн: В 2 ч. – СПб., 2003.-Ч. 1.-502 с.
5. Беглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда. Очерк теории и практики: Учебное пособие. – М., 1980. – 366 с.
6. Волковский Н. Л. История информационных войн: В 2 ч. – СПб., 2003.-Ч. 1.-502 с.
7. Дубровин Н. Отечественная война в письмах современников (1812-1815). – СПб., 1882. – С. 486.
8. Гуревич Л. С. Буржуазная пропаганда в поисках теоретического обоснования. – М., 1994* – 274 с.
9. Дашичев В. И. Банкротство стратегии германского фашизма. – М., 1973.-Т. 1.-С. 294-295.
10. Информационный бюллетень ГлавПУ РККА. – М., 1944. – Xs 16 (286). – 32 с.
11. Жарков Я. М. Інформаційно-психологічний вплив на війська та населення противника (1939 – 2000 pp.): Дис. … канд. іст. наук: 20.02.22: Нац. Академія оборони України. – К., 2007. – 206 с.
12. Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991. – 512 с.
13. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Л., 1993. – С. 126.
14. Бурцев М. И. Воспоминания первого начальника службы // Ин-форм. сб. по зарубежным странам и армиям / Под ред. Костюхина А. А. – М., 2000. – Лг£ 5 (128). – 66 с.
15. Берников Н. Н. Оружием правды. – М., 1971. – 415 с.
16. Касюк А. Я. Развитие теории и искусства ведения психологической борьбы в войнах XX века: Дис. … д-ра ист. наук. – М., 1994. -560 с.
17. Chronology war in the Gulf // Military Review. – 1991. – September.-P. 77.
18. Опыт работы //Бюлетень. – № 26 (160). – M., 1946. – 54 с.
19. Лактионов В. И. Основы теории и практики психологических операций. – М., 2000. – 723 с.
20. Конопатое С. Н., ЮдЫ В. В. Традиционный смысл понятия “война” устарел // Воен. мысль. – 2001. -№ 1. – С. 53-57.
21. ЛайнбарджерП. Психологическая война. – М., 1962. – 350 с.
22. Вазворка Г. Психологическая война НАТО. – М., 1963. – 314 с. 28. Токов Е” КасюкА. Психологические операции вооруженных сил США в войнах и конфликтах XX века // Зарубежное воен. обозрение. -1997. – А. 6. – С. 12-17.
24. Krieg der Ideen: Der US Propagandafeldzug in Vietnam. – Boulder, 1981.-S. 7,42.
25. Кондратов С. О. Органы психологических операций НАТО. – М., 1990.-27 с.
26. Крысъко В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы, формы, опыт) / Под общ. ред. А. Е. Тараса. – Минск, 1999. -448 с.
27. Косик А. А., Палагута Л. Б. Некоторые аспекты проведения психологических операций в период вторжения вооруженных сил США в Панаму // Вестник спецпропагандиста. -1991. – Лг 1. – С. 25-28.
28. Война в Персидском заливе. – М.: Воениздат, 1993. – 287 с.
29. Шершнев Л. И. Спецпропаганда в Афганистане (1979-1989 тт.): уроки и выводы // Информ. сб. / Под ред. Костюхина А. А. – М. -2000. – № 5 (57) – 66 с.
30. Опыт применения Советских войск в республике Афганистан: Сб. матер, научно-практ. конф. – М., 1990. – 159 с.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)